Suchergebnisse

Since its advent, the sustainability effects of the modern sharing economy have been the subject of controversial debate. While its potential was initially discussed in terms of post-ownership development with a view to decentralizing value creation and increasing social capital and environmental relief through better utilization of material goods, critics have become increasingly loud in recent years. Many people hoped that carsharing could lead to development away from ownership towards flexible use and thus more resource-efficient mobility. However, carsharing remains niche, and while many people like the idea in general, they appear to consider carsharing to not be advantageous as a means of transport in terms of cost, flexibility, and comfort. A key innovation that could elevate carsharing from its niche existence in the future is autonomous driving. This technology could help shared mobility gain a new boost by allowing it to overcome the weaknesses of the present carsharing business model. Flexibility and comfort could be greatly enhanced with shared autonomous vehicles (SAVs), which could simultaneously offer benefits in terms of low cost, and better use of time without the burden of vehicle ownership. However, it is not the technology itself that is sustainable; rather, sustainability depends on the way in which this technology is used. Hence, it is necessary to make a prospective assessment of the direct and indirect (un)sustainable effects before or during the development of a technology in order to incorporate these findings into the design and decision-making process. Transport research has been intensively analyzing the possible economic, social, and ecological consequences of autonomous driving for several years. However, research lacks knowledge about the consequences to be expected from shared autonomous vehicles. Moreover, previous findings are mostly based on the knowledge of experts, while potential users are rarely included in the research. To address this gap, this thesis contributes to answering the questions of what the ecological and social impacts of the expected concept of SAVs will be. In my thesis, I study in particular the ecological consequences of SAVs in terms of the potential modal shifts they can induce as well as their social consequences in terms of potential job losses in the taxi industry. Regarding this, I apply a user-oriented, mixed-method technology assessment approach that complements existing, expert-oriented technology assessment studies on autonomous driving that have so far been dominated by scenario analyses and simulations. To answer the two questions, I triangulated the method of scenario analysis and qualitative and quantitative user studies. The empirical studies provide evidence that the automation of mobility services such as carsharing may to a small extent foster a shift from the private vehicle towards mobility on demand. However, findings also indicate that rebound effects are to be expected: Significantly more users are expected to move away from the more sustainable public transportation, leading to an overcompensation of the positive modal shift effects by the negative modal shift effects. The results show that a large proportion of the taxi trips carried out can be re-placed by SAVs, making the profession of taxi driver somewhat obsolete. However, interviews with taxi drivers themselves revealed that the services provided by the drivers go beyond mere transport, so that even in the age of SAVs, the need for human assistance will continue – though to a smaller extent. Given these findings, I see action potential at different levels: users, mobility service providers, and policymakers. Regarding environmental and social impacts resulting from the use of SAVs, there is a strong conflict of objectives among users, potential SAV operators, and sustainable environmental and social policies. In order to strengthen the positive effects and counteract the negative effects, such as unintended modal shifts, policies may soon have to regulate the design of SAVs and their introduction. A key starting point for transport policy is to promote the use of more environmentally friendly means of transport, in particular by making public transportation attractive and, if necessary, by making the use of individual motorized mobility less attractive. The taxi industry must face the challenges of automation by opening up to these developments and focusing on service orientation – to strengthen the drivers' main unique selling point compared to automated technology. Assessing the impacts of the not-yet-existing generally involves great uncertainty. With the results of my work, however, I would like to argue that a user-oriented technology assessment can usefully complement the findings of classic methods of technology assessment and can iteratively inform the development process regarding technology and regulation. ; Die Nachhaltigkeitseffekte der modernen Sharing Economy werden seit ihrem Aufkommen kontrovers diskutiert. Wurde ihr Potenzial zunächst im Sinne einer Post-Eigentumsentwicklung mit Blick auf die Dezentralisierung der Wertschöpfung und die Erhöhung des Sozialkapitals und der Umweltentlastung durch eine bessere Auslastung der materiellen Güter diskutiert, wurden in den letzten Jahren zunehmend Kritiker laut. Viele erhofften sich vom Carsharing eine Entwicklung weg vom Eigentum hin zur flexiblen Nutzung und damit zu einer ressourceneffizienteren Mobilität. Doch Carsharing bleibt ein Nischendasein, und obwohl viele Menschen die Idee grundsätzlich gut finden, scheinen sie Carsharing als Verkehrsmittel in Bezug auf Kosten, Flexibilität und Komfort nicht für vorteilhaft zu halten. Eine Schlüsselinnovation, die Carsharing in Zukunft aus seinem Nischendasein herausheben könnte, ist das autonome Fahren. Diese Technologie könnte der geteilten Mobilität zu einem neuen Aufschwung verhelfen, indem sie die Schwächen des derzeitigen Carsharing-Geschäftsmodells überwindet. Flexibilität und Komfort könnten durch gemeinsam genutzte autonome Fahrzeuge (SAVs) deutlich gesteigert werden, die gleichzeitig Vorteile in Form von geringen Kosten und besserer Zeitnutzung ohne die Last des Fahrzeugbesitzes bieten. Allerdings ist nicht die Technologie selbst nachhaltig, sondern die Art und Weise, wie diese Technologie genutzt wird. Daher ist es notwendig, vor oder während der Entwicklung einer Technologie eine prospektive Abschätzung der direkten und indirekten (un)nachhaltigen Effekte vorzunehmen, um diese Erkenntnisse in den Design- und Entscheidungsprozess einfließen zu lassen. Die Verkehrsforschung beschäftigt sich seit einigen Jahren intensiv mit den möglichen wirtschaftlichen, sozialen und ökologischen Folgen des autonomen Fahrens. Allerdings fehlt es der Forschung an Wissen über die zu erwartenden Konsequenzen von SAVs. Zudem basieren bisherige Erkenntnisse meist auf dem Wissen von Experten, während potenzielle Nutzer*innen selten in die Forschung einbezogen werden. Um diese Lücke zu schließen, leistet diese Arbeit einen Beitrag zur Beantwortung der Frage, welche ökologischen und sozialen Auswirkungen das zu erwartende Konzept der SAVs haben wird. In meiner Arbeit untersuche ich insbesondere die ökologischen Folgen von SAVs im Hinblick auf die möglichen Verkehrsverlagerungen, die sie induzieren können, sowie die sozialen Folgen im Hinblick auf mögliche Arbeitsplatzverluste im Taxigewerbe. Dabei wende ich einen nutzerorientierten, mixed-methods Ansatz an an, der bestehende, expertenorientierte Technikfolgenabschätzungsstudien zum autonomen Fahren ergänzt, die bisher von Szenarioanalysen und Simulationen dominiert werden. Zur Beantwortung der beiden Fragen habe ich die Methode der Szenarioanalyse sowie qualitative und quantitative Nutzerstudien trianguliert. Die empirischen Studien liefern Belege dafür, dass die Automatisierung von Mobilitätsdienstleistungen wie Carsharing in geringem Umfang eine Verlagerung vom Privatfahrzeug hin zu Mobilität on demand begünstigen kann. Die Ergebnisse zeigen jedoch auch, dass mit Rebound-Effekten zu rechnen ist: Es ist zu erwarten, dass deutlich mehr Nutzer vom nachhaltigeren öffentlichen Verkehr abwandern, was zu einer Überkompensation der positiven Verlagerungseffekte durch die negativen Verlagerungseffekte führt. Die Ergebnisse zeigen, dass ein großer Teil der durchgeführten Taxifahrten durch SAVs ersetzt werden kann, wodurch der Beruf des Taxifahrers teilweise obsolet wird. Die Interviews mit den Taxifahrern selbst ergaben jedoch, dass die von den Fahrern erbrachten Dienstleistungen über den reinen Transport hinausgehen, so dass auch im Zeitalter der SAVs der Bedarf an menschlicher Hilfe weiter bestehen wird - wenn auch in geringerem Umfang. Angesichts dieser Erkenntnisse sehe ich Handlungspotenzial auf verschiedenen Ebenen: bei den Nutzern, den Mobilitätsdienstleistern und den politischen Entscheidungsträgern. Hinsichtlich der ökologischen und sozialen Auswirkungen, die sich aus der Nutzung von SAVs ergeben, besteht ein starker Zielkonflikt zwischen Nutzern, potenziellen SAV-Betreibern und einer nachhaltigen Umwelt- und Sozialpolitik. Um die positiven Effekte zu verstärken und den negativen Effekten, wie z.B. unbeabsichtigten Verkehrsverlagerungen, entgegenzuwirken, muss die Politik bald die Gestaltung von SAVs und deren Einführung regulieren. Ein wichtiger Ansatzpunkt für die Verkehrspolitik ist es, die Nutzung umweltfreundlicherer Verkehrsmittel zu fördern, insbesondere durch die Erhöhung der Attraktivität des öffentlichen Verkehrs und ggf. durch die Verringerung der Attraktivität der individuellen motorisierten Mobilität. Das Taxigewerbe muss sich den Herausforderungen der Automatisierung stellen, indem es sich diesen Entwicklungen öffnet und sich auf die Serviceorientierung konzentriert - um das wesentliche Alleinstellungsmerkmal der Fahrer gegenüber der automatisierten Technik zu stärken. Die Abschätzung der Auswirkungen des noch-nicht-Vorhandenen ist in der Regel mit großer Unsicherheit verbunden. Mit den Ergebnissen meiner Arbeit möchte ich jedoch darlegen, dass eine nutzerorientierte Technikfolgenabschätzung die Erkenntnisse klassischer Methoden der Technikfolgenabschätzung sinnvoll ergänzen und den Entwicklungsprozess hinsichtlich Technik und Regulierung iterativ informieren kann.

BILAVYCH Halyna – PhD hab. (Education), Professor of Primary Education Pedagogy Department, Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, 57 Shevchenko Str., Ivano-Frankivsk, 76018, Ukraine E-mail address: ifosuhcvas@gmail.com orcid:0000-0002-1555-0932ResearcherID: https://publons.com/researcher/3192548/halyna-bilavych/BAHRIY Mariya – PhD (Philology), Doctoral Student of Pedagogy & Education Management of Bogdan Stuparyk Department, Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, 57 Shevchenko Str., Ivano-Frankivsk, 76018, UkraineE-mail address: myskiv.bagriy@gmail.comorcid:0000-0002-3506-9900To cite this article: Bilavych, H., & Bahriy, M. (2020). Periodization of the literary process in Western Ukraine in the period from the late 18th century to the 1930s in historical pedagogical aspect. Human Studies. Series of Pedagogy, 10/42, 87‒100. doi: https://doi.org/10.24919/2413-2039.10/42.198799 Article historyReceived: January 16, 2020Received in revised form: February 20, 2020 Accepted: March 11, 2020Available online: April 28, 2020Journal homepage:http://lssp.dspu.edu.ua/p-ISSN 2313-2094e-ISSN 2413-2039© 2020 The Authors. Human studies. Series of Pedagogy published by Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University & Open Journal Systems. This is an open access article under the CC BY-NC-SA 4.0 license (http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/4.0/). The article covers the problem of periodization of the literary process in Western Ukraine in the period from the late 18th century to the 1930s in the aspect of the history of pedagogy. It has been proved that the development of the literary process periodization of the studied period in the historical and pedagogical aspect requires a development of a special methodological program of interdisciplinary character, consisting of three main blocks: 1) literary studies; 2) educational and pedagogical; 3) constructing the periodization in the context of the problem under study. Each of these components is described in detail by the authors. It is noted that an analysis of representative research did not reveal a productive experience in the development of a holistic regional periodization of the literary process in Western Ukraine, but the scholars have deeply studied its individual stages and trends, which creates the basis for the reconstruction of the dynamics of this phenomenon, which was transformed and modified under the influence of political regimes and the European and the Dnieper Ukrainian writers. In the context of the problem under investigation, the presented periodisations indicate that the literary process in Western Ukraine in the period from the late 18th century to the 1930s was backed by a significant tradition of national writing and fits in with the overall scheme of its development. In the regional projection, it has its peculiarities caused by the well-known socio-historical and cultural factors, which become even more pronounced in Galicia, Bukovina, Transcarpathia, Volhynia. It is stated that the literary process in Western Ukraine in the period from the late 18th century to the 1930s, determined by various socio-political and cultural factors, was a complex, multidimensional, polystructural phenomenon that makes up a distinct vivid page in the history of Ukrainian culture and literature. Due to the integration of the writers' powerful intellectual potential, we consider it as a unique productive component of the development of the national pedagogical thought in Ukraine. In the historical pedagogical aspect five major periods of development of the Western Ukrainian literary process can be identified: 1) ecclesiastical educational (mid 1870s ‒ 1820s), divided into two stages: 1772‒1805 and 1806‒1820s.); 2) enlightenment (1830s ‒ first half of 1870's, divided into two stages, the turning point being 1848); 3) activation of the literary life in the second half of the 1870s ‒ 1914; 4) the war and revolutionary upheavals of 1914 ‒ 1919/20; 5) the interwar period of the twentieth century, divided into two stages – the 1920s and the 1930s. Each of these periods has its own features and peculiarities of ideological and artistic character, expressed in the artistic reflections of a wide range of problems of education, upbringing and personality development.Funding. The authors received no financial support for the research, authorship, and/or publication of this article.No potential conflict of interest was reported by the authors. ; БІЛАВИЧ Галина – доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогіки початкової освіти, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, вул. Шевченка, 57, Івано-Франківськ, 76018, УкраїнаE-mail address: ifosuhcvas@gmail.com orcid:0000-0002-1555-0932ResearcherID: https://publons.com/researcher/3192548/halyna-bilavych/БАГРІЙ Марія – кандидат філологічних наук, докторант кафедри педагогіки та освітнього менеджменту імені Богдана Ступарика, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, вул. Шевченка, 57, Івано-Франківськ, 76018, УкраїнаE-mail address: myskiv.bagriy@gmail.comorcid:0000-0002-3506-9900To cite this article: Bilavych, H., & Bahriy, M. (2020). Periodization of the literary process in Western Ukraine in the period from the late 18th century to the 1930s in historical pedagogical aspect. Human Studies. Series of Pedagogy, 10/42, 87‒100. doi: https://doi.org/10.24919/2413-2039.10/42.198799 Article historyReceived: January 16, 2020Received in revised form: February 20, 2020 Accepted: March 11, 2020Available online: April 28, 2020Journal homepage:http://lssp.dspu.edu.ua/p-ISSN 2313-2094e-ISSN 2413-2039© 2020 The Authors. Human studies. Series of Pedagogy published by Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University & Open Journal Systems. This is an open access article under the CC BY-NC-SA 4.0 license (http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/4.0/). Стаття присвячена висвітленню проблеми періодизації літературного процесу в Західній Україні наприкінці XVIII – у 30-х рр. ХХ ст. у вимірі історії педагогіки. Доведено, що розроблення періодизації літературного процесу досліджуваного періоду в історико-педагогічному вимірі вимагає випрацювання спеціальної методологічної програми міждисциплінарного характеру, що складається з трьох основних блоків: 1) літературознавчого; 2) освітньо-педагогічного; 3) конструювання періодизації у контексті досліджуваної проблеми. Кожен із цих компонентів докладно схарактеризований авторами. Зазначено, що результати аналізу репрезентативних студій не виявили продуктивного досвіду розробки цілісної регіональної періодизації літературного процесу в Західній Україні, але науковці досить глибоко дослідили його окремі етапи і тенденції, що створює підґрунтя для реконструкції динаміки розвитку цього феномену, який трансформувався, модифікувався під впливом ідеології панівних політичних режимів, європейського й українського письменства Наддніпрянщини. У контексті досліджуваної проблеми представлені періодизації свідчать, що літературний процес у Західній Україні наприкінці XVIII – у 30-х рр. ХІХ ст. спирався на значну традицію розвитку національного письменства та загалом вписується у загальну схему його розвитку. У регіональній проекції він має свої, зумовлені відомими соціально-історичними і національно-культурними чинниками особливості, які стають ще виразнішими у вимірах Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині. Констатовано, що детермінований різними чинниками суспільно-політичного і соціокультурного порядку літературний процес у Західній Україні наприкінці XVIII – у 30-х рр. ХХ ст. є складним, багатоаспектним, поліструктурним явищем, що становить окрему яскраву сторінку в історії української культури і літератури. Завдяки інтеграції потужного інтелектуального потенціалу письменників розглядаємо його як унікальний продуктивний складник розвитку національної педагогічної думки України. В історико-педагогічному вимірі визначено п'ять основних періодів розвитку західноукраїнського літературного процесу: 1) церковно-освітній (середина 1870-х – 1820-ті рр.), що поділяється на два етапи: 1772–1805 рр. та 1806–1820 рр.; 2) будительсько-просвітницький – 1830-ті – перша половина 1870-х рр. – також має два етапи, які розмежовує 1848 р.; 3) піднесення літературного життя другої половини 1870-х рр. – 1914 рр.; 4) воєнно-революційних потрясінь 1914–1919/20 рр.; 5) міжвоєнний період ХХ ст., у якому відстежуються два етапи 1920-х та 1930-х рр. Кожен з цих періодів має свої риси й особливості ідейно-ціннісного та художньо-стильового характеру, увиразнені в художніх рефлексіях широкого комплексу проблем освіти, виховання і розвитку особистості.

Tra le strategie di contrasto ai multiformi fenomeni criminosi afferenti al patrimonio culturale, riveste un ruolo cruciale l'affermarsi, a livello internazionale, del principio della responsabilità penale individuale. A fronte dell'attuale scenario internazionale, in cui i beni culturali sono stati sovente oggetto della furia iconoclasta di gruppi estremisti, la presente ricerca si propone di acclarare quale rilevanza penale sia riconosciuta dal diritto internazionale, in una prospettiva de iure condito, alla distruzione intenzionale del patrimonio culturale quand'anche questa sia svincolata dai conflitti armati. Onde risolvere tale queastio iuris, la ricerca adotta quel preciso ragionamento giuridico, sviluppato dai tribunali internazionali penali, al fine di affermare la responsabilità penale individuale per la violazione di norme internazionali. In specie l'indagine si occupa di verificare la sussistenza dei tre requisiti che, in ossequio alla giurisprudenza internazionale penale, sono necessari affinché un individuo possa ritenersi penalmente responsabile a livello internazionale per la distruzione di beni culturali: ovverosia, (a) l'esistenza di una norma internazionale che imponga un determinato obbligo di tutela dei beni culturali; (b) la produzione di serious conseguenze in seguito alla violazione della suddetta norma; (c) la generalizzata comminatoria della sanzione penale negli ordinamenti nazionali. Ciò posto, la prima parte del lavoro – avente perlopiù carattere introduttivo – è volta a fornire un inquadramento sistematico del corpus normativo posto a tutela del patrimonio culturale all'interno del sistema di garanzia dei diritti umani. In questo contesto, viene in evidenza come l'interesse del legislatore internazionale in materia si sia declinato in diversi approcci connotati, sia da una progressiva estensione della nozione di bene giuridico protetto, che dall'evoluzione della ratio di tutela perseguita. Al fine di dimostrare quanto detto, si analizza: in primo luogo il diritto internazionale umanitario, le cui disposizioni hanno riconosciuto un'immunità al patrimonio culturale nella sua consistenza materiale, salvaguardandolo dai danni, seppur collaterali, derivanti dalle ostilità armate; e in secondo luogo, la normativa di più ampio respiro che, abbracciando la più estesa nozione di cultural heritage, ha inteso la tutela del bene culturale quale componente essenziale del rispetto dei diritti umani. Una volta chiarita la genesi del sistema normativo, ci si sofferma funditus sulla evoluzione dello stesso, prestando particolare attenzione all'emersione di nuove finalità di tutela. Tramite l'analisi del law enforcement attuato dalla Corte di Strasburgo e dalla Corte interamericana dei diritti umani, in materia di diritti culturali dell'uomo, si provvede ad inquadrare gli obblighi internazionali a protezione dei beni culturali sotto la lente dei diritti umani. Passaggio, questo, che appare centrale onde comprendere la reale portata del divieto di distruggere il patrimonio culturale in qualsivoglia contesto, e non solo in quello bellico. Esaurita la trattazione concernente le norme primarie, ed individuata dunque la sussistenza di specifici obblighi internazionali, l'indagine si concentra poi sulle conseguenze scaturenti, sul piano secondario, in caso di violazioni. Avendo riguardo alle reazioni poste in essere nella Comunità internazionale, essenzialmente realizzate tramite forme istituzionalizzate, quali quelle dell'UNESCO e delle Nazioni Unite, ci si occupa di appurare il grado di gravità riconosciuto alla rottura della legalità in materia. Sicché, guardando al dato fattuale, cioè all'azione solidale ed istituzionale attuata dagli omnes in risposta alla distruzione iconoclasta, si ricostruisce la natura erga omnes del divieto di distruggere il patrimonio culturale, e più in generale degli obblighi protettivi a questo relativi. Acclarato che la distruzione deliberata del patrimonio culturale integra una violazione grave del diritto internazionale, l'ultima parte dell'indagine – che rappresenta forse quella più innovativa – è volta ad accertarne la rilevanza penale nell'ambito dei sistemi giuridici nazionali. Infine, seguendo un ragionamento induttivo, che muove quindi dalle esperienze nazionali, e che si colloca comunque in una prospettiva de iure condito, potrà evincersi l'esistenza o meno di un principio generale, comune agli ordinamenti interni, volto a responsabilizzare penalmente l'individuo per la distruzione deliberata del patrimonio culturale in tempo di pace. ; The principle of individual criminal responsibility plays a crucial role among all the different strategies to face the manifold criminal phenomena which currently undermine cultural heritage. Against the recent historical background, where the cultural heritage has been intentionally injured because of iconoclastic waves, the present research pursues a main objective, which can be summarized into the following query: is it possible to affirm the consolidation of the principle of the individual criminal responsibility vis-à-vis the intentional destruction of cultural property committed during peace time? In order to solve this question, the research follows the reasoning adopted by international criminal courts in order to affirm the principle of individual criminal responsibility for violations of international law. In particular the present work, which consists of two parts, aims to ascertain the fulfillment of the three criteria enunciated by the international criminal courts: (a) the existence of rules of international law laying down a specific obligation to protect cultural property; (b) the production of serious consequences in case of violation of such rules; (c) the generalized criminalization, into national legal systems, of a such offence. Consequently, the first part of the work – of an introductive character – is addressed to a systematic overview of the relevant legal framework, whose evolution highlights how the international tools have been characterized by either a progressive extension of cultural good notion, or an evolution of the pursued ratio legis. Therefore, the analysis takes moves from the ius in bello norms which have granted an immunity to cultural property, based on its civilian character and aiming to prevent those damages which are typically caused by armed conflicts. Finally, and especially, it considers those norms of a wider scope which – embracing the broader notion of cultural heritage – have interpreted the cultural property protection as a constituent part of the human rights protection system. Thus, addressing the attention on the most recent achievements of this evolutional process, the research turns to those legal instruments – such as Article 27 of the Universal Declaration of Human Rights (1948) and Article 15 of the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights (1966) – whereby the international obligations related to cultural property could be interpreted as tools to defend a humankind interest, namely the peaceful enjoyment of the cultural rights: i.e. the right to take part to cultural life, as well as the right to have a cultural identity. However, the pivot of the present research is its second part, which is focused on the consequences deriving from the violations of the relevant international rules protecting cultural property and, consequently, from the cultural rights infringements. Indeed, the second part intends to establish whether the Rome Statute provisions has been overtaken by new rules of customary international law, according to which the intentional destruction of cultural heritage constitutes, besides a war crime, even a crime against humanity. To this scope, the analysis deals with the reactions that international actors have implemented for facing the iconoclasm plague. In order to ascertain the criminalization degree, the work firstly focuses on the pertinent case-law of the international criminal tribunals: indeed it is known that the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia before, and the Extraordinary Chambers in the Courts of Cambodia then, have already condemned the intentional attacks directed against cultural sites as crimes against humanity sub specie of persecution. Ultimately, the object of the last part is represented by the national legal systems, whereby it is given to retrace the criminal relevance degree which is recognized to the destruction of cultural heritage.

Метою статті є дослідження проблеми реалізації та ефективності юридичних гарантій у галузі соціально-трудових правовідносин, які надаються науково- педагогічним працівникам, що мають статус внутрішньо переміщеної особи. Стаття присвячена проблемам реалізації та ефективності юридичних гарантій, які надаються науково- педагогічним працівникам, що мають статус внутрішньо переміщеної особи. Автор обґрунтовує та аналізує ефективність пільг та переваг, що надаються науково- педагогічним працівникам, що мають статус внутрішньо переміщеної особи при виникненні, зміні та припиненні трудових та соціально-правових відносин. Хоча в науковій літературі і містяться публікації, щодо правового захисту внутрішньо-переміщених осіб, на даний час існує досить невелика кількість досліджень в площині трудового права і права соціального захисту, які б комплексно охоплювали проблему повноти та ефективності юридичних гарантій, що надаються науково- педагогічним працівникам, що мають правовий статус внутрішньо переміщеної особи. Вирішення поставлених завдань здійснювалось за допомогою використання таких методів, як аналіз та узагальнення наукової, науково-популярної літератури та нормативно-правових актів які надають пільги та переваги науково- педагогічним працівникам, що мають статус внутрішньо переміщеної особи. Автор пропонує внести певні зміни та доповнення в чинне законодавство, яке регулює правовідносини в галузі надання соціально-трудових гарантій науково- педагогічним працівникам, що мають статус внутрішньо переміщеної особи. Абзац 1 пункту 6 Постанови Кабінету Міністрів № 505 від 01.10.2014 р. викласти у наступній редакції: «Грошова допомога не призначається у разі, коли будь-хто із членів сім'ї має у власності житлове приміщення (частину житлового приміщення), яке, за своєю площею, придатне для проживання (з розрахунку 13,65 квадратних метрів на одну особу), що розташоване в інших регіонах, ніж тимчасово окуповані території. Доповнити ст. 42-1 КЗпП частиною другою наступного змісту: «Працівник який вимушений був звільнитися з місця роботи у результаті або з метою уникнення негатив- них наслідків збройного конфлікту чи техногенного характеру і має статус внутрішньо переміщеної особи, має переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу при поновленні Україною контролю над територією де знаходиться місце роботи такого працівника». Практична цінність статті полягає в обґрунтуванні і аналізі соціально-правових гарантій, що надаються внутрішньо переміщеним особам, які працюють у закладах вищої освіти, а також внесення пропозицій щодо удосконалення соціального і правового захисту внутрішньо переміщених осіб. ; Целью статьи является исследование проблемы реализации и эффективности юридических гарантий в области социально-трудовых отношений, предоставляемых научно-педагогическим работникам, имеющим статус внутренне перемещенного лица. Статья посвящена проблемам реализации и эффективности юридических гарантий, предоставляемых научно-педагогическим работникам, имеющим статус внутренне перемещенного лица. Автор обосновывает и анализирует эффективность льгот и преимуществ, предоставляемых научно-педагогическим работникам, имеющим статус внутренне перемещенного лица при возникновении, изменении и прекращении трудовых и социально-правовых отношений. Хотя в научной литературе и содержатся публикации, по правовой защите внутренне перемещенных лиц, в настоящее время существует достаточно небольшое количество исследований в плоскости трудового права и права социальной защиты, которые комплексно охватывали проблему полноты и эффективности юридических гарантий, предоставляемых научно-педагогическим работникам, имеющих правовой статус вну- тренне перемещенного лица. Решение поставленных задач осуществлялось с помощью использования таких методов, как анализ и обобщение научной, научно-популярной литературы и нормативно-правовых актов предоставляющих льготы и преимущества научно-педагогическим работникам, имеющим статус внутренне перемещенного лица. Автор предлагает внести определенные изменения и дополнения в действующее законодательство, регулирующее правоотношения в сфере предоставления социально-трудовых гарантий научно-педагогическим работникам, имеющим статус внутренне перемещенного лица. Абзац 1 пункта 6 Постановления Кабинета Министров № 505 от 01.10.2014 г. изложить в следующей редакции: «Пособие не назначается в случае, когда кто-либо из членов семьи имеет в собственности жилое помещение (часть жилого поме- щения), которое, по своей площади, пригодное для проживания (из расчета 13,65 квадратных метров на одного человека), расположенного в других регионах, чем временно оккупированных территориях. Дополнить ст. 42-1 КЗоТ частью второй следующего содержания: «Работник который вынужден был уволиться с места работы в результате или во избежание негативных последствий вооруженного конфликта или техногенного характера и имеет статус внутренне перемещенного лица, имеет преимущественное право на заключение трудо- вого договора при возвратном приеме на работу при возобновлении Украиной контроля над территорией где находится место работы такого работника ». Практическая ценность статьи состоит в обосновании и анализе социальнопра- вовых гарантий, предоставляемых внутренне перемещенным лицам, работающим в учреждениях высшего образования, а также внесение предложений по совершенствованию социальной и правовой защиты внутренне перемещенных лиц. ; The purpose of the article is investigation of the problem of implementation and effectiveness of legal guarantees in the field of social and labor relations, which are granted to scientific and pedagogical workers who have the status of internally displaced persons. The article is devoted to the problems of implementation and effectiveness of legal guarantees, which are provided to scientific and pedagogical workers who have the status of internally displaced persons. The author substantiates and analyzes the effectiveness of privileges and benefits provided to scientific and pedagogical workers who have the status of an internally displaced person in the occurrence, change and termination of labor and socio-legal relations. Although the scientific literature contains publications on the legal protection of internally displaced persons, there is currently a relatively small number of studies in the field of labor law and social protection law, which would comprehensively cover the problem of completeness and effectiveness of legal guarantees provided to research and teaching staff. having the legal status of an internally displaced person. The decision of the tasks was carried out by means of the use of such methods as analysis and generalization of scientific, popular scientific literature and normative legal acts which grant privileges and benefits to the scientific and pedagogical workers who have the status of an internally displaced person. The author proposes to make certain changes and additions to the current legislation, which regulates the legal relationship in the field of providing social work guarantees to scientific and pedagogical workers who have the status of internally displaced persons. Paragraph 1 of clause 6 of the Resolution of the Cabinet of Ministers No. 505 dated 10/01/2014 should read as follows: "There is no monetary benefit in the event that any of the family members owns a living space (part of the living space), which, in its area, suitable for living (at the rate of 13.65 square meters per person) located in other regions than temporarily occupied territories. Supplement art. 42-1 of the Labor Code, part two of the following sentence: "An employee who was compelled to resign from work as a result, or in order to avoid the negative consequences of an armed conflict or an anthropogenic nature and has the status of an internally displaced person, has a pre-emptive right to conclude an employment contract in the event of a return decision work on the restoration of Ukraine control over the territory where the place of work of such an employee is located». The practical value of the article is to substantiate and analyze the social and legal guarantees provided to internally displaced persons working in higher education institutions, as well as to make proposals to improve the social and legal protection of internally displaced persons.

RIJEČ UREDNIŠTVAZa tematiku i aktualnost ove rubrike Šumarskoga lista očito nije potrebno brinuti. Naime, svako malo mediji nam prenose vijesti o novim nesporazumima pa i sukobima šumarske struke i amaterskih udruga, koje si umišljaju da sve znaju o šumarstvu. Interesantno, primjerice u kirurgiju se ne petljaju! Tako ovih dana u Glasu Istre čitamo: Nastavlja se fajt oko Motovunske šume – Tartufari uzvraćaju udarac: Hrvatske šume ponašaju se kao feudalac! Šire o tome pisat ćemo na temelju egzaktnih podataka u jednoj od rubrika sljedećeg dvobroja Šumarskoga lista. Ovdje ćemo komentirati Zakon i ulogu Hrvatskih šuma d.o.o.Feudalizam je oblik društvenog odnosa koji je prevladavao u srednjem i dijelu novoga vijeka, ukinut 1848. godine, a feudalac je vlasnik zemljišta za kojega drugi rade. Da li su Hrvatske šume d.o.o. vlasnik zemljišta-šume i da li odgovaraju tome kriteriju? Za odgovor na ovo pitanje pozivamo se ponajprije na zakon, u ovome slučaju Zakon o šumama, koji u članku 2. (1) kaže: Šume i šumska zemljišta dobra su od interesa za Republiku Hrvatsku te imaju njezinu osobnu zaštitu, a u istom članku (3) Vlada Republike Hrvatske upravlja šumama i šumskim zemljištem u interesu Republike Hrvatske, prema u daljnjem tekstu navedenim načelima. Članak 3. (1) navodi: Šume i šumska zemljišta specifično su šumsko bogatstvo te s općekorisnim i gospodarskim funkcijama šuma uvjetuju poseban način planiranja, gospodarenja i korištenja na načelu održivog gospodarenja šumama. (2) Održivo gospodarenje šumama znači korištenje šuma i šumskog zemljišta na način, i u mjeri, koja održava njihovu bioraznolikost, produktivnost, kapacitet za regeneraciju, vitalnost i potencijal da trenutačno i ubuduće ispune odgovarajuće ekološke, gospodarske i društvene funkcije na lokalnoj, nacionalnoj i globalnoj razini te koja ne uzrokuje štetu drugim ekosustavima. Po tome načelu potrajnosti, hrvatskim šumama šumarska struka gospodari već više od 250 godina. Uz ­gospodarske funkcije šuma (proizvodnju drvnih sortimenata, proizvodnju šumskog reprodukcijskog materijala i proizvodnju nedrvnih šumskih proizvoda), treba imati na umu da ona osigurava i njene općekorisne funkcije navedene u članku 4. (1) do (9). Dakle, u gospodarenju s tim najsloženijim ekosustavom nema mjesta amaterizmu i interesnim skupinama! Žalosno je i nelogično, ali istinito, da je politika koja treba strogo zagovarati Zakon, češćesklonija njima nego struci. Imajući u vidu prethodno rečeno o šumi kao specifičnom šumskom bogatstvu, logično je da operativno njima može upravljati i gospodariti specifična pravna osoba koja posjeduje potrebnu infrastrukturu, opremu i posebice visoko stručne kadrove. Kada je riječ o visokostručnim kadrovima opetovano ističemo, kako se još u 19. stoljeću odlučilo da šumama trebaju upravljati i gospodariti fakultetski obrazovani stručnjaci, pa ističemo da je i šumarska fakultetska nastava u Hrvatskoj uspostavljena već 20. listopada 1898. godine. Stoga je logično da upravljanje i gospodarenje šumama Vlada Republike Hrvatske povjerava javnom šumoposjedniku Hrvatske šume d.o.o. čiji je osnivač. Članak 44. (1) propisuje: Javni šumoposjednik i Ustanova (kada se radi o zaštićenim šumama) dužni su osigurati zaštitu šuma i šumskih zemljišta u vlasništvu Republike Hrvatske od protupravnog prisvajanja, korištenja i drugih protupravnih radnji te provoditi šumski red. Iz svega je razvidno da je sve zakonom propisano i da su Hrvatske šume d. o. o. provoditelj Zakona o šumama, a nikako feudalac. No, kada raspravljamo o stanju u našoj Državi, počevši od društvenih odnosa, gospodarstva, pa sve do prevelikog uvoza "svega i svačega", svima su "puna usta" Pravne države, naravno samo kada to njima ide u prilog, a briga ih za opći interes.Uredništvo ; EDITORIALWe should never be concerned about the themes and topicality of this column of Forestry Journal. Every now and then the media reports on the latest misunderstandings and even conflicts between the forestry profession and amateur associations which imagine that they know everything about forestry. Interestingly, they never meddle in surgery, for example. The Voice of Istria recently wrote: The battle of the Motovun Forest continues - Truffle hunting people strike back: The company Croatian Forests Ltd behaves like a feudal lord! This topic will be dealt with more extensively on the basis of exact data in one of the columns of the next double issue of Forestry Journal.Feudalism is a form of social system that prevailed in the Middle and part of the New Age and was abolished in 1848. A feudal lord was a land owner who had other people working for him. Is the company Croatian Forests Ltd the owner of the land - forest and does it match these criteria? To answer these questions we should first consult the law, in this case the Forest Law. Article 2 (1) of the said Law states: Forests and forest land are natural goods of interest to the Republic of Croatia and enjoy its particular protection. In the same article (3) it is stated that the Government of the Republic of Croatia manages forests and forest land in the interest of the Republic of Croatia according to the principles listed further on. Article 3 (1) states: Forests and forest land constitute specific forest wealth and together with non-market and market forest functions dictate a particular manner of planning, management and usage according to the principles of sustainable forest management. (2) Sustainable management of forests means using forests and forest land in the manner and to the extent to which it maintains its biodiversity, productivity, regeneration capacity, vitality and potential to, now and in the future, fulfil the relevant ecological, economic and social functions locally, nationally and globally without inflicting harm to other ecosystems. The Croatian forestry profession has applied the principle of sustainability to Croatian forests for over 250 years. In addition to commercial forest functions (production of wood assortments, production of forest reproductive material and production of non-wood forest products), we should bear in mind that it also ensures its non-market functions listed in article 4 (1) to (9). Therefore, management of this most complex ecosystem excludes amateurism and interest groups! Sadly and illogically, but true, politics which should strictly enforce the Law, is more often inclined to them than to the profession. In view of what was said above about the forest as specific forest wealth, it is logical that it should operatively be managed by a specific legal entity which has the necessary infrastructure, equipment and highly skilled personnel in particular. As for highly skilled personnel, we repeatedly point out that it was decided no later than 19th century that forests should be managed by academically educated experts. Furthermore, the university forestry education in Croatia was established as early as 20th October 1898. It is logical, therefore, that the Government of the Republic of Croatia entrusted the company Croatian Forests Ltd, a public forest owner which it founded, with forest planning and management. Article 44 (1) states: The public forest owner and Institution (in case of protected forests) are obliged by law to ensure the protection of forests and forest land owned by the Republic of Croatia from unlawful appropriation, use and other illegal activities, as well as enforce the forest order. Clearly, everything is regulated by law: hence, the company Croatian Forests Ltd is the law enforcer and by no means a feudal lord. Yet, when we discuss the situation in our State, starting from social relations, economy and excessive import of "anything and everything", we all swear by the legal State, but only when it is in our favour, while public interest is of no concern whatsoever.Editorial Board

"Language policy" is studied as a phenomenon and category that is closely related: with the self-awareness of both the subject of policy that implements it and the scientist who studies it; with state and political ideologies, which are closely related to the identity of the subjects of language policy, understanding the history of the state, its inhabitants, their language and culture; with which state studies the language policy as it was in the past and is now (independent, occupied, postcolonial), what legacy it has received from its metropolis; with what the state is at the present stage of development: monolingual / multilingual, democratic or totalitarian-authoritarian; with the language policy pursued by the state or political forces in relation to its own people, and especially to a national minority, an indigenous nation, an ethnic group, and so on.Emphasis is placed on the definition of the term "language policy", which was first used by the Polish politician J. Tsebollero, which is, in his opinion, a contradictory and extremely complex concept in the area of categorical definition, as this term has such properties that determine its role and place in socio-political relations. In this sense, it is noted that the term "language policy" is actively developed and used in the 1960s-1980s, and also spread in the early and late 1990s, which, according to O. Danilevskaya, should be understood as a set ideological postulates and practical actions aimed at regulating language relations in the state [8, p. 25].It is determined that "language policy" is a category that reflects network, inter-network, institutional, etc. communication and political relations; a phenomenon that is closely related to state, opposition, public and civic policies; public policy, which implements language policy based on formal and informal institutions, which often conflict, thus gaining for their language more living space and opportunities to fully function, develop, spread in all spheres of socio-political life and compete with other languages; logical concept, which is actively used, according to I. Plotnytska, on the territory of Soviet Ukraine in the 20s of the XX century, which marked the purposeful intervention of society in the spontaneous process of language development and organized management of this process "[21, p. 47]. It is proved that the peculiarity of the language policy of independent Ukraine is that it inherited from the USSR the postcolonial language situation, where the ratio of Ukrainian and Russian speakers did not correspond to the percentage of ethnic Ukrainians and Russians, as the colonizers turned the Ukrainian language state. It is noted that the model of relations between the Russian and Ukrainian languages in Soviet Ukraine was formed by the authorities so that they were perceived in society not as equal, but as a relationship between language and dialect. It was found that the peculiarity of language policy is also that its implementation is divided between two political forces, which, on the one hand, are national democratic institutions operating on the basis of pro-Ukrainian political forces, on the other – pro-Russian politicians (communists, socialists, social democrats, etc.) who defend the interests and values of Russia in Ukraine.logical concept, which is actively used, according to I. Plotnytska, on the territory of Soviet Ukraine in the 20s of the XX century, which marked the purposeful intervention of society in the spontaneous process of language development and organized management of this process "[21, p. 47].It is proved that the peculiarity of the language policy of independent Ukraine is that it inherited from the USSR the postcolonial language situation, where the ratio of Ukrainian and Russian speakers did not correspond to the percentage of ethnic Ukrainians and Russians, as the colonizers turned the Ukrainian language state. It is noted that the model of relations between the Russian and Ukrainian languages in Soviet Ukraine was formed by the authorities so that they were perceived in society not as equal, but as a relationship between language and dialect. It was found that the peculiarity of language policy is also that its implementation is divided between two political forces, which, on the one hand, are national democratic institutions operating on the basis of pro-Ukrainian political forces, on the other – pro-Russian politicians (communists, socialists, social democrats, etc.) who defend the interests and values of Russia in Ukraine. ; Досліджується «мовна політика» як явище і категорія, яка тісно пов'язана: з самоусвідомленням як суб'єкта політики, який її здійснює, так і науковця, який її досліджує; з державною та політичною ідеологіями, з чим тісно пов'язані ідентичність суб'єктів мовної політики, розуміння історії розвитку держави, її мешканців, їх мови і культури; з тим, у якій державі досліджується мовна політика, якою вона була у минулому та є наразі (незалежною, окупованою, постколоніальною), яку спадщину вона отримала від своєї метрополії; з тим, якою є держава на сучасному етапі розвитку: одномовною/багатомовною, демократичною чи тоталітарно-авторитарною; з тією мовною політикою, яку держава чи політичні сили проводять по відношенню до власного народу, а особливо – національної меншини, корінної нації, етнічної групи та ін.Акцентовано увагу на визначенні терміну «мовна політика», яке уперше використав польський політичний діяч Дж. Цеболлєро, який є, на його думку, суперечливим і надзвичайно складним поняттям у ділянці категоріального визначення, оскільки цей термін має такі властивості, які визначають його роль і місце у соціально-політичних відносинах. У цьому сенсі зазначено, що термін «мовна політика» активно розвивається та використовується у 1960-1980-х рр., а також поширюється у 1990-х рр., що варто розуміти як сукупність ідеологічних постулатів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у державі [8, c. 25].Визначено, що «мовна політика» – це категорія, яка відображає мережеві, міжмережеві, інституційні ін. комунікаційні зв'язки та політичні відносини; явище, яке тісно пов'язане з державною, опозиційною та громадянською політикою; державна політика, яка здійснює мовну політику, спираючись на формальні та неформальні інституції, які нерідко конфліктують, виборюючи таким чином для своєї мови більше життєвого простору і можливостей повноцінно функціонувати, розвиватися, поширюватися в усіх сферах суспільно-політичного життя та конкурувати з іншими мовами; логічне поняття, яке активно використовується на території Радянської України у 20-х рр. XX ст., яким позначалося цілеспрямоване втручання суспільства у стихійний процес мовного розвитку й організоване керування цим процесом» [21, c. 47].Доведено, що особливістю мовної політики незалежної України є те, що вона успадкувала від СРСР постколоніальну мовну ситуацію, де співвідношення носіїв української і російської мов не відповідало відсотку етнічних українців і росіян, позаяк колонізатори перетворили українську мову у допоміжний засіб комунікації, чим порушили її природний функціональний стан. Зазначено, що модель стосунків між російською та українською мовами в Радянській Україні формувалася владою так, щоб вони сприймалися у суспільстві не як рівноправні, а як відносини між мовою і діалектом. Виявлено, що особливістю мовної політики є також і те, що її проведення розділене між двома політичними силами, якими, з одного боку, є національно-демократичні інституції, що діють на основі проукраїнських політичних сил, з іншого, – проросійськи налаштовані політики (комуністи, соціалісти, соціал-демократи та ін.), які захищають в Україні інтереси і цінності Росії.

Digital transformations help to activate not only professional media agents but also ordinary consumers. Due to the expansion of the field of media, a situation arises where control over the media comes into conflict with the realization of the human right to freedom of expression and thought. Thus, the question of inventing ways to self-regulate the processes of media creation and media consumption becomes actual. In order to form public opinion on the demand for responsible media production and media consumption, there is a need to combine human rights and non-discrimination education with the practice of media education. Public activists are often the only ones in the field of media who disseminate knowledge on human rights, non-discrimination but use media technology without considering the possible positive or negative effects. Professional information producers, in particular the mass media, do not always communicate with members of the public to the extent necessary for accurate, balanced, and impartial coverage of complex human rights issues. Therefore, one of the societal problems is the lack of effective interaction between social activists as providers of human rights and non-discrimination values and media educators, as well as journalists as providers of media literacy and professional information producers. From 2016 to 2020, we, in cooperation with public organizations and individual activists, implemented a number of projects to identify ways to solve the problems arising from this communication gap. This study presents two illustrative cases. The first case presents the experience of educational pieces of training «Creative Journalism» for schoolchildren and «School of Media Volunteers» for adults, which were created within the project «Gender Culture Center as a platform for women's rights and youth», implemented with the support of the European Union. The second case presents the results of the information campaign of the human rights festival of accessibility of the city and culture «InclusiON» on the initiative of KRF «Public Alternative» with the support of crowdfunding, Ukrainian Culture Found, and the Friedrich Ebert Foundation in Ukraine. The obtained results allowed to define the roles of interaction agents (media educators, public activists, and journalists) and to describe three models of their communication interaction: 1) chain, where public activists are a source of information and the stakeholder in the distribution of certain content in certain topics; 2) dialogue, where public activists and media educators initiate a public event together in order to create a situation of communication between journalists, public activists and representatives of certain social groups. This study paved the way for an experiment on implementation of a third type of interaction – co-production, where a journalist, a public activist and a media educator work together to create a tool for teaching media literacy. ; Цифровые трансформации способствуют активизации не только профессиональных агентов медиа, но и обычных потребителей. Вследствие расширения поля медиа возникает ситуация, когда контроль над медиа вступает в коллизию с реализацией права человека на свободу выражения мысли и слова. Таким образом, возникает вопрос изыскания путей саморегулирования процессов медиатворчества и медиапотребления. Для формирования общественного мнения относительно требований ответственного медиапроизводства и потребления медиа возникает необходимость сочетания просвещения по тематике прав человека и недискриминации с практикой медиаобразования. Часто общественные активисты являются единственными в поле медиа, кто распространяет знания по тематике прав человека, недискриминации, однако используют медиатехнологии, не учитывая возможные положительные или отрицательные эффекты. Профессиональные производители информации, в частности СМИ, не всегда общаются с представителями общественности в том объеме, который необходим для достоверного, сбалансированного и беспристрастного освещения сложных тем правозащитной деятельности. Поэтому одной из общественных проблем является отсутствие эффективного взаимодействия между общественными активистами как провайдерами ценностей прав человека и недискриминации и медиапросветителями, а также журналистами как провайдерами медиаграмотности и профессиональными производителями информации. С 2016 по 2020 год нами в сотрудничестве с общественными организациями и отдельными активистами был реализован ряд проектов, которые позволили наметить пути решения проблем, возникающих в результате этого коммуникационного разрыва. В данном исследовании представлены два показательных кейса. Первый кейс представляет опыт просветительских тренингов «Креативная журналистика» для школьников и «Школа медиаволонтеров» для взрослых, которые были созданы в рамках проекта «Центр гендерной культуры как платформа для расширения прав женщин и молодежи», реализуемого при поддержке Европейского Союза. Второй кейс представляет результаты информационной кампании правозащитного фестиваля доступности города и культуры «ИнклюзиON» по инициативе ХОФ «Общественная Альтернатива» при поддержке краудфандинга, УКФ и Фонда Эберта в Украине. Полученные результаты позволили определить роли агентов взаимодействия (медиаобразователей, общественных активистов и журналистов) и описать три модели их коммуникационного взаимодействия: 1) цепная, где общественные активисты являются источником информации и заинтересованной стороной в распространении определенного контента, а медиапедагоги обучают медиаграмотности потребителей медиаконтента по заданной тематике; 2) диалоговая, где общественные активисты и медиапедагоги вместе инициируют публичное событие с целью создания ситуации общения журналистов, общественных активистов и представителей определенных социальных групп. Это исследование открыло путь для эксперимента по реализации третьего типа взаимодействия – производственного, где журналист, общественный активист и медиапедагог работают вместе для создания инструмента обучения медиаграмотности. ; Цифрові трансформації сприяють активізації не тільки професійних агентів медіа, але й звичайних споживачів. Внаслідок розширення поля медіа виникає ситуація, коли контроль над медіа вступає в колізію із реалізації права людини на свободу вираження думок. Отже, постає питання винайдення шляхів саморегулювання процесів медіатворення і медіаспоживання. Задля формування громадської думки щодо вимог відповідального медіавиробництва і споживання медіа виникає необхідність поєднання просвітництва з тематики прав людини та недискримінації із практикою медіаосвіти. Часто громадські активісти стають єдиними, хто поширює знання з тематики прав людини, недискримінації, але використовують медіатехнології, не враховуючи можливі позитивні або негативні наслідки. Професійні виробники інформації, зокрема ЗМІ, не завжди комунікують із представниками громадськості в тому обсязі, який необхідний для достовірного, збалансованого та неупередженого висвітлення складних тем правозахисту. Тож, однією з проблем суспільства є відсутність ефективної взаємодії між громадськими активістами як провайдерами цінностей прав людини й недискримінації та медіаосвітянами й журналістами як провайдерами медіаграмотності і професійними виробниками інформації. З 2016 по 2020 рік нами у співпраці із громадськими організаціями і окремими активістами було реалізовано низку проєктів, що дозволили окреслити шляхи вирішення проблем, що виникають внаслідок цього комунікаційного розриву. В дослідженні представлено два показових кейси взаємодії громадських активістів, медіаосвітян і журналістів. Перший кейс представляє досвід просвітницьких тренінгів «Креативна журналістика» для школярів і «Школа медіаволонтерів» для дорослих, які було розроблено та проведено в рамках проєкту «Центр гендерної культури як платформа для розширення прав жінок та молоді», реалізованого за підтримки Європейського Союзу. У другому кейсі представлено результати інформаційної кампанії правозахисного фестивалю доступності міста та культури «ІнклюзіON» за ініціативи ХОФ «Громадська Альтернатива» за підтримки краудфандингу, УКФ і Фонда Еберта в Україні. В результаті нами визначено ролі агентів (медіаосвітян, громадських активістів і журналістів) і описано дві моделі комунікаційної взаємодії: 1) ланцюгова, де громадські активісти є джерелом інформації і зацікавленою стороною у поширенні певного контенту, а освітяни навчають медіаграмотності споживачів медіаконтенту із заданої тематики; 2) діалогова, де громадські активісти і медіаосвітяни разом ініціюють публічну подію з метою створення ситуації спілкування журналістів, громадських активістів та представників певних соціальних груп. Це дослідження відкрило шлях для експерименту щодо реалізації третього типу взаємодії – виробничого, де журналіст, громадський активіст і медіаосвітянин працюють разом задля створення інструменту навчання медіаграмотності.

The article deals with the position of the head of the US Department of State - Secretary of State in the US government system and his role in shaping the country's foreign policy. The author emphasizes the lack of basic research on this topic and the availability of only factual material on the activities of the Secretaries of State in various historical periods of American history. It is noted that the Secretary of State's position is not quite similar to that of the Minister of Foreign Affairs, since he serves in this country in two roles: as the President's foreign policy chief adviser and as the head of a vast diplomatic corps. The author points out that the role and status of the Secretary of State is not regulated at the constitutional level and provides a list of powers of the Secretary of State and notes their extension since the creation of such office in 1789. The author points out that, before the Second World War, in most cases, in the tandem, the President-Secretary of State was the second to formulate the foreign policy of the country and to initiate its implementation, and was able to do justice to the president. Secretaries of State such as R. Lansing, B. Colby, and C. Hughes have enjoyed the trust of their presidents and have had a significant influence on the conduct of American foreign policy. During the presidency of F. Roosevelt and G. Truman, these individuals were themselves Secretaries of State, maximally moving the heads of the State Department to the background, giving them the opportunity to "bring order" not in the foreign policy arena, but in the State Department. It was not positive for the role of the Secretary of State and his Office the adoption of the 1947 Act establishing the National Security Council and the separation of a separate position - the President's national security adviser. From this very moment, the leaders of the National Security Council began to popularize the idea that foreign policy is not just one of the activities of the state, but directly a component of national security. Of course, this has led to increased NNG involvement in the country's foreign policy, which has often led to conflicts between the President's National Security Advisor and the Secretary of State, and the US President himself has not always supported the latter. It is noted that the Secretaries of State under Presidents J. Kennedy, L. Johnson, and R. Nixon, J. Bush Jr. played a rather indirect role in the country's foreign exchange. In contrast, Presidents D. Eisenhower, R. Reagan, B. Clinton and B. Obama respected and acted in tandem with their secretaries of state. ; Стаття присвячена місцю очільника Державного департаменту США - Державного секретаря в системі державної влади США та його ролі у формуванні зовнішнього курсу країни. Автор наголошує на відсутності фундаментальних досліджень із зазначеної теми і наявності лише фактографічних матеріалів щодо діяльності Державних секретарів в різні історичні періоди американської історії. Зазначається, що посада Державного секретаря не зовсім є аналогічною до посади Міністра закордонних справ, оскільки в цій країні він виступає у двох ролях: як головний радник президента з питань зовнішньої політики і як керівник величезного дипломатичного корпусу. Автор вказує, що роль та статус Державного секретаря не врегульована на конституційному рівні; надається перелік повноважень Державного секретаря і відзначається їх розширення з моменту виникнення такої посади в 1789 році. Показано, що до початку Другої світової війни в більшості випадків в тандемі «Президент-Державний секретар» саме другий формулював зовнішньополітичний курс країни, був ініціатором його здійснення і був спроможний переконати в ньому Президента. Вивчаючи біографії та діяльність таких державних секретарів як Р. Лансінг, Б. Колбі, Ч. Г'юз, автор доходить висновку, що вони користувалися довірою своїх президентів і мали суттєвий вплив на здійснення американської зовнішньої політики. А за часів президентства Ф. Рузвельта та Г. Трумена зазначені особистості були самі собі Державними секретарями, максимально посунувши очільників Державного департаменту на другий план, давши їм можливість «наводити порядки» не на зовнішньополітичній арені, а в Державному департаменті. На думку автора, не стало позитивним для ролі Державного секретаря і його відомства прийняття Акту 1947 року про заснування Ради національної безпеки і виокремлення окремої посади - Радника Президента з національної безпеки. Саме з цього часу очільники РНБ почали популяризувати ідею, що зовнішня політика - це не просто один з видів діяльності держави, а безпосередньо складова національної безпеки. Звісно, це призвело до посилення втручання РНБ у здійснення зовнішнього курсу країни, що досить часто призводило до колізій між Радником Президента з національної безпеки й Державним секретарем, до того ж сам президент США не завжди підтримував останнього. Зазначається, що Державні секретарі при президентах Дж. Кеннеді, Л. Джонсоні, Р. Ніксоні, Дж. Буші-молодшому грали досить опосередковану роль в проведенні зовнішнього курсу країни. Тоді як президенти Д. Ейзенхауер, Р. Рейган, Б. Клінтон та Б. Обама поважали своїх Державних секретарів та діяли у тандемі з ними. ; Статья посвящена месту главы Государственного департамента США - Государственного секретаря в системе государственной власти США и его роли в формировании внешнего курса страны. Автор отмечает отсутствие фундаментальных исследований по указанной теме и наличие только фактографических материалов о деятельности государственных секретарей в разные исторические периоды американской истории. Отмечается, что должность Государственного секретаря не совсем аналогична должности министра иностранных дел, поскольку в этой стране он выступает в двух ролях: как главный советник президента по вопросам внешней политики и как руководитель огромного дипломатического корпуса. Автор указывает, что роль и статус Государственного секретаря не урегулирована на конституционном уровне; предоставляется перечень полномочий Государственного секретаря и отмечается их расширение с момента появления такой должности в 1789 году. Показано, что к началу Второй мировой войны в большинстве случаев в тандеме «Президент-Государственный секретарь» именно второй формулировал внешнеполитический курс страны, был инициатором его осуществления и был способен убедить в нем Президента. Изучая биографии и деятельность таких государственных секретарей как Р. Лансинг, Б. Колби, Ч. Хьюз, автор делает вывод, что они пользовались доверием своих президентов и имели существенное влияние на осуществление американской внешней политики. А во времена президентства Ф. Рузвельта и Г. Трумэна указанные личности были сами себе Государственными секретарями, максимально отодвинув руководителей Государственного департамента на второй план, дав им возможность "наводить порядок" не на внешнеполитической арене, а в Государственном департаменте. По мнению автора, не стало положительным для роли Государственного секретаря и его ведомства принятие Акта 1947 года об учреждении Совета национальной безопасности и выделение отдельной должности - советника Президента по национальной безопасности. Именно с этого времени руководители СНБ начали популяризировать идею, что внешняя политика - это не просто один из видов деятельности государства, а непосредственно составляющая национальной безопасности. Конечно, это привело к усилению вмешательства СНБ в осуществление внешнего курса страны, и достаточно часто приводило к коллизиям между Советником Президента по национальной безопасности и Государственным секретарем, к тому же сам Президент США не всегда поддерживал последнего. Отмечается, что Государственные секретари при президентах Дж. Кеннеди, Л. Джонсоне, Р. Никсон, Дж. Буше-младшем играли довольно опосредованное роль в проведении внешнего курса страны. Тогда как президенты Д. Эйзенхауэр, Р. Рейган, Б. Клинтон и Б. Обама уважали своих государственных секретарей и действовали в тандеме с ними.

НЕВМЕРЖИЦЬКА Олена – доктор педагогічних наук, професор кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, вул. Івана Франка, 24, м. Дрогобич, 82100, Україна E-mail address: nhelen750@gmail.comorcid:0000-0002-9911-9735ResearcherID: https://publons.com/researcher/1968037/olena-nevmerzhytska/ ПАГУТА Мирослав – кандидат педагогічних наук, доцент, докторант кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, вул. Івана Франка, 24, м. Дрогобич, 82100, Україна E-mail address: miroslav06@i.uaorcid:0000-0003-2305-9390ResearcherID: https://publons.com/researcher/1762774/miroslav-pahuta/ To cite this article: Nevmerzhytska, O., & Pahuta, M. (2020). Education of a person in view of Vladimir Vernadsky. Human Studies. Series of Pedagogy, 11/43, 91‒102. doi: https://doi.org/10.24919/2413-2039.11/43.220462Article history Received: September 16, 2020Received in revised form: October 23, 2020 Accepted: November 23, 2020Available online: December 30, 2020Journal homepage:http://lssp.dspu.edu.ua/p-ISSN 2313-2094e-ISSN 2413-2039© 2020 The Authors. Human studies. Series of Pedagogy published by Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University & Open Journal Systems. This is an open access article under the CC BY-NC-SA 4.0 license (http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/4.0/). Сьогодення ставить перед людством серйозні завдання та виклики, пов'язані, зокрема, із екологічними проблемами, що стали наслідком виснажливого та екологічно небезпечного господарювання. Сьогодні значна частина населення земної кулі потерпає від нестачі питної води. Забруднене навколишнє середовище впливає на здоров'я населення земної кулі. А саме людство перманентно опиняється на межі катастроф: продовольчих, екологічних тощо. У таких складних умовах людина мусить переосмислити наслідки своєї господарської діяльності та взяти на себе відповідальність за все живе, що населяє планету Земля. На цьому наголошував ще великий мислитель кінця ХІХ – початку ХХ ст. В. Вернадський. Людина повинна усвідомити необхідність змін у світовідчутті та світобаченні. А це, своєю чергою, ставить нові завдання перед сучасною освітою, яка має сформувати ноосферний світогляд кожної особистості.Мета статті полягає у висвітленні поглядів Володимира Вернадського на освіту та виховання. Погляди на виховання особистості у творчій спадщині мислителя розглядаються в контексті розвитку ноосфери як етапу еволюції біосфери, вирішальним чинником розвитку якої стає розумна людська діяльність. Доведено, що покращення життя людей може відбуватися внаслідок зростання наукових знань. Для цього важливо змінити систему освіти, постійно удосконалювати, підвищувати роль її і значення. Вона повинна втілювати у собі не лише певну інформацію, якої стає щоразу більше, але й ціннісні орієнтири, серед яких особливої ваги надавав базовим – духовності, моральності, гуманізму.Виділено ідеї В. Вернадського, актуальні для сучасної освіти. Оскільки, на переконання мислителя, в умовах ноосфери зростає роль людства, яке має стати вирішальним чинником розвитку та збереження біосфери, учений стояв на позиції необхідності різнобічного розвитку кожної особистості. Ціннісне ставлення до людини, що є наскрізним у працях В. Вернадського, спонукає до пошуку виховного інструментарію, який дозволив би вихованцеві відчувати себе повноцінним учасником виховного процесу, у якому враховувалися б його потреби та інтереси.Доведено, що у процесі виховання має формуватися ноосферне мислення особистості. Аналіз спадщини В. Вернадського дозволив констатувати: людина з розвинутим ноосферним мисленням – це різнобічно розвинена особистість-творець, людина-гуманіст, людина-демократ, яка відстоює ідеали братства і свободи. ; NEVMERZHYTSKA Olena – PhD hab. (Education), Professor of General Pedagogy and Preschool Education Department, Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University, 24 Ivan Franko Str., Drohobych, 82100, UkraineE-mail address: nhelen750@gmail.comorcid:0000-0002-9911-9735ResearcherID: https://publons.com/researcher/1968037/olena-nevmerzhytska/ PAHUTA Myroslav – PhD (Education), Associate Professor, Doctoral Student of General Pedagogy and Preschool Education Department, Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University, 24 Ivan Franko Str., Drohobych, 82100, UkraineE-mail address: miroslav06@i.uaorcid:0000-0003-2305-9390ResearcherID: https://publons.com/researcher/1762774/miroslav-pahuta/ To cite this article: Nevmerzhytska, O., & Pahuta, M. (2020). Education of a person in view of Vladimir Vernadsky. Human Studies. Series of Pedagogy, 11/43, 91‒102. doi: https://doi.org/10.24919/2413-2039.11/43.220462Article history Received: September 16, 2020Received in revised form: October 23, 2020 Accepted: November 23, 2020Available online: December 30, 2020Journal homepage:http://lssp.dspu.edu.ua/p-ISSN 2313-2094e-ISSN 2413-2039© 2020 The Authors. Human studies. Series of Pedagogy published by Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University & Open Journal Systems. This is an open access article under the CC BY-NC-SA 4.0 license (http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/4.0/). Nowadays, the humanity faces serious problems and challenges, including environmental problems resulting from debilitating and environmentally unsafe economic activities. At present, much of the world's population suffers from a shortage of drinking water. A polluted environment affects the health of the world's population. And humanity itself is constantly on the verge of disasters: food shortage, environmental catastrophes, etc. In such difficult conditions, people must reinterpret the consequences of their economic activities and take responsibility for all living things that inhabit the planet Earth. This was emphasized by a great thinker of the late nineteenth – early twentieth century V. Vernadsky. One must be aware of the need for changes in worldview. And this, in turn, poses new challenges to modern education, which should form the noospheric attitude of each individual.The purpose of the article is to highlight the views of Vladimir Vernadsky on education and upbringing. The great thinker's views on the education of an individual are considered in the context of the development of the noosphere as a stage in the evolution of the biosphere, a decisive factor in the development of which is the intelligent human activity. It has been proven that the improvement of people's lives can occur due to the growth of scientific knowledge. For this purpose, it is important to change the education system, and constantly improve and increase its role and importance. It must envision not only certain information, the amount of which is constantly increasing, but also the values, among which a special importance is attached to the basic ones, i. e. spirituality, morality, humanism.The ideas of V. Vernadsky, relevant for modern education, are highlighted. Because, according to the thinker, in the noosphere, the role of humanity is growing, which should be a decisive factor in the development and preservation of the biosphere, the scientist stood on the position of the need for a universal development of each individual. The value attitude to the human being, which is pervasive in the works of V. Vernadsky, encourages the search for educational tools that would allow the pupils to feel competent participants in the educational process, which would take into account their needs and interests. It is proved that in the process of education the noospheric attitude of a person should be formed. An analysis of V. Vernadsky's legacy revealed that a person with a developed noospheric attitude is a multifaceted personality, a creator, a humanist, a democrat who supports the ideals of brotherhood and freedom.Acknowledgments. The authors express gratitude to the faculty of the Department of General Pedagogy and Preschool Education of Ivan Franko State Pedagogical University in Drohobych, especially to Professor M. Chepil for qualified suggestions and recommendations to improve the quality of the article.Funding. The authors received no financial support for the research, authorship, and/or publication of this article.No potential conflict of interest was reported by the authors.

The purpose of this article is to set out the multiannual process for establishing the European Ombudsman's office and the reasons for its establishment. It presents the history of the first European Ombudsmen and the history of the European Communities from a legal perspective. The author goes back to the reasons for setting up the European Ombudsman's body, which were the lack of legitimacy in the European Union. The role of bodies such as the European Ombudsman is to ensure that citizens' rights are actually respected. The European Ombudsman strengthens the rule of law in the European Union and complements the role of the courts by providing a cheap, accessible individual remedy and, on the other hand, complements the representative function of the European Parliament by becoming the centre of independent critical assessment and improvement of the quality of European administration. The rule of law serves to maintain the EU system as a supranational system. It is the construction of the axis of integration. If there is a lack of trust in the community in this respect, it begins to be treated differently. It is therefore important that the European Ombudsman fulfils his Treaty obligations as a body of the European Union effectively. ; p.zawadzki@uwb.edu.pl ; Uniwersytet w Białymstoku ; Arcimowicz J., Rzecznik Praw Obywatelskich: aktor sceny publicznej, Warszawa 2003. ; Barcz J. (red.), Prawo Unii Europejskiej, Warszawa 2004. ; Doliwa-Klepacka A., Doliwa-Klepacki Z.M., Struktura organizacyjna (instytucjonalna) Unii Europejskiej, Białystok 2009. ; Dubowski T., Wysoki przedstawiciel unii do spraw zagranicznych i polityki bezpieczeństwa, Białystok 2017. ; Garlicki L., Ewolucja instytucji Rzecznika Praw Obywatelskich w świecie współczesnym, [w:] Rzecznik Praw Obywatelskich, red. L. Garlicki, Warszawa 1989. ; Grzybowski M., Ombudsman w państwach nordyckich. Geneza, ewolucja i współczesne oblicze instytucji, [w:] Rzecznik Praw Obywatelskich, red. L. Garlicki, Warszawa 1989. ; Gillingham J., Coal, Steel, and the Rebirth of Europe, 1945-1955: The Germans and French from Ruhr Conflict to economic community, Univeristy of Missouri, St. Louis 1997. ; Ipsen H.P, Europäisches Gemeinschaftsrecht, Verlag 1972. ; Jackiewicz A., Prawo do dobrej administracji w świetle Karty Praw Podstawowych, "Państwo i Prawo" 2003, nr 7. ; Klepacki K., Instytucja ombudsmana na szczeblu lokalnym na przykładzie Wielkiej Brytanii – wybrane aspekty, "Internetowy Przegląd Nauk o Administracji" 2018, nr 1(1). ; Lenaerts K, Van Nuffel P., Constitutional law of the European Union, London 2005. ; Legrand A., Une institution universelle : L'ombudsman?, "Revue internationale de droit compare" 1973, vol. 25 no 4. ; Liber M., Duński Rzecznik Praw Obywatelskich, "Studia Politicae Universitatis Silesiensis" 2005, nr 1. ; Mielnik B., Obywatelstwo Unii Europejskiej, Wrocław 2000. ; Nugent N., The Government and Politics of the European Union, Macmillan Education UK 2017. ; Sadowski P., Skarga do Rzecznika Praw Obywatelskich Unii Europejskiej, "Studia Iuridica Lublinensia" 2006, nr 7. ; Söderman J., A Thousand and One Complaints: The European Ombudsman en Route, "European Public Law" 1997, vol. 3. ; Söderman J., Good Administration: a Fundamental Right, [in:] Justice and Home Affairs in the EU. Liberty and Security Issues after Enlargement, ed. J. Apap, Northampton 2004. ; Söderman J., Le citoyen, l'État de droit et le principe de transparence, "Revue du droit de l'Union européenne" 2001, vol. 4. ; Söderman J., Convention on the Future of Europe, "European Ombudsman Newsletter" 2003, nr 23. ; Söderman J., The Early Years of the European Ombudsman, [in:] The European Ombudsman. Origins, Establishment, Evolution, Luxembourg 2006. ; Söderman J., The role and the impact of the European Ombudsman in access to documentation and transparency of decisionmaking, [w:] Opennes and Transparency in the European Union, ed. V. Deckmyn, I. Thompson, Maastricht 1998. ; Weiler J.H.H, The Jean Monnet Program, European Union Jean Monnet Chair in cooperation with the Max Planck Institute for Comparative Public Law and International Law, Heidelberg 2003. ; Opello W.C., Portugal's New Ombudsman: A Preliminary Evaluation, "Luso-Brazilian Review" 1981, Vol. 18, No. 2. ; Zdanowicz M., Wybór orzeczeń Trybunału Sprawiedliwości Wspólnot Europejskich, Białystok 2007. ; Zubik M., Księga XX-lecia Rzecznika Praw Obywatelskich w Polsce, Biuro Rzecznika Praw Obywatelskich, Warszawa 2008. ; Jednolity Akt Europejski, Dziennik Urzędowy, L 169 z 29 czerwca 1987 r. ; Traktat o Unii Europejskiej, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej, C 202, 7 czerwca 2016 r. ; Traktat o Funkcjonowaniu Unii Europejskiej, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej, C 202, 7 czerwca 2016 r. ; Karta praw podstawowych Unii Europejskiej, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej, C 202 z 7 czerwca 2016 r. ; Traktat z Lizbony, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej, C 306 z 17 grudnia 2007 r. ; Sprawa 53/81 D. M. Levin v. Staatseckretaris van Justitie. ; Wyrok Trybunału z dnia 12 listopada 1969 r., Erich Stauder przeciwko Stadt Ulm - Sozialamt. Wniosek o wydanie orzeczenia w trybie prejudycjalnym Verwaltungsgericht Stuttgart - Niemcy. ; Sprawa 29-69. ECLI identifier: ECLI:EU:C:1969:57. ; Wyrok Trybunału z dnia 4 grudnia 1974 r., Yvonne van Duyn przeciwko Home Office. Wniosek o wydanie orzeczenia w trybie prejudycjalnym: High Court of Justice, Chancery Division – Zjednoczone Królestwo. ; Sprawa 41/74. ECLI identifier: ECLI:EU:C:1974:133. ; Dyrektywa 90/364/EWG w sprawie prawa pobytu, Dz.U. L 180, 26. ; Dyrektywa 90/365/EWG w sprawie prawa pobytu. ; Dyrektywa 90/366/EWG w sprawie prawa pobytu dla studentów. ; EUROPEAN COUNCIL, ROME, 14 and 15 DECEMBER 1990 r., PRESIDENCY CONClUSIONS Part 1,2,3,4. ; The European Ombudsman, Office for Official Publications of the European Communities. ; Luxembourg, Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2005 ISBN 92-95022-85-8 Printed in Belgium. ; Ley Orgánica 3/1981, de 6 de abril, del Defensor del Pueblo., Publicado en BOE de 07 de Mayo de 1981. ; Lov om Stortingets ombudsmann for forvaltningen sivilombudsmannsloven., Justis- og beredskapsdepartementet 1962. ; Meeting of the Heads of State or Government the Hague 1-2 december 1969 r. ; The Netherlands National Ombudsman Act., Act of 4 February 1981 (Bulletin of Acts and Decrees 1981, 35), most recently amended by Act of Parliament of 12 May 1999 (Bulletin of Acts and Decrees 1999, 214). ; Towards European citizenship, Implementation of point 10 of the final communique issued at the European Summit held in Paris on 9 and 10 December 1974 r., Report presented by the Commission to the Council on 3 July 1975 r. Bulletin of the European Communities, Supplement 7/75. ; Organy ochrony prawnej w wybranych krajach Unii Europejskiej, Biuro Analiz i Dokumentacji, Zespół Analiz i Opracowań Tematycznych, Kancelaria Senatu, Marzec 2011 r. ; On 2 December 1969, in the Final Communiqué from the Hague Summit, the Heads of State or Government of the Six declare their determination to pursue the aim of the unification of Europe and to strengthen the European Communities. ; Report drawn up on behalf of the Legal Affairs Committee on the appointment of a Community Ombudsman by the European Parliament, 6 April 1979 (PE 57.508/fin.). Rapporteur: Sir Derek Walker-Smith ; Rezolucja projektu Traktatu ustanawiającego Unię Europejską, Dz.U. 1984 nr C 77. ; Säädösmuutosten hakemisto: Suomen Hallitusmuoto (94/1919), Helsingissä 17 päivänä heinäkuuta 1919 r. ; Suomen perustuslaki., Eduskunnan päätöksen mukaisesti, joka on tehty valtiopäiväjärjestyksen 67 §: ssä määrätyllä tavalla, säädetään: 11.6.1999/731. ; Sweriges rikes grundlagar och konstitutionella institutioner [1809-1841], samt Norriges grundlag [1814]. Med. ett fullständigt register öfwer Swenska Grundlagarne och Riks-Akten, Örebro 1842 r. ; Vigencia desde 27 de Mayo de 1981. Revisión vigente desde 05 de Noviembre de 2009. ; 19 ; 1 ; 443 ; 459

In France, the Multiannual Energy Programming project published in early 2019 plans to multiply by 4 or 5 the production capacity of photovoltaic energy in less than 10 years. In this context of strong demand for "clean" energy, an electricity network with a high rate of renewable energy (ENR) (up to 30% in 2030 in France) and the expansion of solar energy, many large photovoltaic (PV) plants of the order of a few hundred MW each have to be installed. However, because of the required surfaces, the development of large-scale ground-mounted solar power plants can lead to conflicts of use with agricultural land and affect biodiversity. The question of the land availability for this use therefore becomes crucial.The objective of this thesis is to present and study a solution that can respond to this problem: take advantage of linear surfaces, extending from hundreds of meters to tens, or even hundreds of kilometers, and only a few meters or few tens of meters large, such as cycle paths, motorway edges, railways, river dikes, etc. to install high-power PV systems. These potential surfaces have the advantages of being very present in Europe and throughout the world, exploitable for PV and inexpensive (because of little value for other uses). The installation of new types of linear PV plants will open up opportunities but on the other hand, they also have challenges to face such as technical problems to identify and study.The work of this thesis will, in particular, consist in defining and optimizing the electrical architecture of these large-scale innovative linear photovoltaic systems, according to criteria related to energy performance, operating reliability and installation, maintenance costs because so-called classical architectures are unsuitable here. This thesis will also aim to identify the services contributed by these plants to the electricity network. It is divided into six chapters:-The first chapter presents the state of the art and the energy context of renewable energy, solar energy and linear PV systems.-In the second chapter, we develop a modeling tool, which must be at the same time precise, reliable, robust and which can be adapted to each of the simulation needs of the thesis. In this chapter, we present detailed Matlab / Simulink models of all major components of a typical PV system.-In the third chapter, we first constitute, from the detailed models of the components developed in the previous chapter, a complete model of a PV system. After verifying the reliability of this model, we use it to model different electrical architectures of a large-scale linear PV plant in order to estimate the relative performance of each of them, study the technical requirements or limits and determine innovative and more efficient architectures for this new type of PV system.-In the fourth chapter, we design an efficient optimization tool in order to deal with technical and economic optimization problems of large-scale linear PV systems, since financial aspects are always preponderant in the design of a plant and its components.-In the fifth chapter, we exploit the advantageous contributions that high power linear PV systems occupying a territory over a significant length can make regarding the services for the electricity network. Six different auxiliary services, or even system services are discussed: frequency adjustment, voltage adjustment, improvement of network stability, support capacity in the event of a short-circuit, congestion management and compensation of electricity transmission losses.-Finally, the thesis ends with a conclusion on the innovative points and the advantages of linear PV plants to offer the possibility of responding to real needs and provide benefits that conventional architectures cannot. We also make a review of the limits of current policy and technology regarding this new PV system type and open some perspectives that may follow this research. ; En France, le projet de Programmation pluriannuelle de l'énergie (PPE) publié début 2019 prévoit de multiplier par 4 ou 5 la capacité de production d'énergie photovoltaïque en moins de 10 ans. Dans ce contexte de forte demande en énergie « propre », d'un réseau électrique à fort taux d'énergie renouvelable (ENR) (jusqu'à 30% en 2030 en France) et d'expansion du solaire, ceci nécessite d'installer de nombreuses grandes centrales photovoltaïques (PV) de l'ordre de quelques centaines MW chacune. Or, au regard des surfaces requises, le développement des grandes centrales solaires au sol peut engendrer des conflits d'usage avec les terres agricoles et affecter la biodiversité. La question des terrains disponibles à cette utilisation devient donc cruciale.L'objectif de cette thèse est de présenter et d'étudier une solution qui répond à cette problématique : profiter de surfaces linéaires, s'étendant sur des dizaines, voire des centaines de kilomètres, comme les pistes cyclables, les bordures d'autoroute, les voies ferrées… pour installer des systèmes PV de fortes puissances. Ces surfaces potentielles ont pour avantages d'être très présentes, exploitables pour le PV et pas chères. L'installation de nouveaux types de centrales PV linéaires va ouvrir des opportunités, mais par contre, elles auront aussi des challenges à relever, comme les contraintes techniques spécifiques, à caractériser et étudier.Les travaux de cette thèse vont, entre autres, consister à définir et optimiser l'architecture électrique de ces grands systèmes photovoltaïques linéaires innovants. Elle se divise en six chapitres :-Le premier chapitre présente l'état de l'art et le contexte énergétique de l'énergie renouvelable, de l'énergie solaire et des systèmes PV linéaires.-Dans le deuxième chapitre, nous développons un outil de modélisation qui doit être à la fois précis, fiable, robuste et qui peut s'adapter à chacun des besoins en simulation de la thèse. Dans ce chapitre, nous présentons les modèles Matlab/Simulink détaillés de tous les composants principaux d'un système PV typique.-Dans le troisième chapitre, nous constituons d'abord, à partir des modèles détaillés des composants développés dans le chapitre précédent, un modèle complet d'un système PV. Après avoir vérifié la fiabilité de ce modèle, nous l'utilisons pour modéliser différentes architectures électriques d'une grande centrale PV linéaire afin d'estimer les performances relatives de chacune d'elles, d'étudier les exigences ou limites techniques et de déterminer des architectures innovantes et plus performantes pour ce nouveau type de système PV.-Dans le quatrième chapitre, nous concevons un outil d'optimisation efficace afin de traiter des problèmes d'optimisation technico-économique des grands systèmes PV linéaires, car les aspects financiers sont toujours prépondérants dans la conception d'une centrale et de ses composants.-Au cinquième chapitre, nous exploitons les contributions avantageuses que peuvent apporter les systèmes PV linéaires de forte puissance occupant un territoire sur une longueur notable vis-à-vis des services pour le réseau électrique. Six différents services auxiliaires seront abordés : le réglage de fréquence, le réglage de tension, l'amélioration de la stabilité du réseau, la capacité de support en cas de court-circuit, la gestion de congestion et la compensation des pertes de transport d'électricité.-Enfin, la thèse se termine par une conclusion sur les points innovants et les avantages que les centrales PV linéaires offrent pour répondre à de réels besoins et procurer des bénéfices, choses que les architectures classiques ne peuvent pas proposer. Nous faisons aussi un point sur les limites de la politique énergétique et de la technologie actuelle vis-à-vis de ce nouveau type de système PV et ouvrons quelques perspectives qui pourront faire suite à cette recherche.

The article determines that the machine-building enterprises of the Kharkiv region, which in recent years have undergone structural changes, have been affected by the development of information technology at enterprises, dramatically changing the conditions of enterprises. This forces enterprises to look for effective development strategies aimed not only at implementing their social functions, but also at increasing the degree of their independence and economic independence. Despite the significant scientific achievements of strategy theory and modeling of management processes, it should be noted that some of their important aspects remain underdeveloped. Thus, most theories of strategy go beyond its understanding as a means of maintaining competitive advantage, leaving uncertain questions about the activities of the monopolist. Accordingly, there is no holistic scientific concept of the strategy of development of machine-building enterprises. Kharkiv region is one of the leaders in domestic machine building, Kharkiv region enterprises account for 11.5% of the volume of machine building products of Ukraine, which brought the region to the 2nd position among the regions (after Zaporizhia region). In January-November 2020, machine-building enterprises sold products worth UAH 17.4 billion, which is 11.2% of industrial sales. With this in mind, state-owned machine-building enterprises will have to build their own management strategy taking into account the modern requirements of socio-economic development. It is believed that the underdeveloped system of corporate governance is one of the main reasons for the low efficiency of public entities. Defects in corporate governance lead to: - distortion of information due to the low level of transparency of business entities; - the emergence of a conflict of interest of management and the subjects of management of state property, due to the non-transparent process of appointment of management and inefficient remuneration system; - Lack of corporate governance structures such as supervisory boards and independent directors, who should effectively supervise the activities of business entities; - inconsistencies between the goals set for business entities and the lack of a clear distinction between commercial and non-commercial (socio-political) functions of business entities. This fully applies to state-owned machine-building enterprises. After all, in modern conditions, these enterprises function as government units. In the conditions of transformation of the domestic market of the machine-building enterprises the use of resources uniting the software of foreign manufacturers with domestic becomes important. Therefore, the formation of enterprise development strategy is inextricably linked with modeling the behavior of certain models with specified parameters for further effective operation of the system as a whole. ; В статье определено, что на машиностроительные предприятия Харьковщины, в которых за последние годы произошли структурные сдвиги, повлияло на развитие информационных технологий на предприятиях, резко изменив условия деятельности предприятий. Это заставляет предприятия искать эффективные стратегии развития, направленные не только на реализацию их общественных функций, но и на повышение степени их независимости и хозяйственной самостоятельности. Несмотря на значительные научные достижения теории стратегии и моделирования управленческих процессов, следует отметить, что отдельные их важные аспекты остаются недостаточно разработанными. Так, большинство теорий стратегии выходит за ее понимание как средства поддержания конкурентных преимуществ, оставляя неопределенным вопрос о деятельности предприятия-монополиста. Согласно отсутствует целостная научная концепция стратегии развития машиностроительных предприятий. Харьковская область - один из лидеров отечественного машиностроения, на предприятия Харьковщины приходится 11,5% объема реализованной продукции машиностроения Украины, что вывело регион по этому показателю на 2 позицию среди регионов (после Запорожской области). За январь-ноябрь 2020 машиностроительными предприятиями реализовано продукции на 17,4 млрд, что составляет 11,2% объемов реализации промышленности. Учитывая это, государственным машиностроительным предприятиям придется выстраивать собственную стратегию управления с учетом современных требований общественно-экономического развития. Считается, что именно недостаточно развитая система корпоративного управления является одной из главных причин низкой эффективности деятельности государственных субъектов хозяйствования. Недостатки в корпоративном управлении приводят к: - искажение информации, обусловленного низким уровнем прозрачности деятельности субъектов хозяйствования; - возникновение конфликта интересов руководства и субъектов управления объектами государственной собственности, обусловленного непрозрачным процессом назначения руководства и неэффективной системой оплаты труда; - отсутствия таких структур корпоративного управления, как наблюдательные советы и независимые директора, должны осуществлять эффективный надзор за деятельностью субъектов хозяйствования; - противоречивости целей, установленных для субъектов хозяйствования, и отсутствии четкого разграничения коммерческих и некоммерческих (социально-политических) функций субъектов хозяйствования. В полной мере это касается и государственных машиностроительных предприятий. Ведь в современных условиях эти предприятия функционируют как подразделения правительства. В условиях трансформации отечественного рынка машиностроительных предприятий становится важным использование ресурсов которые объединяют программное обеспечение зарубежных производителей с отечественными. Поэтому формирование стратегии развития предприятия неразрывно связано с моделированием поведения тех или иных моделей с заданными параметрами для дальнейшей эффективной работы системы в целом. ; В статті визначено, що на машинобудівні підприємства Харківщини, у яких за останні роки відбулися структурні зрушення, вплинув розвиток інформаційних технологій на підприємствах, різко змінивши умови діяльності підприємств. Це змушує підприємства шукати ефективні стратегії розвитку, спрямовані не тільки на реалізацію їх суспільних функцій, а й на підвищення ступеню їх незалежності та господарської самостійності. Незважаючи на значні наукові надбання теорії стратегії та моделювання управлінських процесів, слід зазначити, що окремі їх важливі аспекти залишаються недостатньо розробленими. Так, більшість теорій стратегії виходить за її розуміння як засобу підтримки конкурентних переваг, залишаючи невизначеним питання щодо діяльності підприємства-монополіста. Відповідно відсутня цілісна наукова концепція стратегії розвитку машинобудівних підприємств. Харківська область – один із лідерів вітчизняного машинобудування, на підприємства Харківщини припадає 11,5% обсягу реалізованої продукції машинобудування України, що вивело регіон за цим показником на 2 позицію серед регіонів (після Запорізької області). За січень-листопад 2020 року машинобудівними підприємствами реалізовано продукції на 17,4 млрд. грн, що становить 11,2% обсягів реалізації промисловості. З огляду на це, державним машинобудівним підприємствам доведеться вибудовувати власну стратегію управління з урахуванням сучасних вимог суспільно-економічного розвитку. Вважається, що саме недостатньо розвинена система корпоративного управління є однією з головних причин низької ефективності діяльності державних суб'єктів господарювання. Вади у корпоративному управлінні призводять до: - викривлення інформації, обумовленого низьким рівнем прозорості діяльності суб'єктів господарювання; - виникнення конфлікту інтересів керівництва та суб'єктів управління об'єктами державної власності, зумовленого непрозорим процесом призначення керівництва та неефективною системою оплати праці; - відсутності таких структур корпоративного управління, як наглядові ради та незалежні директори, які мають здійснювати ефективний нагляд за діяльністю суб'єктів господарювання; - суперечливості цілей, встановлених для суб'єктів господарювання, та відсутності чіткого розмежування комерційних та некомерційних (соціально-політичних) функцій суб'єктів господарювання. Повною мірою це стосується і державних машинобудівних підприємств. Адже у сучасних умовах ці підприємства функціонують як підрозділи уряду. В умовах трансформації вітчизняного ринку машинобудівних підприємств стає важливим використання ресурсів які об'єднують програмне забезпечення закордонних виробників з вітчизняними. Тому формування стратегії розвитку підприємства невід'ємно пов'язано із моделюванням поведінки тих чи інших моделей із заданими параметрами для подальшої ефективної роботи системи в цілому.

The military conflict resulting from the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine, which began on February 27, 2014 (the seizure of Crimea) and continues to the present day in the East of Ukraine, requires solving many problems related to the socio-economic and legal protection of such a category of society as : servicemen of the Armed Forces of Ukraine; other military units and law enforcement agencies formed in accordance with the laws of Ukraine; persons who, as a part of voluntary formations formed or self-organized to protect the independence, sovereignty and territorial integrity of Ukraine, directly participated in the anti-terrorist operation, ensuring its conduct, staying directly in the areas of the anti-terrorist operation during its period, during Subsequently, such volunteer units were included in the Armed Forces of Ukraine, the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, the National Guard of Ukraine and other entities established in accordance with the law. Ukraine in military units and law enforcement agencies; the victims of the Dignity Revolution, members of veterans' families, and persons covered by the Law of Ukraine "On the Status of War Veterans, Guarantees of their Social Protection".This article summarizes the current regulations governing social relations in the field of social protection for combatants and war veterans. The main issues that require further legislative regulation of the social protection of participants of the ATO (OOS) and other category of persons who have received the status of war veteran-participant of the war are defined: creation of a unified register of participants ATO; а "one-stop shop" for obtaining the social guarantees provided by the legislation of Ukraine, which will allow to provide them and their families with an adequate level of social protection; creation of an effective mechanism for providing housing; increasing the effectiveness of the existing benefits and compensationsystem for combatants and their families; creation of a system of psychological and physiological rehabilitation; provision of spa treatment; health care and prosthetics.Due to the lack of funds and the lack of infrastructure to provide declared social guarantees for war veterans, it is believed that the state is doing little for its veterans.The readiness of the state to change policies, budget programs and rules of law on a regular basis is all that characterizes modern successful models of support for participants of war and war veterans. In each of these models, society and local governments play an active role.The state support system for veterans in Ukraine needs immediate revision and reformatting. An in-depth understanding of the specifics of the functioning of the imperfect system of state support for war veterans makes it possible to rethink the needs and, accordingly, to review the forms of support for war veterans – participants in hostilities. ; Військовий конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, який роз-почався з 27 лютого 2014 р. (захоплення Криму) і триває по сьогоднішній день на Сході України, потребує вирішення багатьох проблем, пов'язаних із соціально-економічним та правовим захистом такої категорії суспільства, як військовослужбовці Збройних Сил України; інші утворені відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; осіб, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та тери-торіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведен-ня, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; постраждалих учас-ників Революції Гідності, членів сімей ветеранів та осіб, на яких поширюється чинність Закону Укра-їни «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті узагальнено чинні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального захисту учасників бойових дій та ветеранів війни. Визначено основне коло питань, які по-требують подальшого законодавчого регулювання соціального захисту учасників АТО (ООС) та іншої категорії осіб, які отримали статус ветерана війни-учасника бойових дій: створення єдиного реєстру учасників АТО (ООС); «єдиного вікна» для отримання соціальних гарантій, передбачених законодав-ством України, що дозволить забезпечити їм та їхнім сім'ям належний рівень соціального захисту; створення дієвого механізму забезпечення житлом; підвищення ефективності існуючої системи пільг та компенсацій для учасників бойових дій і членів їхніх сімей; створення системи психологічної та фі-зіологічної реабілітації; забезпечення санаторно-курортним лікуванням; медичним обслуговуванням та протезуванням.Через брак коштів та недосконалість інфраструктури для забезпечення задекларованих соціаль-них гарантій у ветеранів війни панує думка, що держава робить недостатньо для своїх ветеранів.Готовність держави регулярно змінювати політику, бюджетні програми та норми законів – це все те, що характеризує сучасні успішні моделі підтримки учасників бойових дій та ветеранів війни. У кожній із цих моделей активну роль відіграє суспільство і органи місцевого самоврядування.Система державної підтримки ветеранів в Україні потребує негайного перегляду і переформату-вання. Поглиблене розуміння специфіки проблем функціонування недосконалої системи державної підтримки ветеранів війни дає можливість переосмислити потреби, а відповідно, і переглянути форми підтримки ветеранів війни – учасників бойових дій. ; Військовий конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, який роз-почався з 27 лютого 2014 р. (захоплення Криму) і триває по сьогоднішній день на Сході України, потребує вирішення багатьох проблем, пов'язаних із соціально-економічним та правовим захистом такої категорії суспільства, як військовослужбовці Збройних Сил України; інші утворені відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; осіб, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та тери-торіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведен-ня, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; постраждалих учас-ників Революції Гідності, членів сімей ветеранів та осіб, на яких поширюється чинність Закону Укра-їни «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті узагальнено чинні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального захисту учасників бойових дій та ветеранів війни. Визначено основне коло питань, які по-требують подальшого законодавчого регулювання соціального захисту учасників АТО (ООС) та іншої категорії осіб, які отримали статус ветерана війни-учасника бойових дій: створення єдиного реєстру учасників АТО (ООС); «єдиного вікна» для отримання соціальних гарантій, передбачених законодав-ством України, що дозволить забезпечити їм та їхнім сім'ям належний рівень соціального захисту; створення дієвого механізму забезпечення житлом; підвищення ефективності існуючої системи пільг та компенсацій для учасників бойових дій і членів їхніх сімей; створення системи психологічної та фі-зіологічної реабілітації; забезпечення санаторно-курортним лікуванням; медичним обслуговуванням та протезуванням.Через брак коштів та недосконалість інфраструктури для забезпечення задекларованих соціаль-них гарантій у ветеранів війни панує думка, що держава робить недостатньо для своїх ветеранів.Готовність держави регулярно змінювати політику, бюджетні програми та норми законів – це все те, що характеризує сучасні успішні моделі підтримки учасників бойових дій та ветеранів війни. У кожній із цих моделей активну роль відіграє суспільство і органи місцевого самоврядування.Система державної підтримки ветеранів в Україні потребує негайного перегляду і переформату-вання. Поглиблене розуміння специфіки проблем функціонування недосконалої системи державної підтримки ветеранів війни дає можливість переосмислити потреби, а відповідно, і переглянути форми підтримки ветеранів війни – учасників бойових дій.

Bir ülkede yabancıların hukuki statülerine ilişkin düzenlemelerin önem arz etmesi, ülkede yabancıların sayısının önemli surette artması, hukuki statülerinin farklılık göstermesi sonucu söz konusu olur. Yabancıların ülkelerinden ayrılmasının nedeni, başka bir ülkede çalışmak, yaşamak gibi herhangi zorlayıcı bir etkenden bağımsız olabileceği gibi; savaş, doğal felaketler, güvenlik ihtiyacı gibi etkenlere de dayanabilir. Osmanlı İmparatorluğu ve Cumhuriyet döneminde yabancılar ülkemize farklı nedenlerden gelmiş olmakla birlikte, özellikle Suriye'de 2011 yılında başlayan iç karışıklık sonucu Türkiye'ye yönelen kitlesel ve ani akım toplum tarafından da hissedilir hale gelmiştir. Iç hukuk bakımından hem bireysel hem de kitlesel iltica hareketleri bakımından ulusal mevzuattaki ana kaynak 1994 İltica Yönetmeliğiydi. Yönetmeliğin kapsamına bireysel olarak iltica etmek isteyenler, hedef iltica ülkesine gitmek üzere transit ülke olarak Türkiye'de bulunanlar ile topluca iltica etmek isteyenler girmekteydi. İltica ile ilgili meseleler temelde 1994 Yönetmeliği ve genelgelerle halledilmekteydi Türkiye Mültecilerin Hukuki Durumuna Dair 1951 Cenevre Sözleşmesine taraf olmasına rağmen, bu konu, kanun düzeyinde düzenlenmemişti. AB Müktesebatına Uyum Programı çerçevesinde, hazırlık çalışmalarına 2009 yılında başlanan ve uzun bir çalışma sonunda tamamlanan taslak metni 2012 yılında Türkiye Büyük Millet Meclisine (TBMM) sunulan 6458 sayılı Yabancılar ve Uluslararası Koruma Kanunu, 04.04.2013 tarihinde TBMM tarafından kabul edilmiş; Cumhurbaşkanı tarafından onaylanarak 11.04.2013 tarihli, 28615 sayılı Resmî Gazetede yayımlanmıştır. Teşkilata ilişkin olanlar hariç diğer hükümlerin bir yıl sonra, yani 11.04.2014 tarihinde yürürlüğe girmesi öngörülmüştür. YUKK'un hazırlanmasında, başta Avrupa Birliği müktesebatına ve Avrupa İnsan Hakları Mahkemesi kararlarına uyum olmak üzere birçok etken bulunmaktadır. Türk hukukunda birçok yenilik ve değişiklik getiren YUKK, yabancılarla ilgili tüm konuları kapsayan bir düzenleme değildir; ancak YUKK'un yabancılarla ilgili çoğu dağınık düzenlemeleri tek bir çatı altında topladığını söyleyebiliriz. Hükümler, yabancılar, uluslararası koruma ve teşkilat başlıkları altında kaleme alınmıştır. Kanunda, yabancıların ülkeye girişi, ikametleri, sınır dışı edilmeleri, idari gözetim, vatansızların statüsü, uluslararası koruma ile idarî teşkilatlanma hususlarının düzenlenmiştir. Yürürlüğe girmesinden beş sene sonra, 24.12.2019 tarih ve 30988 sayılı Resmi Gazetede yayınlanan Bazı Kanunlarda ve 375 s. Kanun Hükmünde Kararnamede Değişiklik Yapılmasına Dair Kanun ile YUKK'un bazı maddelerinde değişiklik yapılmıştır. Makalemizde, önem arz eden değişikliklere değinilecektir. ; he regulations regarding the legal status of foreigners are important in a country, where the number of foreigners in the country increases significantly and where their legal status varies. The causes of migration are very diverse. Persons may have decided to immigrate to another country as a result of challenging factors such as war, natural disasters, security need, but also depending on noncoercive reasons wishing to live or to work in another country. Although there were migration movements to our country due to different reasons during the Ottoman Empire and Republican period4, the phenomenon of migration has been felt by the society especially after the massive and sudden migration movement directed to our country as a result of the social upheaval and violent conflict that started in Syria in 2011. In the framework of the Harmonization Programme to the European Union's legislation, preparation works began in 2009 and the preliminary draft was handed over to the Turkish Grand National Assembly in 2012. Code on Foreigners and International Protection, dated 04.04.2013 and numbered 6458, was published in the Official Gazette dated 11.04.2013 / numbered 28615. Its provisions except for the ones regarding the organization of Directorate General of Migration Management entered into force one year after the publication date on Official Gazette, namely on 11.04.2014. In the preparation period of the code, a wide range of factors has been taken into account like the EU's acquis and case law of the European Court of Human Rights. The code doesn't cover all the issues regarding the foreigners; but it can be said that the code has merged a wide range of scattered regulations regarding foreigners under the same roof. In the code followings have been regulated entry of the foreigners into the country, residence permits, deportation, administrative detention, international protection and administrative organization. 5 years after having entered into force some amendments have been made in the Code on Foreigners and International Protection by the Act published in the Official Gazette dated 24.12.2019 / numbered 30988, regarding Amendments in Some Codes and Decree Nr. 375. In this article the important amendments will be explained.Inadmissable (INAD) passenger is a term having been used in aviation terminology to define passengers who are not allowed to enter a country they want to travel. According to civil aviation conventions the INAD passengers are sent back by airline, if the passenger is unable to show the valid documents at the international arrivals terminal or if the documents shown are deemed invalid. They are actually foreigners, who aren't accepted to the country. Therefore they are not same as the foreigners in the country, who are subject to deportation rules. In practice the INAD passengers had to wait in waiting areas. The amendment in the code reflects the actual situation of INAD passengers. But it hasn't enhanced the circumstances of them, many important issues were not regulated such as right of objection, right to seek legal advice, right to apply for international protection. Humanitarian residence permit may be granted to foreigners who cannot apply for other kinds of residence permits, but who still need residence permit due to humanitarian reasons such as child's best interest, health issues etc. The statement in the article "Approval of the Ministry and for maximum one-year periods has been abolished and the authority to give approval has been delivered to the General Directorate within the time limits determined by the Ministry. In this way, it has been paved the way for granting a long-term humanitarian residence permit, which, by its nature, should be decided urgently. By means of this amendment, the bureaucracy has been reduced and it is aimed a faster decisionmaking mechanism. According to the appeal system in the code it was foreseen, that objections of some groups of foreigners stated in Art. 53 para. 3 do not stay of execution of deportation process. By means of the new amendment the exceptions have been abolished, so will the deportation process stay upon the objection of any foreigner. Objection to the administrative court against the deportation decision has been reduced from 15 days to 7 days. It could be to my opinion a possible violation of the effective application right according to Art. 13 of European Convention on Human Rights. A new concept has taken place in the code. The administration may decide to take administrative measures instead of administrative detention. According to the reasoning of the amendment it has been aimed not depriving the foreigners of their liberty. Among these are family-based return, voluntary return counseling, pursuing public interest volunteer activity, electronic monitoring etc. The most striking amendment is electronic monitoring in terms of right of liberty. It should have been made a more detailed regulation as of implementation of electronic monitoring.

The article argues that OSCE education standards are currently being addressed in several dimensions, such as the protection of minority educational rights, education and human rights, and education in conflict. The author reaffirms that the OSCE Office for Democratic Institu-tions and Human Rights, among other things, aims to en-sure respect for diversity and understanding in education and human rights education. The article reflects the focus of OSCE field operations on educational reform issues, in-cluding legal education, defining educational outcomes and standards, issues of the eliminating discrimination and alienation during education.The author explores the OSCE High Commissioner's on National Minorities Hague Recommendations on the Education Rights of National Minorities and the Explan-atory Note to them, also as relevant OSCE methodical publications such as "Education on the Holocaust and on Anti-Semitism: An Overview and Analysis of Educational Approaches", "Guidelines for Educators on Countering Intolerance and Discrimination against Muslims: Ad-dressing Islamophobia through Education", "Guidelines on Human Rights Education for Law Enforcement Offi-cials" and "Guidelines on Human Rights Education for Health Workers".The author noted that the OSCE's approaches to the formation of its own institution of higher education have some specificity, different from the approaches to this is-sue of the UN and institutions of the UN system. Europe-an higher education standards are undergoing significant development through the work of the OSCE, which accom-plishes its own tasks, both in the light of the need to en-sure the right to education and in view of the importance of education for sustainable cooperation and security. The non-contractual nature of the OSCE itself, and par-ticipation in the organization of not only European butalso all post-Soviet and some other States, determines the specifics of both coverage and methods of applying OSCE standards in the field of education.The focus of these standards is on the protection of the right of minorities to education, the introduction of anti-discrimination mechanisms in education, effective human rights education, and in particular in the formal higher education of various qualifications. The author in-vestigates the contractual, legislative and statutory sup-port of the OSCE's own educational institution in Bish-kek. The article argues that this Academy is a specific example of the implementation the supranational higher education practices by OSCE for a particular institution. The author summarizes that the implementation of OSCE standards in higher education in Ukraine can serve as a basis for new scientific research. ; У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров'я». Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень. ; У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров'я». Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень.