Suchergebnisse

У статті з'ясовано сутність і становлення візуальної мови графічного дизайну в Україні. Виокремлено п'ять основних типів людської діяльності, серед яких пізнавальна, перетворювальна, комунікативна, ціннісно-орієнтаційна, художня. Наведено основні дефініції понять "дизайн" та "графічний дизайн". Встановлено, що нині виділяють такі основні види дизайнерської творчості: індустріальний (промисловий) дизайн, графічний дизайн, дизайн архітектурного середовища, ландшафтний дизайн та фітодизайн. Зображена етапізація становлення графічного дизайну. ; In this article the essence and formation of the visual language of graphic design in Ukraine are determined. There are five main types of human activity, among them cognitive, transformative, communicative, value-oriented, artistic. The main definitions of "design" and "graphic design" are given. It has been discovered that design, behavior and communication, represented by a variety of cultural phenomena, have a complex hierarchical organization in which there are three levels: these are relic programs, the fragments of past design cultures that live in the modern world, exercising some influence on it; a series of behavioral programs, activities, communication, which provide a modern reproduction of a particular type of society; programs of design life, addressed to the future. They produce the design through the internal operation of iconic systems, the more dynamic the society is, the more value this level of designer creativity acquires. Found that today the following main types of design art are distinguished: industrial design, graphic design, architectural design, landscape design and phytodesign. The stage of formation of graphic design is shown. It is revealed that to date, it is obvious that the historical evolution of graphic design can not be presented as a linear process. It took place in conditions of social contradictions and conflicts, which, however, were not chaotic, but formed in the form of a general historical picture. The main stages of the development of graphic design are presented, among them: popular commercial art (posters, advertising, newspaper and magazine illustrations) end of the XIX – early twentieth century; fine arts of the early twentieth century; graphic design (the second half of the twentieth century); "Visual Communicator" "viscom" (beginning of the XXI century). A complex of factors is proposed, under the influence of which the present situation in the Ukrainian design in general and graphic is formed, in particular: the historical factor in many respects defined the first steps of the formation of the domestic design; a political factor manifests itself in insolvency and sometimes in the reluctance of the authorities to carry out large-scale economic transformations of social orientation; economic factor: the state's economy became a hostage to the realization of the interests of several financial and corporate groups, and this negatively manifests itself in indicators in many spheres of the economy; social factor: in a society with high social indicators, a well-functioning mechanism operates smoothly: demand defines a proposal. It is important that the "offer" is a high-quality, in all respects (and design), product of domestic origin; the globalization factor drives the domestic design to generate its own ideas that would be noticed not only to its consumer but also to the world; Educational factor: the pride of domestic design for today is the existing system of training graduate designers. The author of the article came to the conclusion that the combination of features of the modern stage of development of graphic design, expansion of creative and conceptual aspects of the given activity and the emergence of new socially significant social challenges necessitates the combination of experience of specialists on different trends of design, combining the design and artistic aspect of developing graphic models for solving technical and creative problems.

The purpose of the work. The article studies the effect of the activities of Paisiy Velichkovsky and his fol­lowers on the development of Ukrainian spiritual culture. Research methodology consists in the application of methods of analysis and synthesis and cultural-historical approach, which requires to consider all phenomena, events and facts of cultural process in the context of historical time and conditions (social, economic, political, moral-psychological and other), in which Paisiy Velichkovsky lived and worked. Scientific novelty. The author has found that Paisiy Velichkov- sky is a real renewer of the Ukrainian monastic life and the first Ukrainian monk mentor in ascetic reading. On Mount Athos elder (starets) Paisiy laid a foundation of the school of scribes and translators, which was fully formed at Nya- metsky monastery in Moldova. After his death his work was continued by numerous disciples and followers, a lot of whom were Ukrainians. Conclusions. Thanks to the hard work of the school of disciples of Saint Paisiy a significant amount of corrected translations of the books of the Church fathers and their copies appeared. Students-Ukrainians brought their own cultural characteristics into the life and work of Nyametsky and Sekulsky monasteries, dominating there until the mid-nineteenth century. They played a leading role in the preservation of the spiritual heritage of Paisiy Velichkovsky. ; Цель статьи - осуществить исследование влияния на развитие украинской духовной культуры дея­тельности Паисия Величковского и его последователей. Методология исследования заключается в применении культурно-исторического подхода, который требует рассматривать все явления, события, факты культурного процесса в контексте того исторического времени, тех условий (социальных, экономических, политических, морально-психологических и других), в которых жил и работал Паисий Величковске использованы методы анализа и синтеза. Научная новизна. Автором установлено, что Паисий Величковский является подлинным обновителем украинской монашеской жизни и первым украинским монахом - наставником и руководителем в аскетическом чтении. На Афоне старец Паисий закладывает основы школы переписчиков и переводчиков, ко­торая полностью формируется в Нямецком монастыре в Молдавии. Дело Паисия после его смерти продолжили многочисленные ученики и последователи, многие из которых были украинцами. Выводы. Благодаря усердной работе школы учеников преподобного Паисия появляется значительное количество исправленных переводов книг отцов церкви и копии с них. Ученики-украинцы привносили свои культурные особенности в жизнь и дея­тельность Нямецкого и Секульского монастырей, доминируя в них до середины XIX века. Они сыграли веду­щую роль в сохранении духовного наследия Паисия Величковского. ; Мета статті - здійснити дослідження впливу на розвиток української духовної культури діяльності Паїсія Величковського та його послідовників. Методологія дослідження полягає у застосуванні культурно- історичного підходу, що вимагає розглядати усі явища, події, факти культурного процесу в контексті того істо­ричного часу й тих умов (соціальних, економічних, політичних, морально-психологічних та інших), у яких жив і працював Паїсій Величковський. Також використано методи аналізу і синтезу. Наукова новизна. Автором встановлено, що Паїсій Величковський є справжнім обновителем українського чернечого життя і першим укра­їнським ченцем - наставником і керівником в аскетичному читанні. На Афоні старець Паїсій закладає основи школи переписувачів і перекладачів, яка остаточно оформлюється у Нямецькому монастирі в Молдавії. Справу Паїсія після його смерті продовжили численні учні та послідовники, багато з яких були українцями. Висновки. Завдяки старанній роботі учнів преподобного Паїсія з'являється значна кількість виправлених перекладів книг отців церкви та копії з них. Учні-українці привносили свої культурні особливості у життя і діяльність Нямець- кого та Секульського монастирів, домінуючи в них до середини ХІХ століття. Вони відіграли провідну роль у збереженні духовної спадщини Паїсія Величковського.

The dissertation revealed that pre-colonial animosities and political divisions remained very strong in the political calculation of various ethnic groups in Nigeria and Kenya. This is proven by analyzing the ethnic mobilization campaign strategy adopted by political actors, especially in Nigeria and Kenya. However, it could be shown how debate on national policy issues directed the 2012 presidential election campaign in Ghana, while in Nigeria and Kenya ethnic identity legitimacy rights dominated public discourse and directed voter mobilization in the 2011 and 2007 presidential elections. The dissertation discovered how the collaboration between the media and the public compelled political actors in Ghana to defocus inter-ethnic grievances and concentrate on issues with national policy implications instead. It revealed that the political party alliances and interest alignments, which produced a "coalition of convenience", were a direct product of ethnicity and religion identity legitimacy rights in two of the three case study countries; namely Nigeria and Kenya. Consequently, campaigns in the focused elections were streamlined to support the political concerns of each group under the premise of solidarity. Voters' electoral loyalty was focused on ethnic and regional political concerns. In that sense, ethnicity identity legitimacy rights and political interest were raised above policy goals and national interests during the elections in Nigeria and Kenya. By extension, the active political participation of the people was anchored on the ethnic affiliation of the candidates. This was very evident in the observed voting pattern in Nigeria and Kenya. The use of "Ethnicity-centered Mobilization Strategy" was a disservice to democracy and the electoral processes along the 2011 and 2007 elections in both Nigeria and Kenya. The author is convinced that electoral mobilization strategies, oriented towards inter-ethnic grievances, identity legitimacy rights, regional and religious affiliation, were catalysts to the election violence experienced during these presidential elections. The dissertation argues that the desire and privilege to wield political power and authority in the case study societies contributed heavily to the violent mob action that emerged from the focused elections. It shows how campaigns, anchored on inter-ethnic grievances and the desire to exert identity legitimacy rights for political relevance, created ethnic irredentists, religious hard-liners and shaped the mobilization and voter participatory capacity in each ethnic group during the focused elections. The dissertation was able to establish how campaign strategy as used by the political actors through "material and solidarity incentives" drove the electoral processes. To that extend the use of ethnicity-centered solidarity prepared the ground for violent response in Nigeria and Kenya. Nevertheless, the use of a material incentive strategy to lure voters compromised voters' electoral conscience and subsequently led to commercialization of the elections, especially in Nigeria. Consequently, the binary effects of the strategy are represented in the compromised status of the voters and the commercialization of the processes. The various events as orchestrated by the political actors devalued the elections and democracy itself. The spontaneous eruption of violence in Nigeria and Kenya was as result of campaign strategy as the "Ethnic Alliance" supporting each of the two opposition groups had expected their candidate to win the election in Kenya and Nigeria in 2007 and 2011 respectively. The violent outcome of the Presidential thus confirmed the negative role of "Solidarity Incentive Strategy" as a campaign method in a distressed society. Ethno-regional voter mobilization methods centered on inter-ethnic grievances, as well as religion influenced voter mobilization to achieve electoral success negatively and distorted the basis for violent-free democratic elections in the case study countries.

The substantive essence and current trends of the development of the institute of political parties in Ukraine are considered. The purpose of this article is to consider the current concept of a political party and to propose mechanisms for modernizing the party system of Ukraine in order to ensure the democratization of the political regime that has been formed in our country. The author argues that political parties in their vocation a priori act as a leading subject of democratization of the political system of a transitive society. The main problem of Ukraine lies in the fact that the clan-oligarchic (nonpatrimonial) political regime and bureaucratic corporate, shadow economy do not promote the creation of capable political parties, within which there is fair and open competition, and contributes to the creation of political companies for commercial interests. Political parties of Ukraine do not fulfill their main purpose, do not provide political education of the masses and do not provide purposeful and organized character to actions of citizens to protect their own interests. The main function of Ukrainian parties is to manipulate the mass consciousness of voters during the conduct of the relevant campaigns. The weakness of Ukrainian political parties, their organizational and ideological amorphism, opens up a rather broad perspective for the teams of political technologists to bring them to the necessary "electoral condition." The main political parties represent a kind of semi-finished products for the upcoming election campaign.For modern Ukraine, the problem of intensifying party building and crystallization of the party system of Ukraine in the direction of its depriving of the ballast of virtual and incapable structures and leaders who do not take a real part in politics is a topical issue. On the other hand, there are many party structures and brands that, if involved in the political process, have no demand for the electoral market.Recommendations for implementation of mechanisms of modernization of the Ukrainian party system are formulated. ; Розглянуто змістовну суть та сучасні тенденції розвитку інституту політичних партій в Україні. Мета даної статті полягає у тому, щоби розглянути сучасне поняття політичної партії та запропонувати механізми модернізації партійної системи України задля забезпечення демократизації політичного режиму, що утворився у нашій країні. Автор стверджує, що політичні партії за своїм покликанням апріорі виступають як провідний суб'єкт демократизації політичної системи транзитивного суспільства. Головна проблема України полягає в тому, що клановоолігархічний (неопатрімоніальний) політичний режим та бюрократично-корпоративна, тіньова економіка не сприяють створенню дієздатних політичних партій, усередині яких ведеться чесна та відкрита конкуренція, а сприяє створенню політичних компаній за комерційними інтересами. Політичні партії України не виконують своє основне призначення, не забезпечують політичну освіту мас та не надають цілеспрямованого й організованого характеру діям громадян для захисту власних інтересів. Основна функція українських партій – це маніпулювання масовою свідомістю виборців під час проведення відповідних кампаній. Слабкість українських політичних партій, їхня організаційна та ідейна аморфність відкривають перед командами політичних технологів доволі широку перспективу доведення їх до необхідної "електоральної кондиції". Основні політичні партії представляють з себе своєрідні напівфабрикати для майбутньої виборчої кампанії.Для сучасної України є актуальною проблема інтенсифікації партійного будівництва та кристалізації партійної системи України в бік її позбавлення від баласту віртуальних та недієздатних структур та лідерів, які не беруть реальної участі в політиці. З іншого боку, є багато партійних структур та брендів, які якщо й беруть участь у політичному процесі, то не мають попиту на електоральному ринку.Сформульовані рекомендації щодо впровадження механізмів модернізації української партійної системи.

The article analyzes the communicative model of the language policy of Moldova as such, which, when implemented by its central authority of this state and by separate political forces, resembles that linguistic policy conducted in Ukraine during all years of independence. It is proved that in the language policy of Moldova, as well as in the language policy of Ukraine, all the years of independence are actively interfered by Russia, using for this purpose the internal pro-Russian-minded political forces of the state. It was established that the basis of political confrontations that arose in Moldova was the language-political problem, which divided the Moldovan community into at least three groups – Russian-speaking, Ukrainianlanguage, and Moldovan. It is substantiated that pro-Romanian and pro-Russian political ambitions on the territory of Moldova formed the basis of Romanian and Russian separatisms, each of which saw this state within its own political influence. It is proved that the linguistic-political confrontation on the territory of Moldova turned into a frozen conflict, the separatist center of which was Transnistria. On the other hand, the author draws attention to the fact that the communicative model of the language policy of Moldova is closely linked with Romania. It develops in the context of two opposing socio-political tendencies: one of them is the "Moldovans" who advocate the revival of the national language, culture and traditions, the other – "Romanians" – the Moldovan ethnos of Romanian origin, whose efforts are aimed at the revival of Greater Romania and joining this state of Moldova. In this context, the same analogy is observed in Ukraine, which has evolved since the mid-1990s in the context of two opposing socio-political tendencies: one of them is pro-Russian political forces that stand for the status quo for the Russian language and culture, the other is the national democrats, whose efforts are aimed at preserving the Ukrainian language and its dissemination in all spheres and regions of the state. ; У статті проаналізовано комунікативну модель мовної політики Молдови як таку, яка за здійсненням її центральною владою цієї держави та окремими політичними силами нагадує ту мовну політику, що проводиться в Україні упродовж усіх років незалежності. Доведено, що у мовну політику Молдови, як і у мовну політику України, усі рокі незалежності активно втручається Росія, використовуючи для цього внутрішні проросійськи налаштовані політичні сили держави. Встановлено, що в основі політичних протистоянь, які виникли у Молдові, була мовно-політична проблема, яка розколола молдовську спільноту щонайменше на три групи − російськомовну, україномовну і молдовомовну. Обґрунтовано, що прорумунські і проросійські політичні амбіції на території Молдови лягли в основу румунського і російського сепаратизмів, кожний із яких бачив цю державу у межах власного політичного впливу. Доведено, що мовно-політичне протистояння на території Молдови перетворилося на заморожений конфлікт, сепаратистським вогнищем якого стало Придністров'я. З іншого боку, автор звертає увагу, що комунікативна модель мовної політики Молдови тісно пов'язана із Румунією. Вона розвивається у контексті двох протилежних суспільно-політичних тенденцій: одна із них – це «молдовеністи», які виступають за відродження національної мови, культури і традицій, інша – «румуністи» – молдовський етнос румунського походження, зусилля якого спрямовані на відродження Великої Румунії та приєднання до цієї держави Молдови. У цьому контексті спостерігається така сама аналогія і в Україні, яка із середини 1990-х рр. розвивається у контексті двох протилежних суспільно-політичних тенденцій: одна із них – це проросійські політичні сили, які виступають за статус-кво для російської мови і культури, інша – національні демократи, зусилля яких спрямовані на збереження української мови та її поширення в усіх сферах та регіонах держави.

The author notes that despite the rapid pace of reforms in the Czech Republic during the last three decades, the high level of corruption constrains effective modernization of the country. It is emphasized that the Czech civil society is an active lobbyist for anti-corruption initiatives. The article: 1) determines the level of development, the degree of formation of the civil society of the Czech Republic; 2) investigates the extent of damaging impact of the destructive institution of corruption on the country; 3) studies the influence of the constructive institution of the Czech civil society on the destructive institution of corruption. It is noted that, despite the high level of corruption in the Czech Republic, unlike some other Central and Eastern European countries, mass anti-corruption protests are rare in this country. On the other hand, there are significant anti-corruption initiatives of the Czech "third sector", particularly the anti-corruption platform Rekonstrukce STATU (RotS), Transparency International ‒ Česká republika, Frank Bold, Zindex, Oživení, etc. The article analyzes the activities of the anti-corruption platform RotS, which unites over 20 NGOs and is focused on the development of anti-corruption bills. It is noted that the legislative proposals of RotS led to the emergence of a number of public initiatives in other Central and Eastern European countries (for example, Ez a minimum a korrupció ellen in Hungary, Štrngám za zmenu! in Slovakia, etc.). The article analyzes the anti-corruption initiatives of the Frank Bold human rights organization, which provides legal counseling, legal protection in corruption cases, lobbies for bills aimed at controlling the government and ensuring transparency of public decision-making, primarily when it comes to state contracts. It studies the activities of Zindex (specialized on detecting corruption in government procurements) and Oživení (providing anti-corruption counseling, anti-corruption audit, development of anti-corruption etc.). It is argued that the experience of the Czech Republic demonstrates the significant potential of the civil society in corruption counteraction. Without the civil society actors in Czech Republic it would be impossible to publicly discuss the corruption issues, or to force politicians to consider these issues relevant. ; Відзначено, що попри швидкі темпи реформування Чехії в останні три десятиліття, високий рівень корупції стримує ефективну модернізацію країни. Акцентовано, що чеське громадянське суспільство виступає активним лобістом антикорупційних ініціатив. У статті: 1) визначено рівень розвитку, ступінь сформованості громадянського суспільства Чехії; 2) досліджено міру руйнівного впливу деструктивного інституту корупції в цій країні; 3) з'ясований вплив конструктивного інституту чеського громадянського суспільства Чехії на деструктивний інститут корупції. Зауважено: попри високий рівень корупції в Чехії, тут, на відміну від низки країн Центрально-Східної Європи, антикорупційні масові акції протесту мають поодинокий характер. Натомість значними є антикорупційні ініціативи чеського «третього сектора», зокрема, антикорупційної платформи «Rekonstrukce STATU» (RotS), Transparency International ‒ Česká republika, «Frank Bold», «Zindex», «Oživení» та ін. Проаналізовано діяльність антикорупційної платформи «RotS», яка об'єднує понад 20 чеських НУО та сконцентрована на розробці антикорупційних законопроектів. Відзначено, що законотворчі пропозиції «RotS» зумовили появу низки громадських ініціатив у інших країнах Центрально-Східної Європи (наприклад, «Ez a minimum a korrupció ellen» в Угорщині, «Štrngám za zmenu!» у Словаччині та ін.). У статті досліджено антикорупційні ініціативи організації правозахисного типу «Frank Bold», яка забезпечує юридичне консультування, захист у справах про корупцію, лобіює законопроекти, спрямовані на контроль за урядом, забезпечення прозорості прийняття публічних рішень, найперше ‒ щодо державних контрактів. Вивчено діяльність НУО «Zindex» (спеціалізується на виявленні корупції в державних закупівлях) і «Oživení» (здійснює антикорупційне консультування, антикорупційний аудит, вироблення антикорупційних стратегій тощо). Аргументовано: досвід Чехії засвідчує значний потенціал громадянського суспільства в протидії корупції. Без акторів громадянського суспільства в Чехії унеможливилося б публічне обговорення теми корупції та змушування політиків уважати ці питання релевантними.

The issues of providing labor resources for important construction projects and enterprises are of great importance in any country, considering the desire to create an economically developed state. This aspect of life activity is especially acute in times of social upheavals, such as war and the demographic losses it has brought. 1940–1960-ies. in the history of the Soviet state are characterized as years of restoration and further increase of the economic power of the state, which, of course, required the attraction of significant labor potential. The labor policy of the USSR and in the Ukrainian SSR, is presented along with other directions by organized recruitment of workers for the national economic facilities of the country.The issues of attracting workers for restoration work and for strategic facilities of the country attracted the attention of both Soviet and modern researchers. However, taking into account the ideological pressure of the party leadership, Soviet historiography covered the policy of organized sets, mostly from a positive point of view, as economically viable. Modern scholars raise other, painful questions of the organized recruitment of workers, such as socio-demographic, cultural, national, and the like. However, many aspects remain unexplored. The author sets out to review and analyze the main organizational aspects of the policy of the organized recruitment of workers, its positive and negative points, the position of workers by organized recruitment. ; Вопросы обеспечения трудовыми ресурсами важных строек и предприятий имеют большое значение в любой стране учитывая стремление создать экономически развитое государство. Особенно остро этот аспект жизнедеятельности возникает в периоды социальных потрясений, как то война и принесенные ею демографические потери. 1940–1960-е гг. в истории советского государства характеризуются как годы восстановления и дальнейшего наращивания экономической мощи государства, что, безусловно, требовало привлечения значительного трудового потенциала. Трудовая политика СССР и, в частности УССР, представлена наряду с другими направлениями организованными наборами рабочих для народнохозяйственных объектов страны.Вопросы привлечения рабочих на восстановительные работы и для стратегических объектов страны привлекали внимание как советских, так и современных исследователей. Однако учитывая идеологическое давление партийного руководства, советская историография освещала политику организованных наборов в основном с положительной точки зрения, как экономически выгодную. Современные ученые поднимают и другие, болезненные вопросы оргнаборов, как то социально-демографические, культурные, национальные и тому подобное. Однако многие аспекты остаются неизученными. Автор ставит целью рассмотреть и проанализировать главные организационные моменты политики организованного набора рабочих, ее положительные и отрицательные моменты, положение работников по оргнаборам и тому подобное. ; Питання забезпечення трудовими ресурсами важливих будівництв та підприємств посідає неабияке значення в будь-якій країні з огляду на прагнення створити економічно розвинену державу. Особливо гостро цей аспект життєдіяльності постає в періоди соціальних потрясінь, таких як війна та принесені нею демографічні втрати. 1940–1960-ті рр. в історії радянської держави характеризуються як роки відбудови та подальшого нарощення економічної міці держави, що безумовно потребувало залучення значного трудового потенціалу. Трудова політика СРСР та, зокрема УРСР, представлена поряд з іншими напрямами організованими наборами робітників для народногосподарських об'єктів країни.Питання залучення робітників на відбудовчі роботи та для стратегічних об'єктів країни привертали увагу як радянських, так і сучасних дослідників. Однак з огляду на ідеологічний тиск партійного керівництва радянська історіографія змальовувала політику організованих наборів лише з позитивної точки зору, як економічно вигідну. Сучасні науковці розглядають й інші, болючі питання оргнаборів: соціально-демографічні, культурницькі, національні тощо. Проте багато аспектів залишаються невивченими. Автор ставить за мету розглянути та проаналізувати головні організаційні моменти політики організованого набору робітників, її позитивні та негативні моменти, становище робітників за оргнабором тощо.

Brendiranje gradova, pod kojim većina autora smatra procese upravljanja identitetom i imidžom, predstavlja strateški odgovor na nove zahtjeve umrežena svijeta, ekonomske trendove, informacijske i socijalne potrebe stanovništva. Teorijske perspektive i primjeri iz prakse naglašavaju važnost "upravljanja" urbanim identitetima kroz konceptualne postavke brendiranja kako bi se povećala konkurentnost gradova u sljedećim sferama: turistička potražnja, optimalna iskoristivost resursa (ulaganja, privlačenje novih stanovnika…), revitalizacija urbanih prostora i jačanje identiteta grada. Uporabom tehnika i alata brendiranja stvaraju se preduvjeti za optimalnu iskoristivost konkurentskih prednosti nekoga grada u odnosu na ostale, pri čemu komunikacijske prakse gradskih sustava i podsustava predstavljaju infrastrukturalnu platformu za provedbu navedenoga procesa. Aktualni teorijski koncept koji je okrenut identitetskomu modelu temelji se na holističkome pristupu upravljanja brendom s naglaskom na povećano uključivanje mjesnoga stanovništva u stvaranje urbanih politika. Orijentiranost prema jačanju gradskoga identiteta inkluzivnim pristupom konceptualne postavke brendiranja uvodi u sferu suvremenoga gradskog menadžmenta temeljena na načelima dobroga upravljanja, naglašavajući pritom važnost dijaloških procesa između različitih interesnih skupina i nužnost širega razumijevanja kulture u smislu strateškoga alata za urbani razvoj. Stoga se rad bavi teorijskim aspektima, metodama i primjenom strateškoga upravljanja komunikacijom u procesu brendiranja gradova. Autor polazi od pretpostavke da u procesu razvijanja brenda, pored analize trenutnoga imidža vanjskih javnosti, ključnu ulogu ima komunikacijska kompetencija dionika u stvaranju mehanizama za dijaloške procese između interesnih javnosti unutar grada kako bi se postigao većinski konsenzus o uporištima živućega identiteta grada. Oslanjajući se na saznanja vodećih autora iz ovoga područja i analizu primjera iz prakse, u radu se predstavljaju osnovni koraci procesa izgradnje gradskoga brenda. ; City branding, vast majority of authors consider as the process of identity and image management, represents a strategic answer to new demands of the networked world, economic trends, information and social needs of the population. Theoretical perspectives and practical examples emphasize the significance of urban identities "management" through conceptual settings of branding in order to increase competitiveness of cities in the following spheres: touristic demand, optimal efficiency of resources (investments, attracting new inhabitants…), revitalization of urban spaces and strengthening of the city identity. Preconditions for optimal efficiency of competitive advantages of a certain city in relation to other are created by using branding techniques and tools, while communication practices of city systems and subsystems represent infrastructural platform for implementation of the mentioned process. Current theoretical concept related to identity model is based on the holistic approach to the brand management with the emphasis on increased involving of the local population in creating urban policies. Orientation towards strengthening city identity by inclusive approach to conceptual setting of branding introduces the contemporary city management sphere based on the principle of good management while emphasizing the significance of dialogue processes between different interest groups and necessity of wider understanding of culture within the meaning of strategic tool for urban development. Therefore the paper deals with theoretical aspects, methods and implementation of strategic management of communication in the process of city branding. Author begins with the hypothesis that in the process of brand development, besides the analysis of the current public image, communication competence of stakeholders has the key role in creating mechanisms for dialogue processes between interest public groups within the city in order to achieve greater consensus on the strongholds of the living city identity. Relying on the findings of leading authors from this area and analysis of the practical examples, the paper presents basic steps in the process of creating city brand.

The paper integrates several theoretical and practical issues into the general context of the contemporary crisis of the bureaucratic state and a quest for new patterns of governance. Several subjects are considered: various aspects of the decline of public trust in government, including the civic "desacralisation" of the state, the paradox of the positive influence of social distrust on political development, and the dependence between trust and corruption. Noting the serious efforts undertaken in several leading countries during the last 30 years in order to overcome this crisis, and the recent changes in their public management as a kind of administrative response to the situation, the author concludes that most of these steps, because of their purely technological character, did not pose a real alternative and could not solve the problems in accordance with current public needs and expectations. The main part of the article is devoted to the case of Russia – a description and analysis of five rounds of unsuccessful efforts to create a genuine public service in post-Soviet Russia and an analysis of the reasons for failure. Despite some partial improvements, the general results are judged to be a dramatic failure, causing the appearance of fully-fledged bureaucratic state with all the inevitable negative consequences. The most malignant foes of reforms in Russia are not the people who failed during the first stages of changes but the "early-winners"; i.e., those who managed to acquire gains in the 90s and have tried to save their current privileged positions by any means, including the so-called "administrative resource" and other abuses of power. The Russian experience also seems quite interesting compared with all other post-socialist East European countries. The common denominator of the author's approach is an appraisal of the current condition of bureaucratic state institutions and personnel as unsuited to contemporary public expectations and demands, and a vital need to make them much more responsive and cooperative. Namely, it seems obvious that a new world is opening up with respect to the place and role of executive public officials. ; U radu se isprepleće nekoliko teorijskih i praktičnih pitanja, a sve unutar širega konteksta suvremene krize birokratske države i potrage za novim obrascima upravljanja. Razmatra se nekoliko tema: različiti aspekti pada povjerenja javnosti u državu, uključujući građansku »desakralizaciju" države, paradoks pozitivnog utjecaja nepovjerenja društva na politički razvoj, te povezanost povjerenja i korupcije. Mnoge su države tijekom posljednjih 30 godina poduzele ozbiljne napore kako bi riješile krizu i na nedavne se promjene u njihovu javnom upravljanju može gledati kao na svojevrstan administrativni odgovor. No autor ipak zaključuje da većina tih promjena, s obzirom na to da su bile isključivo tehničke prirode, nije predstavljala stvarnu alternativu te one nisu mogle riješiti probleme u skladu s očekivanjima i potrebama suvremenog društva. Glavnina je rada posvećena slučaju Rusije. Opisuje se i analizira pet krugova neuspješnih pokušaja da se nakon raspada Sovjetskoga Saveza u Rusiju uvede javna služba u pravom smislu riječi. Usprkos djelomičnom napretku, pokušaji su rezultirali značajnim neuspjehom te je došlo do razvoja birokratske države i neizbježnih popratnih posljedica. Najveći neprijatelji reformi u Rusiji nisu oni koji su se susreli s neuspjehom u prvim fazama promjene, već su to »rani pobjednici" – oni koji su 1990-ih stekli povlastice i potom ih nastojali zadržati na sve moguće načine, pa tako i zlouporabom moći. Ruska su iskustva također vrlo zanimljiva u usporedbi s iskustvima ostalih postsocijalističkih istočnoeuropskih zemalja. Autor ocjenjuje da sadašnje stanje birokratskih državnih institucija i njihovih zaposlenika ni u jednoj zemlji nije u skladu sa suvremenim očekivanjima i zahtjevima javnosti te drži da je potrebno znatno povećati razinu njihove odazivnosti i suradnje. Očito je da se uloga javnih službenika mijenja iz temelja.

This article deals with the concepts of space and territoriality in law and politics seen through reflexion on borders, which are understood primarily as forms of identification and the basis for nation-building. While in the classical antiquity, borders were seen as exclusionary defensive structures, in modern international law in the 18th and 19th centuries, they became spaces for the delimitation of states sovereign territories. The author attempts to enligthen the symbolic significance of borders in modern European history, which have been connected with imperial designs, nationalist discourses and political imaginaries. Border rhetoric often emphasised territorial inclusions and exclusions relied to the concepts such as sovereignty, security and natural living space ("natural borders"). The concept of borders is also related to the understanding of the division of Earth's surface into areas defined as regions. Regions may construct and transcend natural and political borders. Although, borders have been through world history sites of conflict, they also build ways of interconnections between locals and neighbours. The struggle over cultural and political domination and attempts to integrate and assimilate border populations were mostly reflected into deliberate linguistic policies relating to the language of administration and the public sphere. After the Second world war, the perception of borders have changed and the new understanding of borders have prevailed, based upon the idea of cooperation and the recognition of local traditions and minority rights. The principle of uti possidetis iuris was applied in order to prevent redrawing of the borders of new states and to maintain the territorial stability of the regions. But the recent migration crisis and security concerns in Europe and America have re-actualised the perception of state borders as defensive structures. Moreover, introduction of new technologies, such as ICT and the bio-metric, have transformed classical, linear forms of territorial border surveillance into mechanisms of remote control and ruling at a distance. ; U radu se razmatra koncept prostora i teritorijalnosti u pravu i politici u odnosu na granice koje se smatraju ponajprije oblikom identifikacije i temeljem izgradnje nacije. Dok su u klasičnoj antici granice bile strukture u funkciji obrane, u modernom međunarodnom pravu 18. i 19. stoljeća one postaju prostori kojima države razgraničavaju suverenost svoga teritorija. Autor u radu razjašnjava simbolički značaj granica u suvremenoj europskoj povijesti vezano uz stvaranje imperija, nacionalistički diskurs i političke zamisli. U retorici granica često se naglašava teritorijalnu inkluziju i isključenost koje se oslanjaju na pojmove kao što su suverenitet, sigurnost i prirodni životni prostor ("prirodne granice"). Koncept granica također se odnosi na razumijevanje podjele Zemljine površine na područja definirana kao regije. Regije mogu činiti i prelaziti prirodne i političke granice. Iako su tijekom povijesti granice bile mjesta sukoba, one su bile i prostori povezivanje lokalnog i susjednog stanovništva. Borba za kulturnu i političku dominaciju kao i pokušaji integracije i asimilacije stanovništva koje živi uz granice, utjecali su na jezične politike vezane uz jezik uprave i javne sfere. Nakon Drugog svjetskog rata percepcija o granicama promijenila se i prevladalo je novo razumijevanje granica koje se temelji na ideji suradnje i priznavanju lokalnih tradicija i manjinskih prava. Načelo uti possidetis iuris primijenjuje se kako bi se spriječilo prekrajanje granica novonastalih država i kako bi se održala teritorijalna stabilnost regija. Međutim, nedavna migracijska kriza i sigurnosni problemi u Europi i Americi ponovno su aktualizirali percepciju državnih granica kao obrambenih struktura. Štoviše, uvođenje novih tehnologija, kao što su ICT i biometrika, mijenja klasične, linearne oblike nadzora teritorijalnih granica u mehanizme daljinskog nadzora i vladanja na daljinu.

The article deals with the scientific and journalistic legacy of the famous scientist, talented publicist, political and public figure of the Ukrainian diaspora Bogdan Tadey Galaychuk (July 21, 1911, Uhersky village, Stryj district, Lviv oblast - August 31, 1974, Buenos Aires, Argentina). Separately outlined his life and creative path, the range of scientific interests - international relations, international law, legal status and the status of Ukraine and Ukrainian emigration after the Second World War - the theory and history of diplomacy were determined. More detail is being analyzed in his publications written during the Second World War, "Cultural propaganda" and "Diplomatic service (organization-work-training)", which can also be used as textbooks for future employees of our diplomatic missions at the present time. B. Galaychuk uses the term "young state" in the latest edition, which updates the material outlined in it, in relation to Ukraine.In the context of the article, the author reviews the monograph of B. Galaychuk "The Nation is enslaved, but state", which is based on convincing arguments of the need for intensification and rationalization of foreign policy among institutions, parties and organizations of Ukrainian emigrants, and the creation of a united center of liberation struggle. B. Galaychuk answers the question: is the self-determination of peoples a mandatory legal norm, or non-state people can be a subject of international law. Many of the actual problems he outlined in the publications that appeared in diaspora periodicals, he considered the substantive issues in monographs and articles in foreign languages. The scientific and journalistic work of one of the leading specialists of the Ukrainian diaspora Bogdan Galaychuk in the field of international law and international relations is significant and relevant today. He testifies to the author's efforts to contribute by contributing to the achievement of Ukrainian independence, and then to avoid a mistake by the young state that took place in the foreign policy of Ukraine throughout its history, especially during the period of the first liberation struggles in the early twentieth century.Key words. International law; international relations; diplomatic service; cultural propaganda; self-determination of peoples; liberation struggle; Ukrainian diaspora; emigration; young state; foreign policy. ; Вперше розглянуто науково-публіцистичну спадщину відомого науковця, талановитого публіциста, політичного і громадського діяча української діаспори Богдана Тадея-Галайчука. Окремо окреслено його життєвий і творчий шлях, визначено коло наукових інтересів – міжнародні відносини, міжнародне право, правовий стан і статус України та української еміґрації після Другої світової війни, теорія та історія дипломатії. Детальніше проаналізовано його видання, написані в період Другої світової війни, зокрема, «Культурна пропаганда» та «Дипломатична служба (організація–праця–підготова)», які можна і сьогодні використовувати як підручники для майбутніх працівників наших дипломатичних місій. В останньому виданні Б. Галайчук вживає термін «молода держава», що актуалізує викладений у ньому матеріал стосовно України.Автор у контексті статті рецензує монографію Б. Галайчука «Нація поневолена, але державна», яка ґрунтується на переконливих аргументах потреби інтенсифікації та раціоналізації зовнішньої політики в середовищі закладів, партій та організацій українських емігрантів, створення єдиного центру визвольної боротьби. Науковець дає відповіді на питання: чи самовизначення народів є обов'язковою правовою нормою, чи недержавний народ може бути підметом міжнародного права. Чимало актуальних проблем він окреслив у публікаціях, які з'являлися в діаспорній періодиці, а ґрунтовні питання розглянув у монографіях і статтях іноземними мовами. Науково-публіцистичний доробок одного з провідних фахівців української діаспори Богдана Галайчука в галузі міжнародного права і міжнародних відносин, значний і актуальний сьогодні, засвідчує намагання автора внести своєю працею вклад у здобуття української незалежності, а далі – уникнення молодою державою помилок, яких припускались у зовнішній політиці України впродовж усієї її історії, передусім у період перших визвольних змагань на початку ХХ століття.Ключові слова: міжнародне право; міжнародні відносини; дипломатична служба; культурна пропаганда; самовизначення народів; визвольна боротьба; українська діаспора; еміграція; молода держава; зовнішня політика.

Der Artikel präsentiert Forschungen zum Modell der Stadtgemeinde, wie es sich im Selbstbild der wichtigsten Städte in Preußen und Livland im Mittelalter herausbildete, und seinen Verbindungen mit der sozialen und politischen Wirklichkeit. Eine Analyse der in der Korrespondenz und in den Dokumenten angewandten gewohnheitsmäßigen Praktiken ergab, dass sich die preußischen und livländischen Städte im 13. Jahrhundert als Stadtgemeinden präsentierten, die mit Hilfe von Organe der Gemeindeherrschaft (Ortsverwalter, Stadtrat) funktionierten. Mit Beginn des 14. Jahrhunderts wurde in den wichtigsten preußischen Städten eine Tendenz zur Betonung der Oberrigket des Stadtrates gegenüber der Bürgergemeinschaft erkennbar. In Livland galt das Bild einer egalitären Gemeinschaft bis in die zweite Hälfte des 14. Jahrhunderts. Trotz der dominierenden politischen Rolle der oligarchischen Stadträte überwogen die Ideen des Gemeinwohls und der Beteiligung der Bürger an der Herrschaftsausübung. Der Autor zeigt, dass die Stadträte in Zeiten des Konflikts mit dem Territorialherrscher und jedesmal, wenn es zu inneren Kämpfen kam, unabhängig von der politischen Wirklichkeit versuchten, das Bild einer egalitären Gemeinschaft zu kreieren, die an den meisten politischen und administrativen Entscheidungen beteiligt war. In Livland sollen die Gilden im 15. Jahrhundert eingeladen worden sein, über Stadtgemeinden (Riga, Reval) betreffende Angelegenheiten mitzuentscheiden. Die als Teil des Selbstbildes der Städte geschaffenen Bilder sollten als Kommunikationsmittel betrachtet werden, die dem Erreichen bestimmter politischer und sozialer Ziele dienten. In beschränktem Maße würden sie die wirkliche politische Kondition der preußischen und livländischen Städte widerspiegeln. ; The article presents the research on the model of an urban municipality as created in the self-image of major cities in Prussia and Livonia in the Middle Ages and its connection with the social and political reality. The analysis of the habitual practices used in correspondence and documents indicates that in the 13th century, Prussian and Livonian towns presented themselves as civil communities acting through the bodies of the communal authority (the head of the village, the city council). From the beginning of the 14th century in the major Prussian cities there arose a tendency to highlight the supreme authority of the city council over the community of citizens. In Livonia the image of the egalitarian community remained valid until the second half of the 14th century. Despite the dominant political role of the oligarchic city councils, the ideas of the common good and the citizens' participation in governing the city prevailed. The author indicates that in periods of conflict with the territorial ruler and whenever internal infighting occurred, the city councils, irrespective of the political reality, tried to create a picture of an egalitarian community that took part in the most important political and administrative decisions. In Livonia in the 15th century, guilds would be invited to the process of making decisions concerning the urban municipalities (Riga, Tallin). The pictures created as part of the cities' self-image should be treated as a means of communication serving to achieve certain political and social aims. They only reflected the actual political conditions of Prussian and Livonian towns to a limited extent. ; Artykuł przedstawia badania nad modelem gminy miejskiej, jaki uformował się we własnym wizerunku głównych miast w Prusach i Inflantach w wiekach średnich, oraz jego powiązania z rzeczywistością społeczną i polityczną. Analiza zwyczajowych praktyk stosowanych w korespondencji i dokumentach wskazuje, że w XIII w. pruskie i inflanckie miasta przedstawiały się jako wspólnoty miejskie działające poprzez organy władzy gminnej (zarządca miejscowości, rada miejska). Wraz z początkiem XIV stulecia w głównych miastach pruskich pojawiła się tendencja do podkreślania zwierzchniej władzy rady miejskiej nad społecznością mieszczan. W Inflantach wizerunek egalitarnej wspólnoty obowiązywał do drugiej połowy XIV stulecia. Mimo dominującej roli politycznej oligarchicznych rad miejskich, przeważały idee dobra wspólnego i udziału mieszczan w sprawowaniu rządów. Autor wskazuje, że w okresach konfliktu z władcą terytorialnym i za każdym razem, kiedy pojawiały się walki wewnętrzne, rady miejskie, niezależnie od rzeczywistości politycznej, próbowały wykreować obraz społeczności egalitarnej, która uczestniczyła w podejmowaniu większości decyzji politycznych i administracyjnych. W Inflantach w XV w. gildie miały być zapraszane do podejmowania decyzji dotyczących gmin miejskich (Ryga, Tallin). Obrazy wytworzone jako część autowizerunku miast powinny być rozpatrywane jako środki komunikacji służące osiąganiu określonych celów politycznych i społecznych. W ograniczonym stopniu odzwierciedlały one rzeczywistą kondycję polityczną miast pruskich i inflanckich.

The European continent remains fragmented with Eastern Europe as the most vulnerable region where the grey zone comprising Ukraine, Moldova and Georgia lacks security and challenges regional security. "Countries in-between" were distinguished in a grey zone basing on common internal and external threats; staying outside major functioning security and economic systems shaped by the EU/NATO and EEU/CSTO, actors of which exert a significant impact on the marginal states; burdened by asymmetry of power interaction with neighboring states and entities; weak and unstable political and economic systems. United by common threats and challenges the grey zones states can search for joint options to escape from the marginal status. Thus, regarding strategic environment and aiming to overcome the existing threats and challenges the grey zone states may navigate within the following options: maintaining current status quo; neutrality with strong guarantees of major powers; relying on strengthened / modified international security mechanisms or establishing new ones; sub-regional cooperation and alliances; bilateral security agreements with the US; joining one of the existing security systems. The author stresses that the most viable and efficient are the last three ones. ; Kontynent europejski pozostaje rozdrobniony, a Europa Wschodnia jest najbardziej narażonym regionem, w którym szara strefa obejmująca Ukrainę, Mołdawię i Gruzję nie jest bezpieczna i stanowi wyzwanie dla bezpieczeństwa regionalnego. "Kraje pośrednie" wyróżniono w szarej strefie na podstawie wspólnych zagrożeń wewnętrznych i zewnętrznych: pozostawanie poza głównym funkcjonującym systemem bezpieczeństwa i systemami gospodarczymi ukształtowanymi przez UE/NATO i EUG/CSTO, których aktorzy wywierają znaczący wpływ na państwa marginalne; obciążenie asymetrią interakcji władzy z sąsiednimi państwami i podmiotami; słabe i niestabilne systemy polityczne i gospodarcze. Zjednoczeni wspólnym zagrożeniami i wyzwaniami państwa szarej strefy mogą szukać wspólnych opcji, aby uciec od marginalnego statusu. I tak, w odniesieniu do środowiska strategicznego i dążenia do przezwyciężenia istniejących zagrożeń i wyzwań stany szarych stref mogą poruszać się w ramach następujących opcji: utrzymanie obecnego status quo; neutralność z silnymi gwarancjami mocarstw; poleganie na wzmocnionych/zmodyfikowanych mechanizmach bezpieczeństwa międzynarodowego lub ustanawianie nowych; współpraca subregionalna i sojusze; dwustronne umowy bezpieczeństwa z USA; dołączenie do jednego z istniejących systemów bezpieczeństwa. Autor podkreślił, że najbardziej opłacalne i skuteczne są te trzy ostatnie. ; Европейский континент по-прежнему фрагментирован и Восточная Европа в нем выступает как наиболее уязвимый регион, где серая зона, в которую входят Украина, Молдова и Грузия, испытывает дефицит безопасности и откуда исходят вызовы региональной безопасности. «Промежуточные страны» были выделены в серую зону на основании общих внутренних и внешних угроз: остаются вне основных функционирующих систем безопасности и экономики, сформированных ЕС/НАТО и ЕЭП/ОДКБ, субъекты которых оказывают значительное влияние на пограничные государства; обремененные асимметрией силового взаимодействия с соседними государствами и объединениями; слабые и нестабильные политические и экономические системы. Объединенные общими угрозами и вызовами, государства серой зоны могут искать совместные варианты выхода из пограничного статуса. Таким образом, учитывая стратегическое пространство и стремление к преодолению существующих угроз и вызовов государства серой зоны могут выбирать из следующих опций: сохранение текущего статускво; нейтралитет с мощными гарантиями великих держав; опора на усиленные/измененные механизмы международной безопасности или создание новых; субрегиональное сотрудничество и альянсы; двусторонние соглашения о безопасности с США; присоединение к одной из существующих систем безопасности. Автор подчеркивает, что наиболее эффективными являются последние три.региональная безопасность, Восточная Европа, серая зона, промежуточные государства, ЕС, НАТО, Россия, США, Украина, Грузия, Молдова

The author analyzes the formation and structure of the discourse of the European identity of Ukraine in the security dimension. The use of the methodological principles of constructivism and critical security studies allowed us to justify that the intensity and spread of the discourse of the European identity in the political space of Ukraine is more dependent on external stimuli from the EU than on internal impulses given to the Ukrainian society by the national political elite. The period between 2014–2017 was the most significant for strengthening of the system of generally accepted European values in Ukraine, which led to the formation of a common understanding of the essence, tasks and functions of security among European countries. The discourse of the European identity, characteristic of the political elite of Ukraine, was focused on the formation of a high level of the dynamic density of interaction between Ukraine and the European Union and had a systemic character; it reflected the chances and tendencies of institutional renewal of political power. However, during this period the Ukrainian elite reduced its efforts focused on transnational convergence of norms and values of Ukrainian citizens and citizens of EU member states, which found its reflection in the European identities of Ukrainians. The EU's strategic cooperation procedures are not fully implemented in Ukraine's internal political processes and the system of government which affects the deliberate increase in the distance between the I (EU) and the Other (Ukraine) during the "planning of the Other". ; Autorka przeanalizowała kształtowanie i strukturę dyskursu tożsamości europejskiej Ukrainy w wymiarze bezpieczeństwa. Korzystanie z metodologicznych zasad konstruktywizmu i badań nad bezpieczeństwem mogą pomóc udowodnić, że intensywność i rozprzestrzenianie się dyskursu tożsamości europejskiej w przestrzeni politycznej Ukrainy jest bardziej zależne od bodźców zewnętrznych z UE niż z wewnętrznych impulsów podanych przez ukraińskie społeczeństwa krajowej elicie politycznej. Okres 2014–2017 był najbardziej istotny dla wzmocnienia systemu wspólnych wartości europejskich na Ukrainie, które doprowadziły do powstania wspólnego zrozumienia w europejskich krajach, zadań i funkcji bezpieczeństwa. Dyskurs tożsamości europejskiej, która jest charakterystyczna dla elit politycznych Ukrainy, skupiła się na tworzeniu wysokiego poziomu dynamicznej interakcji pomiędzy Ukrainą a Unią Europejską i ma charakter systemowy; odzwierciedla szanse i tendencje instytucjonalnej odnowy władzy politycznej. Jednak w tym okresie ukraińska elita zredukowała swoje wysiłki ukierunkowane na ponadnarodowe zbliżenie norm i wartości obywateli Ukrainy i UE obywateli państw członkowskich, co znalazło odzwierciedlenie w europejskiej tożsamości Ukraińców. Proponowana procedura współpracy strategicznej UE nie jest odpowiednio realizowana w krajowych procesach politycznych i systemach kontroli państwowej Ukrainy, co wpływa na zwiększenie odległości pomiędzy świadomym I (UE) i Innych (Ukraina) podczas "planowania Innych". ; Автор анализирует формирование и структуру дискурса европейской идентичности Украины в измерении безопасности. Использование методологических принципов конструктивизма и критических исследований безопасности позволили обосновать, что интенсивность и распространение дискурса европейской идентичности в политическом пространстве Украины находится в большей зависимости от внешних стимулов со стороны ЕС, нежели от внутренних импульсов, задаваемых украинскому обществу национальной политической элитой. Период 2014–2017 годов стал наиболее значимым для укрепления системы общепринятых европейских ценностей в Украине, что привело к формированию общего со странами Европы понимания сути, задач и функций безопасности. Дискурс европейской идентичности, характерный для политической элиты Украины, был ориентирован на формирование высокого уровня динамической плотности взаимодействия Украины и Европейского Союза и имел системный характер; представлял шансы и тенденции институционального обновления политической власти. Однако, в этот период украинская элита сократила свои усилия, сориентированные на транснациональное сближение норм и ценностей граждан Украины и граждан стран-членов ЕС, что нашло свое отображение в европейских идентичностях украинцев. Предложенные ЕС стратегические процедуры сотрудничества не достаточно полно имплементированы во внутриполитические процессы и систему государственного управления Украины, что влияет на сознательное увеличение дистанции между Я (ЕС) и Другой (Украина) во время «планирования Другого».

У статті проаналізовані поняття стилю та жанру політичного дискурсу, обґрунтована доцільність дослідження цих понять в межах сучасної політичної науки. Автор виділяє основні ознаки жанру та стилю політичних промов Президента України Петра Порошенка на підставі дослідження виступів до Дня незалежності України 2014-2017 років. Виявлено, що вони мають ознаки, властиві політичній мові під час конфлікту. Також аналіз промов П. Порошенка дав підстави виділити такі ознаки стилю Президента: наявність метафорики («маючи за плечима власний двадцятип'ятирічний досвід, із юності вступаємо в куди відповідальніший час зрілості»); використання слів-символів, що мають позитивну конотацію та виступають орієнтирами для розвитку держави («свобода», «незалежність тощо); історичні категорії використовуються з метою політичного міфотворення; наявність релігійної метафорики («колективний гріх», «гріх еліти спокутувати перед народом»); інтертекстуальність (або цитування); використання гасел; послуговування ярликами для дискредитації опонентів; вживання культурних кодів («хата скраю», «українська родина» тощо). Окремо в статті аналізується ознака трагічності як жанрова властивість та стилістичний вибір автора текстів, виділені її критерії та описані її можливі впливи на політичну авдиторію. Розглянуто механізми героїзації як елемента трагічності, присутні в політичному дискурсі. Також у статті досліджуються мотиви комічності в політичному дискурсі, що описуються в контексті розвитку демократії та бажання дискредитувати певні ідеї чи опонента. У статті висловлене та обґрунтоване твердження, що в умовах демократії консерватори або представники влади використовують механізми висміювання для того, щоб дискредитувати конкурента. Формується припущення, що ефект комічності використовують для того, щоб позбавити впливу певних ідей, адже неможливо ставитися серйозно до того, з чого сміються, натомість ефект трагічності задіюють тоді, коли потрібно спровокувати активну політичну реакцію в авдиторії. ; In the article it is analyzed the notions of style and genre of political discourse, substantiated the expediency of researching these concepts in the modern political science. The author outlines the main features of the genre and style of political speeches of the President of Ukraine Petro Poroshenko, which were given 2014–2017 on Independence Day of Ukraine. It is revealed that they have signs of conflictive political language. Also, the analysis of the speeches of P. Poroshenko has shown following features of the style of the President: the presence of metaphors; using of symbols that have a positive connotation and play a role of a benchmark for state's development ("freedom", "independence", etc.); historical categories are used in order to create political mythology; the presence of religious metaphors ("collective sin", "the sin of elites to redeem the people", etc.); intertextuality (or quoting); using of slogans; presence of labels, which are called to discredit opponents; using of cultural codes ("Ukrainian family", etc.). In the acrticle there are described features of tragedy as a genre and an author's stylistic choice, also are indicated criteria of tragedy and described its possible influences on the political audience. Also there are considered the mechanisms of heroization as an element of tragedy in political discourse. The motives of comicality in political discourse are described in view of the development of democracy and a desire to discredit certain ideas or a specific opponent. In the article, there is expressed and substantiated an assertion that in conditions of democracy, conservatives or representatives of the government use mechanisms of ridicule in order to discredit a competitor. There is also made an assumption that the effect of comedy is used in order to relieve the influence of certain ideas, since it is impossible to treat seriously ideas what you are laughing at, while the effect of tragedy is used when it is necessary to provoke an active political reaction from audience.