Suchergebnisse

The problem of financing of social policy in the state in the context of deep social transformations has been analyzed in the article. The authors consider the social policy of the state as a complex of state measures aimed to satisfaction of certain material needs and as the political doctrine of the country's economic development strategy. The essence of social policy as an activity of the state and other public institutions in the social sphere is considered, some trends of social policy, state and prospects of financing of social policy measures in Ukraine are analyzed, possible ways of overcoming the crisis phenomena in the social sphere are revealed. The financial factors of social policy of the state are determined on the basis of the Keynesian doctrine of formation of effective demand and fiscal policy, provides expenses from the budget on the solution of social problems. It was determined that social policy has become an integral part of the process of social production and is directed towards the achievement of social consensuses, search of new reference points in distribution of income between separate social groups. In the article it has been proved that the formation of effective demand in the economy is hampered by the low level of purchasing power in most households, and the high level of differentiation of consumption of the population has negative effect on structure and dynamics of production and does not contribute to its development. It is established that the production focused on a limited effective demand that cannot satisfy real needs, and reduction of consumption deepens a gap between the structure of production and the structure of the market with all the ensuing consequences. The necessity of the dynamic use of the productive and consumer possibilities of all segments of the population and the inadmissibility of reducing the consumption fund for increasing the accumulation fund is proved. Based on the analysis of the structure of monetary incomes of the population the role of social ...

Створення оптимальних умов для успішної соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями здоров'я відноситься до числа важливих соціальних завдань. Актуальність теми зростає також у зв'язку з тим, що останнім часом у світі та, зокрема, в Україні спостерігається тенденція збільшення людей з функціональними обмеженнями здоров'я. Тому суспільство вже сьогодні має бути готовим запропонувати цій категорії дітей особливі програми інтеграції та самореалізації в рамках освіти. Метою статті є розробка моделі евалюації, як соціальної технології, що дозволить концептуалізувати евалюацію інклюзивної освіти для ефективного управління її якістю. Виявлено напрямки удосконалення освітнього простору для успішної реалізації соціальної технології евалюації інклюзивної освіти, встановлено аспекти обґрунтування інклюзивної освіти, сформульовані цільові установки щодо успішної її реалізації. Окреслено соціологічні підходи до вивчення якості освіти та охарактеризовано соціальну ефективність як комплексну характеристику роботи школи. У статті розглянуто евалюацію в контексті соціологічної науки, визначено її функції, фундаментальні якості та принципи, виявлено умови ефективності оцінювання.

Показано, що для реалізації етики відповідальності явною є необхідність поєднання двох підходів: онтологічно­аксіологічного і формально­нормативного. Але в даному випадку не повинно бути ієрархії, оскільки важливе значення має фактор ситуаційності. Це повинна бути модель, яка спроможна реагувати на виклики реальності сьогодення. Швидкоплинність реальності детермінує постійну рефлексію над буттям, тому шукана модель етики повинна бути відкритою для доповнень, щоб бути актуальною і дієвою. Вона повинна включати елемент раціональності, наукового обґрунтування і в той самий час заключати в собі метафізичний, догматичний елемент. Саме поєднання складнопоєднуваних феноменів та її відкритість доповненню іншими елементами визначають принципову особливість шуканої етики. Для обґрунтування даної моделі розглядається поєднання онтологічно­аксіологічного підходу Г. Йонаса і формально­нормативного підходу, представленого дискурсивною етикою, разом з тим проаналізовано критичні зауваження стосовно основних ідей зазначених підходів. Підкреслюється, що на особливу увагу заслуговує процесуальний аспект даних підходів, механізм практичної реалізації. У межах запропонованої моделі змінені акценти, що детерміновано необхідністю адаптувати модель до реалій сучасності.

Висвітлюються соціально-психологічні проблеми інвалідів, важливі не так самі по собі, як, перш за все, у контексті вивчення механізмів інтеграції осіб з інвалідністю в соціум, створення рівних можливостей для інвалідів, забезпечення оптимальних умов для розкриття їхніх компенсаторних можливостей, ефективної адаптації та соціалізації. Розглянуто причини ускладнення соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, пов'язані з низкою труднощів соціально-психологічного характеру. Висловлюється припущення, що такий стан речей головним чином зумовила медично орієнтована модель інвалідності, яка до недавнього часу панувала в нашому суспільстві. У зв'язку з цим у соціумі сформувався відповідний стереотип – соціальна стигма, що представляє інвалідів як "хворих", які потребують постійного стороннього догляду і доля яких – перебувати в установах інтернатного типу. Звертається також увага і на негативні наслідки іншої моделі інвалідності – соціально орієнтованої, відповідно до якої особи з інвалідністю сприймалися як "соціально слабкі" люди, не здатні до самостійного життя, що тягло за собою посилення контролю за їхньою життєдіяльністю, який нерідко переходив у гіперопіку. Обґрунтовується думка про те, що сьогодні на часі зміна парадигми щодо надання допомоги людям з інвалідністю, перехід до більш сучасної біопсихосоціальної моделі інвалідності. Наголошується, що дискримінація з боку суспільства призводить до виникнення фізичних та соціальних бар'єрів, які гальмують, обмежують особистий вибір людини з інвалідністю; а проте ефективність процесу соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями залежить не тільки від умов середовища, його лояльності щодо адаптанта, а й від зусиль самої особи з інвалідністю, її здібностей і бажання опановувати ситуацію, долучатися до системи соціальних відносин. Стверджується, що психологічний аспект інвалідності відображає як особистісно-психологічну спрямованість самого інваліда, так і емоційно-психологічне сприйняття проблеми інвалідності суспільством. Соціальна незахищеність осіб з інвалідністю пов'язується ще й з впливом психологічного чинника, що формує їхнє ставлення до суспільства й утруднює адекватний контакт із ним. Підкреслюється, що розглянуті психологічні проблеми осіб з інвалідністю перешкоджають нормальним відносинам з оточенням, негативно позначаються на їхній працездатності, загалом світосприйнятті, чим посилюють їхню соціальну ізоляцію. Висловлюється сподівання, що, вирішуючи основні соціальні проблеми інвалідів, а саме: підвищення їхнього соціального статусу, поліпшення матеріального становища, професійної затребуваності тощо, – фахівці обов'язково будуть брати до уваги вищезазначені особистісні психологічні проблеми.

У статті на основі аналізу теоретичних та методологічних основ оборонного менеджменту, як складової державного управління; зарубіжного досвіду застосування оборонного менеджменту, а також сучасних бізнес-практик: висвітлено генезис його нормативно-правового закріплення та впровадження у діяльність вітчизняного оборонного відомства; обґрунтоване і запропоноване нове термінологічне тлумачення основних понять державного та оборонного менеджменту; сформовані підходи щодо розроблення функціональної моделі оборонного менеджменту та запровадження її в Міністерства оборони України, Збройних Сил України та інших складових сил оборони.
Впровадження оборонного менеджменту і, зокрема, його функціональної моделі забезпечить створення ефективного механізму досягнення спільних цілей військової політики, а також інтеграцію та формування ефективного оборонного планування, управління та бюджетування.
Це сприятиме ефективному використанню обмежених ресурсів (матеріальних і нематеріальних), збалансуванню бюджетних видатків на розвиток та утримання сил оборони і формування реалістичних бюджетів, як в МО України, так і в інших складових сил оборони.

Досліджуються соціальні зміни, зумовлені технологічним прогресом (Четвертою промисловою революцією), та їх вплив на інститут соціальної держави. Питання впливу технологізації на соціальну державу розглянуто з двох позицій: 1) як технологічний прогрес видозмінює модель соціальної держави і чи може призвести до «відмирання» цього інституту; 2) як технології модернізують наявні механізми функціонування класичних моделей соціальної держави. Аналізується вплив роботизації, зростання ролі штучного інтелекту на зайнятість населення (очікуване зростання безробіття). Висловлюється дослідницька гіпотеза, що технологічні новації можуть посилити фінансове навантаження на інститут соціальної держави, яка вже втратила свою стійкість з низки причин і потребує нагальної модернізації. Відтак авторка з'ясовує наявність/відсутність кореляції між технологічним прогресом та потребою реформування моделі соціальної держави з урахуванням соціальних змін на ринку праці та в інших сферах життєдіяльності. Констатована необхідність переосмислення змісту та форми соціальної держави з огляду на глобальні зміни останніх десятиліть. Підкреслено, що ці зміни спричинені цифровізацією, штучним інтелектом, зростанням незахищеності працівників, залучених до нестандартних форм зайнятості і не охоплені соціальним страхуванням. Водночас авторка відзначає невиправданість розгляду технологічного прогресу лише з позицій ризиків для класичних моделей соціальної держави, оскільки очевидними є й переваги, пов'язані зі спрощенням організації надання державами соціальної підтримки. Підкреслено, що технологічний прогрес відкриває як нові можливості, так і посилює наявні та спричиняє нові ризики для соціальної держави, стійкості державних фінансів. Авторка констатує: такі процеси вимагають зміни підходів до системи соціального забезпечення, інституційного «капітального ремонту» соціальної держави.

In this article an attempt was made to define an optimal model of the Ukrainian foreign policy, usingpolitical and systemic, structural and functional and comparative research methods, in the light of themain advantages and risks for it in terms of military aggression that destroyed the neoliberal andfunctional principles of peace and stability in Europe. As a result of outright denial by the Kremlin ofinternational law norms and principles, national security problems of Ukraine entered the global level,four possible options for its strategic choice in international activities was analyzed: 1) neutrality(nonalignment); 2) European integration (without joining NATO) or «finlandization»; 3) Euro-Atlanticintegration of full membership in the Alliance; 4) regional partnership. Although the Euro-Atlanticintegration is the most reliable way to guarantee national security and sovereignty of Ukraine, lack ofpublic consensus and the times for reform and acquiring appropriate criteria for joining NATO and theEuropean Union leads official Kyiv to advisability of establishing asymmetric political and militarypartnership with the United States.Key words: aggression; democracy; foreign policy; integration; security; sovereignty; state;partnership. ; Здійснено спробу окреслити оптимальну модель зовнішньої політики України крізь призму основних переваг і ризиків для неї в умовах збройної агресії Росії, що зруйнувала неоліберальні та неофункціональні засади миру та стабільності в Європі. Застосовано політико-системний, структурно-функціональний та компаративний методи дослідження. Оскільки проблеми національної безпеки України вийшли на глобальний рівень внаслідок відвертого зневажання Кремлем норм і принципів міжнародного права, проаналізовано ймовірні варіанти її стратегічного вибору в міжнародній діяльності: 1) нейтралітет (неприєднання); 2) європейська інтеграція (без вступу до НАТО) чи «фінляндизація»; 3) євроатлантична інтеграція з набуттям повноправного членства в Альянсі; 4) регіональне партнерство. Хоча євроатлантична інтеграція є надійним шляхом гарантування національної безпеки й суверенітету України, відсутність суспільного консенсусу та часу для реформ і набуття відповідних критеріїв для вступу до НАТО і ЄС зумовлює для офіційного Києва доцільність налагодження асиметричного військово-політичного партнерства зі США.Ключові слова: агресія; безпека; демократія; держава; зовнішня політика; інтеграція; партнерство; суверенітет.

У статті розглянуто проблеми та моделі децентралізації керування вищою освітою. Автором розкрито сутність процесу та політики децентралізації, основні причини її запровадження та позитивні ефекти від її реалізації. Обґрунтовано, що децентралізація є формою лібералізації управління вищою школою з боку держави, що має на меті підвищення ефективності діяльності та суспільної відповідальності ВНЗ. На прикладі зарубіжних країн проаналізовано можливі ефекти від використання різних моделей здійснення політики децентралізації, а також зроблено висновки щодо України.В статье рассмотрены основные модели децентрализации управления высшим образованием. Автор рассматривает суть процесса децентрализации, главные причины ее внедрения и позитивные моменты ее реализации. Децентрализация представлена как форма либерализации управления высшим образованием со стороны государства, нацеленная на повышение эффективности функционирования и общественной ответственности вуза. На примерах зарубежных стран проанализированы возможные эффекты различных моделей внедрения политики децентрализации. Кроме того, сделаны выводы относительно возможного внедрения зарубіжного опыта в Украине.The article studies problems and models of decentralization of governance in the higher education. On example of different countries author analyses potential effects from use of different models of decentralization, also author concludes about situation in Ukraine.The author proves that the decentralization of higher education, which actively is pursued by governments of leading countries in the last quarter of the XX century, aimed at improving the efficiency of a use of public funds and approaching the performance of universities to the needs of the national economy and local communities. On the basis of generalization of world experience decentralization author identifies three most common models of implementation of decentralization – deconcentration; delegation of authority to academic leadership and elite; delegation of authority directly to universities.Deconcentration means delegation of authority and financial responsibility for development of higher education to regional governments. The role of central government limits by coordination, support of priority scientific projects and investments in educational infrastructure. Deconcentration promotes of harmonization of higher education and local labor market. This model of decentralization is typical for China, India, Germany, Spain and Switzerland.Delegation of authority to academic leadership and elite provides transfer political, financial responsibility from state to representative bodies of academic community, which consists of academic leadership. Such transfer facilitates strengthening of principles of self-regulation in system of higher education. This model of decentralization is typical for the UK, New Zealand, partially for India, Germany.Delegation of authority directly to universities means their transformation on independent academic corporations, that are wholly responsible for their actions, quality of educational services, form own development strategy. Such decentralized and independent universities are interested in effective use of financial resources, which they receive from the environment. This model is presented by the USA and Canada.

Аналізуються завдання у формуванні культурної політики, що актуальні для умов економічної та соціальної нестабільності українського суспільства. Зокрема, доводиться необхідність посилення нормативно-пра- вового забезпечення з метою створення системи державного протекціонізму розвитку української культури та мистецтва. Актуальним завданням є розроблення нової редакції Закону України "Про культуру", в якій необхідно розробити правовий механізм реалізації культурної політики в умовах децентралізації управління. В оновленому базовому законі необхідно закріпити введення культурної субвенції з дер- жавного бюджету на підтримку закладів культури з метою гарантування культурних прав громадян. Доводиться необхідність оптимізації бюджетної підтримки культурної галузі з боку органів місцевого самоврядування через визначення нормативів частки бюджетів місцевих громад, що спрямовува- тимуться на підтримку культурної діяльності та утримання об'єктів куль- турної спадщини. Розглядається комплекс проблем пов'язаних з розвитком державно-при- ватного партнерства як механізму культурної політики. Доводиться необ- хідність створення нормативно-правової бази державно-приватного парт- нерства, зокрема меценатської діяльності, з метою залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації культурних проектів. Обґрунтовується, що розвиток культурних та креативних індустрій має стати одним із прі- оритетів культурної політики. З метою формування засад державної полі- тики в цій галузі на часі підготовка державної цільової програми розвитку культурних і креативних індустрій. Мета такої програми полягає у визнанні пріоритетності розвитку цієї галузі як одного із напрямів економічної та ін- новаційної політики, спрямованої на створення креативних товарів і послуг для внутрішнього та зовнішнього ринків.

The article analyzes the main national models of university policy in the world's leading democracies, identifies differences in the mechanisms and styles of educational policy, the reasons for different approaches to policy-making in a democratic system.It was found that in a democratic regime, the state retains the role of administrator of the education system, but through increased publicity and pluralism, governments seek to involve stakeholders in the policy-making process by forming coalitions with them. Educational coalitions allow the government to articulate the interests of some internal and external groups in the higher education system, to attract resources and support from these groups to implement its own concept of reforming.However, the composition of educational coalitions, the mechanisms of their formation vary from country to country, due to differences in administrative systems, ideological orientations, political culture and historical traditions. It is determined that the system of higher education is characterized by a stable configuration of external and internal groups, from which certain coalitions are formed. Internal groups consist of the academic community (teachers), academic management, students; external groups – the state, local authorities and the market (employers).The article analyzes the specifics and differences of the French, British, German, American and Asian (Japan, South Korea) models of educational policy. The British and American models are based on market mechanisms under the general coordination of the state. In the United States, university policy is also marked by the existence of two political courses in the educational sphere - the regional authorities and the federal center.The French model is based on the centralized administration of the education system by the government and the polarization of internal groups. The German model relies on close cooperation and coordination of federal and regional educational policies while limiting market mechanisms. The Asian model is characterized by corporate principles of educational policy formation and co-optation of group interests ; У статті проаналізовані основні національні моделі університетської політики в провідних демократіях світу, визначені відмінності в механізмах і стилі освітньої політики, причини, що зумовлюють різні підходи до формування політики в галузі в умовах демократичного устрою.Установлено, що в умовах демократичного режиму держава зберігає за собою роль адміністратора освітньої системи, але через розширення публічності влади та плюралізм уряди прагнуть залучати до процесу формування політики зацікавлені групи, формуючи з ними коаліції. Освітні коаліції дають уряду змогу артикулювати інтереси частини внутрішніх і зовнішніх груп у системі вищої освіти, залучити ресурси та підтримку цих груп до реалізації власної концепції реформування галузі.Разом із тим склад освітніх коаліцій, механізми їх формування різняться від країни до країни, що зумовлено різницею в адміністративних системах, ідейних орієнтаціях, політичній культурі та історичних традиціях. Визначено, що системі вищої освіти притаманна стійка конфігурація зовнішніх і внутрішніх груп, із якої формуються ті чи інші коаліції. Внутрішні групи становлять академічна спільнота (викладачі), академічний менеджмент, студенти; зовнішні групи – держава, місцева влада та ринок (роботодавці).У статті проаналізовані специфіка й відмінності французької, британської, німецької, американської та азійської (Японія, Південна Корея) моделей освітньої політики. В основі британської та американської моделі лежать ринкові механізми при загальній координації держави. У США вишівська політика також відзначається існуванням двох політичних курсів у галузі – влади штатів і федерального центру.Французька модель спирається на централізоване адміністрування освітньої системи з боку уряду та поляризованістю внутрішніх груп. Німецька модель робить ставку на тісну співпрацю й координацію федеральної та регіональних освітніх політик при обмеженні ринкових механізмів. Для азійської моделі характерними є корпоративні принципи формування освітньої політики та кооптації інтересів груп.

The article analyzes the main national models of university policy in the world's leading democracies, identifies differences in the mechanisms and styles of educational policy, the reasons for different approaches to policy-making in a democratic system.It was found that in a democratic regime, the state retains the role of administrator of the education system, but through increased publicity and pluralism, governments seek to involve stakeholders in the policy-making process by forming coalitions with them. Educational coalitions allow the government to articulate the interests of some internal and external groups in the higher education system, to attract resources and support from these groups to implement its own concept of reforming.However, the composition of educational coalitions, the mechanisms of their formation vary from country to country, due to differences in administrative systems, ideological orientations, political culture and historical traditions. It is determined that the system of higher education is characterized by a stable configuration of external and internal groups, from which certain coalitions are formed. Internal groups consist of the academic community (teachers), academic management, students; external groups – the state, local authorities and the market (employers).The article analyzes the specifics and differences of the French, British, German, American and Asian (Japan, South Korea) models of educational policy. The British and American models are based on market mechanisms under the general coordination of the state. In the United States, university policy is also marked by the existence of two political courses in the educational sphere - the regional authorities and the federal center.The French model is based on the centralized administration of the education system by the government and the polarization of internal groups. The German model relies on close cooperation and coordination of federal and regional educational policies while limiting market mechanisms. The Asian model is characterized by corporate principles of educational policy formation and co-optation of group interests ; У статті проаналізовані основні національні моделі університетської політики в провідних демократіях світу, визначені відмінності в механізмах і стилі освітньої політики, причини, що зумовлюють різні підходи до формування політики в галузі в умовах демократичного устрою.Установлено, що в умовах демократичного режиму держава зберігає за собою роль адміністратора освітньої системи, але через розширення публічності влади та плюралізм уряди прагнуть залучати до процесу формування політики зацікавлені групи, формуючи з ними коаліції. Освітні коаліції дають уряду змогу артикулювати інтереси частини внутрішніх і зовнішніх груп у системі вищої освіти, залучити ресурси та підтримку цих груп до реалізації власної концепції реформування галузі.Разом із тим склад освітніх коаліцій, механізми їх формування різняться від країни до країни, що зумовлено різницею в адміністративних системах, ідейних орієнтаціях, політичній культурі та історичних традиціях. Визначено, що системі вищої освіти притаманна стійка конфігурація зовнішніх і внутрішніх груп, із якої формуються ті чи інші коаліції. Внутрішні групи становлять академічна спільнота (викладачі), академічний менеджмент, студенти; зовнішні групи – держава, місцева влада та ринок (роботодавці).У статті проаналізовані специфіка й відмінності французької, британської, німецької, американської та азійської (Японія, Південна Корея) моделей освітньої політики. В основі британської та американської моделі лежать ринкові механізми при загальній координації держави. У США вишівська політика також відзначається існуванням двох політичних курсів у галузі – влади штатів і федерального центру.Французька модель спирається на централізоване адміністрування освітньої системи з боку уряду та поляризованістю внутрішніх груп. Німецька модель робить ставку на тісну співпрацю й координацію федеральної та регіональних освітніх політик при обмеженні ринкових механізмів. Для азійської моделі характерними є корпоративні принципи формування освітньої політики та кооптації інтересів груп.

Філософсько-освітній аналіз, соціально-технологічний аспект сучасної освіти, її здатність виступати у ролі соціальної інженерії дозволяє уникнути надмірної соціологізації та політизації цього процесу його культурно-антропологічне та педагогічне підґрунтя. Гуманізація соціальних і політичних замовлень, які адресуються освіті, у контрфактичних реаліях суспільства знань перетворюються на домінуючу стратегію соціальної інженерії, що дозволяє перенести нормативний ідеал освіченості з нормативної у функціональну і прагматичну площину, що релятивізує цей ідеал.Ключові слова: освіта, освітній простір, людиновимірність, соціальна інженерія, суспільство знань, інформаційне суспільство.

Досліджується особливості основних підходів до реформування соціальної держави, які були запропоновані як відповідь на кризи соціальної держави 1970-х та 1990-х років. Також розглядається питання, чи можуть вони використовуватися для реформування соціальної держави під час сучасної кризи соціальної держави. Спочатку виокремлюється кожен підхід до реформування і дається йому загальна характеристика, а також визначається його проблемне поле – які проблеми він вирішує, а які – ні. Як наслідок, робиться висновок, що підходи, які були розроблені для пояснення криз, що відбувалися раніше, не охоплюють всю сукупність емпіричних випадків. Таким чином, пропонується інший підхід – з точки зору теорії перспектив і стратегії уникнення звинувачень – як такий, що може бути використаний для пояснення як минулих реформаційний процесів, так і майбутніх. Отримані результати можуть бути застосовані урядовими політичними партіями під час розробки рішень щодо реформування моделі соціальної держави для мінімізації електоральних ризиків. Ключові слова: соціальна держава, криза соціальної держави, реформування соціальної держави Харченко О. С. Основные подходы к реформированию социального государства / Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Украина, г. Киев. Исследуются особенности основных подходов к реформированию социального государства, которые были предложены как ответ на кризисы социального государства 1970-х и 1990-х годов. Также рассматривается проблема использования данных подходов к реформированию социального государства во время современного кризиса. Вначале определяются подходы, дается их характеристика, а также рассматривается их проблемное поле – какаие проблемы они решают, а какие – нет. В результате делается вывод, что подходы, которые были разработаны для объяснения предыдущих кризисов, не охватывают все возможные эмпирические случаи. Таким образом, предлагается иной подход – с точки зрения теории перспектив и стратегий избегания обвинений – как такой, что может быть использован для объяснения как предыдуших, так и будущих реформационных процессов. Полученные результаты могут быть использованы правительственными политическими партиями во время разработки реформирования модели социального государства для минимизации электоральных рисков. Ключевые слова: социальное государство, кризис социального государства, реформирование социального государства Kharchenko O. S. Main Approaches to Welfare State Reform / Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine, Kyiv. Particularities of main approaches to Welfare State Reforms, which were introduced as answers to the Welfare State Crisis during 1970s and 1990s are observed. Also it is questioned whether these approaches could be applied to the actual Welfare State Crisis. First, the problem area of these approached is reviewed: which problems do they solve, and what problems they could not explain. As a result, it is stressed, that previously developed approaches do not cover all empirical cases. Thus, it is argued, that new approach – combination of prospect theory with blame avoidance strategies – should be used as methodological tool to explain previous Welfare State Reforms as well as future ones. The results could be used by governmental political parties as roadmap for Welfare State Model's Reform development to minimize electoral risks.Key words: welfare state, welfare state crisis, welfare state reform

У статті розглядаються сучасні західні моделі модернізації державного управління – New Public Management (NPM – «новий публічний менеджмент») та Good Governance (GG – «належне управління»). Такий аналіз потрібен для розробки української моделі публічного управління з активним і розвиненим громадянським суспільством.

В статті досліджується вплив політичного на соціальне в онтологічному та аксіологічному ракурсах. Здійснено висновок про те, що політична інституціалізація соціальної реальності може бути розглянута як розвиток соціально-політичних форм і засобів організації життя соціума, що має на меті – встановлення соціального порядку, який забезпечуватиме стабільні мережі соціальної взаємодії. Соціальні інституції конституюють соціальний порядок як есенцію політичної реальності. ; The political influence on the social in the ontological and axiological aspects is considered. The conclusion is being made that the political institutialization of the social reality may be considered as the development of the socio-political forms and means of life organization of the society having the through goal that is the establishment of social order which ensures stable nets of the social interactions. The social institutions constitute social order as the essence of political reality.