Suchergebnisse

В історичному контексті творення української державності у першій чверті XX ст. постать О. Шульгина окреслюється однією з визначальних: знаний громадсько-політичний діяч, перший міністр міжнародних справ УНР, він діяльно утверджував на міжнародній арені концепцію політичної суверенності України. З огляду на це видана ним 1918 р. у Києві книга «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови» становить особливий інтерес, бо вона стала першою в інтелектуальній історії українського самостійництва системною працею, у якій право України на державне самоствердження обстоювалося не за допомогою поетичних пророцтв, художніх метафор або аргументів історико-філологічного, педагогічного чи правничого характеру (саме в такий спосіб концептуалізувалася наша окремішність в українській політичній літературі на зламі XІX – XX ст.), а утверджувалося доконаними фактами присутності на міжнародній арені України як цілковито незалежної держави. За О. Шульгиним, імперативом зовнішньої політики України мало стати повсякчасне підтвердження її суб'єктності: Україна може і повинна враховувати на міжнародній арені інтереси інших країн та їхніх блоків, проте вона у жодному разі не може допускати втрати власної суверенності, підпорядковуючи свою політику інтересам сторонніх сил. Важливо відзначити також те, що О. Шульгин у своїй книзі одним із перших в українській суспільно-політичній думці ґрунтовно проаналізував більшовизм як специфічно російський політичний та світоглядно-ідеологічний інструментарій «конструювання» нової імперії, наголосивши на тому, що централістичні традиції Московщини цілковито узгоджуються із духом більшовицького тоталітаризму. Сформульована О. Шульгиним концепція, згідно з якою утворення на теренах колишньої Російської імперії незалежних національних держав лишається єдиним шляхом для встановлення політичної рівноваги на східноєвропейському просторі, набуває особливого значення у контексті розпочатої у 2014 р. нової війни Росії проти України. ; The historical context outlines O. Shulhyn as a key figure of the Ukrainian statehood established in the first quarter of the 20th century. A prominent social and political actor, the first UPR Minister of International Affairs, he took a proactive stance in establishing the concept of Ukraine's political sovereignty in the international arena. In this regard, his book "Politics (State-Building of Ukraine and International Affairs). Articles. Documents. Speeches" requires special attention. It became the first system work in the intellectual history of the Ukrainian singularity to have substantiated the right of Ukraine for its governmental establishment not through poetic prophecy, metaphors, or historical, philological, pedagogical, and legal arguments (conceptualized in such a way in the Ukrainian political writings at the turn of the 19th–20th centuries) but through assertion of proven facts that Ukraine had already existed in the international arena as a fully independent state. According to O. Shulhyn, the constant substantiation of Ukraine's subjectivity must become the imperative of its foreign policy: Ukraine can and must consider the interest of other global powers and their blocs, however without losing its sovereignty, while subordinating its policy to the interests of other parties. It is also important to mention that O. Shulhyn was among the first Ukrainian social and political writers and thinkers to have analyzed Bolshevism as a genuinely Russian political and ideological tool for "constructing" a new empire, accentuating that centralist traditions of Muscovy totally coordinated with the spirit of Bolshevist totalitarianism. O. Shulhyn's concept, which proclaims the establishment of independent national states in the territory of the former Russian Empire the only way to set political balance in the Eastern European space, is gaining special meaning in the context of the new war initiated by Russia against Ukraine in 2014.

Having conceptually embraced the communal identity problem in the space of the early 19th-century Ukrainian Studies discourse, and having analyzed the specifics of forming the concept of the Ukrainian singularity in the historiography of senior autonomists and language art studies of the early 19th century, we can make a substantiated conclusion that the European revival of national movements, influenced by the French Revolution and Napoleon invasions, faced Ukrainian intellectuals with the question to which the system of "senior autonomy" didn't have an answer. It is worth mentioning that even "History of the Rus" – a kind of a political manifesto of the most radical autonomists' wing – still remains in terms of the Little Russian discourse instead of the national one: the denominational factor plays for its author one of the crucial parts; peasantry appears beyond the "political nation"; the emperor's right for owning Cossack terrains stays out of question. The first attempts to analytically comprehend the Ukrainian language arts (the collection of dumas, preserved in V. Lomykovskyi's papers, O. Pavlovskyi's "Grammar of the Little Russian Dialect") testified the establishment of the scientific interest in the Ukrainian language and language arts as a specific and singular phenomenon. This interest intensified under the influence of Herder's philosophy, which considered folk songs as the implementation of the authentic people's being. An important stage of this way was marked by the release of "Experience of Collecting Old Little Russian Songs" by M. Tserteliev – the first published collection of Cossack dumas, whose author lifted the vernacular-heroic epos of Ukraine to the level of an aesthetic ideal. Such an approach foreboded radical changes not only in the methodology of Ukrainian studies but also in the entire system of the communal Ukrainian identity concept, which later included M. Maksymovych's "Little Russian Songs". ; Концептуально осмисливши дилему спільнотної ідентичності як базову проблему в дискурсивному просторі українознавства та проаналізувавши специфіку формування уявлень про українську самобутність в історіографії «старшинських автономістів» і студіях над художньою словесністю початку XІX ст., можна зробити обґрунтований висновок про те, що пробудження у Європі під впливом Французької революції та наполеонівських війн національних рухів поставило перед українськими інтелектуалами питання, на які не було відповіді у системі координат «старшинського автономізму». Прикметно, що навіть «История Русов» – своєрідний політичний маніфест найрадикальнішого крила автономістів – все ж лишається ще в межах дискурсу малоросійського, а не загальнонаціонального: чинник конфесійний відіграє для його автора одну із вирішальних ролей, селянство опиняється за межами «політичного народу», право імператора на володіння козацькими теренами не піддається сумніву. Перші спроби аналітичного осмислення пам'яток української художньої словесності (збірка дум, яка збереглася в паперах В. Ломиковського, «Грамматика малороссийского наречия…» О. Павловського) засвідчили становлення наукового зацікавлення українською мовою та словесністю як цікавими та самобутніми феноменами. Таке зацікавлення ще більше посилилося під впливом філософії гердеризму, яка розглядала народну пісню як втілення автентичного народного буття. Важливим етапом на цьому шляху став вихід «Опыта собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва – першої друкованої збірки козацьких дум, автор якої підніс до рівня естетичного ідеалу народно-героїчний епос України. Такий підхід став передвістям кардинальної зміни не тільки в методології українознавства, а й у цілій системі уявлень про спільнотну ідентичність українців, до якої спричинили незабаром «Малороссийские песни» М. Максимовича.

В історичному контексті творення української державності у першій чверті XX ст. постать О. Шульгина окреслюється однією з визначальних: знаний громадсько-політичний діяч, перший міністр міжнародних справ УНР, він діяльно утверджував на міжнародній арені концепцію політичної суверенності України. З огляду на це видана ним 1918 р. у Києві книга «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови» становить особливий інтерес, бо вона стала першою в інтелектуальній історії українського самостійництва системною працею, у якій право України на державне самоствердження обстоювалося не за допомогою поетичних пророцтв, художніх метафор або аргументів історико-філологічного, педагогічного чи правничого характеру (саме в такий спосіб концептуалізувалася наша окремішність в українській політичній літературі на зламі XІX – XX ст.), а утверджувалося доконаними фактами присутності на міжнародній арені України як цілковито незалежної держави. За О. Шульгиним, імперативом зовнішньої політики України мало стати повсякчасне підтвердження її суб'єктності: Україна може і повинна враховувати на міжнародній арені інтереси інших країн та їхніх блоків, проте вона у жодному разі не може допускати втрати власної суверенності, підпорядковуючи свою політику інтересам сторонніх сил. Важливо відзначити також те, що О. Шульгин у своїй книзі одним із перших в українській суспільно-політичній думці ґрунтовно проаналізував більшовизм як специфічно російський політичний та світоглядно-ідеологічний інструментарій «конструювання» нової імперії, наголосивши на тому, що централістичні традиції Московщини цілковито узгоджуються із духом більшовицького тоталітаризму. Сформульована О. Шульгиним концепція, згідно з якою утворення на теренах колишньої Російської імперії незалежних національних держав лишається єдиним шляхом для встановлення політичної рівноваги на східноєвропейському просторі, набуває особливого значення у контексті розпочатої у 2014 р. нової війни Росії проти України. ; The historical context outlines O. Shulhyn as a key figure of the Ukrainian statehood established in the first quarter of the 20th century. A prominent social and political actor, the first UPR Minister of International Affairs, he took a proactive stance in establishing the concept of Ukraine's political sovereignty in the international arena. In this regard, his book "Politics (State-Building of Ukraine and International Affairs). Articles. Documents. Speeches" requires special attention. It became the first system work in the intellectual history of the Ukrainian singularity to have substantiated the right of Ukraine for its governmental establishment not through poetic prophecy, metaphors, or historical, philological, pedagogical, and legal arguments (conceptualized in such a way in the Ukrainian political writings at the turn of the 19th–20th centuries) but through assertion of proven facts that Ukraine had already existed in the international arena as a fully independent state. According to O. Shulhyn, the constant substantiation of Ukraine's subjectivity must become the imperative of its foreign policy: Ukraine can and must consider the interest of other global powers and their blocs, however without losing its sovereignty, while subordinating its policy to the interests of other parties. It is also important to mention that O. Shulhyn was among the first Ukrainian social and political writers and thinkers to have analyzed Bolshevism as a genuinely Russian political and ideological tool for "constructing" a new empire, accentuating that centralist traditions of Muscovy totally coordinated with the spirit of Bolshevist totalitarianism. O. Shulhyn's concept, which proclaims the establishment of independent national states in the territory of the former Russian Empire the only way to set political balance in the Eastern European space, is gaining special meaning in the context of the new war initiated by Russia against Ukraine in 2014.

Having conceptually embraced the communal identity problem in the space of the early 19th-century Ukrainian Studies discourse, and having analyzed the specifics of forming the concept of the Ukrainian singularity in the historiography of senior autonomists and language art studies of the early 19th century, we can make a substantiated conclusion that the European revival of national movements, influenced by the French Revolution and Napoleon invasions, faced Ukrainian intellectuals with the question to which the system of "senior autonomy" didn't have an answer. It is worth mentioning that even "History of the Rus" – a kind of a political manifesto of the most radical autonomists' wing – still remains in terms of the Little Russian discourse instead of the national one: the denominational factor plays for its author one of the crucial parts; peasantry appears beyond the "political nation"; the emperor's right for owning Cossack terrains stays out of question. The first attempts to analytically comprehend the Ukrainian language arts (the collection of dumas, preserved in V. Lomykovskyi's papers, O. Pavlovskyi's "Grammar of the Little Russian Dialect") testified the establishment of the scientific interest in the Ukrainian language and language arts as a specific and singular phenomenon. This interest intensified under the influence of Herder's philosophy, which considered folk songs as the implementation of the authentic people's being. An important stage of this way was marked by the release of "Experience of Collecting Old Little Russian Songs" by M. Tserteliev – the first published collection of Cossack dumas, whose author lifted the vernacular-heroic epos of Ukraine to the level of an aesthetic ideal. Such an approach foreboded radical changes not only in the methodology of Ukrainian studies but also in the entire system of the communal Ukrainian identity concept, which later included M. Maksymovych's "Little Russian Songs". ; Концептуально осмисливши дилему спільнотної ідентичності як базову проблему в дискурсивному просторі українознавства та проаналізувавши специфіку формування уявлень про українську самобутність в історіографії «старшинських автономістів» і студіях над художньою словесністю початку XІX ст., можна зробити обґрунтований висновок про те, що пробудження у Європі під впливом Французької революції та наполеонівських війн національних рухів поставило перед українськими інтелектуалами питання, на які не було відповіді у системі координат «старшинського автономізму». Прикметно, що навіть «История Русов» – своєрідний політичний маніфест найрадикальнішого крила автономістів – все ж лишається ще в межах дискурсу малоросійського, а не загальнонаціонального: чинник конфесійний відіграє для його автора одну із вирішальних ролей, селянство опиняється за межами «політичного народу», право імператора на володіння козацькими теренами не піддається сумніву. Перші спроби аналітичного осмислення пам'яток української художньої словесності (збірка дум, яка збереглася в паперах В. Ломиковського, «Грамматика малороссийского наречия…» О. Павловського) засвідчили становлення наукового зацікавлення українською мовою та словесністю як цікавими та самобутніми феноменами. Таке зацікавлення ще більше посилилося під впливом філософії гердеризму, яка розглядала народну пісню як втілення автентичного народного буття. Важливим етапом на цьому шляху став вихід «Опыта собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва – першої друкованої збірки козацьких дум, автор якої підніс до рівня естетичного ідеалу народно-героїчний епос України. Такий підхід став передвістям кардинальної зміни не тільки в методології українознавства, а й у цілій системі уявлень про спільнотну ідентичність українців, до якої спричинили незабаром «Малороссийские песни» М. Максимовича.

Урочисте проголошення 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві Акта Злуки УНР та ЗУНР стало надзвичайно важливим етапом на шляху до реалізації ідеї української соборності. Це був рубіж, який розділив дві історичні епохи: якщо раніше єдність наших східних та західних теренів лишалася лише мрією інтелектуалів, художньо-поетичною візією літераторів чи програмовим політичним постулатом, розрахованим на далеку перспективу, то відтепер соборність постає актуальною стратегією реального часу. У логіці національно-революційного відродження то був цілком умотивований перехід від теорії до практичного здійснення світоглядного проекту, засади якого ще в добу бездержавності розроблялися М. Драгомановим, Ю. Бачинським, М. Міхновським, М. Грушевським. Але разом із тим саме на цьому дієво-практичному етапі дві поєднані в єдину державу українські республіки з неминучістю вимушені були увійти в збройний конфлікт як із Росією в її «білій» та «червоній» видозмінах, так і з відродженою Польщею, яка плекала великодержавні амбіції: для цих імперських потуг сама ідея української соборності поставала засадничо неприйнятною.Така нова якість історичної процесуальності в українській політичній концептосфері вимагала також і свого нового осмислення, для утвердження критеріїв якого події 1919 р. відіграли вирішальну роль. Саме в цей період лідери і УНР, і ЗУНР напружено шукали можливостей для оптимального узгодження інтересів Наддніпрянщини та Галичини у політичній стратегії єдиної держави. Часто ці суперечки набували характеру відвертого протистояння: концепції, яку обстоював С. Петлюра та його прихильники і яка полягала в інституційному завершенні процесу Злуки через формування спільного для всіх українських теренів уряду та утворення єдиної армії, протистояла концепція керівної групи ЗУНР, яка з такими підходами категорично не погоджувалася, обстоюючи максимально можливу окремішність політичних інституцій Галичини. Попри те, що ці розбіжності спричинили до трагічних наслідків в історії Визвольних змагань, концепт соборності утверджується впродовж 1919 р. як імператив суспільно-політичного мислення українців. ; The solemn declaration of the Act of Unity between the UPR and WUPR on January 22, 1919 on Saint Sophia Square became an important stage in the process of implementing Ukrainian unity. It was a milestone which separated two historical eras: if previously the unity of our eastern and western terrains remained only a dream of intellectuals, a poetic vision of writers, or a program political formula for the future, from then on it became a real-time topical strategy. The logic of the national-revolutionary revival saw it as a fully reasoned transition from theory to practical implementation of the visionary project, whose foundations were elaborated back in the stateless time by M. Drahomanov, Yu. Bachynskyi, M. Mikhnovskyi, M. Hrushevsky. However, at the same time, that very active and practical stage forced two Ukrainian republics united in one state to enter into the armed conflict as with Russia in its "white" and "red" modifications, so with the revived Poland cherishing imperial ambitions: in this regard, the very idea of Ukrainian integrity was fundamentally unacceptable. Such new quality of historical processes in the Ukrainian political conceptual sphere also demanded new comprehension, for which the events of 1919 played a crucial part. It was during that period that the UPR and WUPR leaders were actively seeking for the possibilities to optimally accommodate the interests of Upper-Dnieper Ukraine and Galicia within the political strategy of the united state. Often those controversies turned into an open contradiction: the concept grounded by S. Petliura and his followers, which consisted in the institutional completion of the consolidation process by forming the unified government and army for all Ukrainian terrains, was opposed by the concept of the WUPR leaders, who were totally against such approaches, supporting the maximum possible separation of political institutions in Galicia. Although these discrepancies led to tragic consequences of the Liberation Movement, the concept of unity was established during 1919 as an imperative of the social and political thinking of Ukrainians.

The historical tradition of Hetmanate in the 18th century, especially its second half, when the political institutions of the Cossack state were systematically ruined by Russian centralism along with the formation of the qualitatively new dimensions of the Ukrainian ethnocultural singularity in the consciousness of its political and intellectual elite, is also determined by the evolving interest in the phenomenon of the Ukrainian folklore. This phenomenon, uncontrolled in its core by the Russian absolutism, began to stand out in the discourse of the era as the "great Other", whose reality proved the potential possibility to establish the worldview of the Ukrainian anti-imperial opposition. The metatext of the "Cossack chronicle" became an important stage in this process; its records, substantially corrected by the artistic vision of the folk duma and historical song, established the intellectual paradigm fundamentally oppositional to the Moscow-centric one.The establishment of the scientific Ukrainian studies in the declining years of the Cossack era as an integral complex of directions for system learning of Ukraine and the Ukrainian world (as well as a form of social presence of the national idea) allowed conceptualization of this worldview system, its analytical and aesthetic coordinates, whose space shaped the folklore phenomenon with the prospect for its adequate comprehension. The unfolding of the Ukrainian studies intensified the interest of the intellectual elite in the creative production by means of the real vernacular language (O. Lubasevych) resulting in the new stage of the national cultural and literary development – "Eneida" by I. Kotliarevskyi. The defined context caused the emergence of the then creative landmark by Ya. Markovych "Notes on Little Russia, Its Citizens, and Creative Works" (1798), which, for the first time in the Ukrainian cogitative tradition, considered folklore as a theoretically significant attribute of national being. This served as the ground for the realization of the ideological complex, which provided a possibility for the intellectual revolution started by M. Maksymovych and an integral formation of the Ukrainian National Liberation War in the first third of the 19th century. ; Історична традиція Гетьманщини у XVІІІ ст., особливо у другій його половині, коли політичні інституції Козацької держави системно знищувалися російським централізмом, але водночас у свідомості її політичної та інтелектуальної еліти починають формуватися якісно нові виміри української етнокультурної окремішності, позначена також становленням інтересу до феномену усної української словесності. Засадничо непідконтрольний російському абсолютизмові український фольклор у дискурсивному «горизонті» епохи починає вияскравлюватися тим «великим Іншим», реальність якого засвідчувала потенційну можливість ствердження світоглядовості українського антиімперського спротиву. Важливим етапом на цьому шляху окреслився метатекст «козацького літописання», у регістрах якого, суттєво відкоригованих художньою мисленнєвістю народної думи та історичної пісні, стверджувалася засадничо опозиційна до москвоцентричної інтелектуальна парадигма. Становлення на схилку козацької епохи наукового українознавства як цілокупного комплексу напрямних системного пізнання України та українського світу (і водночас – форми соціальної присутності національної ідеї) дало можливість концептуалізувати ту систему світоглядових, аналітичних та естетичних координат, у просторі якої феномен усної словесності здобувався на перспективу свого адекватного осмислення. Розгортання українознавчих студій посилило інтерес інтелектуальної еліти до творчості живою народною мовою (О. Любасевич), наслідком чого «Енеїдою» І. Котляревського розпочинається новий етап розвитку національної культури та літератури. Окреслений контекст зумовив і постання етапної для свого часу праці Я. Марковича «Записки о Малороссии, ея жителях и произведениях» (1798), на сторінках якої вперше в українській мислительній традиції усна словесність розглядається як теоретично значущий атрибут національного буття. На цьому ґрунті уреальнився той комплекс ідей, який у першій третині XІX ст. уможливив розпочату М. Максимовичем інтелектуальну революцію і цілісне формування української національно-визвольної ідеології.

The onset of the February Revolution in 1917 in the Russian Empire was the time when the organized structures of the Ukrainian movement in the Upper-Dnieper Ukraine were almost completely destroyed by the tsarist repressive apparatus. The outbreak of World War One ceased the legal release of the Ukrainian press; deactivated Ukrainian political, cooperative, educational establishments; sent a number of acting Ukrainian figures into exile, including M. Hrushevsky, the well-known leader of the then national movement. Due to the occupation of Galicia by the Russian Army and its explicit terror against the nationally conscious citizens, Ukrainians lost their "home front", which had previously served as the base for the effective political, educational, and cultural activity in terms of the Austro-Hungarian Constitutional regime. That cluster of reasons led to the fact that in late February – early March 1917, in the general whirl of rapid transformations, Ukrainian demands were ignored by the new government which came to power after abdication of Nicholas II, as well as new bodies of revolutionary self-organization, formed of labor councils and soldier deputies. The situation in Kyiv seemed even more complex since the Russian administration paid special attention to controlling the city which had a potential to become the epicenter of national revival. Imperial colonizers were confident in the irreversibility of their preponderant position; thus, the formation of the Ukrainian Central Council on March 4, 1917, its initial demands being too cautious and conciliatory, did not raise any anxiety among Russian powers. The situation began to change after M. Hrushevsky had returned to the capital of the Upper-Dnieper Ukraine: on March 14 he had his first time chairing a meeting of the Ukrainian Central Council, rapidly transforming it thereafter into a lead Ukrainian revolutionary actor. This was well proved by the First Day of Ukrainian Freedom, which took place in Kyiv on March 19. A 100-thousand demonstration vividly testified Ukrainian power and gave impetus to the unfolding of the national liberation revolution, which naturally resulted in the declaration of the ultimate independence of Ukraine. ; Початок Лютневої революції 1917 р. в Російській імперії – це час, коли організовані структури українського руху в Наддніпрянщині були практично цілковито знищені репресивним апаратом царату. З вибухом Першої світової війни було припинено легальний вихід української преси, унеможливлено діяльність українських політичних, кооперативних, освітніх організацій, на засланні опинилася низка чільних українських діячів, у тому числі й М. Грушевський – визнаний тогочасний лідер національного руху. Окупація російською армією Галичини і розпочатий там відвертий терор проти національно свідомого громадянства спричинили до того, що українство втратило свою «тилову базу», на теренах якої раніше в умовах конституційного режиму Австро-Угорщини провадилася ефективна політико-просвітницька та культурна робота. Комплекс цих причин зумовив те, що наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. у загальному вирі стрімких трансформацій українські вимоги ігнорувалися і новим урядом, який прийшов до влади після зречення Миколи ІІ, і новими органами революційної самоорганізації – радами робітничих та солдатських депутатів.Ситуація у Києві видавалася ще більш складною з огляду на те, що російська адміністрація приділяла контролю над цим містом, яке потенційно могло стати епіцентром національного відродження, особливу увагу. Імперські колонізатори були впевнені, що їхнє панівне становище лишатиметься непорушним: саме тому утворення 4 березня 1917 р. Української Центральної Ради з її на початковому етапі надто обережними і компромісними домаганнями не викликало в російських колах особливої тривоги. Ситуація почала змінюватися із поверненням до наддніпрянської столиці М. Грушевського: 14 березня він вперше головує на засіданні УЦР, яка під його керівництвом швидко перетворюється на провідного організатора революційного поступу українства. Переконливим підтвердженням цього стало Перше Українське Свято Свободи, яке відбулося у Києві 19 березня: 100-тисячна демонстрація, яка виразно продемонструвала українську силу, дала потужний поштовх до розгортання визвольно-національної революції, закономірним етапом якої стало проголошення повної державної незалежності України.

Концептуально осмисливши дилему спільнотної ідентичності як базову проблему в дискурсивному просторі українознавства поч. XІX ст. та проаналізувавши специфіку формування уявлень про українську самобутність в історіографії «старшинських автономістів» і студіях над художньою словесністю початку XІX ст., можна зробити обґрунтований висновок про те, що пробудження у Європі під впливом Французької революції та наполеонівських війн національних рухів поставило перед українськими інтелектуалами питання, на які не було відповіді у системі координат «старшинського автономізму». Прикметно, що навіть «История Русов» – своєрідний політичний маніфест найрадикальнішого крила автономістів – все ж лишається ще в межах дискурсу малоросійського, а не загальнонаціонального: чинник конфесійний відіграє для його автора одну із вирішальних ролей, селянство опиняється за межами «політичного народу», право імператора на володіння козацькими теренами не піддається сумніву. Перші спроби аналітичного осмислення пам'яток української художньої словесності (збірка дум, яка збереглася в паперах В. Ломиковського, «Грамматика малороссийского наречия…» О. Павловського) засвідчили становлення наукового зацікавлення українською мовою та словесністю як цікавими та самобутніми феноменами. Таке зацікавлення ще більше посилилося під впливом філософії гердеризму, яка розглядала народну пісню як втілення автентичного народного буття. Важливим етапом на цьому шляху став вихід «Опыта собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва – першої друкованої збірки козацьких дум, автор якої підніс до рівня естетичного ідеалу народно-героїчний епос України. Такий підхід став передвістям кардинальної зміни не тільки в методології україно­знавства, а й у цілій системі уявлень про спільнотну ідентичність українців, до якої спричинили незабаром «Малороссийские песни» М. Максимовича. ; Having conceptually embraced the communal identity problem in the space of the early 19th-century Ukrainian Studies discourse, and having analyzed the specifics of forming the concept of the Ukrainian singularity in the historiography of senior autonomists and language arts studies of the early 19th century, we can make a substantiated conclusion that the European revival of national movements, influenced by the French Revolution and Napoleon invasions, faced Ukrainian intellectuals with the question to which the system of "senior autonomy" didn't have an answer. It is worth mentioning that even "History of the Rus" – a kind of a political manifesto of the most radical autonomists' wing – still remains in terms of the Little Russian discourse instead of the national one: the denominational factor plays for its author one of the crucial parts; peasantry appears beyond the "political nation"; the emperor's right for owning Cossack terrains stays out of question. The first attempts to analytically comprehend the Ukrainian language arts (the collection of dumas, preserved in V. Lomykovskyi's papers, O. Pavlovskyi's "Grammar of the Little Russian Dialect") testified the establishment of the scientific interest in the Ukrainian language and language arts as a specific and singular phenomenon. This interest intensified under the influence of Herder's philosophy, which considered folk songs as the implementation of the authentic people's being. An important stage of this way was marked by the release of "Experience of Collecting Old Little Russian Songs" by M. Tserteliev – the first published collection of Cossack dumas, whose author lifted the vernacular-heroic epos of Ukraine to the level of an aesthetic ideal. Such an approach foreboded radical changes not only in the methodology of Ukrainian studies but also in the entire system of the communal Ukrainian identity concept, which later included M. Maksymovych's "Little Russian Songs".

Урочисте проголошення 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві Акта Злуки УНР та ЗУНР стало надзвичайно важливим етапом на шляху до реалізації ідеї української соборності. Це був рубіж, який розділив дві історичні епохи: якщо раніше єдність наших східних та західних теренів лишалася лише мрією інтелектуалів, художньо-поетичною візією літераторів чи програмовим політичним постулатом, розрахованим на далеку перспективу, то відтепер соборність постає актуальною стратегією реального часу. У логіці національно-революційного відродження то був цілком умотивований перехід від теорії до практичного здійснення світоглядного проекту, засади якого ще в добу бездержавності розроблялися М. Драгомановим, Ю. Бачинським, М. Міхновським, М. Грушевським. Але разом із тим саме на цьому дієво-практичному етапі дві поєднані в єдину державу українські республіки з неминучістю вимушені були увійти в збройний конфлікт як із Росією в її «білій» та «червоній» видозмінах, так і з відродженою Польщею, яка плекала великодержавні амбіції: для цих імперських потуг сама ідея української соборності поставала засадничо неприйнятною.Така нова якість історичної процесуальності в українській політичній концептосфері вимагала також і свого нового осмислення, для утвердження критеріїв якого події 1919 р. відіграли вирішальну роль. Саме в цей період лідери і УНР, і ЗУНР напружено шукали можливостей для оптимального узгодження інтересів Наддніпрянщини та Галичини у політичній стратегії єдиної держави. Часто ці суперечки набували характеру відвертого протистояння: концепції, яку обстоював С. Петлюра та його прихильники і яка полягала в інституційному завершенні процесу Злуки через формування спільного для всіх українських теренів уряду та утворення єдиної армії, протистояла концепція керівної групи ЗУНР, яка з такими підходами категорично не погоджувалася, обстоюючи максимально можливу окремішність політичних інституцій Галичини. Попри те, що ці розбіжності спричинили до трагічних наслідків в історії Визвольних змагань, концепт соборності утверджується впродовж 1919 р. як імператив суспільно-політичного мислення українців. ; The solemn declaration of the Act of Unity between the UPR and WUPR on January 22, 1919 on Saint Sophia Square became an important stage in the process of implementing Ukrainian unity. It was a milestone which separated two historical eras: if previously the unity of our eastern and western terrains remained only a dream of intellectuals, a poetic vision of writers, or a program political formula for the future, from then on it became a real-time topical strategy. The logic of the national-revolutionary revival saw it as a fully reasoned transition from theory to practical implementation of the visionary project, whose foundations were elaborated back in the stateless time by M. Drahomanov, Yu. Bachynskyi, M. Mikhnovskyi, M. Hrushevsky. However, at the same time, that very active and practical stage forced two Ukrainian republics united in one state to enter into the armed conflict as with Russia in its "white" and "red" modifications, so with the revived Poland cherishing imperial ambitions: in this regard, the very idea of Ukrainian integrity was fundamentally unacceptable. Such new quality of historical processes in the Ukrainian political conceptual sphere also demanded new comprehension, for which the events of 1919 played a crucial part. It was during that period that the UPR and WUPR leaders were actively seeking for the possibilities to optimally accommodate the interests of Upper-Dnieper Ukraine and Galicia within the political strategy of the united state. Often those controversies turned into an open contradiction: the concept grounded by S. Petliura and his followers, which consisted in the institutional completion of the consolidation process by forming the unified government and army for all Ukrainian terrains, was opposed by the concept of the WUPR leaders, who were totally against such approaches, supporting the maximum possible separation of political institutions in Galicia. Although these discrepancies led to tragic consequences of the Liberation Movement, the concept of unity was established during 1919 as an imperative of the social and political thinking of Ukrainians.

The historical tradition of Hetmanate in the 18th century, especially its second half, when the political institutions of the Cossack state were systematically ruined by Russian centralism along with the formation of the qualitatively new dimensions of the Ukrainian ethnocultural singularity in the consciousness of its political and intellectual elite, is also determined by the evolving interest in the phenomenon of the Ukrainian folklore. This phenomenon, uncontrolled in its core by the Russian absolutism, began to stand out in the discourse of the era as the "great Other", whose reality proved the potential possibility to establish the worldview of the Ukrainian anti-imperial opposition. The metatext of the "Cossack chronicle" became an important stage in this process; its records, substantially corrected by the artistic vision of the folk duma and historical song, established the intellectual paradigm fundamentally oppositional to the Moscow-centric one.The establishment of the scientific Ukrainian studies in the declining years of the Cossack era as an integral complex of directions for system learning of Ukraine and the Ukrainian world (as well as a form of social presence of the national idea) allowed conceptualization of this worldview system, its analytical and aesthetic coordinates, whose space shaped the folklore phenomenon with the prospect for its adequate comprehension. The unfolding of the Ukrainian studies intensified the interest of the intellectual elite in the creative production by means of the real vernacular language (O. Lubasevych) resulting in the new stage of the national cultural and literary development – "Eneida" by I. Kotliarevskyi. The defined context caused the emergence of the then creative landmark by Ya. Markovych "Notes on Little Russia, Its Citizens, and Creative Works" (1798), which, for the first time in the Ukrainian cogitative tradition, considered folklore as a theoretically significant attribute of national being. This served as the ground for the realization of the ideological complex, which provided a possibility for the intellectual revolution started by M. Maksymovych and an integral formation of the Ukrainian National Liberation War in the first third of the 19th century. ; Історична традиція Гетьманщини у XVІІІ ст., особливо у другій його половині, коли політичні інституції Козацької держави системно знищувалися російським централізмом, але водночас у свідомості її політичної та інтелектуальної еліти починають формуватися якісно нові виміри української етнокультурної окремішності, позначена також становленням інтересу до феномену усної української словесності. Засадничо непідконтрольний російському абсолютизмові український фольклор у дискурсивному «горизонті» епохи починає вияскравлюватися тим «великим Іншим», реальність якого засвідчувала потенційну можливість ствердження світоглядовості українського антиімперського спротиву. Важливим етапом на цьому шляху окреслився метатекст «козацького літописання», у регістрах якого, суттєво відкоригованих художньою мисленнєвістю народної думи та історичної пісні, стверджувалася засадничо опозиційна до москвоцентричної інтелектуальна парадигма. Становлення на схилку козацької епохи наукового українознавства як цілокупного комплексу напрямних системного пізнання України та українського світу (і водночас – форми соціальної присутності національної ідеї) дало можливість концептуалізувати ту систему світоглядових, аналітичних та естетичних координат, у просторі якої феномен усної словесності здобувався на перспективу свого адекватного осмислення. Розгортання українознавчих студій посилило інтерес інтелектуальної еліти до творчості живою народною мовою (О. Любасевич), наслідком чого «Енеїдою» І. Котляревського розпочинається новий етап розвитку національної культури та літератури. Окреслений контекст зумовив і постання етапної для свого часу праці Я. Марковича «Записки о Малороссии, ея жителях и произведениях» (1798), на сторінках якої вперше в українській мислительній традиції усна словесність розглядається як теоретично значущий атрибут національного буття. На цьому ґрунті уреальнився той комплекс ідей, який у першій третині XІX ст. уможливив розпочату М. Максимовичем інтелектуальну революцію і цілісне формування української національно-визвольної ідеології.

The onset of the February Revolution in 1917 in the Russian Empire was the time when the organized structures of the Ukrainian movement in the Upper-Dnieper Ukraine were almost completely destroyed by the tsarist repressive apparatus. The outbreak of World War One ceased the legal release of the Ukrainian press; deactivated Ukrainian political, cooperative, educational establishments; sent a number of acting Ukrainian figures into exile, including M. Hrushevsky, the well-known leader of the then national movement. Due to the occupation of Galicia by the Russian Army and its explicit terror against the nationally conscious citizens, Ukrainians lost their "home front", which had previously served as the base for the effective political, educational, and cultural activity in terms of the Austro-Hungarian Constitutional regime. That cluster of reasons led to the fact that in late February – early March 1917, in the general whirl of rapid transformations, Ukrainian demands were ignored by the new government which came to power after abdication of Nicholas II, as well as new bodies of revolutionary self-organization, formed of labor councils and soldier deputies. The situation in Kyiv seemed even more complex since the Russian administration paid special attention to controlling the city which had a potential to become the epicenter of national revival. Imperial colonizers were confident in the irreversibility of their preponderant position; thus, the formation of the Ukrainian Central Council on March 4, 1917, its initial demands being too cautious and conciliatory, did not raise any anxiety among Russian powers. The situation began to change after M. Hrushevsky had returned to the capital of the Upper-Dnieper Ukraine: on March 14 he had his first time chairing a meeting of the Ukrainian Central Council, rapidly transforming it thereafter into a lead Ukrainian revolutionary actor. This was well proved by the First Day of Ukrainian Freedom, which took place in Kyiv on March 19. A 100-thousand demonstration vividly testified Ukrainian power and gave impetus to the unfolding of the national liberation revolution, which naturally resulted in the declaration of the ultimate independence of Ukraine. ; Початок Лютневої революції 1917 р. в Російській імперії – це час, коли організовані структури українського руху в Наддніпрянщині були практично цілковито знищені репресивним апаратом царату. З вибухом Першої світової війни було припинено легальний вихід української преси, унеможливлено діяльність українських політичних, кооперативних, освітніх організацій, на засланні опинилася низка чільних українських діячів, у тому числі й М. Грушевський – визнаний тогочасний лідер національного руху. Окупація російською армією Галичини і розпочатий там відвертий терор проти національно свідомого громадянства спричинили до того, що українство втратило свою «тилову базу», на теренах якої раніше в умовах конституційного режиму Австро-Угорщини провадилася ефективна політико-просвітницька та культурна робота. Комплекс цих причин зумовив те, що наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. у загальному вирі стрімких трансформацій українські вимоги ігнорувалися і новим урядом, який прийшов до влади після зречення Миколи ІІ, і новими органами революційної самоорганізації – радами робітничих та солдатських депутатів.Ситуація у Києві видавалася ще більш складною з огляду на те, що російська адміністрація приділяла контролю над цим містом, яке потенційно могло стати епіцентром національного відродження, особливу увагу. Імперські колонізатори були впевнені, що їхнє панівне становище лишатиметься непорушним: саме тому утворення 4 березня 1917 р. Української Центральної Ради з її на початковому етапі надто обережними і компромісними домаганнями не викликало в російських колах особливої тривоги. Ситуація почала змінюватися із поверненням до наддніпрянської столиці М. Грушевського: 14 березня він вперше головує на засіданні УЦР, яка під його керівництвом швидко перетворюється на провідного організатора революційного поступу українства. Переконливим підтвердженням цього стало Перше Українське Свято Свободи, яке відбулося у Києві 19 березня: 100-тисячна демонстрація, яка виразно продемонструвала українську силу, дала потужний поштовх до розгортання визвольно-національної революції, закономірним етапом якої стало проголошення повної державної незалежності України.

Поразка підтримуваних Росією політичних сил під час президентської кампанії 2004 р. та масова мобілізація українських громадян на захист демократії, європейського вибору та суверенності держави змусила Кремль перейти у Донецькому краї до більш жорсткого сценарію реалізації своєї політики. Вибір на користь агресивних стратегій був зумовлений також і тим, що події Помаранчевої революції змусили російських імперіалістів переконатися: сподівання на появу в Донецькій та Луганській областях хоча б якоюсь мірою дієвого сепаратистського руху будуть мати шанс на реалізацію тільки за умови, коли проросійські групи фінансуватимуться безпосередньо Кремлем та спиратимуться на його організаційно-політичну підтримку. Із цією метою у 2005 р. було створене повністю підконтрольне російським спецслужбам т. зв. «Общественное движение «Донецкая республика», яке «спеціалізувалося» на галасливих антиукраїнських провокаціях, подібних до фейкового проголошення у лютому 2009 р. т. зв. «независимости Донецка»: не випадковим бачиться той факт, що у терористичній «ДНР» саме «Донецкая республика» стала правлячою політичною групою.Ідеологічною парадигмою, покликаною як легітимізувати російський вплив у регіоні, так і забезпечити всевладдя в шахтарському краї кримінально-олігархічного керівництва Партії регіонів, стала концепція «донецької ідентичності», згідно з якою інтереси мешканців Донеччини цілковито протилежні інтересам галичан та наддніпрянців. Засадниче заперечення ідеї соборності України стало найважливішим методом маніпулювання свідомістю донеччан.Активісти українських громадсько-політичних та культуро-просвітницьких організацій, правозахисники, члени незалежних профспілок упродовж 2005 – 2013 рр. доклали на Донеччині великих зусиль для поборювання впливів Кремля та його сателітів, одначе їхні зусилля не знаходили належної підтримки у владних кабінетах Києва. ; The defeat encountered by the political powers supported by Russia during the presidential campaign in 2004, as well as the mass mobilization of the Ukrainian citizens for the defense of democracy, the European choice, and state sovereignty, made the Kremlin proceed to a more cruel scenario for implementing its policy in Donetsk region. The choice in favor of the aggressive strategies was also caused by the fact that the events of the Orange Revolution convinced Russian imperialists in the following: the hope for the appearance of at least somewhat active separatist movement in Donetsk and Luhansk regions could be fulfilled only through the financing of the pro-Russian groups directly by the Kremlin and its administrative-political support. For this purpose, the so-called "'Dontesk Republic' Community Movement", fully controlled by Russian secret services and specializing in loud anti-Ukrainian provocations, similar to the fake declaration of the so-called "independence of Donetsk" in February 2009, was founded. It does not seem to be a coincidence that "Donetsk Republic" became the leading political force in the terroristic "DPR".The concept of the "Donetsk identity", according to which interests of Donetsk residents fully contradict with those of Galicia and Dnieper Ukraine, has become an ideological paradigm, aimed to legitimate Russian influence in the region, as well as to provide the criminal-oligarch leadership of the Party of Regions with the absolute power on the land of miners. The fundamental denial of the Ukrainian unity idea has become a key method for manipulating the consciousness of the local people.During 2005–2013, activists of the Ukrainian NGOs, political, cultural, and educational establishments, human rights advocates, members of the independent trade unions have made a great contribution to overcoming the influence of the Kremlin and its satellites in Donetsk region; however, their effort has not received respective support from Kyiv authorities.

The context of apprehending the preconditions of the "hybrid war" against Ukraine initiated by the Kremlin draws special attention to the analysis if the sociocultural situation in Donetsk region on the eve and during the unfolding of the Orange Revolution. The interest is caused by the fact that Russia used all possible strategies (except military ones) for incorporating Ukraine in the neo-imperial space exactly during the period of 2003–2004.The last years of Kuchma's cadence were distinguished by the sharp turn of the subjected to him "team" in power toward the direct integration with Russia. This was caused by the increasing authoritarian approach to running the country: such policy led to the wave of protests, set up by pro-Ukrainian and pro-European parties and NGOs. Considering this, Kremlin remained Kuchma's only real external political ally. Taking advantage of the situation, Moscow decided to include Ukraine in the orbit of its influence: presidential candidate Yanukovych, supported by the power, was to become "the tool" for the fulfillment of these plans, while Donetsk and Luhansk regions were chosen as the foothold for the onset of the annexation. That's why this area observed the intense ideological propaganda, imposing the opinion that Donbas's interests radically opposed the interests of other Ukrainian territories, primarily Dnieper Ukraine and Halychyna.The defeat of the pro-Russian powers (the most influential being the criminal nomenclature of the "Party of Regions") testified that the mobilization potential of the anti-Ukrainian slogans in Donetsk region in 2003–2004 was absolutely insufficient for Russia. Moscow got totally convinced that local separatism could be inspired only by the external factors, which made it proceed to more aggressive strategies of influence. ; У контексті осмислення передумов розпочатої Кремлем «гібридної війни» проти України особливу увагу привертає аналіз соціокультурної ситуації на Донеччині у переддень та у час розгортання Помаранчевої революції. Інтерес цей зумовлений тим, що саме в період 2003–2004 рр. у цьому регіоні Росія задіяла всі можливі (окрім військових) стратегії для інкорпорації України в неоімперський простір. Останні роки перебування при владі Л. Кучми позначилися різким поворотом очолюваної ним владної «команди» в напрямі прямої інтеграції з Росією. Причиною цього стало наростання авторитарних тенденцій в управлінні країною: така політика спричинила до хвилі протестів, організаторами яких були проукраїнськи та проєвропейськи налаштовані партії та громадські організації, з огляду на що єдиним реальним зовнішньополітичним союзником Л. Кучми лишався Кремль. Скориставшись цією ситуацією, Москва вирішила включити Україну в орбіту свого впливу: «інструментом» реалізації цих планів мав стати підтримуваний владою кандидат у президенти В. Янукович, а плацдармом, з якого мала розпочатися анексія, обрано було Донеччину (Донецька та Луганська обл.). Саме з цією метою тут здійснювалася інтенсивна ідеологічна обробка населення, якому нав'язувалася думка, що інтереси Донбасу цілковито протилежні інтересам інших українських територій, найперше – Наддніпрянщини та Галичини. Поразка проросійських сил (найвпливовішою серед яких була кримінально-номенклатурна Партія регіонів) засвідчила, що мобілізаційний потенціал антиукраїнських гасел на Донеччині у 2003–2004 рр. був абсолютно недостатнім для Росії. Москва остаточно переконалася, що сепаратизм в регіоні може бути інспірований лише зовнішніми чинниками, що спонукало її перейти до більш агресивних стратегій закріплення свого впливу.