Suchergebnisse

The Cuban Missile Crisis, referred to as the Caribbean Crisis in the Soviet Union (Карибский Кризис) and the October Crisis in Cuba, is one of the most famous events of the Cold War. A large number of primary source documents are available for study. The U.S. government has released internal material and much of the official communications between the parties, and the Soviet Union has also released a significant number of documents (mostly during Gorbachev's "Glasnost" ("гласность") program in the 1980's). However, much of the historical analysis that has emerged from this material focuses on: the amount of "blame" that should be assigned to each side, technical discussions regarding the level of risk that there could have been a nuclear war, who "won" and who "lost," and the extent to which President Kennedy's actions may have been mythologized after his assassination. While these themes are important, the event also represents a clear example of the major powers in the Cold War using smaller countries to bear the biggest risks of their global strategies. This paper argues that messages that were sent between the Soviet and Cuban governments at the time show that the Soviets engaged with the Cuban leaders only to the extent that they could control their actions, and that they excluded them from critical decisions. The paper also demonstrates that messages sent between the key Soviet figures in the crisis, later interviews, memoirs and biographies provide insight into the Soviet leadership's justifications for their colonial practices.The United States and the Soviet Union had come to a situation where one believed the other might actually launch a pre-emptive strike if it could gain an advantage. The U.S. and Soviet Union were engaged in constant conflicts throughout the 1940's and 1950's. 1960 was an election year in the United States, so its hostile actions against Cuba escalated throughout the year, with plots to assassinate Fidel Castro and a trade embargo. Late in the year, Cuba and the Soviet Union issued a statement of solidarity and the Soviets began to supply conventional weapons to Cuba. However, there was no move to put Soviet nuclear missiles in Cuba in 1961. Khrushchev's reason for this was a belief that the U.S. would invade Cuba immediately if he took such an action. The plan to deploy the missiles could have been publicly announced, as it was legal under international law. The decision to deploy the weapons secretly is more evidence that the Soviets thought it was likely that news of such a plan would trigger an invasion. Castro and his inner circle were agreeable. In an interview he gave to PBS in 1985, Fidel Castro claimed that the Cubans' acceptance of the Soviets' missile plan was based on their belief that American invasion was likely unavoidable. However, he also claimed that he was motivated by a desire to help the Soviet Union achieve balance with the U.S. in the global nuclear competition. This agreement did not guarantee Castro equal partnership with the Soviets. The final deal involved stationing the missiles in Cuba, under full Soviet control. The mistrust between the allies began at this early stage. During a meeting to finalize their agreement, Che Guevara had suggested that the plan be made public and Khrushchev had refused. He even refused to sign his name to the treaty, to preserve the option to deny everything if the Cubans proceeded with a unilateral announcement.Soviet ships with nuclear missiles began to arrive in Cuba. A U.S. plane captured proof of the nuclear missiles in Cuba on October 14 th , and Kennedy announced the crisis to the public on October 22 nd . Tensions rose rapidly, so that four days later Castro wrote a letter to Khrushchev, assuring him that Cuban people will confront the aggressor "heroically". On the same day, Khrushchev sent a secret message to Kennedy offering a resolution to the crisis. By October 27 th the Soviet Union had finalized an agreement with the U.S. for the withdrawal of its missiles from Cuba, including an agreement to allow on-site inspections in Cuba. Most importantly, Castro first became aware of this agreement from the public announcements that were made by Khrushchev and Kennedy on October 28 th . Khrushchev also sent a letter to Castro on the 28 th , and its tone makes it clear that he considered Castro's position to be that of a "little brother" whose emotions and feelings should be soothed, but one who should not expect a decision-making role. Khrushchev's letter goes on to warn Castro against any action that might lead to a reanimation of the crisis. Referring to the shooting down of a U.S. U2 spy plane on the 27 th , Khrushchev states that this episode was the result of "senseless" provocation by militarists in the Pentagon who still hoped for an excuse to invade. In addition to the firm "advice" that Castro should allow U.S. military planes to violate his airspace, it is possible to infer a threat in the letter's subtext. Khrushchev implied that the Soviet Union would not risk a global nuclear war to defend Cuba from invasion if it had the excuse that the invasion had been sparked by unstable elements in the U.S. or in Cuba. The warning in Khrushchev's letter concerning shooting down the U.S. spy plane may have been particularly offensive to Castro. Although, Cuban anti-aircraft personnel had been instructed to fire on American planes to protect the Soviet missile sites, the weapon that had hit the U2 plane was a Soviet-controlled surface-to-air missile. In Castro's response letter to Khrushchev he expresses his rationale. He also refers to the public statement he had issued earlier in that day, in which he had criticized the U.S. promise not to invade Cuba as inadequate. Castro signs off with a notice that he is opposed to inspections. Further messages from October 30 th and 31 st are remarkable because the first captures Khrushchev's early attempts to frame the entire crisis for history and for his communist audiences, and the second presents Castro's view that the entire enterprise had been futile if the Soviet Union was unwilling to stand its ground. Khrushchev's letter is full of paternalism, he writes that he understands the bitterness that "some" Cubans might feel. Khrushchev refers to a conflict between superpowers in "the Caribbean zone," this emphasizes that Cuba's interests were subordinate to the Soviet Union's regional strategy. Castro rebuts several of Khrushchev's excuses by arguing that backing down was not the appropriate reaction to the possibility of an imminent U.S. attack, by clarifying that he was not consulted at all about the decision to withdraw the missiles, and by stating that many (not "some") Cubans were feeling "unspeakable bitterness and sadness" about the sudden Soviet decision. Castro demonstrated that he understood that the only strategic value of putting missiles in Cuba was as a deterrent against a strike against the U.S.S.R. A message from the Soviet Foreign minister Gromyko to Mikoyan on November 1 st detailed how the Cubans should be pressured to soften their "no inspections" position despite the loss of face this would cause them.Even while the Soviet-Cuban negotiations on the inspections were proceeding, the Soviet leaders were keeping new secrets from their allies. Later decision to remove weapons were made before discussing the issue with the Cubans. The frustrations that this created were evident during Mikoyan's conversation with Castro and the rest of the Cuban leadership on November 22 nd. Castro repeated his argument that the Soviets should have kept the strategic missiles in Cuba. The Mikoyan-Castro dialogue serves as evidence of the highly skewed nature of Soviet-Cuban relations and the Soviets' sense that they did not need justification for their colonial practices. Castro had to listen to public statements by Kennedy to acquire up-to-date information about the weapons that remained in his country. After confirming that the tactical missiles were still in Cuba, that they were not technically part of the Soviet's agreement with the U.S. and that the U.S. was not aware of them Mikoyan delivered the news that the Soviets had decided to remove these as well. He explained that there was a law that prevented the transfer control of any nuclear weapons to another country (this was a lie), and that the Soviets intended to withdraw all of their troops from Cuba once the Cuban military had been trained to use the conventional weapons they were leaving behind.Returning to the question of Soviet justifications, the ambassador's interpretation of the situation gives insight into the Soviet colonial discourse. The Cubans were portrayed as wild children, but well- meaning and smart, and the Soviets were portrayed as patient parents. Ambassador Beck reports that Mikoyan had characterized the Cuban leaders as young, honest people who were true to the revolution and who were deserving of respect, trust, and appreciation. However, a large part of the Ambassador's message is dedicated to a description of the Cubans' unorthodox path to Marxism, and criticism of the slow pace of development of the Cuban Communist party apparatus and the Cubans' belief that their revolution was one of "three great revolutions" (China's for Asia, the Soviets' for Europe, and Cuba for Latin America).In conclusion, for fifty-eight years since the Cuban missile crisis, the world did not experience nuclear wars. This outcome has allowed a self-congratulatory narrative to grow regarding the courageous and pragmatic actions of both the U.S. and Soviet leaders. The implication of this narrative is that only the highly tested, and "serious" leaders of superpowers, can be trusted to be stewards of nuclear weapons. In contrast, this way of thinking concludes that the leaders of smaller countries (who have less to lose – in total, but not in proportion) are more likely to choose "honorable destruction" as long as they might inflict asymmetrical damage on their enemies. The dialogues between the protagonists of the Cuban missile crisis demonstrate that there were two big truths. The first truth is that the Cubans could not be trusted with nuclear weapons, and that efforts to limit the proliferation of nuclear weapons have been important. The second truth is that the leaders of the superpowers were just lucky. Like the great powers before WWI, The U.S. and Soviet leadership in the Cold War believed that global domination was their right. This imperialistic attitude was disguised as a defense of God-given human freedom (by the U.S.) or as the result of an inevitable process of social evolution (by the Soviet Union). The U.S. put nuclear missiles in Turkey to protect democracy, and the Soviets said that they put nuclear missiles in Cuba to: a) counter the U.S. missiles in Turkey; b) protect Cuba; c) advance the global socialist project; or d) "put a hedgehog in the Americans' pants". ; Кубинська ракетна криза, яку називають Карибською кризою в Радянському Союзі (Карибский кризис) та Жовтневою кризою на Кубі, – одна з найвідоміших подій холодної війни. Велика кількість первинних джерел доступна для вивчення цієї події. Уряд США оприлюднив внутрішні матеріали та значну частину офіційних перемов між сторонами, Радянський Союз також відкрив доступ до значної кількості документів (переважно під час програми М. Горбачова «Гласність» («гласность») у 1980-х рр.). Однак значна частина історичного аналізу, що постає із цього матеріалу, зосереджується на кількості «провини», яку має нести кожна сторона конфлікту, на технічних дискусіях щодо ризиків ядерної війни, на намаганнях з'ясувати, хто «переміг», а хто «втратив», і на тому, наскільки дії президента Дж. Кеннеді були міфологізовані після його вбивства. Незважаючи на важливість усіх цих тем, подія також є наочним прикладом того, як основні держави холодної війни перекладали найбільші ризики своїх глобальних стратегій на менш потужні країни. У статті наводяться уривки з листування між радянським та кубинським урядами під час кризи. Ці листи свідчать про те, що лідери Радянського Союзу контактували з кубинськими лідерами лише тією мірою, якою вони могли контролювати дії кубинців, не залучаючи тих до прийняття важливих рішень. Стаття також демонструє, що повідомлення, надіслані ключовими радянськими діячами періоду кризи, а також пізніші інтерв'ю, спогади й біографії показують, як радянське керівництво виправдовувало свою колоніальну практику.Сполучені Штати Америки та Радянський Союз потрапили в таку ситуацію, коли одна сторона вважала, що інша зможе насправді завдати ядерного удару, якщо це дасть цій стороні військову перевагу. Обидві держави постійно конфліктували впродовж 1940-х та 1950-х рр. 1960 р. був роком президентських виборів у США, на їх тлі відбувалася ескалація конфлікту з Кубою протягом усього року, у тому числі плани щодо вбивства Фіделя Кастро та встановлення торговельного ембарго. Наприкінці того ж року Куба та Радянський Союз виступили із заявою про солідарність, СРСР почав поставляти на Кубу конвенційну зброю. Важливо, що в 1961 р. не було жодних намагань встановити на Кубі радянські ядерні ракети. М. Хрущов вважав, що в такому разі США негайно вторгнуться на Кубу. Про плани на розміщення ракет можна було публічно оголосити, оскільки міжнародне право не забороняло таке розміщення. Рішення розгортати зброю таємно, скоріш за все, є свідченням того, що радянська влада вважала ймовірним провокування вторгнення. Ф. Кастро та його оточення погоджувалися. В інтерв'ю каналу PBS в 1985 р. Фідель Кастро пояснював, що прийняття кубинцями радянського ракетного плану базувалося на тому переконанні, що американське вторгнення неминуче. Однак він також стверджував, що його мотивувало бажання допомогти Радянському Союзу досягти паритету із США у світовій ядерній гонці. Ця угода не гарантувала Ф. Кастро рівноправне партнерство з радянськими лідерами. Заключна угода передбачала розміщення ракет на Кубі під повним радянським контролем. Недовіра між союзниками почалася на цій ранній стадії. Під час зустрічі щодо доопрацювання домовленостей Че Гевара запропонував оприлюднити план, однак М. Хрущов відмовився. Він навіть відмовився вказувати своє ім'я в договорі, щоб зберегти можливість відступу, якщо кубинці вдадуться до одностороннього розголошення.На Кубу почали прибувати радянські кораблі з ядерними ракетами. Американський літак отримав докази пересування ядерних ракет на Кубі 14 жовтня, а Дж. Кеннеді оголосив про кризу публічно 22 жовтня. Напруга швидко зростала до того рівня, що через чотири дні Ф. Кастро написав листа до М. Хрущова, запевнивши його, що кубинський народ буде протистояти агресору «героїчно». Того ж дня М. Хрущов відправив таємне повідомлення до Дж. Кеннеді, пропонуючи залагодити ситуацію. До 27 жовтня Радянський Союз уже уклав угоду із США про виведення своїх ракет із Куби та дав згоду на допуск на Кубу інспекцій на місцях. Найголовніше при цьому те, що сам Ф. Кастро вперше дізнався про цю угоду з публічних оголошень, які зробили М. Хрущов та Дж. Кеннеді 28 жовтня. Того ж дня М. Хрущов надіслав листа до Ф. Кастро. З огляду на тон листа зрозуміло, що він вважав позицію Ф. Кастро позицією «маленького брата», емоції й почуття якого потрібно враховувати, однак брати участь у рішеннях він не може. У листі М. Хрущов застерігає Ф. Кастро проти будь-яких дій, які можуть призвести до реанімації кризи. Посилаючись на збиття американського шпигунського літака U2 27 жовтня, М. Хрущов заявляє, що цей епізод став результатом «безглуздих» провокацій мілітаристів у Пентагоні, які все ще сподівалися на привід для вторгнення. Окрім твердої «поради» Ф. Кастро дозволити американським військовим літакам порушувати його повітряний простір, у підтексті листа можна побачити загрозу. М. Хрущов, можливо, мав на увазі те, що Радянський Союз не ризикуватиме глобальною ядерною війною, щоб захистити Кубу від вторгнення, особливо якщо в М. Хрущова буде виправдання, що вторгнення викликали нестабільні елементи в США або на Кубі. Попередження в листі М. Хрущова щодо збиття американського шпигунського літака, можливо, було особливо образливим для Ф. Кастро. Хоча кубинським повітряним силам доручили вести вогонь по американським літакам, щоб захистити радянські ракетні об'єкти, зброя, яка влучила в літак U2, була радянською ракетою системи «земля-повітря». У відповіді до М. Хрущова Ф. Кастро пропонує своє обґрунтування. Він також посилається на публічну заяву, опубліковану напередодні, у якій вважає обіцянку США не вторгатися на Кубу неадекватною. Ф. Кастро завершує повідомлення твердженням, що він проти інспекцій. Подальші повідомлення від 30 та 31 жовтня визначаються тим, що вони, по-перше, демонструють ранні спроби М. Хрущова сформулювати кризу для історії та для своєї комуністичної аудиторії, а по-друге, висвітлюють думку Ф. Кастро, який вважав, що вся операція була марною, якщо Радянський Союз буде поступатися американцям. Лист М. Хрущова сповнений патерналізму, він пише, що розуміє ту гіркоту, яку відчувають «деякі» кубинці. М. Хрущов посилається на конфлікт між наддержавами в «Карибській зоні», це формулювання підкреслює той факт, що інтереси Куби були підпорядковані регіональній стратегії Радянського Союзу. Ф. Кастро спростовує декілька виправдань від М. Хрущова, стверджуючи, що відступ не є відповідною реакцією на реальну можливість нападу США. Ф. Кастро уточнює, що з ним взагалі не консультувалися щодо рішення про виведення ракет, що більшість кубинців (а не «деякі») відчули «невимовну гіркоту й смуток» із приводу раптового радянського рішення. Ф. Кастро продемонстрував розуміння того, що єдиною стратегічною цінністю в розміщенні ракет на Кубі було стримування США проти удару по СРСР. Повідомлення радянського міністра закордонних справ А. Громико до А. Мікояна 1 листопада детально пояснювало, як на кубинців необхідно чинити тиск, щоб пом'якшити їх позицію «ні інспекціям», незважаючи на вірогідність втрати кубинською владою обличчя.Навіть під час переговорів із кубинцями про інспекції радянські лідери зберігали нові таємниці від своїх союзників. Пізніше рішення про відвід зброї було прийняте ще до обговорення цього питання з кубинцями. Розчарування, яке це викликало, було очевидним під час розмови А. Мікояна з Ф. Кастро та рештою кубинського керівництва 22 листопада. Ф. Кастро повторив свій аргумент про те, що СРСР мав зберігати стратегічні ракети на Кубі. Діалог А. Мікояна з Ф. Кастро свідчить про сильно викривлений характер радянсько-кубинських відносин. Розмова демонструє позицію радянської сторони, яка не вважала за потрібне виправдовувати свою колоніальну практику. Ф. Кастро доводилося слухати публічні заяви Дж. Кеннеді, щоб отримати актуальну інформацію про зброю, яка залишилася в його країні. Підтвердивши, що тактичні ракети все ще перебувають на Кубі, що вони не є частиною Радянсько- Американської угоди, що США не знали про них, А. Мікоян повідомив, що СРСР також вирішили їх забрати. Він пояснив, що є закон, який перешкоджає переданню іншій країні контролю над будь-якою ядерною зброєю (це була брехня), і що СРСР мав намір вивести всі свої війська з Куби після того, як кубинські військові навчаться використовувати конвенційну зброю, яку СРСР залишав після себе.Якщо повернутися до питання про радянські виправдання, то інтерпретація кризи послом Угорщини на Кубі Я. Беком дає розуміння радянського колоніального дискурсу. Кубинці сприймалися як дикі, проте доброзичливі й кмітливі діти, а радянські лідери зображувалися як терплячі батьки. Посол Я. Бек повідомляє, що А. Мікоян характеризував кубинських лідерів як молодих, чесних людей, вірних революції, які заслуговують на повагу, довіру та вдячність. Однак значна частина повідомлення посла присвячена опису неортодоксального шляху кубинців до марксизму, критиці повільних темпів розвитку партійного апарату Куби та переконань кубинців у тому, що їхня революція була однією з «трьох» великих революцій (китайська для Азії, радянська для Європи та кубинська для Латинської Америки).Наостанок варто зазначити, що 58 років після Кубинської кризи світ не зазнавав ядерних воєн. Цей результат привів до розквіту наративу самозахоплення в розповідях про сміливі й прагматичні дії як американських, так і радянських лідерів. Наслідком цього самозахоплення є віра в те, що володіння ядерною зброєю можна довіряти лише висококваліфікованим і «серйозним» лідерам наддержав. Таке мислення призводить до висновку, що лідери менших країн, яким втрачати менше (кількісно, проте не пропорційно), мають більше шансів обрати «почесне знищення», якщо вони зможуть завдати ворогам асиметричного збитку. Діалоги між основними персонами кубинської ракетної кризи демонструють, що існували дві великі правди. Перша правда полягає в тому, що кубинцям не можна було довіряти ядерну зброю і що зусилля щодо обмеження поширення ядерної зброї були дуже важливими. Друга правда полягає в тому, що лідерам наддержав просто пощастило. Як і великі держави до Першої світової війни, США та радянське керівництво періоду холодної війні вважали глобальне панування своїм правом. Це імперіалістичне ставлення маскувалося як захист даної богом людської свободи (у США) або як результат неминучого процесу соціальної еволюції (у Радянському Союзі). США встановили ядерні ракети в Туреччині для захисту демократії, а СРСР пояснювали розміщення ядерних ракет на Кубі такими причинами: а) протидією американським ракетам у Туреччині; б) захистом Куби; в) просуванням глобального соціалістичного проєкту; г) «підсунути їжака в штани американцям».

Постановка проблеми. Державотворчий процес демократичного спрямування забезпечується як горизонтальними, так і вертикальними взаємодіями у певному соціальному просторі. В свою чергу різноманітні соціальні комунікації є тим меха- нізмом, який дозволяє відтворювати цінності демократичного дискурсу під час розбудови держави. Різновидом соціальних комунікацій є правова комунікація, яка встановлюється між суб᾽єктами у законодавчо визначений спосіб та згідно існую- чим у суспільстві правовим традиціям.Аналіз останніх досліджень та публікацій. Феномен правової комунікації та її роль у суспільних й державотворчих процесах досліджується науковцями з різних теоретико-методологічних позицій, що знайшло своє відображення у концептуаль- них роботах Д. Андрєєва, А. Бортняка, А. Полякова, І. Ситар, А. Токарської та ін.Мета нашого дослідження полягає у виявленні сутнісних рис правової комуні- кації та визначенні особливостей її впливу на вітчизняний державотворчий процес. Виклад основного матеріалу. Стверджується, що право являтиме собою дієвий засіб комунікації лише у тому випадку, коли його зміст буде відповідати потребам суспільства та держави, сама правова норма ідентифікуватиметься суспільною свідомістю як справедлива, а дія цієї норми матиме невідворотний характер. Ефек- тивні канали правової комунікації є підґрунтям для зміцнення діяльності як держав- них органів, так і структур громадянського суспільства, що у підсумку сприятиме розвитку демократичних засад вітчизняного державотворення. Правова комуніка- ція як чинник розбудови держави має базуватися не тільки на розвиненому законо- давстві, а й спиратися на певні процедури, що відображені у діючих правових нормах та культурних традиціях.Доведено, що правова комунікація сприяє утвердженню інструментальної та ціннісної ролі права у державотворчому процесі, що особливо важливо для «молодих демократій», України зокрема. Канали правової комунікації є в першу чергу «провід- никами» певних цінностей необхідних для утвердження у суспільно-державному бутті констант та процедур правової держави й правового суспільства.Висновки. Правова комунікація забезпечує контроль громадянського суспільства за діями влади й артикуляцію його інтересів у публічному просторі, а також задо- вольняє потребу громадян у одержанні оперативної та правдивої інформації. Важ- ливою умовою розвитку правової комунікації є демократизація правової культури та правосвідомості громадян. ; Major properties and functions of legal communication were analyzed. The specifics of the legal communication impact of legal communication on state building processes were identified. Correlation of the legal communication development and the evolution of democratic legal awareness and legal culture in modern Ukraine were described. Basic models of communication in the civil society and power interaction were considered. It was proven that it was the dialogue model of legal communication that optimally meets the objectives of the democratic state building. ; Проанализированы основные признаки и функции правовой коммуникации. Опре- делены особенности влияния правовой коммуникации на процессы государственно- го строительства. Показана коррелятивность развития правовой коммуникации и становления демократического правосознания и правовой культуры в современной Украине. Исследованы базовые модели коммуникации власти и гражданского обще- ства. Доказано, что диалоговая модель правового коммуникации в наибольшей мере соответствует задачам демократического государственного строительства.

Постановка проблеми. Державотворчий процес демократичного спрямування забезпечується як горизонтальними, так і вертикальними взаємодіями у певному соціальному просторі. В свою чергу різноманітні соціальні комунікації є тим меха- нізмом, який дозволяє відтворювати цінності демократичного дискурсу під час розбудови держави. Різновидом соціальних комунікацій є правова комунікація, яка встановлюється між суб᾽єктами у законодавчо визначений спосіб та згідно існую- чим у суспільстві правовим традиціям.Аналіз останніх досліджень та публікацій. Феномен правової комунікації та її роль у суспільних й державотворчих процесах досліджується науковцями з різних теоретико-методологічних позицій, що знайшло своє відображення у концептуаль- них роботах Д. Андрєєва, А. Бортняка, А. Полякова, І. Ситар, А. Токарської та ін.Мета нашого дослідження полягає у виявленні сутнісних рис правової комуні- кації та визначенні особливостей її впливу на вітчизняний державотворчий процес. Виклад основного матеріалу. Стверджується, що право являтиме собою дієвий засіб комунікації лише у тому випадку, коли його зміст буде відповідати потребам суспільства та держави, сама правова норма ідентифікуватиметься суспільною свідомістю як справедлива, а дія цієї норми матиме невідворотний характер. Ефек- тивні канали правової комунікації є підґрунтям для зміцнення діяльності як держав- них органів, так і структур громадянського суспільства, що у підсумку сприятиме розвитку демократичних засад вітчизняного державотворення. Правова комуніка- ція як чинник розбудови держави має базуватися не тільки на розвиненому законо- давстві, а й спиратися на певні процедури, що відображені у діючих правових нормах та культурних традиціях.Доведено, що правова комунікація сприяє утвердженню інструментальної та ціннісної ролі права у державотворчому процесі, що особливо важливо для «молодих демократій», України зокрема. Канали правової комунікації є в першу чергу «провід- никами» певних цінностей необхідних для утвердження у суспільно-державному бутті констант та процедур правової держави й правового суспільства.Висновки. Правова комунікація забезпечує контроль громадянського суспільства за діями влади й артикуляцію його інтересів у публічному просторі, а також задо- вольняє потребу громадян у одержанні оперативної та правдивої інформації. Важ- ливою умовою розвитку правової комунікації є демократизація правової культури та правосвідомості громадян. ; Major properties and functions of legal communication were analyzed. The specifics of the legal communication impact of legal communication on state building processes were identified. Correlation of the legal communication development and the evolution of democratic legal awareness and legal culture in modern Ukraine were described. Basic models of communication in the civil society and power interaction were considered. It was proven that it was the dialogue model of legal communication that optimally meets the objectives of the democratic state building. ; Проанализированы основные признаки и функции правовой коммуникации. Опре- делены особенности влияния правовой коммуникации на процессы государственно- го строительства. Показана коррелятивность развития правовой коммуникации и становления демократического правосознания и правовой культуры в современной Украине. Исследованы базовые модели коммуникации власти и гражданского обще- ства. Доказано, что диалоговая модель правового коммуникации в наибольшей мере соответствует задачам демократического государственного строительства.

The article researches the role of information for the realization of the cybernetic mechanism of political management, that is passed through communicativeconnections from the governing party to the governed one, and vice versa. Anidea that communication takes place between two parties and for effective politicalmanagement this communication should be bilateral, is analyzed and grounded. Apresence of feed-back is the necessary condition of effective political management,as it gives an opportunity to see the connection of power (which operates in thestate) and civil society.The aim of the article is to analyze the role of communication and feedback inthe structure of the cybernetic mechanism of political management in the conditions of democratic transformations.The theoretical framework of the article is presented by the fundamental worksof C. Shannon, N. Wiener, W. Ashby, H. Lasswell, B. Cretov, and others.As the quality of information is determined by the level of development of civilsociety – id est society in that power depends on citizens and exists for citizens,but not vice versa. An exchange of political information is on a horizontal levelbetween the members of society and organizations, and on a vertical level – between the various elements of the political system, it takes the more intensiveplace, thus attains the higher level of democracy in society. Thus a horizontal exchange has more important value, as oriented to the citizens for voices of thata fight is conducted.One of the features of political management is the establishment of the leadingrole of information relations in the influence on guided. The cybernetic mechanism of political management pays attention to the general features and laws oftransformation and motion of information due to communication channels. Thepresence of feedback is a prerequisite for the existence of political governance andits effective implementation, in particular. ; Стаття присвячена дослідженню сутності комунікації та зворотногозв'язку та визначенні їх ролі у здійсненні політичного управління в сучасній демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством.Обґрунтовується роль інформації для здійснення кібернетичного механізмуполітичного управління,яка передається через комунікативні зв'язки від керуючої сторони до керованої та навпаки. Аналізується та обґрунтовуєтьсядумка, що комунікація відбувається між двома сторонами і для ефективногополітичного управління необхідно, аби ця комунікація була двосторонньою.Наявність зворотного зв'язку є необхідною умовою ефективного політичногоуправління, оскільки дає змогу побачити зв'язок влади (що діє в державі) тагромадянського суспільства. ; Стаття присвячена дослідженню сутності комунікації та зворотногозв'язку та визначенні їх ролі у здійсненні політичного управління в сучасній демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством.Обґрунтовується роль інформації для здійснення кібернетичного механізмуполітичного управління,яка передається через комунікативні зв'язки від керуючої сторони до керованої та навпаки. Аналізується та обґрунтовуєтьсядумка, що комунікація відбувається між двома сторонами і для ефективногополітичного управління необхідно, аби ця комунікація була двосторонньою.Наявність зворотного зв'язку є необхідною умовою ефективного політичногоуправління, оскільки дає змогу побачити зв'язок влади (що діє в державі) тагромадянського суспільства.

На основі розкриття змісту нормативного, інструментального (технократичного) та реалістичного (соціолого-культурологічного) підходів визначено, що ризиккомунікація відображує певний набір зв'язків, відносин і дій, що виникають у суспільстві під час сприйняття ризику, оцінки його людьми та необхідності діяти з метою мінімізації ризику або зменшення до прийнятного рівня негативних наслідків його впливу. Проведена демаркація ризик-комунікації з інформуванням про ризики, комунікативними ризиками, кризовою комунікацією. Показано, що ризик-комунікація спрямована на те, щоб переконати громадськість утриматись від ризикованої поведінки або обрати менш ризикований варіант дій. ; На основе раскрытия содержания нормативного, инструментального (технократического) и реалистического (социолого-культурологического) подходов определено, что риск-коммуникация отражает определенный набор связей, отношений и действий, возникающих в обществе при восприятии риска, оценки его людьми и необходимости действовать с целью минимизации риска или уменьшения до приемлемого уровня негативных последствий его влияния. Проведена демаркация рисккоммуникации с информированием о рисках, коммуникативными рисками, кризисной коммуникацией. Показано, что риск-коммуникация направлена на то, чтобы убедить общественность воздержаться от рискованного поведения или выбрать менее рискованный вариант действий. ; The content of the main approaches to risk communication is disclosed. In particular, according to the normative approach of risk communication is based on some of the significant ethical criteria and values, focused on ensuring the fundamental rights of civil society, build confidence and consensus. Instrumental (technocratic) approach focuses on the definition of risk communication as a kind of technology that can apply individual, group or organization to obtain advantages in achieving certain goals. Realistic (sociological and culturological) approach considers risk communication as a means of improving the quality of knowledge that is available when making decisions under uncertainty. It is emphasized that realistic imperative may be associated with pragmatic reasons, but it is aimed to achieve this result, which is consistent with common interests and values. Based on the disclosure of the content of these approaches, it is determined that risk communication reflects a certain set of contacts, relationships and actions that arise in society when perceiving risk, assessing it by people, and the need to act to minimize the risk or reduce to an acceptable level the negative consequences of its impact.Determined that risk communication is aimed at addressing the following main objectives: to make the message as accessible to all addressees could understand their meaning; provide an environment for discussion of risk issues involving all stakeholders in the democratic process aimed at resolving conflicts; create conditions in order to convince the message recipients to change their attitude to a particular type of risk. Successful risk communication depends on how the threat was identified for the implementation of communication activities. For this it is necessary to take the following steps: identification of possible collision situations; definition of situations that may trigger conflicts; determining the critical level of perception; determining the ability of information that serves an incentive for certain actions; determining the level of the motivational power of information provided; determining the level of conflict information provided; determining the level of psychological barriers of perception; determination of the ability to hear and understand information; determining the level of preparedness of criticism and black / gray PR; determining readiness to use methods of "pattern disruption"; determining the ability of media to modify and provoke opposing units; determination of a threat of lack of time mode; determining the level of professionalism and training of performers communicative action; determine the feasibility of using adequate methods, techniques, technologies.Demarcation of risk communication with information on risks, communicative risks, crisis communication was carried out. It is shown that risk communication is a purposeful process of exchanging different types of risk between the parties concerned. However this exchange is not one-sided and interactive process based on the existence and performance feedback, ensuring the mutual exchange of information. Proved that risk communication differs from communicative risks that are generated reality of risks intersection varied (permanent and temporary) factors of risks. In contrast, crisis communication, risk communication is establishing a dialogue between those at risk and those who are able to control or reduce their risk level associated with the determination of risk and is intended to convince the public to refrain from risky behavior. It was determined that the combined risk communication objective («threat») and subjective («outrage») elements.

На основі розкриття змісту нормативного, інструментального (технократичного) та реалістичного (соціолого-культурологічного) підходів визначено, що ризиккомунікація відображує певний набір зв'язків, відносин і дій, що виникають у суспільстві під час сприйняття ризику, оцінки його людьми та необхідності діяти з метою мінімізації ризику або зменшення до прийнятного рівня негативних наслідків його впливу. Проведена демаркація ризик-комунікації з інформуванням про ризики, комунікативними ризиками, кризовою комунікацією. Показано, що ризик-комунікація спрямована на те, щоб переконати громадськість утриматись від ризикованої поведінки або обрати менш ризикований варіант дій. ; На основе раскрытия содержания нормативного, инструментального (технократического) и реалистического (социолого-культурологического) подходов определено, что риск-коммуникация отражает определенный набор связей, отношений и действий, возникающих в обществе при восприятии риска, оценки его людьми и необходимости действовать с целью минимизации риска или уменьшения до приемлемого уровня негативных последствий его влияния. Проведена демаркация рисккоммуникации с информированием о рисках, коммуникативными рисками, кризисной коммуникацией. Показано, что риск-коммуникация направлена на то, чтобы убедить общественность воздержаться от рискованного поведения или выбрать менее рискованный вариант действий. ; The content of the main approaches to risk communication is disclosed. In particular, according to the normative approach of risk communication is based on some of the significant ethical criteria and values, focused on ensuring the fundamental rights of civil society, build confidence and consensus. Instrumental (technocratic) approach focuses on the definition of risk communication as a kind of technology that can apply individual, group or organization to obtain advantages in achieving certain goals. Realistic (sociological and culturological) approach considers risk communication as a means of improving the quality of knowledge that is available when making decisions under uncertainty. It is emphasized that realistic imperative may be associated with pragmatic reasons, but it is aimed to achieve this result, which is consistent with common interests and values. Based on the disclosure of the content of these approaches, it is determined that risk communication reflects a certain set of contacts, relationships and actions that arise in society when perceiving risk, assessing it by people, and the need to act to minimize the risk or reduce to an acceptable level the negative consequences of its impact.Determined that risk communication is aimed at addressing the following main objectives: to make the message as accessible to all addressees could understand their meaning; provide an environment for discussion of risk issues involving all stakeholders in the democratic process aimed at resolving conflicts; create conditions in order to convince the message recipients to change their attitude to a particular type of risk. Successful risk communication depends on how the threat was identified for the implementation of communication activities. For this it is necessary to take the following steps: identification of possible collision situations; definition of situations that may trigger conflicts; determining the critical level of perception; determining the ability of information that serves an incentive for certain actions; determining the level of the motivational power of information provided; determining the level of conflict information provided; determining the level of psychological barriers of perception; determination of the ability to hear and understand information; determining the level of preparedness of criticism and black / gray PR; determining readiness to use methods of "pattern disruption"; determining the ability of media to modify and provoke opposing units; determination of a threat of lack of time mode; determining the level of professionalism and training of performers communicative action; determine the feasibility of using adequate methods, techniques, technologies.Demarcation of risk communication with information on risks, communicative risks, crisis communication was carried out. It is shown that risk communication is a purposeful process of exchanging different types of risk between the parties concerned. However this exchange is not one-sided and interactive process based on the existence and performance feedback, ensuring the mutual exchange of information. Proved that risk communication differs from communicative risks that are generated reality of risks intersection varied (permanent and temporary) factors of risks. In contrast, crisis communication, risk communication is establishing a dialogue between those at risk and those who are able to control or reduce their risk level associated with the determination of risk and is intended to convince the public to refrain from risky behavior. It was determined that the combined risk communication objective («threat») and subjective («outrage») elements.

The article deals with phenomenon of internet-communication as a part of political process, with its usage in foreign policy activities of modern Ukraine and with applicative aspect of internet-communication in structure of state's foreign policy.The author emphasizes how much quality of international actor's foreign policy activity depends on access to communication channels. The social media formation process in non-formal space of social media (Facebook, Twitter, Instagram) is considered in the article. Author also pays attention to world tendencies of using social media-platform possibilities as innovative instrument of international and internal policy activities. Internet-communication tools are considered as a way to create positive image of Ukraine worldwide. Namely it is noted that the process of formation and development of Ukrainian statehood goes with insufficient dissemination of information about Ukraine both among the general public and the elite layers of the majority of countries round the world. The article describes the need for qualitative changes in the issues of forming the image of Ukraine and promoting its national interests at the international level by the political and legal institutes of the country via increasing the efficiency and improvement of Internet communication tools. The dissemination of comments on the internal and foreign policy of our country in the global information space can contribute to the formation of a positive perception of Ukraine in state and public institutions of other countries, to affirmation of Ukraine's leading positions in the international space, and to the strengthening of the international authority of the state. The article emphasizes the idea that the essence of Internet communication in the structure of foreign policy of Ukraine should be understood as the usage of information and communication technologies in the international political, economic and cultural activities of Ukraine. This understanding allows to stress the urgent need to find ways to engage Ukrainian political elite to master the means and instruments of information civilization. Author infers that social media forms priorities of international interaction, take a significant role in complicated processes of creating world public opinion and can produce new ways to overcome political dispersal of Ukrainian society. ; В статье рассматривается явление интернет-коммуникации как составляющей политического процесса, его использование в современной внешнеполитической деятельности Украины и прикладной аспект интернет-коммуникации в структуре внешней политики государства. Автор указывает на зависимость качества внешнеполитической деятельности международных акторов от доступа к коммуникационным каналам. В статье находит свое отражение процесс формирования в неформальном пространстве социальных медиа (Facebook, Twitter, Instagram) мирового общественного порядка дня. Уделено внимание мировым тенденциям по использованию возможностей социальных медиаплатформа как инновационного инструмента международной и внутриполитической деятельности. Также автор рассмотрел проблему обеспечения положительного восприятия украинского государства в мире с помощью инструментов интернет-коммуникаций. Автор приходит к выводу, что социальные медиа обусловливают приоритеты международного взаимодействия, играют значительную роль в сложных процессах формирования мирового общественного мнения и могут продуцировать новые пути преодоления политического рассредоточенности украинского общества. ; У статті розглядається явище інтернет-комунікації як складової політичного процесу, його використання в сучасній зовнішньополітичній діяльності України та прикладний аспект інтернет-комунікації у структурі зовнішньої політики держави. Автор вказує на залежність якості зовнішньополітичної діяльності міжнародних акторів від доступу до комунікаційних каналів. У статті знаходить своє відображення процес формування в неформальному просторі соціальних медіа (Facebook, Twitter, Instagram) світового громадського порядку денного. Приділено увагу світовим тенденціям щодо використання можливостей соціальних медіаплатформ як інноваційного інструменту міжнародної та внутрішньополітичної діяльності. Також автор розглянув проблему забезпечення позитивного сприйняття української держави у світі за допомогою інструментів інтернет-комунікацій. Автор доходить висновку, що соціальні медіа обумовлюють пріоритети міжнародної взаємодії, відіграють значну роль у складних процесах формування світової громадської думки та можуть продукувати нові шляхи подолання політичної розосередженості українського суспільства.

The article deals with phenomenon of internet-communication as a part of political process, with its usage in foreign policy activities of modern Ukraine and with applicative aspect of internet-communication in structure of state's foreign policy.The author emphasizes how much quality of international actor's foreign policy activity depends on access to communication channels. The social media formation process in non-formal space of social media (Facebook, Twitter, Instagram) is considered in the article. Author also pays attention to world tendencies of using social media-platform possibilities as innovative instrument of international and internal policy activities. Internet-communication tools are considered as a way to create positive image of Ukraine worldwide. Namely it is noted that the process of formation and development of Ukrainian statehood goes with insufficient dissemination of information about Ukraine both among the general public and the elite layers of the majority of countries round the world. The article describes the need for qualitative changes in the issues of forming the image of Ukraine and promoting its national interests at the international level by the political and legal institutes of the country via increasing the efficiency and improvement of Internet communication tools. The dissemination of comments on the internal and foreign policy of our country in the global information space can contribute to the formation of a positive perception of Ukraine in state and public institutions of other countries, to affirmation of Ukraine's leading positions in the international space, and to the strengthening of the international authority of the state. The article emphasizes the idea that the essence of Internet communication in the structure of foreign policy of Ukraine should be understood as the usage of information and communication technologies in the international political, economic and cultural activities of Ukraine. This understanding allows to stress the urgent need to find ways to engage Ukrainian political elite to master the means and instruments of information civilization. Author infers that social media forms priorities of international interaction, take a significant role in complicated processes of creating world public opinion and can produce new ways to overcome political dispersal of Ukrainian society. ; В статье рассматривается явление интернет-коммуникации как составляющей политического процесса, его использование в современной внешнеполитической деятельности Украины и прикладной аспект интернет-коммуникации в структуре внешней политики государства. Автор указывает на зависимость качества внешнеполитической деятельности международных акторов от доступа к коммуникационным каналам. В статье находит свое отражение процесс формирования в неформальном пространстве социальных медиа (Facebook, Twitter, Instagram) мирового общественного порядка дня. Уделено внимание мировым тенденциям по использованию возможностей социальных медиаплатформа как инновационного инструмента международной и внутриполитической деятельности. Также автор рассмотрел проблему обеспечения положительного восприятия украинского государства в мире с помощью инструментов интернет-коммуникаций. Автор приходит к выводу, что социальные медиа обусловливают приоритеты международного взаимодействия, играют значительную роль в сложных процессах формирования мирового общественного мнения и могут продуцировать новые пути преодоления политического рассредоточенности украинского общества. ; У статті розглядається явище інтернет-комунікації як складової політичного процесу, його використання в сучасній зовнішньополітичній діяльності України та прикладний аспект інтернет-комунікації у структурі зовнішньої політики держави. Автор вказує на залежність якості зовнішньополітичної діяльності міжнародних акторів від доступу до комунікаційних каналів. У статті знаходить своє відображення процес формування в неформальному просторі соціальних медіа (Facebook, Twitter, Instagram) світового громадського порядку денного. Приділено увагу світовим тенденціям щодо використання можливостей соціальних медіаплатформ як інноваційного інструменту міжнародної та внутрішньополітичної діяльності. Також автор розглянув проблему забезпечення позитивного сприйняття української держави у світі за допомогою інструментів інтернет-комунікацій. Автор доходить висновку, що соціальні медіа обумовлюють пріоритети міжнародної взаємодії, відіграють значну роль у складних процесах формування світової громадської думки та можуть продукувати нові шляхи подолання політичної розосередженості українського суспільства.

The article contains the theoretical analysis of scientific categories "political communication", "political technologies", "financial and economic crisis", as well as their capabilities for the modern crisis management. It describes the possibilities of political communication in overcoming the crisis, and the main elements of modern mediocracy and their potential to solve existing problems in our society. ; Статья посвящена теоретическому анализу научных категорий "политическая коммуникация", "политические технологии", "финансово-экономический кризис", а также изучению их возможностей для управления современными кризисными явлениями. В материале описываются возможности политической коммуникации в преодолении кризиса, а также основные элементы современных медиакратий и их потенциал для разрешения существующих проблем нашего общества. ; Стаття присвячена теоретичному аналізу наукових категорій "політична комунікація", "політичні технології", "фінансово-економічна криза", а також вивченню їхніх можливостей для управління сучасними кризовими явищами. В матеріалі описуються можливості політичної комунікації в подоланні кризи, а також основні елементи сучасних медіакратій та їх потенціал для вирішення існуючих проблем нашого суспільства.

The article contains the theoretical analysis of scientific categories "political communication", "political technologies", "financial and economic crisis", as well as their capabilities for the modern crisis management. It describes the possibilities of political communication in overcoming the crisis, and the main elements of modern mediocracy and their potential to solve existing problems in our society. ; Статья посвящена теоретическому анализу научных категорий "политическая коммуникация", "политические технологии", "финансово-экономический кризис", а также изучению их возможностей для управления современными кризисными явлениями. В материале описываются возможности политической коммуникации в преодолении кризиса, а также основные элементы современных медиакратий и их потенциал для разрешения существующих проблем нашего общества. ; Стаття присвячена теоретичному аналізу наукових категорій "політична комунікація", "політичні технології", "фінансово-економічна криза", а також вивченню їхніх можливостей для управління сучасними кризовими явищами. В матеріалі описуються можливості політичної комунікації в подоланні кризи, а також основні елементи сучасних медіакратій та їх потенціал для вирішення існуючих проблем нашого суспільства.

Сучасний етап розвитку державотворчих традицій в Україні актуалізує об'єктивне вивчення основних напрямів і ролі публічних комунікацій та особливостей ділового спілкування в системі органів влади України. Сучасні комунікації відіграють вагому роль у пропаганді позитивних здобутків органів влади. Навчальна дисципліна «Публічна комунікація і ділова мова в публічному управлінні» покликана забезпечити майбутніх фахівців управлінської галузі потрібними знаннями концептуальних основ теорії публічної комунікації та сформувати практичні вміння і навички ефективної комунікації з громадськістю, доречного використання офіційно-ділового стилю і застосування інструментарію ораторської майстерності в процесі публічного управління, спроможність розробляти дієві стратегії і програми публічних органів влади у цій сфері The modern stage of development of state-building traditions in Ukraine is actualizing the objective study of the main directions and the role of public communications and the peculiarities of business communication in the system of government of Ukraine. Modern communications play a significant role in advocating positive achievements of the authorities. The discipline «Public communication and business language in public administration» is intended to provide future specialists in the field of administration with the necessary knowledge of the conceptual foundations of the theory of public communication and to develop practical skills and abilities of effective communication with the public, appropriate use of the official-business style and the use of tools of oratory in public administration, the ability to develop effective strategies and programs of public authorities in this area.

The aim of the article is to study the prospects of constructing a socio-cultural trauma of the COVID-19 pandemic in Ukraine. We prove that it is appropriate to use the sociocultural approach and the term sociocultural trauma for this analysis. Sociocultural trauma is considered as a process: from the conditions for its inception to the signs of overcoming of trauma. The role of social communication in the construction of socio-cultural trauma is determined. The roles of the narrative and media representation are crucial for the conceptualization of sociocultural trauma. Competition emerges between interpretations of what really happened, designation of those responsible, and development of strategies to restore the «tear in the social fabric». The definition of destructive events as a sociocultural trauma is a contingent result. Among the factors whose interaction determines this result are: timing, political context, government actions, mass media representations. We find that given its global nature, the pandemic presents itself as a distinct challenge for each society, in a specific historical, sociocultural, political context. Thus each society will determine for itself the content and degree of its trauma. The danger of spreading the idea that only authoritarian governments can control pandemics is also considered. It is noted that in the context of a pandemic, issues of inequality are exacerbated. In the world as a whole and in Ukraine in particular, the concept of justice is gaining political potential. We prove that the main reason for the absence of the pandemic trauma from the current social agenda in Ukraine is the ongoing trauma of the hostilities in the Donbas and the annexation of Crimea in 2014. The spiral of signification in society establishes the key narrative (the trauma of war), which then absorbs others. However, the sociocultural trauma of COVID-19 currently exists as a «potential trauma». The actualization of this trauma can lead both to a difficult path of the renewal of public life and to its use in the political struggle. The Ukrainians' collective memory of the traumatic events of the pandemic could become a capital for which existing or new political forces would compete in the future. ; Метою статті є дослідження перспектив конструювання соціокультурної травми пандемії COVID-19 в Україні. Доведена доречність використання соціокультурного підходу та терміну соціокультурна травма у даному аналізі. Соціокультурна травма розглянута як процес: від умов розгортання до ознак подолання. Визначена роль соціальної комунікації у конструюванні соціокультурної травми. Роль нарації та медіатизованої репрезентації є вирішальними для концептуалізації соціокультурної травми. Виникає змагання інтерпретацій того, що дійсно відбулося, у призначенні відповідальних, у розробці стратегій відновлення «розриву соціальної тканини». Визначення руйнівних подій як соціокультурної травми є контингентним результатом. Серед факторів, взаємодія яких визначає результат: таймінг, політичний контекст, дії влади, контент мас-медійних репрезентацій. З'ясовано, що пандемія у своїй глобальності постане перед кожним суспільством як суто конкретний виклик у специфічному історичному, соціокультурному, політичному контексті. Отже, кожне суспільство для себе буде визначати її зміст та травматичність. Розкрита небезпечність розповсюдження ідеї, що тільки авторитарні уряди можуть контролювати розгортання пандемій. Зазначено, що в умовах пандемії загострюються питання нерівності. У світі загалом і в Україні зокрема поняття справедливості набуває політичного потенціалу. Доведено, що основною причиною, що знімає з сучасного суспільного порядку денного питання травми пандемії в Україні, є травма бойових дій на Донбасі та втрати Криму у 2014 році. Завдяки спіралі сигніфікації у суспільстві утверджується головний наратив (травма війни), що поглинає інші. В Україні соціокультурна травма COVID-19 зараз існує як «потенційна травма». Актуалізація цієї травми може повести як важким шляхом комплексного оновлення суспільного життя, так і шляхом використання її у політичній боротьбі. Колективна пам'ять українців про травматичні події пандемії може перетворитися на капітал, за володіння яким наявні або нові політичні сили поведуть змагання в майбутньому. ; Метою статті є дослідження перспектив конструювання соціокультурної травми пандемії COVID-19 в Україні. Доведена доречність використання соціокультурного підходу та терміну соціокультурна травма у даному аналізі. Соціокультурна травма розглянута як процес: від умов розгортання до ознак подолання. Визначена роль соціальної комунікації у конструюванні соціокультурної травми. Роль нарації та медіатизованої репрезентації є вирішальними для концептуалізації соціокультурної травми. Виникає змагання інтерпретацій того, що дійсно відбулося, у призначенні відповідальних, у розробці стратегій відновлення «розриву соціальної тканини». Визначення руйнівних подій як соціокультурної травми є контингентним результатом. Серед факторів, взаємодія яких визначає результат: таймінг, політичний контекст, дії влади, контент мас-медійних репрезентацій. З'ясовано, що пандемія у своїй глобальності постане перед кожним суспільством як суто конкретний виклик у специфічному історичному, соціокультурному, політичному контексті. Отже, кожне суспільство для себе буде визначати її зміст та травматичність. Розкрита небезпечність розповсюдження ідеї, що тільки авторитарні уряди можуть контролювати розгортання пандемій. Зазначено, що в умовах пандемії загострюються питання нерівності. У світі загалом і в Україні зокрема поняття справедливості набуває політичного потенціалу. Доведено, що основною причиною, що знімає з сучасного суспільного порядку денного питання травми пандемії в Україні, є травма бойових дій на Донбасі та втрати Криму у 2014 році. Завдяки спіралі сигніфікації у суспільстві утверджується головний наратив (травма війни), що поглинає інші. В Україні соціокультурна травма COVID-19 зараз існує як «потенційна травма». Актуалізація цієї травми може повести як важким шляхом комплексного оновлення суспільного життя, так і шляхом використання її у політичній боротьбі. Колективна пам'ять українців про травматичні події пандемії може перетворитися на капітал, за володіння яким наявні або нові політичні сили поведуть змагання в майбутньому.

Розкрито сутність і специфіку структурно-функціонального підходу до аналізу політичної комунікації.Виявлені структурні елементи, охарактеризовані функції політичної комунікації і запропонована їх класифікація ; Раскрыта сущность и специфика структурно-функционального подхода к анализу политической коммуникации. Выявлены структурные элементы, охарактеризованы функции политической коммуникации и предложена их классификация. ; The essence and the specific structural and functional approach to the analysis of political communication is disclosed. Structural elements are identified, functions of political communication are described and their classification is proposed

ясовано стан дослідження міжпартійної комунікації у вітчизняній літературі. Проаналізовано особливості та основні етапи формування коаліцій у перехідних суспільствах. Розкрито вплив міжпартійної комунікації на демократизацію політичного процесу – узгодження позицій, пошук консенсусу, досягнення політичної згоди. Визначено особливості застосування транзитологічної теорії у дослідженні міжпартійної комунікації у транзитних суспільствах, її особливостей і вплив на трансформаційні процеси ; Рассмотрены теоретические и политико-правовые аспекты коммуникации политических партий. Выяснено состояние исследования межпартийной коммуникации в отечественной литературе. Проанализированы особенности и основные этапы формирования коалиций в переходных обществах. Раскрыто влияние межпартийной коммуникации на демократизацию политического процесса – согласование позиций, поиск консенсуса, достижения политического согласия. Определены особенности применения транзитологической теории в исследовании межпартийной коммуникации в транзитных обществах, ее особенностей и влияние на трансформационные процессы ; Reviewed the theoretical and political and legal aspects of communication political parties. It is shown state study of inter-party communication in the Soviet literature. Analyzed the peculiarities and milestones of forming a coalition in transitional societies. Reveals the impact of interparty communication on the democratization of the political process – coordination of positions, seek consensus, achieve political consensus. Defined the features of the transitional application of the theory in the study of inter-party communication in transitional societies, it's characteristics and effects on transformation processes

Purpose. The current socio-economic situation actualizes the need to study and optimize the communication process of public administration. The subject of the research are theoretical and applied aspects of the organization, regulation and control of public communication in terms of good governance. The aim is to determine the content, objectives, principles of communication in public administration as an effective means of forming and reproducing power-administrative relations and institutions of a democratic society. Research limitations/implications. Using the methods of philosophical and general scientific levels in their complementarity it was analyzed the significance of modern information and communication technologies to provide innovation in the activities of public administration authorities. Originality/value. The scientific importance of the work consists in describing the challenges associated with the implementation of the tasks to provide permanent channels of communication between government and society; in verifying the role of the media as both a communication channel and an active participant in the process of public administration reforming; in substantiating the principles of the interaction between public sector and the media. As a conclusion it was affirmed the necessity to develop the state strategic communications program on the basis of an integrated approach, taking into account the importance of communications for optimal public administration providing. The problems of the implementation and practical recommendations regarding the communication between state and society were identified ; Современная социально-экономическая ситуация актуализирует необходимость исследования и оптимизации коммуникационного процесса публичного управления. Предметом исследования являются теоретические и прикладные аспекты организации, регулирования и управления публичными коммуникациями в условиях «хорошего управления» («good governance»). Цель – определить содержание, задачи, принципы коммуникационного взаимодействия в публичном управлении как эффективного средства формирования и воспроизводства властно-управленческих отношений и институтов демократического общества. С помощью методов философского и общенаучного уровней в их взаимодополняемости проанализирована значимость современных информационно-коммуникационных технологий по обеспечению инновационности в деятельности органов публичного управления, охарактеризованы вызовы, связанные с реализацией задачи обеспечения постоянных каналов коммуникации между государством и обществом; уточнена роль средств массовой информации как канала связи, так и активного участника процесса реформирования публичного управления; обоснованы принципы взаимодействия представителей публичного сектора со средствами массовой информации. Как вывод доказывается необходимость развития государственной стратегической программы коммуникаций на основе комплексного подхода, с учетом значимости коммуникаций для оптимальной организации управления общественной жизнью. Определены проблемы имплементации и практические рекомендации относительно коммуникационного взаимодействия между государством и обществом ; Сучасна соціально-економічна ситуація актуалізує необхідність дослідження та оптимізації комунікаційного процесу публічного управління. Предметом дослідження є теоретичні та прикладні аспекти організації, регулювання та управління публічними комунікаціями в умовах «доброго врядування». Мета – визначити зміст, завдання, принципи комунікаційної взаємодії в публічному управлінні як ефективного засобу формування і відтворення владно-управлінських відносин та інститутів демократичного суспільства. За допомогою методів філософського та загальнонаукового рівнів у їхній взаємодоповнюваності проаналізовано значущість сучасних інформаційно-комунікаційних технологій щодо забезпечення інноваційності в діяльності органів публічного управління, охарактеризовано виклики, що пов'язані із реалізацією завдання встановлення постійних каналів комунікації між державою і суспільством; уточнено роль засобів масової інформації як каналу зв'язку, так і активного учасника процесу реформування публічного управління; обґрунтовано принципи взаємодії представників публічного сектора із засобами масової інформації. Як висновок доводиться необхідність розбудови державної стратегічної програми комунікацій на засадах комплексного підходу, з урахуванням значущості комунікацій для оптимальної організації управління суспільним життям. Визначено проблеми імплементації та практичні рекомендації щодо комунікаційної взаємодії влади і суспільства