Suchergebnisse

The article intends to highlight geopolitical aspects in the development of international tourism in Ukraine as a global phenomenon that carries out economic, social and international political action.The paper analyzes international tourist flows in Ukraine, their dynamics and spatial structure during 2000–2017 in particular, in the context of military-political aggression on the part of Russia and intensification of Ukrainian-Russian intergovernmental relations. It has been established that the current dynamics of the international tourist flow in Ukraine is characterized by a sharp decrease in the volume of international visitors, a decrease in the rates of development of tourism activity and the reformatting of the spatial structure of the inbound and outbound tourist flow.The question arises as to the expediency of tourism development during the military-political confrontation. The experience of holding Eurovision–2017 in Ukraine, which took place against the backdrop of the anti-terrorist operation, is highlighted. The conclusion is drawn about the constructive role of tourism as a factor of «soft power» that can influence the informing of the world about the «Ukrainian issue». In this sense, international tourist flows acted as channels of public diplomacy, reflecting the true situation in Ukraine, which is fundamentally different from the Russian mass media.Attention is drawn to the intensification of domestic tourism in Ukraine, taking place against the backdrop of deteriorating key indicators of economic and social development. It is argued that the growth of the weight of domestic tourism was also possible due to the growth of patriotic sentiment in Ukrainian society. In a sense, the development of domestic tourism is seen as a continuation of the struggle of the Ukrainian people for their independence and territorial integrity. Consequently, the constructive role of tourism lies not only in the presentation of the country to the world community, but also in the construction of a national identity within the country. In this way domestic tourism favors further development of the Ukrainian political nation.Key words: international tourism; actors of geopolitical influence; Russia–Ukraine international relations; regional structure of tourism flows in Ukraine; public diplomacy. ; Висвітлено геополітичні аспекти розвитку міжнародного туризму в Україні як глобального явища, що здійснює економічну, соціальну та міжнародно-політичну дію. Туристичні потоки розглядаються як глобальний простір соціальних мереж і відповідних економічних й геополітичних впливів. Стверджується, що просторова структура туристичних прибуттів відображає і впливає на тенденції міжнародної взаємодії.Охарактеризовано роль та місце України на міжнародному туристичному ринку з урахуванням російської окупації Автономної республіки Крим. З'ясовано, що протягом останніх десяти років Україна перетворилася на привабливу туристичну дестинацію, яка за кількістю міжнародних туристичних прибуттів (близько 25 млн) увійшла до десятки найвідвідуваніших країн світу.Здійснено аналіз міжнародних туристичних потоків в Україні, зокрема їх динаміку та просторову структуру протягом 2000–2017 рр. в контексті військово-політичної агресії з боку Росії та загострення українсько-російських міждержавних відносин. Встановлено, що сучасна динаміка міжнародного туристичного потоку в Україні характеризується різким зменшенням обсягів міжнародних відвідувачів, зниженням темпів розвитку туристичної діяльності та переформатуванням просторової структури в'їзного та виїзного туристичного потоку.Розглянуто питання щодо доцільності розвитку туризму під час військово-політичного протистояння. Висвітлюється досвід проведення Україною Євробачення–2017, яке відбувалося на тлі проведення антитерористичної операції. Робиться висновок про конструктивну роль туризму як чинника «публічної дипломатії», здатного впливати на інформування світу щодо «українського питання». В цьому сенсі міжнародні туристичні потоки виступили як канали публічної дипломатії, що відобразили справжню ситуацію в Україні, яка докорінно відрізняється від подання російськими ЗМІ.Робиться висновок, що міжнародний туризм є не тільки споживачем туристичних ресурсів, а й активним економічним та політичним актором, який вступає у «діалог» з об'єктивно-статичним географічним простором, політизує його, створює передумови як для прояву соціокультурної конфліктності, так і для забезпечення миру і міжкультурного діалогу.Ключові слова: міжнародний туризм; актори геополітичного впливу; українсько-російські відносини; просторова структура туристичних потоків в Україні; публічна дипломатія.

Tirebolu Belediyesi tarafından 2019-2020 yılları arasında koordine edilen Avrupa Gönüllük Hizmetleri Projesi kapsamında programa üye ülkelerden Macaristan ve İtalya'ya gönderilen 25 katılımcıdan 18'i ile görüşülmüştür. Veriler yapılan derinlemesine görüşmeler ile toplanmış ve betimsel analiz ile çözümlenmiştir. Bu program kapsamında gönderilen katılımcılar, programı koordine eden kurum tarafından bazı şartlar gözetilerek belirlenmektedir. Elde edilen veriler doğrultusunda katılımcıların Avrupa Gönüllük Programı hakkındaki bilgi kaynaklarında arkadaş tavsiyesi ve dijital platformların etkisi olduğu gözlemlenmiştir. Katılımcıların gönüllülük programını tercih etmesindeki temel etkenler arasında ise kültürel ve kişisel kazanımlar yer almaktadır. Araştırmada elde edilen bulgular analiz edildiğinde, katılımcıların program sürecinde Türkiye hakkında olumlu imaj oluşturmak ve kültürlerarası diyaloğu geliştirmek adına kişisel çabalar içerisinde yer aldıkları tespit edilmiştir. ; Due to the changing infrastructure of the plane of international relations, countries nolonger focus solely on political relations in diplomatic relations, but also impose some responsibilities on individuals in diplomatic relations. Through various programs organized internationally, individuals interact with individuals in different countries to get to know each other and introduce their counry. Citizen diplomacy, seen as a sub-application area of public diplomacy, based on the process of interpersonal communication. It provides the establishment of intercultural communication, in which symbolic and immediate feedback based on mutual dialogue is received. In this way, citizens who have the opportunity to transfer their national values and interest face to face to those with whom they communicate serve as a bridge in establishing intercultural dialogue (Karlı & Ozel, 2020, s.2). Citizen diplomacy is based on interpersonal communication is used as an element of Public Diplomacy. In citizen Diplomacy, citizen convey national values and interest face to face to whose with whom they communicate. Exchange programs carried out for this purpose can be used effectively as a means citizen diplomacy. Wihnin the scope of Erasmus+ project, the communication and interaction between the European Union countries and the program countries with the citizens of the countries where the students are located in Hungary and Italy at different time intervals with the voluntary embassy program is the subject of the research. Between 2019-2020, 18 participations who went to Hungary and Italy were interviewed within scope of the European Solidarity Program volunteering project coordinated by the municipality of Tirebolu. The data was collected by in-depth interviews and analyzed by descriptive analysis. The countries that go are determined by the coordinating institution, taking into account the specific conditions of the participations. According to the data obtained, it was observed that the participants information sources about the European volunteering program had the influence of friend advice and digital platforms. Among the main factors that participants prefer the Solidarity Program are cultural and personal achievements. Finally, this article, which focuses on citizen diplomacy, consist of three parts. In the first and second sections, it consist of information obtained as a result of a literature review that provides the basic for research. In the third section, the research section is given. In this context, in the first chapter, concepts and explanations related to public diplomacy and soft power are given in accordance with the information obtained from the literature review. In the second, the information contained in the literature on European Voluntary Services projects, which are one of the applicaion areas of citizen diplomacy and citizen diplomacy, is evaluated. The city of Tripolis in the third chapter the research part of a European Voluntary Service Project coordinated by Hungary and Italy in-depth interviews with the participants to the obtained with the taken and can be diagnosed by examination consist of the result of a qualitative research.

The article is devoted to the establishment of cooperation between the countries of Eastern Europe in the framework of the Eastern Partnership program in culture, education and art. The EU's Eastern Partnership program builds cultural bridges between the EU's 28 member states and the EU's 6 Eastern European neighbors - Azerbaijan, Belarus, Armenia, Georgia, Moldova and Ukraine - through programs and initiatives. It is emphasized that EU programs are clearly aimed at using interactions as a tool of cultural diplomacy, building the image and brand of states. And since cultural diplomacy as an instrument of "soft power" is recognized as an increasingly important area of public policy in connection with the need to promptly address issues of national security, positive international image, global communications, the importance of programs to support initiatives in other countries is extremely important. The significant role of the British Council as a structure that is at the same time a non-governmental body, a charitable organization, a state corporation, which significantly expands the capabilities of this institution. Among the most effective programs overseen by the British Council in Ukraine are: Creative Europe (2014-2020), Erasmus + (2014-2020), Culture and Creativity (2015-2018), Culture Bridges (2017-2020), House of Europe -2022). Features and financing of these programs are described. This topic is autumnal and promising for further research, as cooperation in the implementation of the Association Agreement between Ukraine and the EU to promote culture and creative industries, support tolerance and internal unity in Ukraine, as well as to promote common values will continue in new projects and programs, in particular in the extended for 2021-2027 "Creative Europe", where the main focus will be cross-sectoral projects - a combination of culture, audiovisual sector, innovation and modern technology, and Erasmus +, for which key documents have already been signed and the main idea will be the release of creative personality potential, mobility will be a key component. ; Стаття присвячена налагодженню співпраці країн Східної Європи в рамка програми Східного партнерства у питаннях культури, освіти, мистецтва. Програма Східного партнерства ЄС налагоджує культурні мости між 28 державами-членами ЄС та 6 східноєвропейськими сусідами ЄС – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну – через програми та ініціативи. Підкреслено, що програми ЄС чітко скеровані на використання інтеракцій як інструменту культурної дипломатії, побудови іміджу та бренду держав. А оскільки культурна дипломатія як інструмент «м'якої сили» визнається все актуальнішим напрямком державної політики у зв'язку з необхідністю оперативно вирішувати питання національної безпеки, позитивного міжнародного іміджу, налагодження глобальних комунікацій, то значення програм для підтримки ініціатив в інших державах є вкрай актуальною. Наголошено на значній ролі Британської ради як структури, що є одночасно позавідомчим державним органом, благодійною організацією, державною корпорацією, що значно розширює можливості цієї інституції. Серед найбільш ефективних програм, що куруються Британською радою в Україні є: Креативна Європа (2014-2020), Erasmus+ (2014-2020), Культура і креативність (2015-2018), Culture Bridges (2017-2020), House of Europe (2019-2022). Охарактеризовано особливості та фінансування цих програм. Окреслена тема є автуальною та перспективною для подальших досліджень, оскільки співпраця в межах впровадження Угоди про асоціацію між Україною та ЄС задля сприяння розвитку культури та творчих індустрій, підтримки толерантності та внутрішньої єдності в Україні, а також для промоуції спільних цінностей активно продовжуватиметься у нових проектах та програмах, зокрема у продовжених на 2021-2027 рр. «Креативна Європа», де основним фокусом стануть кроссекторальні проекти – поєднання культури, аудіовізуального сектору, інновацій та сучасних технологій, та Erasmus+, для якої ключові документи програми вже підписані і основною ідеєю буде вивільнення творчого потенціалу особистості, мобільність буде ключовим компонентом.

The article considers the peculiarities of digital diplomacy as a new instrument of foreign policy in the 21st century in connection with the spread of information and communication technologies. Mechanisms of digital diplomacy are analyzed on the example of the United States as a state that actively uses this type of diplomacy. In particular, the mechanisms of digital diplomacy at the institutional level in the field of foreign policy of the USA are described by following aspects. First, the evolution of the use of electronic diplomacy in the 21st century was revealed for the administrations of George W. Bush, B. Obama and D. Trump. In particular, opening of the Office of Digital Diplomacy at the US Department of State in 2003 by J. Bush's administration and widespread using of new media by D. Trump's administration. Secondly, the introduction and use of so-called new media as a field of digital diplomacy – the use of social networks (Facebook, Twitter, YouTube), the creation of microblogging (DipNote and project diplomacy activities that bring diplomats closer to citizens of the host country).The use of new media creates a favorable microclimate for the spread of US foreign policy initiatives abroad through virtual contact with citizens of other countries and the dissemination of certain information content (using their mother tongue rather than English), which directly promotes American values and national interests beneficial to Washington. Although such methods are not quite liberal and democratic, they justify the concept of "soft power" in the foreign policy of the state.The author focuses on the importance of the mechanisms of digital diplomacy for US foreign policy in modern realities, as confirmed by the practical application of US President D. Trump via Twitter's social network. It has been found that some of the president's statements in social networks may go against the declared foreign policy of the United States. However, through the prism of the president's tweets, one can observe the evolution and present stage of America's bilateral relations with other countries (in particular, on the example of American-Pakistani relations). ; У статті розглядаються особливості цифрової дипломатії як нового інструменту ведення зовнішньої політики держави у XXI ст. у зв'язку із поширенням інформаційно-комунікаційних технологій. Особливості цифрової дипломатії проаналізовано на прикладі США, як держави, яка активно застосовує цей вид дипломатії. Зокрема, охарактеризовано механізми використання цифрової дипломатії на інституційному рівні у сфері зовнішньополітичної діяльності США, що імплементується у наступному. По-перше, виявлено еволюцію використання електронної дипломатії у ХХІ ст. за адміністрацій Дж. Буша-молодшого, Б. Обами та Д. Трампа. Зокрема, відкриття у 2003 р. Офісу цифрової дипломатії при Держдепартаменті США за адміністрації Дж. Буша молодшого та широке використання твітпломатії адміністрацією Д. Трампа. По-друге, впровадження та використання так званих нових медіа як сфери діяльності цифрової дипломатії – використання соціальних мереж (Facebook, Twitter, YouTube), створення мікроблогів (DipNote та діяльність проекту діплопедія, який наближує дипломатів до громадян держави перебування). Використання нових медіа створює сприятливий мікроклімат для поширення зовнішньополітичних ініціатив США за кордоном завдяки віртуальному контакту з громадянами інших держав та донесення до них певного інформаційного контенту (використовуючи їх рідну мову, а не англійську), що безпосередньо пропагує американські цінності та національні інтереси у вигідному для Вашингтону ракурсі. Хоча такі методи не зовсім ліберальні та демократичні, але виправдовують концепцію «м'якої сили» у зовнішній політиці держави. Автор акцентує увагу на вагомості механізмів цифрової дипломатії зовнішній політиці США у сучасних реаліях, що підтверджено практичним її застосування президентом США Д. Трампом через соціальну-мережу Twitter. Виявлено, що деякі заяви президента у соціальні мережі можуть йти у розріз із задекларованим зовнішньополітичним курсом США, проте, крізь призму твітів президента можна прослідкувати еволюцію та стан двосторонніх відносин Америки з іншими державами (зокрема, на прикладі американсько-пакистанських відносин).

The article considers the peculiarities of digital diplomacy as a new instrument of foreign policy in the 21st century in connection with the spread of information and communication technologies. Mechanisms of digital diplomacy are analyzed on the example of the United States as a state that actively uses this type of diplomacy. In particular, the mechanisms of digital diplomacy at the institutional level in the field of foreign policy of the USA are described by following aspects. First, the evolution of the use of electronic diplomacy in the 21st century was revealed for the administrations of George W. Bush, B. Obama and D. Trump. In particular, opening of the Office of Digital Diplomacy at the US Department of State in 2003 by J. Bush's administration and widespread using of new media by D. Trump's administration. Secondly, the introduction and use of so-called new media as a field of digital diplomacy – the use of social networks (Facebook, Twitter, YouTube), the creation of microblogging (DipNote and project diplomacy activities that bring diplomats closer to citizens of the host country).The use of new media creates a favorable microclimate for the spread of US foreign policy initiatives abroad through virtual contact with citizens of other countries and the dissemination of certain information content (using their mother tongue rather than English), which directly promotes American values and national interests beneficial to Washington. Although such methods are not quite liberal and democratic, they justify the concept of "soft power" in the foreign policy of the state.The author focuses on the importance of the mechanisms of digital diplomacy for US foreign policy in modern realities, as confirmed by the practical application of US President D. Trump via Twitter's social network. It has been found that some of the president's statements in social networks may go against the declared foreign policy of the United States. However, through the prism of the president's tweets, one can observe the evolution and present stage of America's bilateral relations with other countries (in particular, on the example of American-Pakistani relations). ; У статті розглядаються особливості цифрової дипломатії як нового інструменту ведення зовнішньої політики держави у XXI ст. у зв'язку із поширенням інформаційно-комунікаційних технологій. Особливості цифрової дипломатії проаналізовано на прикладі США, як держави, яка активно застосовує цей вид дипломатії. Зокрема, охарактеризовано механізми використання цифрової дипломатії на інституційному рівні у сфері зовнішньополітичної діяльності США, що імплементується у наступному. По-перше, виявлено еволюцію використання електронної дипломатії у ХХІ ст. за адміністрацій Дж. Буша-молодшого, Б. Обами та Д. Трампа. Зокрема, відкриття у 2003 р. Офісу цифрової дипломатії при Держдепартаменті США за адміністрації Дж. Буша молодшого та широке використання твітпломатії адміністрацією Д. Трампа. По-друге, впровадження та використання так званих нових медіа як сфери діяльності цифрової дипломатії – використання соціальних мереж (Facebook, Twitter, YouTube), створення мікроблогів (DipNote та діяльність проекту діплопедія, який наближує дипломатів до громадян держави перебування). Використання нових медіа створює сприятливий мікроклімат для поширення зовнішньополітичних ініціатив США за кордоном завдяки віртуальному контакту з громадянами інших держав та донесення до них певного інформаційного контенту (використовуючи їх рідну мову, а не англійську), що безпосередньо пропагує американські цінності та національні інтереси у вигідному для Вашингтону ракурсі. Хоча такі методи не зовсім ліберальні та демократичні, але виправдовують концепцію «м'якої сили» у зовнішній політиці держави. Автор акцентує увагу на вагомості механізмів цифрової дипломатії зовнішній політиці США у сучасних реаліях, що підтверджено практичним її застосування президентом США Д. Трампом через соціальну-мережу Twitter. Виявлено, що деякі заяви президента у соціальні мережі можуть йти у розріз із задекларованим зовнішньополітичним курсом США, проте, крізь призму твітів президента можна прослідкувати еволюцію та стан двосторонніх відносин Америки з іншими державами (зокрема, на прикладі американсько-пакистанських відносин).

Decarbonisation of the global economy requires an energy transition of exceptional scope, depth and speed, and a doubling of the current level of investment in low-carbon technologies. However, the risk perception of individual market participants—a key determinant of the pace at which these technologies will be deployed—is an under-addressed theme in the academic literature. In this thesis the risk-return preferences and investment attributes that are attractive to different types of investors are investigated, with a view to informing the design of financial incentives introduced by Governments. In Chapter 2 the literature assessing the impact of technology-specific financial incentives on the levels of investment in low carbon technologies from local citizen investors is evaluated. It is concluded that feed in tariffs, grants and tax incentives can be successful in mobilising greater levels of investment from non-traditional investors, but that soft loans are less effective as a stand-alone instrument. In the following chapter, a novel analytical approach is introduced to explore the use of financial incentives in key jurisdictions to overcome barriers to investment from local citizen actors. The importance of instrument design over instrument choice emerged from this analysis. The requirement for incentives at feasibility and development stages of renewable projects also emerged as a distinguishing feature of projects with citizen involvement, reflecting the high risk-aversion of these actors, as well as their inability to manage risk across a portfolio of projects. At later project stages, market-independent supports (feed in tariffs, grants and tax incentives) were found to have been effectively deployed, however, more market-based instruments (feed in premiums and quota schemes) were also found to be effective if tailored to the specific needs of citizen investors. In Chapter 4 the risk-return preferences of a representative sample of citizen investors in Ireland—a market with no citizen investment tradition—were explored using a choice experiment. A high level of interest in investing in wind, solar, biomass and waste-to-energy projects was uncovered, however, a majority of citizens were found to be highly risk-averse, and investment amounts were low compared to equity required for larger projects. These findings suggest that greater levels of investment capital could be mobilized from citizen investors using specifically tailored incentives. However, these actors can only make a limited overall contribution, and promoting greater levels of investment from professional investors is crucial if climate objectives are to be met. In Chapter 5, semi-structured interviews and an on-line survey were therefore used to compare attitudes to stranding risk for investors in power generation assets with investors in financial assets. Asset stranding risk was found to be a more prominent issue for the former cohort, suggesting that as you move along the investment chain—away from physical assets and towards financial assets—far less is known about climate risk, and it becomes increasingly challenging for investors to manage it. Managing the risks face by different investor cohorts emerges as an important means of mobilising greater levels of investment and reducing the cost of capital for low-carbon technologies, which in turn has the potential to increase the speed of energy transition. Understanding the risk-return preferences of different cohorts of investors, however, remains both understudied and underappreciated in the climate policy and climate finance literature. The findings from this study both address this literature gap and uncover several themes meriting further analysis and investigation.

У статті йдеться про «політичну іміджеву стратегію» на різних рівнях становлення складників цього феномену. Цей феномен існував завжди, але у різних проявах. Це зумовило виокремлення ключових стадій у розумінні та трактуванні поняття «стратегія»: стадія «мілітаристської взаємодії», «дипломатичної співпраці» та «інформаційно-комунікативна». Стадія «мілітаристської взаємодії» ознаменована інтуїтивним підходом до розуміння стратегії. Наступна стадія «дипломатичної співпраці» характеризується тим, що стратегія починає свідомо осмислюватися науковцями, наслідком чого стає дослідження стратегічних питань у ключі м'якої сили та застосування отриманих результатів на практиці. А вже на «інформаційно-комунікативній» стадії поняття «стратегія» виокремлюється у конкретних прикладних науках, чим зумовлює її виявлення в політико-іміджевому контексті. На підставі аналізу праць провідних фахівців із досліджуваної проблематики виявлено, що іміджу політичних акторів завжди притаманна певна стратегія. Це зумовило потребу розглянути іміджеву стратегію в політичному контексті. Визначено, що політична іміджева стратегія становить комплексний план, сукупність дій, розроблення та реалізація яких передбачає побудову прийомів, маневрів, технік, методик, застосування технологій, спрямованих на подолання наявного положення чи ситуації (за потреби – уникнення) для побудови, відновлення, просування чи «очищення» іміджу політичного діяча. ; The article is devoted to the research of the «political image strategy» concept in different formational periods of this phenomenon constituents. The research has established that the understanding of this phenomenon was always existing, but in different formations. Thus, there were conditionally distinguished three key stages in understanding and interpreting the notion of «strategy»: «militaristic interaction», «diplomatic cooperation» and «informational and communicative» stage. The «militaristic interaction» stage was marked by an intuitive approach to understanding the strategy. The next stage of «diplomatic cooperation» is characterized by the fact that the strategy begins to deliberately be interpreted by scientists, which results in the study of strategic issues in the key of soft power and the application of the results in practice. And in the «information-communicative» stage, the concept of «strategy» is distinguished in specific applied sciences, which predetermines its discovery in the politico-image context. By virtue of the analysis of leading specialists' works on the studied problem, the research has discovered that the image of political actors is always inherent in a certain strategy. This has caused the need to consider the image strategy in a political context. The research has determined that the political image strategy is a complex plan, a set of actions, the development and implementation of which is directed to the construction of techniques, maneuvers, ways, methods, that are aimed at overcoming the existing state or situation (if possible, avoiding) during construction, restoration, promotion or «purification» of the politicians' image. ; В статье речь идет о «политической имиджевой стратегии» на разных этапах становления составляющих этого феномена. Этот феномен существовал всегда, но в разных проявлениях. Этим было обусловлено выделение трех ключевых стадий в понимании и трактовке понятия «стратегия»: «милитаристского взаимодействия», «дипломатического сотрудничества» и «информационно-коммуникативная» стадия. Стадия «милитаристского взаимодействия» ознаменована интуитивным подходом к пониманию стратегии. Следующая стадия «дипломатического сотрудничества» характеризуется тем, что стратегия начинает сознательно осмысливаться учеными, следствием чего становится исследование стратегических вопросов в русле мягкой силы и применения полученных результатов на практике. А уже на «информационно-коммуникативной» стадии понятие «стратегия» выделяется в конкретных прикладных науках, чем и обуславливает ее выявления в политико-имиджевом контексте. На основании анализа работ ведущих специалистов по исследуемой проблематике обнаружено, что имиджу политических акторов всегда присуща определенная стратегия. Это обусловило необходимость рассмотреть имиджевую стратегию в политическом контексте. Определено, что политическая имиджевая стратегия представляет собой комплексный план, совокупность действий, разработка и реализация которых предполагает построение приемов, маневров, техник, методик, применение технологий, направленных на преодоление имеющегося положения или ситуации (при необходимости – избегание) для построения, восстановления, продвижения или «очищения» имиджа политического деятеля.

The Black Sea Region, during the centuries, has been stayed as a zone of geopolitical confrontation between borderland states of Bulgaria, Russia, Romania, Turkey, Ukraine, Moldova and others. Each of them, building geopolitical capacity, considers the region as a part of space of ethnogenesis, natiogenesis and politogenesis.The modern regionalism in political practices of the neighbouring states of the Black Sea Region has demonstrated different processes. In one case, it is the mechanism of decentralization and liberalization within global integrational tendencies, in other case – the practise of realization of Post-Imperial geopolitical ideologies. In such case, it is consequently directed to ruin territorial Status Quo. These processes on the stage of emergence and formation of the "soft power" policy have been developed in the form of "nation and justice revival" policy.The aim of this paper is to demonstrate the features of the Black Sea Region as borderland region and trans-boundary system, and to focus on the new features of social and informational spaces. Thus, emergence of the new actors – regional societies and local ethnocultural and diasporal groups on the political stage caused co-existence of different versions of historical "truth", political expediency, social justice in the region.The paper demonstrates that informational and communicational spaces became the arena for political actions of the states that conduct purposeful cultural and memorial policy. The aim of such measures has been declared the care of compatriots, preservation of memory about common past, making conditions for integration of the region to the semiotic and institutional state system.It was concluded that all subjects of regional geopolitical relations consider the transboundation of the Northern Black Sea Region as a strategic space for further national development. It is noted that national strategies in the early twenty-first century were transformed to expanded interpretation of "nations" that "came out" along the state borders and "included" their compatriots who lost their citizenship, related ethnic groups, as well as historical and ethnogenetic spaces that in the past belonged to the states and are understood as "lost". ; Причорномор'я протягом століть залишається зоною геополітичного протистояння прикордонних держав: Болгарії, Росії, Румунії, Туреччини, України, Молдови та інших. Вибудовуючи свою геополітичну суб'єктність, кожне з них розглядає регіон як частину простору етногенезу, націогенезу і політогенезу.Сучасний регіоналізм в політичних практиках суміжних держав Причорномор'я став проявом різних процесів. В одному випадку, як механізм децентралізації та лібералізації в рамках глобальних інтеграційних тенденцій, а в другому – як практика реалізації постімперських геополітичних ідеологій. У цьому випадку він в кінцевому рахунку спрямований на руйнування територіального статус-кво. Такі процеси на стадії зародження та оформлення проявляться в вигляді політики «м'якої сили» і відбуваються під ширмою «відродження» нації і справедливості.Мета статті – продемонструвати специфіку Причорномор'я як прикордонного регіону та транскордонної системи та акцентувати увагу на нових якостях соціального і інформаційного просторів. Так, вихід на політичну арену нових акторів – регіональних спільнот і локальних етнокультурних і діаспорних груп, зумовило співіснування різних версій історичної «правди», політичної доцільності, соціальної справедливості в регіону.В статті продемонстровано, що інформаційний та комунікаційний простори стали ареною для політичних дій держав, які проводять в регіоні цілеспрямовану культурну та меморіальну політику. Метою таких заходів проголошується турбота та захист співвітчизників, збереження пам'яті про спільне минуле, створення умов для інтегрування регіону в семіотичну та інституційну систему держави. Зроблено висновок про те, що усі суб'єкти регіональних геополітичних відносин розглядають транскордоння Північного Причорномор'я як стратегічний простір для подальшого національного розвитку. При цьому відзначено, що національні стратегії на початку ХХI ст. були трансформовані за рахунок розширеного тлумачення «націй», які «вийшли» за державні кордони та «включили» у свій склад закордонних співвітчизників, які втратили громадянство, споріднені етнічні групи, а також історичні та етногенетичні простори, які в минулому належали державам і розуміються як «втрачені».

The Black Sea Region, during the centuries, has been stayed as a zone of geopolitical confrontation between borderland states of Bulgaria, Russia, Romania, Turkey, Ukraine, Moldova and others. Each of them, building geopolitical capacity, considers the region as a part of space of ethnogenesis, natiogenesis and politogenesis.The modern regionalism in political practices of the neighbouring states of the Black Sea Region has demonstrated different processes. In one case, it is the mechanism of decentralization and liberalization within global integrational tendencies, in other case – the practise of realization of Post-Imperial geopolitical ideologies. In such case, it is consequently directed to ruin territorial Status Quo. These processes on the stage of emergence and formation of the "soft power" policy have been developed in the form of "nation and justice revival" policy.The aim of this paper is to demonstrate the features of the Black Sea Region as borderland region and trans-boundary system, and to focus on the new features of social and informational spaces. Thus, emergence of the new actors – regional societies and local ethnocultural and diasporal groups on the political stage caused co-existence of different versions of historical "truth", political expediency, social justice in the region.The paper demonstrates that informational and communicational spaces became the arena for political actions of the states that conduct purposeful cultural and memorial policy. The aim of such measures has been declared the care of compatriots, preservation of memory about common past, making conditions for integration of the region to the semiotic and institutional state system.It was concluded that all subjects of regional geopolitical relations consider the transboundation of the Northern Black Sea Region as a strategic space for further national development. It is noted that national strategies in the early twenty-first century were transformed to expanded interpretation of "nations" that "came out" along the state borders and "included" their compatriots who lost their citizenship, related ethnic groups, as well as historical and ethnogenetic spaces that in the past belonged to the states and are understood as "lost". ; Причорномор'я протягом століть залишається зоною геополітичного протистояння прикордонних держав: Болгарії, Росії, Румунії, Туреччини, України, Молдови та інших. Вибудовуючи свою геополітичну суб'єктність, кожне з них розглядає регіон як частину простору етногенезу, націогенезу і політогенезу.Сучасний регіоналізм в політичних практиках суміжних держав Причорномор'я став проявом різних процесів. В одному випадку, як механізм децентралізації та лібералізації в рамках глобальних інтеграційних тенденцій, а в другому – як практика реалізації постімперських геополітичних ідеологій. У цьому випадку він в кінцевому рахунку спрямований на руйнування територіального статус-кво. Такі процеси на стадії зародження та оформлення проявляться в вигляді політики «м'якої сили» і відбуваються під ширмою «відродження» нації і справедливості.Мета статті – продемонструвати специфіку Причорномор'я як прикордонного регіону та транскордонної системи та акцентувати увагу на нових якостях соціального і інформаційного просторів. Так, вихід на політичну арену нових акторів – регіональних спільнот і локальних етнокультурних і діаспорних груп, зумовило співіснування різних версій історичної «правди», політичної доцільності, соціальної справедливості в регіону.В статті продемонстровано, що інформаційний та комунікаційний простори стали ареною для політичних дій держав, які проводять в регіоні цілеспрямовану культурну та меморіальну політику. Метою таких заходів проголошується турбота та захист співвітчизників, збереження пам'яті про спільне минуле, створення умов для інтегрування регіону в семіотичну та інституційну систему держави. Зроблено висновок про те, що усі суб'єкти регіональних геополітичних відносин розглядають транскордоння Північного Причорномор'я як стратегічний простір для подальшого національного розвитку. При цьому відзначено, що національні стратегії на початку ХХI ст. були трансформовані за рахунок розширеного тлумачення «націй», які «вийшли» за державні кордони та «включили» у свій склад закордонних співвітчизників, які втратили громадянство, споріднені етнічні групи, а також історичні та етногенетичні простори, які в минулому належали державам і розуміються як «втрачені».

This study analyses respectively the Chinese and the French language policies adopted by the People's Republic of China and France. As China intends to modernize and to promote Chinese throughout the country and abroad, we will use the comparative study to figure out if France could serve as an example in terms of language policy and language planning. The simplification of the Chinese characters, the romanization of the transcription of the Chinese characters and the promotion of the putonghua were considered as the major issues of the language affairs. With the opening and reform policy, the Chinese language is influenced by the foreign languages, especially English. Meanwhile, the authority try to promote the Chinese language over the world and reinforce its soft power, especially after the action plan the Belt and the Road Initiative was put forward. The French government does not regulate the choice of language in publications by individuals, but the use of French is required by law in commercial and work place communications. In addition to mandating the use of French in the territory of the Republic, the French government tries to promote French in the European Union and globally through institutions such as la Francophonie. We will adopt the diachronic method to demonstrate how the French government regulates its French language affairs both in language status and language corpus (language itself) and the evolution of the ideology of the language policy makers. By comparing the language affairs of the two countries in language status and corpus, the measures taken by France as the legal mechanism, the cooperation initiatives, the language promotion are of benefit to China, who shall also learn the lessons taken by France. As for the language system, the language policy and planning should take account of the specialty of the language to carry out appropriate measures favoring the use of the Chinese language. ; Cette recherche analyse respectivement les politiques linguistiques de la langue chinoise et française menées sous la République populaire de Chine et la Ve République française. En adoptant une approche comparative, nous essayons de voir si les expériences vécues par la France pourront servir de modèle à la Chine qui, en matière de travaux de l'aménagement linguistique de la langue chinoise, cherche à la moderniser et diffuser à l'ère d'information tant au niveau national qu'à l'échelle internationale. La simplification des caractères chinois, la romanisation de transcription des caractères chinois et la généralisation du putonghua constituent les trois préoccupations majeures des affaires linguistiques de la Chine. À cela s'ajoute que la multiplication des échanges internationaux fait en sorte que la promotion de la langue chinoise sur la scène internationale figure dans l'ordre du jour. D'autant que l'initiative stratégique les nouvelles Routes de soie terrestre et maritime demande davantage la diffusion de la langue chinoise le long de ces régions et une construction du Vivre ensemble des langues dans cette configuration multilingue. En partant du constat que, en France existe une société multilingue riche en culture et que ce pays d'influence internationale, face à la puissance de la langue anglaise, veut renforcer la vitalité et l'influence de la langue française, la présente étude examine les travaux linguistiques menés sous la Ve République française. Que ce soit sur le statut ou le corpus de la langue, nous notons que les mesures d'interventions de la France dont les suivis de contrôles, la démarche coopérative et participative en terminologie et néologie, la promotion de la langue française appuyée sur le réseau francophone seront profitables à la Chine. Mais en Chine, un pays tellement étendu, la mise en place d'une politique linguistique sera plus scrupuleuse en tenant compte de la disparité régionale et la différence entre le corpus des deux langues exige alors un aménagement spécifique.

The article is devoted to the urgent need to focus the efforts of media professionals and network activists on the approval of the mode of application of ideologically marked 'vocabulary of the past' in any media to describe contemporary events and phenomena. The author offers to extend the current Ukrainian media practice by recently purely indoor-editorial means of compliance with media hygiene — Vocabulary protocols. They are effective normalization means of Ukrainian media discourse under the conditions of unconventional Russian-Ukrainian military confrontation and, accordingly, the activation of military means of information and meaningful impact onUkrainethrough the media.There is no doubt that in the 'post-Soviet space' of the creelized media, very closely observed for all Ukrainian attempts to normalize the media discourse: the explicit means of linguistic lobotomy, applied on behalf of the Russian Federation, slowly lose their propaganda effectiveness in the Ukrainian information field.Thus, it's time for the aggressor to change the tactics of communicating: this implies wider application against Ukraine, in particular, the 'soft power' of lateral, linguistic structures in the media discourse on Ukraine, which Ukrainian and, more widely, the international public will not immediately recognize as pathogenic and directed towards to make mass media aware of the image of an inert, secondary, traced, 'reserve' donor territory without any signs of subjectivity. In this regard, the question of the toolkit of actual media hygiene is gaining inUkraine, and not only in it, the strategic weight — no less than a shrill necessity in the pristine and consistent information policy.Ukraine, in a state of aggressive proxy war, must implement not only the right to military response, but also actively apply symbolic violence to stop all attempts to colonially mark itself in any contemporary discourse. ; Статья посвящена насущной необходимости сосредоточить усилия медиаспециалистов и сетевых активистов вокруг согласования режима применения в медиа любой идеологически маркированной «лексики прошлого» для описания современных событий и явлений. С этой целью предлагается распространить в украинскую актуальную медиапрактику недавно чисто внутриредакционного средства соблюдения медиагигиены — протоколов согласования лексики. Они являются действенным средством нормализовать украинский медиадискурс в условиях неконвенционного российско-украинского военного противостояния и, соответственно, активации военных средств информационно-смыслового воздействия на Украину через СМИ. ; Статтю присвячено нагальній потребі зосередити зусилля медіафахівців та мережевих активістів коло погодження режиму застосування в медіа будь-якої ідеологічно маркованої «лексики минулого» для описування сучасних подій і явищ. З цією метою пропонується поширити в українську актуальну медіапрактику донедавна суто внутріредакційного засобу дотримання медіагігієни — протоколів погодження лексики. Вони є дієвим засобом нормалізовувати український медіадискурс за умов неконвенційного російсько-українського воєнного протистояння і, відповідно, активації військових засобів інформаційно-смислового впливу на Україну через медіа.Немає сумніву, що в «післясовєтському просторі» креолізованих медіа дуже уважно спостерігають за всіма певно українськими спробами нормалізувати медіадискурс: експліцитні засоби лінгвістичної лоботомії, застосовані від імені і за дорученням Російської Федерації, поволі втрачають на українському інформаційному полі свою пропагандистську ефективність. Отже, для агресора настав час змінювати комунікативну тактику: це передбачає ширше застосування проти України, зокрема, і «м'якої сили» латеральних, лінгвоконструкцій у медіадискурсі про Україну, що їх українська і ширше — міжнародна публіка не одразу розпізнає як патогенні та спрямовані нав'язати масовій медіасвідомості образ невдатної, вторинної, упослідженої, «запасної» території-донора без усяких ознак суб'єктності. У цьому зв'язку питання про інструментарій актуальної медіагігієни набуває в Україні, і не лише в ній, стратегічної ваги — не меншої, ніж кричуща потреба у притомній і послідовній інформаційній політиці.Україна у стані агресивної проксі-війни мусить реалізовувати не тільки право військової відповіді, а й активно застосувати символічне насильство для припинення всяких спроб колоніально маркувати себе у будь-яких сучасних дискурсах.

Abstract This paper reviews the trends in Earth observation (EO) and the possible impacts on markets of the new initiatives, launched either by existing providers of EO data or by new players, privately funded. After a presentation of the existing models, the paper discusses the new approaches, addressing both commercial and institutional markets. New concepts for the very high resolution markets, in Europe and in the US, are the main focus of this analysis. Two complementary perspectives are summarised: on the one hand, the type of system and its operational performance and, on the other, the related business models, concepts of operation and ownership schemes. Until now, Earth observation systems for the most critical institutional needs are mainly dedicated assets owned and operated by governments or public organisations, often at national level. Even in the case of dual use missions, the governmental and commercial operations are in general fully segregated for the very high resolution satellites. Recent evolutions could affect this paradigm. Firstly, the increased performance of commercial satellites has a high degree of convergence with defence needs: 25–30 cm resolution is now the benchmark or at least a very short term target for commercial missions. The second evolution is the development of hybrid procurement schemes, combining proprietary missions and data buy framework contracts, partly triggered by the budgetary constraints of public customers, some failures in the execution of large spy satellites contracts and by the willingness to foster the competitiveness of industry on the export market. New space is another trend, which is more disruptive. This trend begun in the Silicon Valley and spread worldwide, arousing our expectations, sometimes excessively. This new model involves not only start-ups but also big web actors with substantial investment capacity. Both aim to transforming space into a commodity, taking benefit from the convergence between Information technology and EO. Beside the massive constellations for broadband Internet access, some initiatives have been launched for Earth observation markets, targeting high resolution and high revisit. Last but not least, more and more countries, the newcomers, invest in their own EO capacity, confirming the soft power dimension of space but also opening new opportunities for international or regional cooperation. As many unpredictable events may occur, even in a short time frame, the last part of the paper has a prospective dimension. Based on market trends and industrial stakes, it discusses the realism and likelihood of possible scenarios and identifies their impacts on the EO landscape and the main stakeholders involved, in particular in Europe: – The governmental and institutional actors, using Earth observation data for their operational missions, with an evolving balance between sovereign assets and external services. – The commercial operators of very high resolution satellites, with the new market opportunities and the possible emergence of worldwide champions. – The satellite manufacturers and their competitiveness. – The role of nations and space agencies, including the non-dependence or national sovereignty and international cooperation dimensions. Based on the comparison of three "radical" scenarios, the conclusion shows that there are opportunities for service providers and satellite manufacturers. Even without clear answer to the future industrial, technical and political structure of EO systems, relevant indicators to be monitored during the next three-five years are identified. The last section focuses on Europe and the role of institutions in order to support European champions and small and medium companies in the new worldwide competition.

The article is devoted to the urgent need to focus the efforts of media professionals and network activists on the approval of the mode of application of ideologically marked 'vocabulary of the past' in any media to describe contemporary events and phenomena. The author offers to extend the current Ukrainian media practice by recently purely indoor-editorial means of compliance with media hygiene — Vocabulary protocols. They are effective normalization means of Ukrainian media discourse under the conditions of unconventional Russian-Ukrainian military confrontation and, accordingly, the activation of military means of information and meaningful impact onUkrainethrough the media.There is no doubt that in the 'post-Soviet space' of the creelized media, very closely observed for all Ukrainian attempts to normalize the media discourse: the explicit means of linguistic lobotomy, applied on behalf of the Russian Federation, slowly lose their propaganda effectiveness in the Ukrainian information field.Thus, it's time for the aggressor to change the tactics of communicating: this implies wider application against Ukraine, in particular, the 'soft power' of lateral, linguistic structures in the media discourse on Ukraine, which Ukrainian and, more widely, the international public will not immediately recognize as pathogenic and directed towards to make mass media aware of the image of an inert, secondary, traced, 'reserve' donor territory without any signs of subjectivity. In this regard, the question of the toolkit of actual media hygiene is gaining inUkraine, and not only in it, the strategic weight — no less than a shrill necessity in the pristine and consistent information policy.Ukraine, in a state of aggressive proxy war, must implement not only the right to military response, but also actively apply symbolic violence to stop all attempts to colonially mark itself in any contemporary discourse. ; Статья посвящена насущной необходимости сосредоточить усилия медиаспециалистов и сетевых активистов вокруг согласования режима применения в медиа любой идеологически маркированной «лексики прошлого» для описания современных событий и явлений. С этой целью предлагается распространить в украинскую актуальную медиапрактику недавно чисто внутриредакционного средства соблюдения медиагигиены — протоколов согласования лексики. Они являются действенным средством нормализовать украинский медиадискурс в условиях неконвенционного российско-украинского военного противостояния и, соответственно, активации военных средств информационно-смыслового воздействия на Украину через СМИ. ; Статтю присвячено нагальній потребі зосередити зусилля медіафахівців та мережевих активістів коло погодження режиму застосування в медіа будь-якої ідеологічно маркованої «лексики минулого» для описування сучасних подій і явищ. З цією метою пропонується поширити в українську актуальну медіапрактику донедавна суто внутріредакційного засобу дотримання медіагігієни — протоколів погодження лексики. Вони є дієвим засобом нормалізовувати український медіадискурс за умов неконвенційного російсько-українського воєнного протистояння і, відповідно, активації військових засобів інформаційно-смислового впливу на Україну через медіа.Немає сумніву, що в «післясовєтському просторі» креолізованих медіа дуже уважно спостерігають за всіма певно українськими спробами нормалізувати медіадискурс: експліцитні засоби лінгвістичної лоботомії, застосовані від імені і за дорученням Російської Федерації, поволі втрачають на українському інформаційному полі свою пропагандистську ефективність. Отже, для агресора настав час змінювати комунікативну тактику: це передбачає ширше застосування проти України, зокрема, і «м'якої сили» латеральних, лінгвоконструкцій у медіадискурсі про Україну, що їх українська і ширше — міжнародна публіка не одразу розпізнає як патогенні та спрямовані нав'язати масовій медіасвідомості образ невдатної, вторинної, упослідженої, «запасної» території-донора без усяких ознак суб'єктності. У цьому зв'язку питання про інструментарій актуальної медіагігієни набуває в Україні, і не лише в ній, стратегічної ваги — не меншої, ніж кричуща потреба у притомній і послідовній інформаційній політиці.Україна у стані агресивної проксі-війни мусить реалізовувати не тільки право військової відповіді, а й активно застосувати символічне насильство для припинення всяких спроб колоніально маркувати себе у будь-яких сучасних дискурсах.

У статті розглянуто концептуальні основи політики Японії щодо пострадянських країн та проаналізовано еволюцію її зовнішньої політики в регіоні з моменту розпаду Радянського Союзу до часів уряду прем'єр-міністра С. Абе, тобто з 1991 р. до 2016 р. Основну увагу приділено зовнішньополітичним ініціативам Японії "Євразійська дипломатія", "Центральна Азія плюс Японія" та "Арка свободи та процвітання", а також фінансовій допомозі країнам регіону. Визначені проблемні сфери та перспективи подальшого розвитку відносин Японії з пострадянськими країнами. ; В статье рассмотрены концептуальные основы политики Японии в отношении постсоветских стран и проанализирована эволюция ее внешней политики в регионе с момента распада Советского Союза до времен правительства премьер-министра С. Абэ, т. е. с1991 г. по2016 г. Основное внимание уделено внешнеполитическим инициативам Японии, таким как "Евразийская дипломатия", "Центральная Азия плюс Япония" и "Арка свободы и процветания", а также финансовой помощи странам региона. Выявлены проблемные сферы и перспективы дальнейшего развития отношений Японии с постсоветскими странами. ; This article gives an outline of conceptual foundations of Japan's political course towards the post-Soviet states and analyzes evolution of its foreign policy in the region since the collapse of the Soviet Union until Prime Minister Shinzo Abe's administration in the period from 1991 to 2016.As a result of conducted research the author concludes that Japan's policy in the post-Soviet region has expanded gradually from East to West and that its original strategy is still utilized by Japan's government.After the collapse of the Soviet Union, besides financial and nuclear security assistance to the region, the government of Japan focused on two main tasks, one being search of ways to resolve the dispute of the Kuril Islands - one of the most important issues of Japan's modern foreign policy, and the other one - establishing relations with Central Asian republics. The development of relationship between Japan and Central Asia was achieved by introducing the concept of "Eurasian diplomacy" and "Central Asia plus Japan" dialogue which led to further expansion of the scope of Japan's foreign policy towards the West. In 2006 the Minister of Foreign Affairs of Japan Taro Aso introduced the concept of "Arch of Freedom and Prosperity"in which Ukraine was mentioned for the first time. It is proved that the value-oriented diplomacy of Japan has deep roots and forms the basis of the policies of Japan's current administration. As for the financial assistance allocated to the region, the author emphasizes Japan's Official Development Assistance which was provided starting from1994. Inthis regard it is noted that the biggest recipient in the period from 1994 to 2014 was Uzbekistan.Further development of relations between Japan and post-Soviet states has good perspectives. Prime Minister Shinzo Abe's policy in the region is based on the previously introduced concepts and, at the same time, is more proactive compared to Japan's past governments. Therefore, one can expect positive trends and continued success of Japan's "soft power" diplomacy in Central Asia against its non-interference in the internal affairs of its Central Asian partners. On the other hand, an issue for Japan could be Shinzo Abe's promise to resolve the dispute of the Kuril Islands and to improve relations with Russia. It is believed that Japan will continue to support Ukraine in the issue of Russia's occupation of the Crimean Peninsula which took place in 2014 and its military aggression in Eastern Ukraine, and will be forced to balance its interests in both countries.

Most scholars attribute the development and ubiquity of global value chains to economic forces, treating law as an exogenous factor, if at all. By contrast, we assert the centrality of legal regimes and private ordering mechanisms to the creation, structure, geography, distributive effects and governance of Global Value Chains (GVCs), and thereby seek to establish the study of law and GVCs as rich and important terrain for research in its own right. Across a growing number of sectors and industries, value production is not just transnational in scope; it is organised and coordinated via global networks that link activities across as well as within firms and nations. These networks are increasingly referred to as 'Global Value Chains', or GVCs. The asserted causes of this phenomenon are multiple, and scholars debate which deserves designation as primary.1 We begin from the premise that GVCs are not only the product of shifting economic conditions. They also arise as firms engage dynamically with multiple, overlapping and often conflicting local, national, regional and transnational legal regimes, soft-law normative orders and private ordering mechanisms (hereinafter collectively described as 'law').2 This article seeks to establish the importance for both scholars and policymakers of investigating some of the complex ways in which the law shapes and is shaped by GVCs. The research agenda articulated here emerged from a series of ongoing conversations among a group of legal scholars, sociologists and political economists that first met in June 2014 under the auspices of the IGLP at Harvard University. For the most part, legal scholarship has only summarily or incidentally analysed GVCs, and similarly, GVCs scholars outside law have not made law a focal point of their theoretical or empirical analyses. We believe that placing law at the centre of the analysis of what have historically been treated as primarily 'economic structures' will not only enrich our understanding of the shape, nature and dynamic character of GVCs, but will also help to illuminate the complex inter-relationship between law and global political economy more broadly. We begin with a broad description of the question at the heart of our collective inquiry: how does law shape the structure and organisation of production globally and how is law impacted through this process? To make this meta-question more concrete, we articulate three thematic starting points for exploration of the relationship between law and GVCs: law and the geography of GVCs; law and the production and distribution of value and power in GVCs; and law and the coordination of GVCs (the latter being a process referred to in the GVC literature as 'governance'). We focus our research inquiry into the role of law in global structures of production on GVCs both because of their ubiquity in modern capitalism and the rich variety of extant scholarship (largely outside the field of law) exploring GVCs in a variety of industries and contexts. This combination of factors makes GVCs a rich source for research both empirically and theoretically. In an effort to suggest, albeit in a highly preliminary way, what a legal analysis of GVCs might entail, and what insights this line of inquiry might yield, we include brief descriptions of several ongoing research projects initiated by group members. Our goal is to invite scholars in law and related disciplines to begin to view the study of law and global production as an important and worthy field of research in its own right.