The article is the first attempt in Ukrainian historical science to make comprehensive analysis of studies Japanese History by modern scientists of Ukraine. The author comes to a conclusion, that today in Ukraine fruitfully work scientific schools of orientalism, including the Japanese centers Kiev, Odessa, Kharkov, Donetsk national and Black Sea state universities. However it is necessary to ascertain, that in last historians and political scientists – orientalists considerably concede decades in studying the East to philologists ; В статье предпринимаются попытки научно-исторического анализасостояния современного украинского японоведения. Автор приходит к выводу,что сегодня в Украине плодотворно работают научные востоковедческиешколы, в том числе и японские центры Киевского, Одесского, Харьковского,Донецкого национальных и Черноморского государственного университетов.Однако следует констатировать, что в последнее десятилетия историки иполитологи-востоковеды значительно уступают в изучении Востокафилологам. ; У статті робляться спроби науково-історичного аналізу стану сьогоденногоукраїнського японознавства. Автор доходить висновку, що сьогодні в Україніплідно працюють наукові сходознавчі школи, в тому числі і японські центри,Київського, Одеського, Харківського, Донецького національних та Чорноморського державного університетів. Однак треба констатувати, що в останнє десятиріччя історики і політологи – сходознавці значно поступилися своїми позиціями у виученні Сходу філологам.
In the article is analyzed the place of post-colonial studies in the modern world and in Ukrainian political theory. Made a conclusion that the methodology of post-colonial studies provides a new angle of analysis of nation-building processes, political culture, internal public policy, international relations and globalization. However, in Ukraine, despite nearly two decades of experience in the study of post-colonialism, the mentioned methodology is used only fragmentary, and scientific texts are usually written under the influence of the principles of «defensive» nationalism. ; Проанализировано место постколониальных исследований в современной мировой и украинской политической теории. Сделан вывод о том, что методология постколониальных исследований предоставляет новый ракурс анализа процессов нациестроительства, политической культуры, внутренней государственной политики, международных отношений и глобализации. Однако в Украине, несмотря на почти двадцатилетний опыт исследования постколониализма, указанная методология используется лишь фрагментарно, а научные тексты обычно пишутся под влиянием принципов «защитного» национализма. ; Проаналізовано місце постколоніальних досліджень в сучасній світовій та українській політичній теорії. Зроблено висновок, що методологія постколоніальних досліджень надає новий ракурс аналізу процесів націотворення, політичної культури, внутрішньої державної політики, міжнародних відносин та глобалізації. Однак в Україні, незважаючи на майже двадцятирічній досвід вивчення постколоніалізму, зазначена методологія використовується лише фрагментарно, а наукові тексти зазвичай пишуться під впливом принципів "захисного" націоналізму.
Cinematography as a space of intercultural dialogue is one of frequent research objects for various specialists. This article touches upon the theme of Orientalism in cinematographic compositions. At the beginning of the 1970s Japan began to occupy a leading position in Pacific region, which affected live-action cinematography. The purpose of that research is to study forming and transforming of Japan's characteristic image in European fictional films (1971 – 1994). The study uses an imagology approach – researching the appearance of one nation in another nation's history and culture. European films of the period depict Japan as either hostile and barbaric or culturally developed country. Whereas the image of Japan as a barbaric country was promoted by topics related to feudal Japan, the image of Japan as a country of culture was presented by applied arts and scientific and technical progress. The author came to following conclusion. European director's most often referred to the theme of Japan's participation in the Second World War as well as to the Japanese feudal culture. The general plots of the films were military operations and last days before Japanese capitulation. Well-established images of barbaric and picturesque country became eclectic, and the samurai-codex was presented in a new way, particularly in philosophy of sword and death. Colonial fictional film discourse has been converted and gained a symbolic form. The important part of this was the representation of Japanese art and science. Japan as a country of future became one of the prevailing new images. ; На основі аналізу європейських художніх фільмів 1971-1994 рр., визначено характерні кінематографічні образи Японії. Досліджено головні сюжети та поширені теми. Охарактеризовано основні структурні елементи її кінематографічного образу. Виявлено чинники формування образу Японії у радянських та західноєвропейських кінострічках.
In the middle of the 19th century, the multi-ethnic and multi-religious Ottoman Empire gave refuge to representatives of the national liberation and revolutionary movements in Central and Eastern Europe. The popularity of Orientalism in Western culture has opened up to Europe the riches of Islamic cultural heritage. One of the participants in this process was a popular novelist, politician, military man from Volyn Mychaylo Czajkowski.In 1850, along with many refugees and emigrants, Mychaylo Czajkowski converted to Islam and lived in the Ottoman Empire for almost three decades. His writings and correspondence allow us to trace how he perceived the Islamic Empire from within, how he perceived the Islamic religion from the point of view of a newly converted Muslim. His case is characteristic and unique at the same time, it allows a different look at Ukrainian-Islamic contacts in modern times.The work of Sadyk Pasha, who opened the veil of the Islamic world to the Ukrainian, Polish, French, and Russian readers, should be singled out. The images of the Muslim, the Turk, the Ottoman were humanized by him, the barriers of misunderstandings and accusations were shaken. The past of the relationship is filled with examples of cooperation. The future looks full of joint projects and accomplishments. Sadyk Pasha's personal destiny testifies to understanding, to the tolerance of evaluation - to the expansion of the values of modern times. ; Мультиетнічна та різноконфесійна Османська імперія у середині ХІХ ст. дала прихисток представникам національно-визвольних та революційних рухів ЦентральноСхідної Європи. Популярність орієнталізму в західній культурі дозволила відкрити для Європи багатства ісламської культурної спадщини. Одним із учасників цього процесу став популярний романіст, політик, військовий Михайло Чайковський (Садик-паша).У 1850 р. разом з багатьма біженцями та емігрантами Михайло Чайковський прийняв іслам та майже три десятиліття жив в Османській імперії. Його твори та листування дозволяють прослідкувати, як він ...
The purpose of the article is to investigate postcolonial discourse in theatrical art, in particular in the dramatization of contemporary Ukrainian prose. The article is devoted to a study of the postcolonial discourse in Ukraine's theatrical art, something that makes for an essentially untapped research field yet. This is because in the traditions of European and American theatre postcolonial studies normally relate to studies of theatrical processes in countries that have emerged from the colonial dependence of Britain and France. However, today there are good reasons, and a capability, to clearly distinguish postcolonial discourse in Ukrainian cultural life. Research methods. In exploring this problem the author relies on Edward Said's fundamental work "Orientalism", which outlines the main aspects of the postcolonial discourse: colonial, with a focus on influence being made on dependent cultures, and anti-colonial, meaning what we might call a reproduction of resistance to imperial influence. Such sources as political writings by Roman Szporluk, books by Eva Thompson and Alexander Etkind were also important for the author. The academic novelty of the article lies in the fact that for the first time ever the postcolonial discourse in Ukrainian culture is explored on the basis of theatrical works derived from bringing modern Ukrainian prose to stage. In the opinion of local literary critics, initially the colonial discourse was most clearly manifested in the texts of Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych and Maria Matios, which all gave much thought to the traumatic consequences of the Soviet repressions and the Second World War, activities of so called people of the 1960s Ukrainian Sixties, dependences on the totalitarian regime's cultural and historical myths. Accordingly, in its search for proper texts, the Ukrainian theatre began to actively turn to prose in the early 2000s. Among direct research materials are numerous pieces of stage work made of prose belonging to such Ukrainian cult writers as Oksana ...
Мультиетнічна та різноконфесійна Османська імперія у середині ХІХ ст. дала прихисток представникам національно-визвольних та революційних рухів ЦентральноСхідної Європи. Популярність орієнталізму в західній культурі дозволила відкрити для Європи багатства ісламської культурної спадщини. Одним із учасників цього процесу став популярний романіст, політик, військовий Михайло Чайковський (Садик-паша).У 1850 р. разом з багатьма біженцями та емігрантами Михайло Чайковський прийняв іслам та майже три десятиліття жив в Османській імперії. Його твори та листування дозволяють прослідкувати, як він сприйняв імперію зсередини, як сприймав релігію з точки зору новонаверненого мусульманина. Його випадок характерний і унікальний водночас, дозволяє по- іншому подивитися на українсько-ісламські контакти в модерну добу.Окремо слід виділити творчість Садик-паші, яка відкрила українському, польському, французькому, російському читачеві завісу ісламського світу. Образи мусульманина, турка, османа олюднюються, бар'єри непорозумінь та звинувачень розхитуються. Минуле відносин наповнюється прикладами співпраці. Майбутнє виглядає сповненим спільними проектами та звершеннями. Особиста доля Садик-паші свідчить про порозуміння, про толерування "інакшості" – про поширення цінностей модерного часу. ; In the middle of the 19th century, the multi-ethnic and multi-religious Ottoman Empire gave refuge to representatives of the national liberation and revolutionary movements in Central and Eastern Europe. The popularity of Orientalism in Western culture has opened up to Europe the riches of Islamic cultural heritage. One of the participants in this process was a popular novelist, politician, military man from Volyn Mychaylo Czajkowski.In 1850, along with many refugees and emigrants, Mychaylo Czajkowski converted to Islam and lived in the Ottoman Empire for almost three decades. His writings and correspondence allow us to trace how he perceived the Islamic Empire from within, how he perceived the Islamic religion from the point of view of a newly converted Muslim. His case is characteristic and unique at the same time, it allows a different look at Ukrainian-Islamic contacts in modern times.The work of Sadyk Pasha, who opened the veil of the Islamic world to the Ukrainian, Polish, French, and Russian readers, should be singled out. The images of the Muslim, the Turk, the Ottoman were humanized by him, the barriers of misunderstandings and accusations were shaken. The past of the relationship is filled with examples of cooperation. The future looks full of joint projects and accomplishments. Sadyk Pasha's personal destiny testifies to understanding, to the tolerance of evaluation - to the expansion of the values of modern times.
Мультиетнічна та різноконфесійна Османська імперія у середині ХІХ ст. дала прихисток представникам національно-визвольних та революційних рухів ЦентральноСхідної Європи. Популярність орієнталізму в західній культурі дозволила відкрити для Європи багатства ісламської культурної спадщини. Одним із учасників цього процесу став популярний романіст, політик, військовий Михайло Чайковський (Садик-паша).У 1850 р. разом з багатьма біженцями та емігрантами Михайло Чайковський прийняв іслам та майже три десятиліття жив в Османській імперії. Його твори та листування дозволяють прослідкувати, як він сприйняв імперію зсередини, як сприймав релігію з точки зору новонаверненого мусульманина. Його випадок характерний і унікальний водночас, дозволяє по- іншому подивитися на українсько-ісламські контакти в модерну добу.Окремо слід виділити творчість Садик-паші, яка відкрила українському, польському, французькому, російському читачеві завісу ісламського світу. Образи мусульманина, турка, османа олюднюються, бар'єри непорозумінь та звинувачень розхитуються. Минуле відносин наповнюється прикладами співпраці. Майбутнє виглядає сповненим спільними проектами та звершеннями. Особиста доля Садик-паші свідчить про порозуміння, про толерування "інакшості" – про поширення цінностей модерного часу. ; In the middle of the 19th century, the multi-ethnic and multi-religious Ottoman Empire gave refuge to representatives of the national liberation and revolutionary movements in Central and Eastern Europe. The popularity of Orientalism in Western culture has opened up to Europe the riches of Islamic cultural heritage. One of the participants in this process was a popular novelist, politician, military man from Volyn Mychaylo Czajkowski.In 1850, along with many refugees and emigrants, Mychaylo Czajkowski converted to Islam and lived in the Ottoman Empire for almost three decades. His writings and correspondence allow us to trace how he perceived the Islamic Empire from within, how he perceived the Islamic religion from the point of view of a newly converted Muslim. His case is characteristic and unique at the same time, it allows a different look at Ukrainian-Islamic contacts in modern times.The work of Sadyk Pasha, who opened the veil of the Islamic world to the Ukrainian, Polish, French, and Russian readers, should be singled out. The images of the Muslim, the Turk, the Ottoman were humanized by him, the barriers of misunderstandings and accusations were shaken. The past of the relationship is filled with examples of cooperation. The future looks full of joint projects and accomplishments. Sadyk Pasha's personal destiny testifies to understanding, to the tolerance of evaluation - to the expansion of the values of modern times.
У статті розглядається наукова спадщина відомого харківського історика-індолога – кандидата історичних наук, доцента Юрія Григоровича Литвиненка (1929–1990). У його працях всебічно досліджений робітничий рух Індії в 20-ті роки ХХ століття, висвітлюється процес формування перших комуністичних угруповань народів Індостану та утворення Комуністичної партії Індії, аналізується її програма й тактика, описується діяльність Індійського національного конгресу (ІНК) і його ставлення до робітничого та комуністичного руху, розкривається низка важливих сторін діяльності борців за незалежність, а також життя й світогляд видатних індійських національних лідерів.Ключові слова: Ю. Г. Литвиненко, Індія, індологія, індійський робітничий рух, комуністичний рух Індії. В статье рассматривается научное наследие известного харьковского историка-индолога – кандидата исторических наук, доцента Юрия Григорьевича Литвиненко (1929–1990). В его работах всесторонне исследовано рабочее движение Индии в 20-е годы ХХ века, освещается процесс формирования первых коммунистических групп народов Индостана и образование Коммунистической партии Индии, анализируется ее программа и тактика, описывается деятельность Индийского национального конгресса (ИНК) и его отношение к рабочему и коммунистическому движению, раскрывается ряд важных сторон деятельности борцов за независимость, а также жизнь и мировоззрение выдающихся индийских национальных лидеров.Ключевые слова: Ю. Г. Литвиненко, Индия, индология, индийское рабочее движение, коммунистическое движение Индии. The article discusses the scientific heritage of the famous Kharkiv historian-indologist – candidate of historical sciences, associate professor Yuri Grygoriyevych Lytvynenko (1929–1990). His work comprehensively explored the labor movement in India in the 20s of the twentieth century, highlights the process of the formation of the first communist groups of peoples of Hindustan and the formation of the Communist party of India, analyzes its program and tactics, describes the activities of the Indian National Congress (INC) and its attitude to the labor and communist movement, reveals a number of important aspects of the activities of fighters for independence, as well as the life and ideology of prominent Indian national leaders. The author also notes that the V. N. KarazinKharkiv National University became the first educational and scientific center in Ukraine, where after the Second World War the revival and development of various Oriental disciplines begun, started back in Tsarist time. The leading role in this belonged to the outstanding Ukrainian Arabist, professor A. P. Kovalevsky. He actively advocated the need to return to classical oriental studies, was opposed to the politicization of Orientalism, its regulation, the allocation of conjuncture trends and themes. Thanks to the efforts of A. P. Kovalevsky, at the history department of the university, where the scientist first headed the department of new and recent history, and then he founded the department of history of the Middle Ages, in the 50-60s of the twentieth century, Arabic, Indology, Sinology, Turkic and Japanese studies took place. Specialists also appeared who mastered Arabic, Hindi, Chinese, Turkish, and Japanese. They defended their dissertations on oriental themes, which were based on original oriental sources. Apart from Yu. G. Lytvynenko, the well-known arabist V. M. Beylis, the leading turkologist of Ukraine I. F. Chernikov, the sinologist B. V. Vetrov, the Japanese historian Ya. A. Pobelensky, the Africanist B. G. Pilverman and others. All of them made a significant contribution to the formation and development of Ukrainian national Orientalism.Keywords: Yu. G. Lytvynenko, India, Indology, Indian labor movement, communist movement of India.
The purpose of this paper is to analyze current geopolitical concepts and determine their significance for Ukraine.It is emphasized that the correct realization of the achievements of geopolitics as one of the leading sciences of the twenty-first century enables the states to choose their foreign policy of development, to protect national interests and to develop in the international arena. At the same time, it is emphasized that modern geopolitics is a complex complex of sometimes ambiguous and controversial projects and projects. Often geopolitical concepts contribute to the functioning of superpowers. Therefore, it is important to adequately analyze current geopolitical concepts and determine the possibility of adopting their ideas for specific use. It is emphasized that the relevance of this study is substantiated by the need to update and make more effective Ukraine's geopolitical strategy using existing scientific achievements and modernization potential of the state.Such geopolitical concepts as the concepts of convergence, neo-mondialism, neo-Eurasianism, the concept of the «horizon line» by J. Attali, the futurological concept of C. Santoro catastrophes, the idea of Orientalism of Said are analyzed. Their specific features are defined. The concept of geoeconomics and the outlined geoeconomic spatial approach of J. Attali are considered, in particular, possible geoeconomic spaces in the world. Likely possible scenarios of catastrophes by K. Santoro.It was noted that both in the concept of Mondialism and in the concept of Eurasianism, Ukraine was given the role not of an independent actor, but of a bridgehead for imperial ambitions. Futuristic ideas are effective in predicting particular geopolitical processes and can be used to refresh a geopolitical strategy, and can be used by orientalist scholars and statesmen and politicians to gain a deeper understanding of different cultures in international relations.It is concluded that the main directions of development of modern geopolitical concepts are: globalization dimension, interconnection between all states of the world, development of market relations and liberalism, increase of the number of local wars, redistribution of geopolitical points of influence, reformation of international organizations. It is emphasized that one of the main aspects in this context is the enhancement of the power of the Pacific States and certain Eastern countries. The geopolitical role of countries in the African continent remains ambiguous. It is determined that it is important for the Ukrainian state to position itself as a strong «middle» state; to develop information technologies; establish more effective partnerships with countries in Asia, Africa and the East; even more actively participate in international events and become a member of international organizations; create its geopolitical concept and strategy; definitively determine geopolitical identity. It is emphasized that the prospects for further research are the study of other modern geopolitical concepts, as well as the analysis and forecasting of the geopolitical picture of the world and changes in the location of the centers of power and the role of Ukraine in them. ; Метою роботи є проаналізувати сучасні геополітичні концепції та визначити їх значення для України.Підкреслено, що коректна реалізація здобутків геополітики як однієї з провідних наук двадцять першого століття надає змогу державам обирати свою зовнішньополітичну стратегію розвитку, захищати національні інтереси та розвиватися на міжнародній арені. В той же час наголошено, що сучасна геополітика являє собою складний комплекс подекуди неоднозначних і спірних проектів і прожектів. Часто геополітичні концепції сприяють функціонуванню виключно наддержав. Тому є важливим адекватний аналіз сучасних геополітичних концепцій і визначення можливості прийняття їх ідей до певного використання. Зроблено наголос, що актуальність даного дослідження обґрунтовується необхідністю оновити та зробити більш ефективною геополітичну стратегію України з використанням існуючих наукових здобутків і модернізаційним потенціалом держави.Проаналізовані такі геополітичні концепції як концепції конвергенції, неомондіалізму, неоєвразійства, концепція «лінії горизонту» Ж. Атталі, футорологічна концепція катастроф К. Санторо, ідея орієнталізму Е. Саїда. Визначені їх специфічні особливості. Розглянуто поняття геоекономіки та окреслений геоекономічний просторовий підхід Ж. Атталі, зокрема, можливі геоекономічні простори в світі. Означені ймовірні сценарії катастроф за К. Санторо.Зазначено, що як у концепції неомондіалізму, так і в концепції неоєвразійства Україні відведена роль не самостійного актора, а плацдарму для імперських амбіцій наддержав. Футуристичні ідеї є ефективними для прогнозування певних геополітичних процесів та можуть використовуватися для оновлення геополітичної стратегії, а концепцію орієнталізму українські науковці та державні й політичні діячі можуть використовувати для більш глибшого пізнання різних культур у міжнародних відносинах.Зроблено висновок, що основними напрямками розвитку сучасних геополітичних концепцій є: глобалізаційний вимір, взаємозв'язок між усіма державами світу, розвиток ринкових відносин та лібералізм, збільшення кількості локальних війн, перерозподіл геополітичних точок впливу, переформатування міжнародних організацій. Підкреслено, що одним із основних аспектів у цьому контексті виступає збільшення могутності держав Тихоокеанського регіону, а також певних держав Сходу. Неоднозначною залишається геополітична роль країн Африканського континенту. Визначено, що для української держави наразі важливо позиціонувати себе сильною «серединною» державою; розвивати інформаційні технології; налагоджувати більш ефективні партнерські відносини з країнами Азії, Африки та Сходу; ще активніше брати участь у міжнародних заходах та затверджуватися як член міжнародних організацій; створювати свою геополітичну концепцію та стратегію; остаточно визначити геополітичну ідентичність. Підкреслено, що перспективами подальших досліджень є вивчення інших сучасних геополітичних концепцій, а також аналіз та прогнозування геополітичної картини світу та змін у розстановці центрів сили й ролі України в них.
The purpose of this paper is to analyze current geopolitical concepts and determine their significance for Ukraine.It is emphasized that the correct realization of the achievements of geopolitics as one of the leading sciences of the twenty-first century enables the states to choose their foreign policy of development, to protect national interests and to develop in the international arena. At the same time, it is emphasized that modern geopolitics is a complex complex of sometimes ambiguous and controversial projects and projects. Often geopolitical concepts contribute to the functioning of superpowers. Therefore, it is important to adequately analyze current geopolitical concepts and determine the possibility of adopting their ideas for specific use. It is emphasized that the relevance of this study is substantiated by the need to update and make more effective Ukraine's geopolitical strategy using existing scientific achievements and modernization potential of the state.Such geopolitical concepts as the concepts of convergence, neo-mondialism, neo-Eurasianism, the concept of the «horizon line» by J. Attali, the futurological concept of C. Santoro catastrophes, the idea of Orientalism of Said are analyzed. Their specific features are defined. The concept of geoeconomics and the outlined geoeconomic spatial approach of J. Attali are considered, in particular, possible geoeconomic spaces in the world. Likely possible scenarios of catastrophes by K. Santoro.It was noted that both in the concept of Mondialism and in the concept of Eurasianism, Ukraine was given the role not of an independent actor, but of a bridgehead for imperial ambitions. Futuristic ideas are effective in predicting particular geopolitical processes and can be used to refresh a geopolitical strategy, and can be used by orientalist scholars and statesmen and politicians to gain a deeper understanding of different cultures in international relations.It is concluded that the main directions of development of modern geopolitical concepts are: globalization dimension, interconnection between all states of the world, development of market relations and liberalism, increase of the number of local wars, redistribution of geopolitical points of influence, reformation of international organizations. It is emphasized that one of the main aspects in this context is the enhancement of the power of the Pacific States and certain Eastern countries. The geopolitical role of countries in the African continent remains ambiguous. It is determined that it is important for the Ukrainian state to position itself as a strong «middle» state; to develop information technologies; establish more effective partnerships with countries in Asia, Africa and the East; even more actively participate in international events and become a member of international organizations; create its geopolitical concept and strategy; definitively determine geopolitical identity. It is emphasized that the prospects for further research are the study of other modern geopolitical concepts, as well as the analysis and forecasting of the geopolitical picture of the world and changes in the location of the centers of power and the role of Ukraine in them. ; Метою роботи є проаналізувати сучасні геополітичні концепції та визначити їх значення для України.Підкреслено, що коректна реалізація здобутків геополітики як однієї з провідних наук двадцять першого століття надає змогу державам обирати свою зовнішньополітичну стратегію розвитку, захищати національні інтереси та розвиватися на міжнародній арені. В той же час наголошено, що сучасна геополітика являє собою складний комплекс подекуди неоднозначних і спірних проектів і прожектів. Часто геополітичні концепції сприяють функціонуванню виключно наддержав. Тому є важливим адекватний аналіз сучасних геополітичних концепцій і визначення можливості прийняття їх ідей до певного використання. Зроблено наголос, що актуальність даного дослідження обґрунтовується необхідністю оновити та зробити більш ефективною геополітичну стратегію України з використанням існуючих наукових здобутків і модернізаційним потенціалом держави.Проаналізовані такі геополітичні концепції як концепції конвергенції, неомондіалізму, неоєвразійства, концепція «лінії горизонту» Ж. Атталі, футорологічна концепція катастроф К. Санторо, ідея орієнталізму Е. Саїда. Визначені їх специфічні особливості. Розглянуто поняття геоекономіки та окреслений геоекономічний просторовий підхід Ж. Атталі, зокрема, можливі геоекономічні простори в світі. Означені ймовірні сценарії катастроф за К. Санторо.Зазначено, що як у концепції неомондіалізму, так і в концепції неоєвразійства Україні відведена роль не самостійного актора, а плацдарму для імперських амбіцій наддержав. Футуристичні ідеї є ефективними для прогнозування певних геополітичних процесів та можуть використовуватися для оновлення геополітичної стратегії, а концепцію орієнталізму українські науковці та державні й політичні діячі можуть використовувати для більш глибшого пізнання різних культур у міжнародних відносинах.Зроблено висновок, що основними напрямками розвитку сучасних геополітичних концепцій є: глобалізаційний вимір, взаємозв'язок між усіма державами світу, розвиток ринкових відносин та лібералізм, збільшення кількості локальних війн, перерозподіл геополітичних точок впливу, переформатування міжнародних організацій. Підкреслено, що одним із основних аспектів у цьому контексті виступає збільшення могутності держав Тихоокеанського регіону, а також певних держав Сходу. Неоднозначною залишається геополітична роль країн Африканського континенту. Визначено, що для української держави наразі важливо позиціонувати себе сильною «серединною» державою; розвивати інформаційні технології; налагоджувати більш ефективні партнерські відносини з країнами Азії, Африки та Сходу; ще активніше брати участь у міжнародних заходах та затверджуватися як член міжнародних організацій; створювати свою геополітичну концепцію та стратегію; остаточно визначити геополітичну ідентичність. Підкреслено, що перспективами подальших досліджень є вивчення інших сучасних геополітичних концепцій, а також аналіз та прогнозування геополітичної картини світу та змін у розстановці центрів сили й ролі України в них.
The purpose of the article is to investigate postcolonial discourse in theatrical art, in particular in the dramatization of contemporary Ukrainian prose. The article is devoted to a study of the postcolonial discourse in Ukraine's theatrical art, something that makes for an essentially untapped research field yet. This is because in the traditions of European and American theatre postcolonial studies normally relate to studies of theatrical processes in countries that have emerged from the colonial dependence of Britain and France. However, today there are good reasons, and a capability, to clearly distinguish postcolonial discourse in Ukrainian cultural life. Research methods. In exploring this problem the author relies on Edward Said's fundamental work "Orientalism", which outlines the main aspects of the postcolonial discourse: colonial, with a focus on influence being made on dependent cultures, and anti-colonial, meaning what we might call a reproduction of resistance to imperial influence. Such sources as political writings by Roman Szporluk, books by Eva Thompson and Alexander Etkind were also important for the author. The academic novelty of the article lies in the fact that for the first time ever the postcolonial discourse in Ukrainian culture is explored on the basis of theatrical works derived from bringing modern Ukrainian prose to stage. In the opinion of local literary critics, initially the colonial discourse was most clearly manifested in the texts of Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych and Maria Matios, which all gave much thought to the traumatic consequences of the Soviet repressions and the Second World War, activities of so called people of the 1960s Ukrainian Sixties, dependences on the totalitarian regime's cultural and historical myths. Accordingly, in its search for proper texts, the Ukrainian theatre began to actively turn to prose in the early 2000s. Among direct research materials are numerous pieces of stage work made of prose belonging to such Ukrainian cult writers as Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych, Maria Matios, Vasyl Kozheljanko, Sergii Zhadan and some others, all of whom provided an opportunity for publics to get acquainted with previously tabooed political and ethical issues. The author pays special attention to the performance called "Gagarin and Barcelona" presented in the Kyiv Young Theatre, which represents a stage interpretation of six short stories by contemporary Ukrainian writers. In conclusion, author points out that thanks to the performance "Gagarin and Barcelona" the postcolonial discourse has found in many ways its unique performance-based manifestation in Ukrainian culture. ; Цель статьи – исследовать постколониальный дискурс в театральном искусстве, в частности в инсценизациях современной украинской прозы. Методология исследования. Изучение постколониального дискурса в театральном искусстве Украины, по сути, является неосвоенным полем для науки. Исследуя данную проблематику, автор руководствовался фундаментальной работой Эдварда Саида «Ориентализм», в которой сформулированы главные аспекты постколониального дискурса: колониальный – влияние на зависимые культуры и антиколониальный – воспроизведение сопротивления имперскому влиянию. Также принципиально важными для автора были политологические труды Романа Шпорлюка, книги Евы Томпсон и Александра Эткинда. Научная новизна статьи заключается в том, что здесь впервые постколониальный дискурс в украинской культуре исследуется на материале инсценизаций современной украинской прозы. Согласно мнению украинских литературоведов, постколониальный дискурс поначалу очень мощно проявился в текстах Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, где осмыслялись травматические последствия советских репрессий, опыт второй мировой войны, деятельность украинских шестидесятников, зависимость от культурно-исторических мифов тоталитарного режима. Соответственно, в поисках актуальных текстов украинский театр в начале 2000-х годов стал активно обращаться к отечественной прозе. Фактическим материалом данного исследования стали многочисленные инсценизации прозаических произведений культовых украинских писателей: Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, Василия Кожелянко, Сергея Жадана и других, предоставившие публике возможность ознакомиться с ранее табуированной политической и этической проблематикой. Отдельное внимание автор уделяет спектаклю «Гагарин и Барселона» Киевского Молодого театра, в основе которого положена инсценизация сразу шести рассказов современных украинских писателей. В заключении исследователь утверждает, что в спектакле «Гагарин и Барселона» постколониальный дискурс обрел в украинской культуре уникальное перформативное проявление. ; Мета статті – дослідити постколоніальний дискурс у театральному мистецтві, зокрема в інсценізаціях сучасної української прози. Методологія дослідження. Робота присвячена дослідженню постколоніального дискурсу в театральному мистецтві України, що, по суті, є неосвоєним дослідницьким полем. Вивчаючи цю проблематику, автор спирається на фундаментальну працю Едварда Саїда «Орієнталізм», в якій сформульовано головні аспекти постколоніального дискурсу: колоніальний – вплив на залежні культури й антиколоніальний – відтворення спротиву імперському впливові. Також важливими для автора були політологічні праці Романа Шпорлюка, книги Еви Томпсон та Олександра Еткінда. Наукова новизна статті полягає в тому, що тут вперше постколоніальний дискурс в українській культурі досліджено на матеріалі інсценізацій сучасної української прози. На думку вітчизняних літературознавців, постколоніальний дискурс спочатку найпотужніше проявився в текстах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, де осмислювалися травматичні наслідки радянських репресій, досвіду другої світової війни, діяльності українських шістдесятників, залежності від культурно-історичних міфів тоталітарного режиму. Відповідно, у пошуках актуальних текстів український театр на початку 2000-х років став активно звертатися до прози. Безпосереднім матеріалом дослідження є численні інсценізації прозових творів культових українських письменників: Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Кожелянка, Сергія Жадана та інших, які дали публіці можливість познайомитися з раніше табуйованою політичною та етичною проблематикою. Окрему увагу автор приділяє виставі «Гагарін і Барселона» Київського Молодого театру, яка є інсценізацією одразу шести оповідань сучасних українських письменників. У висновках дослідник стверджує, що завдяки виставі «Гагарін і Барселона» постколоніальний дискурс знайшов в українській культурі свій унікальний перформативний прояв.
Мета статті – дослідити постколоніальний дискурс у театральному мистецтві, зокрема в інсценізаціях сучасної української прози. Методологія дослідження. Робота присвячена дослідженню постколоніального дискурсу в театральному мистецтві України, що, по суті, є неосвоєним дослідницьким полем. Вивчаючи цю проблематику, автор спирається на фундаментальну працю Едварда Саїда «Орієнталізм», в якій сформульовано головні аспекти постколоніального дискурсу: колоніальний – вплив на залежні культури й антиколоніальний – відтворення спротиву імперському впливові. Також важливими для автора були політологічні праці Романа Шпорлюка, книги Еви Томпсон та Олександра Еткінда. Наукова новизна статті полягає в тому, що тут вперше постколоніальний дискурс в українській культурі досліджено на матеріалі інсценізацій сучасної української прози. На думку вітчизняних літературознавців, постколоніальний дискурс спочатку найпотужніше проявився в текстах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, де осмислювалися травматичні наслідки радянських репресій, досвіду другої світової війни, діяльності українських шістдесятників, залежності від культурно-історичних міфів тоталітарного режиму. Відповідно, у пошуках актуальних текстів український театр на початку 2000-х років став активно звертатися до прози. Безпосереднім матеріалом дослідження є численні інсценізації прозових творів культових українських письменників: Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Кожелянка, Сергія Жадана та інших, які дали публіці можливість познайомитися з раніше табуйованою політичною та етичною проблематикою. Окрему увагу автор приділяє виставі «Гагарін і Барселона» Київського Молодого театру, яка є інсценізацією одразу шести оповідань сучасних українських письменників. У висновках дослідник стверджує, що завдяки виставі «Гагарін і Барселона» постколоніальний дискурс знайшов в українській культурі свій унікальний перформативний прояв. ; The purpose of the article is to investigate postcolonial discourse in theatrical art, in particular in the dramatization of contemporary Ukrainian prose. The article is devoted to a study of the postcolonial discourse in Ukraine's theatrical art, something that makes for an essentially untapped research field yet. This is because in the traditions of European and American theatre postcolonial studies normally relate to studies of theatrical processes in countries that have emerged from the colonial dependence of Britain and France. However, today there are good reasons, and a capability, to clearly distinguish postcolonial discourse in Ukrainian cultural life. Research methods. In exploring this problem the author relies on Edward Said's fundamental work "Orientalism", which outlines the main aspects of the postcolonial discourse: colonial, with a focus on influence being made on dependent cultures, and anti-colonial, meaning what we might call a reproduction of resistance to imperial influence. Such sources as political writings by Roman Szporluk, books by Eva Thompson and Alexander Etkind were also important for the author. The academic novelty of the article lies in the fact that for the first time ever the postcolonial discourse in Ukrainian culture is explored on the basis of theatrical works derived from bringing modern Ukrainian prose to stage. In the opinion of local literary critics, initially the colonial discourse was most clearly manifested in the texts of Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych and Maria Matios, which all gave much thought to the traumatic consequences of the Soviet repressions and the Second World War, activities of so called people of the 1960s Ukrainian Sixties, dependences on the totalitarian regime's cultural and historical myths. Accordingly, in its search for proper texts, the Ukrainian theatre began to actively turn to prose in the early 2000s. Among direct research materials are numerous pieces of stage work made of prose belonging to such Ukrainian cult writers as Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych, Maria Matios, Vasyl Kozheljanko, Sergii Zhadan and some others, all of whom provided an opportunity for publics to get acquainted with previously tabooed political and ethical issues. The author pays special attention to the performance called "Gagarin and Barcelona" presented in the Kyiv Young Theatre, which represents a stage interpretation of six short stories by contemporary Ukrainian writers. In conclusion, author points out that thanks to the performance "Gagarin and Barcelona" the postcolonial discourse has found in many ways its unique performance-based manifestation in Ukrainian culture. ; Цель статьи – исследовать постколониальный дискурс в театральном искусстве, в частности в инсценизациях современной украинской прозы. Методология исследования. Изучение постколониального дискурса в театральном искусстве Украины, по сути, является неосвоенным полем для науки. Исследуя данную проблематику, автор руководствовался фундаментальной работой Эдварда Саида «Ориентализм», в которой сформулированы главные аспекты постколониального дискурса: колониальный – влияние на зависимые культуры и антиколониальный – воспроизведение сопротивления имперскому влиянию. Также принципиально важными для автора были политологические труды Романа Шпорлюка, книги Евы Томпсон и Александра Эткинда. Научная новизна статьи заключается в том, что здесь впервые постколониальный дискурс в украинской культуре исследуется на материале инсценизаций современной украинской прозы. Согласно мнению украинских литературоведов, постколониальный дискурс поначалу очень мощно проявился в текстах Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, где осмыслялись травматические последствия советских репрессий, опыт второй мировой войны, деятельность украинских шестидесятников, зависимость от культурно-исторических мифов тоталитарного режима. Соответственно, в поисках актуальных текстов украинский театр в начале 2000-х годов стал активно обращаться к отечественной прозе. Фактическим материалом данного исследования стали многочисленные инсценизации прозаических произведений культовых украинских писателей: Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, Василия Кожелянко, Сергея Жадана и других, предоставившие публике возможность ознакомиться с ранее табуированной политической и этической проблематикой. Отдельное внимание автор уделяет спектаклю «Гагарин и Барселона» Киевского Молодого театра, в основе которого положена инсценизация сразу шести рассказов современных украинских писателей. В заключении исследователь утверждает, что в спектакле «Гагарин и Барселона» постколониальный дискурс обрел в украинской культуре уникальное перформативное проявление.
Мета статті – дослідити постколоніальний дискурс у театральному мистецтві, зокрема в інсценізаціях сучасної української прози. Методологія дослідження. Робота присвячена дослідженню постколоніального дискурсу в театральному мистецтві України, що, по суті, є неосвоєним дослідницьким полем. Вивчаючи цю проблематику, автор спирається на фундаментальну працю Едварда Саїда «Орієнталізм», в якій сформульовано головні аспекти постколоніального дискурсу: колоніальний – вплив на залежні культури й антиколоніальний – відтворення спротиву імперському впливові. Також важливими для автора були політологічні праці Романа Шпорлюка, книги Еви Томпсон та Олександра Еткінда. Наукова новизна статті полягає в тому, що тут вперше постколоніальний дискурс в українській культурі досліджено на матеріалі інсценізацій сучасної української прози. На думку вітчизняних літературознавців, постколоніальний дискурс спочатку найпотужніше проявився в текстах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, де осмислювалися травматичні наслідки радянських репресій, досвіду другої світової війни, діяльності українських шістдесятників, залежності від культурно-історичних міфів тоталітарного режиму. Відповідно, у пошуках актуальних текстів український театр на початку 2000-х років став активно звертатися до прози. Безпосереднім матеріалом дослідження є численні інсценізації прозових творів культових українських письменників: Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Кожелянка, Сергія Жадана та інших, які дали публіці можливість познайомитися з раніше табуйованою політичною та етичною проблематикою. Окрему увагу автор приділяє виставі «Гагарін і Барселона» Київського Молодого театру, яка є інсценізацією одразу шести оповідань сучасних українських письменників. У висновках дослідник стверджує, що завдяки виставі «Гагарін і Барселона» постколоніальний дискурс знайшов в українській культурі свій унікальний перформативний прояв. ; The purpose of the article is to investigate postcolonial discourse in theatrical art, in particular in the dramatization of contemporary Ukrainian prose. The article is devoted to a study of the postcolonial discourse in Ukraine's theatrical art, something that makes for an essentially untapped research field yet. This is because in the traditions of European and American theatre postcolonial studies normally relate to studies of theatrical processes in countries that have emerged from the colonial dependence of Britain and France. However, today there are good reasons, and a capability, to clearly distinguish postcolonial discourse in Ukrainian cultural life. Research methods. In exploring this problem the author relies on Edward Said's fundamental work "Orientalism", which outlines the main aspects of the postcolonial discourse: colonial, with a focus on influence being made on dependent cultures, and anti-colonial, meaning what we might call a reproduction of resistance to imperial influence. Such sources as political writings by Roman Szporluk, books by Eva Thompson and Alexander Etkind were also important for the author. The academic novelty of the article lies in the fact that for the first time ever the postcolonial discourse in Ukrainian culture is explored on the basis of theatrical works derived from bringing modern Ukrainian prose to stage. In the opinion of local literary critics, initially the colonial discourse was most clearly manifested in the texts of Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych and Maria Matios, which all gave much thought to the traumatic consequences of the Soviet repressions and the Second World War, activities of so called people of the 1960s Ukrainian Sixties, dependences on the totalitarian regime's cultural and historical myths. Accordingly, in its search for proper texts, the Ukrainian theatre began to actively turn to prose in the early 2000s. Among direct research materials are numerous pieces of stage work made of prose belonging to such Ukrainian cult writers as Oksana Zabuzhko, Yuri Andrukhovych, Maria Matios, Vasyl Kozheljanko, Sergii Zhadan and some others, all of whom provided an opportunity for publics to get acquainted with previously tabooed political and ethical issues. The author pays special attention to the performance called "Gagarin and Barcelona" presented in the Kyiv Young Theatre, which represents a stage interpretation of six short stories by contemporary Ukrainian writers. In conclusion, author points out that thanks to the performance "Gagarin and Barcelona" the postcolonial discourse has found in many ways its unique performance-based manifestation in Ukrainian culture. ; Цель статьи – исследовать постколониальный дискурс в театральном искусстве, в частности в инсценизациях современной украинской прозы. Методология исследования. Изучение постколониального дискурса в театральном искусстве Украины, по сути, является неосвоенным полем для науки. Исследуя данную проблематику, автор руководствовался фундаментальной работой Эдварда Саида «Ориентализм», в которой сформулированы главные аспекты постколониального дискурса: колониальный – влияние на зависимые культуры и антиколониальный – воспроизведение сопротивления имперскому влиянию. Также принципиально важными для автора были политологические труды Романа Шпорлюка, книги Евы Томпсон и Александра Эткинда. Научная новизна статьи заключается в том, что здесь впервые постколониальный дискурс в украинской культуре исследуется на материале инсценизаций современной украинской прозы. Согласно мнению украинских литературоведов, постколониальный дискурс поначалу очень мощно проявился в текстах Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, где осмыслялись травматические последствия советских репрессий, опыт второй мировой войны, деятельность украинских шестидесятников, зависимость от культурно-исторических мифов тоталитарного режима. Соответственно, в поисках актуальных текстов украинский театр в начале 2000-х годов стал активно обращаться к отечественной прозе. Фактическим материалом данного исследования стали многочисленные инсценизации прозаических произведений культовых украинских писателей: Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Марии Матиос, Василия Кожелянко, Сергея Жадана и других, предоставившие публике возможность ознакомиться с ранее табуированной политической и этической проблематикой. Отдельное внимание автор уделяет спектаклю «Гагарин и Барселона» Киевского Молодого театра, в основе которого положена инсценизация сразу шести рассказов современных украинских писателей. В заключении исследователь утверждает, что в спектакле «Гагарин и Барселона» постколониальный дискурс обрел в украинской культуре уникальное перформативное проявление.
