Досліджено специфіку історичної пам'яті та сучасного соціального міфу як важливих форм інтерпретацій минулого на основі результатів, положень та висновків, висловлених у працях вітчизняних та іноземних вчених. Розглянуто особливу їх актуальність в період трансформаційних змін суспільства. Проаналізовано проблему взаємодії та взаємозв'язку історичної пам'яті та сучасного соціального міфу та їх вплив на систему цінностей суспільства. ; Исследована специфика исторической памяти и современного социального мифа как важных форм интерпретации прошлого на основе результатов, положений и выводов, изложенных в трудах отечественных и зарубежных ученых. Рассмотрена особая их актуальность в период трансформационных изменений общества. Проанализирована проблема взаимодействия, взаисвязи исторической памяти и современного социального мифа, а также их влияние на систему ценностей общества. ; Problem setting. The analysis of the phenomenon of interpreting of the past history as a factor in constructing reality raises the interest of many contemporary thinkers. At the same time, in the modern world, the innovation is the use of historical memory and modern social myth to explain and construct the picture of the past. The power elites are actively using historical memory to form the image of the state and the nation, creating an official version of history in confronting their opponents in the international arena, seeking self-determination, positioning in the modern world, and most importantly - their own internal self-determination and consolidation. The special relevance of the research is given by the specifics of modern Ukrainian society, when in the conditions of the domination of the social uncertainty of a globalized world, recourse to the origins of national-civilizational identity becomes necessary in order to strengthen social and political stability. The rule of pluralism of ideas of comprehension of the past acts as the foundation for purposeful development of society, as well as stave one of the sources for the formation of new social perspectives. An important factor in increasing the need for a new interpretation of history can be recognized as the "acceleration of time", the distance from the past, requiring its explanation. The search for a "new" historical past, "other" interpretations of known historical facts is offset by mythological design.Recent research and publications analysis. Historiography of the author determined by the problem is large. The basis for understanding the modern myth was the work of M. Eliade, K. Levy-Strauss, R. Bart, B. Malinowski, M. Eliade, C. G. Jung, E. Cassirera. A. Schopenhauer, J. Sorel, P. Gurevich. The domestic scientific tradition of studying a social myth is only formed and characterized rather by the formulation of problems rather than their solution. The works of F. Anckersmith, T. Adorno, P. Nora, A. Assmann, P. Hutton, M. Khalbwax and others are devoted to the original interpretation of the philosophical interpretation of the phenomenon of historical memory. , and also in the range of scientific interests in the research of such contemporary Ukrainian scholars as Y. Hrytsak, L. Zashkilnyak, Y. Zerny, A. Kiridon, I. Girich, V. Masnenko, O. Smolyar, O. Udod, Yu. Shapoval and other.Paper objective. The purpose of the article is to understand the specificity of historical memory and modern social myth as forms of interpretation of the past history, explication of positive and negative in their interaction and the essence of their influence on the state of consciousness of society.Paper main body. The transformational state of society is always characterized by attempts to reconsider experience, to rearrange the content of historical memory, to adapt it to temporal political interests. The content and semantic content of knowledge about the ancient times often depend on subjective aspects, are constructed in the present and reflect the vision of the experience of the community in favor of certain power elites of light. An analysis of scientific literature on the problems of historical memory can distinguish its essential features. The main characteristics of historical memory are its social determinism, the basis for the formation of individual and social consciousness, which is why it directly affects the historical public consciousness. It is a significant component of the axioms of culture, not only presents itself as a value, but also realizes the need to preserve the integrity of the domestic spiritual space. The basis of historical memory is the connectivity. It reproduces the heredity and continuity of social existence, despite the fact that in some periods it exists in a latent form and is actualized in certain historical conditions. For specific features of historical memory belongs selectivity, value color, tendency to irrationality, binarism, as a constant the process of memorizing and forgetting. Historical memory in modern political realities is not a constant. It is modeled and varied depending on the interests and tasks of political groups and parties.At the same time, the mechanisms of the mythologization of history, which considerably increases the importance of understanding the features of the myth as a form of interpretation of history, become of no less importance in the modern world. the most important properties of social myth as a form of interpretation of the historical past is its fundamental difference from the classical, archaic. The archaic myth was the basis of its creation folk art, aimed at protecting the family, people, the state, to preserve the health of man, people, country, nature, the accumulation of mass energy, which mobilized people for certain actions. The modern myth does not have such a clear positive orientation - the duality of its consequences lies in the fact that it can both consolidate society and threaten the absolute destruction of society. Among the main features of the social myth, researchers distinguish his artificiality, purposeful construction in the interests of certain social groups, in contrast to the spontaneously formed archaic myths; he is increasingly rationalized and ideologized. It is also important to note that modern myth has a purely functional, not cognitive value. Consumption as a sign of modern myth leads to the fact that he is not "burdened" by moral intentions.The modern myth has a dual character: the constructive role of the myth manifests itself in the ability to ensure the integrity of society. A destructive role manifests itself in its ability to radically change the cultural and moral guidelines of society. The technical capabilities of the information society, the excessive amount of information have become the cause of activating myth-making activity.Conclusions of the research. Historical memory and contemporary social myth as a form of interpretation of the past history have rather common features and influence each other vigorously. Also, their actualization and active inclusion in the comprehension of life occur in the crisis periods of history, when there is a need to overcome real or imaginary "breaks of being", to fill the fragmentation of scientific, philosophical, moral and religious searches. For us, it is important:first, the attraction of objective scientific research to the modern interpretation of the historical past, and secondly, their ethicization, filling the moral assessments of the events of the past from the standpoint of universal values of our time since they have a powerful mobilizing influence on the public consciousness and are really capable of changing the course of modern events.
Вивчення історії Криму як комплексного поняття, що має географічний, етнічний та політичний аспекти, у ХІХ ст. в Російській імперії мало свою специфіку. Остання потребує на спеціальне дослідження, особливо з погляду поступової зміни пріоритетів у підходах істориків. Серед головних напрямків цієї зміни слід згадати перехід від розгляду історії Криму як історії політичної та полі-етнічної в діахронії до історії моноетнічної та співіснування останньої з історією політичною. Головними зовнішніми чинниками цього процесу стали як приєднання Криму до Російської імперії й втрата державності, що призводило до певного інтересу до державницької традиції на території півострову, так і різке зменшення кримсько-татарського населення на півострові як наслідок подій Східної війни та масової еміграції. Останнє, в умовах зростання уваги до ідеї народності, актуалізувало сприйняття історії Криму як історії етнічної, й призвело до появи історії змішаного етно-політичного типу, яка формально характеризувалася як історія народна – кримських татар. У статті ці зміни історичних парадигм розглядаються головним чином на прикладах загальних праць Станіслава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврийского» («История о Таврии») та Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станіслав Сестренцевич Богуш простежує історію Криму від давньої історії до 1783 р., вважаючи її в цей період самобутнім процесом. Він звертає увагу на зв'язок історії півострова зі світовою, як західною, так і східною. Історія Кримського ханства розглядається ним як частина історії імперії Моголів. Однак з 1783 р., на його думку, історія Криму вже має розглядатися як частина історії Російської імперії. Дальшому розвитку історіографії історії Криму сприяла увага дослідників до історії Новоросійського краю та публікація історичних джерел. Це стало науковим підґрунтям для появи праці Феоктиста Хартахая, в якій автор поставив за мету простежити долю кримських татар. Він піднімає низку важливих питань, такі, як час заснування Кримського ханства, становище християн в цій державі, еволюція кримсько-татарського суспільства від агресивного військового в цивільному напрямку та інші. Приділяючи увагу внутрішній історії, автор показує кримських татар як народ, що створив своєрідну культуру, згадує окремих правителів, які розуміли необхідність внутрішніх реформ. Водночас іноді історик, у дусі народницької історіографії, використовує протиставлення народу державі. ; Изучение истории Крыма как комплексного понятия, которое объединяет географический, этнический и политический аспекты, в ХІХ в. имело в Российской империи свою специфику. Последняя нуждается в специальном исследовании, особенно с учетом постепенного изменения приоритетов в подходах историков. Среди главных направлений этих изменений следует упомянуть переход от рассмотрения истории Крыма как истории политической и полиэтнической в диахронии к истории моноэтнической и сосуществование последней с историей политической. Главными внешними факторами этого процесса стали как присоединение Крыма к Российской империи и утрата государственности, так и резкое сокращение численности крымско-татарского населения на полуострове вследствие событий Восточной войны (1853-1856) и массовой эмиграции. Последнее, в условиях увеличения внимания к идее народности, актуализировало восприятие истории Крыма как истории этнической, и привело к появлению истории смешанного этно-политического типа, которая формально характеризовалась как история народная – крымских татар. В статье эти изменния исторических парадигм рассамтриваются главным образом на примерах общих работ Станислава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврического» («История о Таврии») и Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станислав Сестренцевич Богуш прослеживает историю Крыма с древности до 1783 года, рассматривая ее в этот период как самобытный процесс. Он обращает внимание на связь истории полуострова с всеобщей историей как Запада, так и Востока. История Крымского ханства рассматривается ним как последняя часть истории империи Моголов. Однако с 1783 года, по его мнению, история Крыма должна рассматриваться как часть истории Российской империи. Дальнейшему развитию историографии истории Крыма способствовало внимание исследователей к истории Новороссийского края и публикация исторических источников. Это стало научной основой для появления работы Феоктиста Хартахая, в которой автор поставил цель проследить судьбу крымских татар. Он касается ряда важных вопросов, таких, как время основания Крымского ханства, положения христиан н в этом государстве, эволюция крымско-татарского общества от агрессивного военного в направлении гражданского и другие. Уделяя внимание внутренней истории, автор изображает крымских татар как народ, который создал своеобразную культуру, упоминает отдельных правителей, которые понимали необходимость внутренних реформ. В то же время историк иногда, в духе народнической историографии, противопоставляет народ государству. ; The studying of Crimea history as complex definition with geography, ethnic and political aspects, has its own specific in Russian empire in XIX c. This specific needs in particular investigation, especially because of gradual changing of priorities in historians' approaches. Among the main trends of the transformation we should name the transition from interpretation of Crimea history as political and poly-ethnic one to the mono-ethnic history and their co-existing with political history. The main external factors of that process became as connection of Crimea with Russian empire and the lost of the state, what inspire some interest to the state tradition on peninsula, as a radical dimension of Crimean Tatars population on peninsula followed the Eastern War 1853-1856 caused their mass emigration to Ottoman empire. This fact in connection with growing of interest towards idea of people (before all as ethnic and also as social phenomena), made influence to accepting the history of Crimea as ethnic history. As the result, the history of melted ethnic-political type appeared, wich was presented formally as history of ethnic or people – of Crimean Tatars. In the article this changing of investigation patterns is studied in the whole on examples of the works of Stanislav Sestrentsevich Bogush's «The history on reign of Khersones of Tauria»(«The history of Tauria») and of Pheoktist Khartakhaj «The historian fate of the Crimean Tatar». Stanislav Sestrentsevich Bogush studies the Crimea history from ancient time until 1783, he accepts this period of history as specific one. Stanislav Sestrentsevich Bogush pays his attention to connection between historical process on peninsula and world one, both of West and East. The history of Crimean Khanat appears as the last part of Mogol's empire. But, on his opinion, after 1783 the history of Crimea should be studied as the part of the Russia empire history. He following development of historiography of Crimea history was grounded on growing of investigation of the Southern Ukraine history and on the publishing of new historical sources. This created the scientific base for appearance of Pheoktist Khartakhaj's work devoted to the historian fate of the Crimean Tatar. The author studies many different problems such as foundation of Crimean Khanat, the attitude towards Christians in this state, the evolution of Crimean Tatar society from aggressive military to civil one. The author studies internal history and shows the Crimean Tatar as a people which created particular culture, he mentions some rulers who understood the need in internal reforms. Simultaniously the historian according to people historiography sometimes put in contrary the people and the state.
Aquesta tesi s'emmarca en l'espai polític etíop i abasta cronològicament la fase 1855-1930. Es tracta d'una anàlisi al voltant de les transformacions que es produeixen entre els regnats de Tewódros II (1855-1868) i Menelik II (1889-1913), on els principals eixos d'estudi són la tradició i la modernitat. La qüestió que s'hi planteja és: Que té l'espai polític etíop anterior a la coronació de Haile Sellassie d'estat modern i quina presència real te el model cultural i polític associat al salomonisme? Tot mirant de respondre a aquesta qüestió clau, s'hi analitzen altres temes que són complementaris i que d'alguna manera, es dedueixen del binomi modernitat-tradició. Entre aquests hi ha la batalla d'Adwa (1896) com a element fundador d'aquesta modernitat, o bé, de forma més diluïda el procés de Statebuilding dut a terme per Tewódros II, Yohannes IV i Menelik II, cadascú amb el seu propi projecte d'estat. Una altra qüestió que requereix atenció és el desplegament de l'autoritat de la reialesa: com a aquesta a través d'una sèrie de mecanismes es legitima, per mitjà del discurs escrit, però també per mitjà de l'escenografia del poder i de la selecció de determinades accions d'ordre polític. També caldrà analitzar les relacions entre el centre de poder i els centres secundaris, entre la capital i les províncies, entre totes elles i la perifèria immediata- o suburbial- i la que es troba més allunyada. Tot plegat va lligat amb els discursos sobre el poder i també emesos des d'aquest i té a veure amb l'apropiació i exercici d'una determinada narrativa històrica i un projecte de país. La investigació es recolza, a més a més d'un estudi del país com a realitat política en transformació a partir de textos històrics, en l'anàlisi comparatiu d'estudis de cas, tot comparant el procés abissini amb Egipte, Oman-Zanzíbar i Madagascar al llarg del s. XIX. Certament, l'aplicació i anàlisi d'estudis de cas permet establir una mesura qualitativa del grau d'implantació de la modernització a la llum de les grans transformacions del segle i de la penetració d'idees que en el llarg recorregut degotegen al continent des dels inicis de la presència europea. ; Esta tesis se enmarca en el espacio político etíope y abarca cronológicamente la fase 1855-1930. Se trata de un análisis en torno a las transformaciones que se produjeron entre los reinados de Tewodros II (1855-1868) y Menelik II (1889-1913), tomando como principal eje de estudio la tradición y la modernidad. La cuestión que se plantea es: ¿Qué tiene el espacio político etíope anterior a la coronación de Haile Sellassie de estado moderno y qué presencia real tiene el modelo cultural y político asociado al Salomonismo? Además de tratar de responder a esta cuestión clave, se analizan otros temas que son complementarios y que de alguna manera, se deducen del binomio modernidad-tradición. Entre estos está la batalla de Adwa (1896) como elemento fundador de esta modernidad, o si se prefiere, de forma más diluida, el proceso de Statebuilding llevado a cabo por Tewodros II, Yohannes IV y Menelik II, cada uno con su propio proyecto de estado. Otra cuestión que requiere atención es el despliegue de la autoridad de la realeza: como esta se legitima a través de una serie de mecanismos, recurriendo al discurso escrito, la escenografía del poder – el llamado Estado Teatral- y la elección de determinadas acciones de orden político. También habrá que analizar las relaciones entre el centro de poder y los centros secundarios, entre la capital y las provincias, entre todas ellas y la periferia inmediatamente suburbial- y la que se encuentra más alejada. Todo ello va ligado con los discursos sobre el poder y también emitidos desde este y tiene que ver con la apropiación y ejercicio de una determinada narrativa histórica y un proyecto de país. La investigación se apoya, además de un estudio del país como realidad política en transformación a partir de textos históricos, en el análisis comparativo de estudios de caso, comparando el proceso abisinio con Egipto, Omán-Zanzíbar y Madagascar a lo largo del s. XIX. Ciertamente, la aplicación y análisis de estudios de caso permite establecer una medida cualitativa del grado de implantación de la modernización a la luz de las grandes transformaciones del siglo, tomando en consideración que el concepto, "modernización" se refiera aquí principalmente a la penetración de ideas, proceso de largo recorrido que se remonta a los orígenes y gradual implantación de la presencia europea en el continente africano. ; The present thesis focuses on the Horn of Africa as a political region, between mid-nineteenth century and early twentieth century. It analyses the developments that took place between the reigns of Tewodros II (1855-1868) and Menelik II (1889-1913). This paper stresses the relevance of the relationship between tradition and modernity. The question at stake is: To what extent is the political Ethiopian entity prior to Haile Sellassie's coronation a modern state and how much is there of the political and cultural tradition associated with Neo-Salomonism? While trying to answer this two fold question, other issues will be analyzed. These issues are complementary and can be inferred from the binomial relationship that arises from tradition and modernity. Among them, the Batlle of Adwa (1896), which can be considered a hallmark in the modernizing process, along with Tewódros II's, Yohannes IV's and Menelik II's efforts, each of them including variations of a wider state-building scheme. Another issue that requires attention is the different ways in which royal authority deploys itself through written speech, the selection of different political strategies and mechanisms, and finally, royal etiquette and ritual, that is: the Theater State. The existing connections between the capital city and the provincial centers, the central and the local levels of power, what is the immediate periphery and the regions that fall far from the center need also to be discussed. The methodology used is based on thorough research of textual analysis of primary and secondary sources. Some case studies are considered in the light of changes occurring throughout the 19th Century in East Africa. The chosen case-studies refer to Egypt at the time of Muhammad Ali and Khedive Ismail, the sultanate of Oman-Zanzibar and, finally, Madagascar in the years before the French conquest. Certainly, a regional and synchronic approach through case-study analysis should help to establish a qualitative measure of the degree of modernization in the light of the great transformations of the century. Finally, it must be said that this modernization process is seen not from the traditional evolutionary perspective, but rather, a penetration of ideas and gradual transformation of local cultures, which began with the early contacts with European travelers.
Вивчення історії Криму як комплексного поняття, що має географічний, етнічний та політичний аспекти, у ХІХ ст. в Російській імперії мало свою специфіку. Остання потребує на спеціальне дослідження, особливо з погляду поступової зміни пріоритетів у підходах істориків. Серед головних напрямків цієї зміни слід згадати перехід від розгляду історії Криму як історії політичної та полі-етнічної в діахронії до історії моноетнічної та співіснування останньої з історією політичною. Головними зовнішніми чинниками цього процесу стали як приєднання Криму до Російської імперії й втрата державності, що призводило до певного інтересу до державницької традиції на території півострову, так і різке зменшення кримсько-татарського населення на півострові як наслідок подій Східної війни та масової еміграції. Останнє, в умовах зростання уваги до ідеї народності, актуалізувало сприйняття історії Криму як історії етнічної, й призвело до появи історії змішаного етно-політичного типу, яка формально характеризувалася як історія народна – кримських татар. У статті ці зміни історичних парадигм розглядаються головним чином на прикладах загальних праць Станіслава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврийского» («История о Таврии») та Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станіслав Сестренцевич Богуш простежує історію Криму від давньої історії до 1783 р., вважаючи її в цей період самобутнім процесом. Він звертає увагу на зв'язок історії півострова зі світовою, як західною, так і східною. Історія Кримського ханства розглядається ним як частина історії імперії Моголів. Однак з 1783 р., на його думку, історія Криму вже має розглядатися як частина історії Російської імперії. Дальшому розвитку історіографії історії Криму сприяла увага дослідників до історії Новоросійського краю та публікація історичних джерел. Це стало науковим підґрунтям для появи праці Феоктиста Хартахая, в якій автор поставив за мету простежити долю кримських татар. Він піднімає низку важливих питань, такі, як час заснування Кримського ханства, становище християн в цій державі, еволюція кримсько-татарського суспільства від агресивного військового в цивільному напрямку та інші. Приділяючи увагу внутрішній історії, автор показує кримських татар як народ, що створив своєрідну культуру, згадує окремих правителів, які розуміли необхідність внутрішніх реформ. Водночас іноді історик, у дусі народницької історіографії, використовує протиставлення народу державі. ; Изучение истории Крыма как комплексного понятия, которое объединяет географический, этнический и политический аспекты, в ХІХ в. имело в Российской империи свою специфику. Последняя нуждается в специальном исследовании, особенно с учетом постепенного изменения приоритетов в подходах историков. Среди главных направлений этих изменений следует упомянуть переход от рассмотрения истории Крыма как истории политической и полиэтнической в диахронии к истории моноэтнической и сосуществование последней с историей политической. Главными внешними факторами этого процесса стали как присоединение Крыма к Российской империи и утрата государственности, так и резкое сокращение численности крымско-татарского населения на полуострове вследствие событий Восточной войны (1853-1856) и массовой эмиграции. Последнее, в условиях увеличения внимания к идее народности, актуализировало восприятие истории Крыма как истории этнической, и привело к появлению истории смешанного этно-политического типа, которая формально характеризовалась как история народная – крымских татар. В статье эти изменния исторических парадигм рассамтриваются главным образом на примерах общих работ Станислава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврического» («История о Таврии») и Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станислав Сестренцевич Богуш прослеживает историю Крыма с древности до 1783 года, рассматривая ее в этот период как самобытный процесс. Он обращает внимание на связь истории полуострова с всеобщей историей как Запада, так и Востока. История Крымского ханства рассматривается ним как последняя часть истории империи Моголов. Однако с 1783 года, по его мнению, история Крыма должна рассматриваться как часть истории Российской империи. Дальнейшему развитию историографии истории Крыма способствовало внимание исследователей к истории Новороссийского края и публикация исторических источников. Это стало научной основой для появления работы Феоктиста Хартахая, в которой автор поставил цель проследить судьбу крымских татар. Он касается ряда важных вопросов, таких, как время основания Крымского ханства, положения христиан н в этом государстве, эволюция крымско-татарского общества от агрессивного военного в направлении гражданского и другие. Уделяя внимание внутренней истории, автор изображает крымских татар как народ, который создал своеобразную культуру, упоминает отдельных правителей, которые понимали необходимость внутренних реформ. В то же время историк иногда, в духе народнической историографии, противопоставляет народ государству. ; The studying of Crimea history as complex definition with geography, ethnic and political aspects, has its own specific in Russian empire in XIX c. This specific needs in particular investigation, especially because of gradual changing of priorities in historians' approaches. Among the main trends of the transformation we should name the transition from interpretation of Crimea history as political and poly-ethnic one to the mono-ethnic history and their co-existing with political history. The main external factors of that process became as connection of Crimea with Russian empire and the lost of the state, what inspire some interest to the state tradition on peninsula, as a radical dimension of Crimean Tatars population on peninsula followed the Eastern War 1853-1856 caused their mass emigration to Ottoman empire. This fact in connection with growing of interest towards idea of people (before all as ethnic and also as social phenomena), made influence to accepting the history of Crimea as ethnic history. As the result, the history of melted ethnic-political type appeared, wich was presented formally as history of ethnic or people – of Crimean Tatars. In the article this changing of investigation patterns is studied in the whole on examples of the works of Stanislav Sestrentsevich Bogush's «The history on reign of Khersones of Tauria»(«The history of Tauria») and of Pheoktist Khartakhaj «The historian fate of the Crimean Tatar». Stanislav Sestrentsevich Bogush studies the Crimea history from ancient time until 1783, he accepts this period of history as specific one. Stanislav Sestrentsevich Bogush pays his attention to connection between historical process on peninsula and world one, both of West and East. The history of Crimean Khanat appears as the last part of Mogol's empire. But, on his opinion, after 1783 the history of Crimea should be studied as the part of the Russia empire history. He following development of historiography of Crimea history was grounded on growing of investigation of the Southern Ukraine history and on the publishing of new historical sources. This created the scientific base for appearance of Pheoktist Khartakhaj's work devoted to the historian fate of the Crimean Tatar. The author studies many different problems such as foundation of Crimean Khanat, the attitude towards Christians in this state, the evolution of Crimean Tatar society from aggressive military to civil one. The author studies internal history and shows the Crimean Tatar as a people which created particular culture, he mentions some rulers who understood the need in internal reforms. Simultaniously the historian according to people historiography sometimes put in contrary the people and the state.
Zusammenfassung: Als Psychotherapeut und ehemaliger Kantonsrat beschreibt der Autor die Bedeutung einer Sozialisation mit dem Ziel der Emanzipation und Autonomieentwicklung in der Politik. Er zeigt, wie ambivalent die politische Praxis diesbezüglich ist. Er verbindet seine Ausführungen auch mit der Bedeutung des emanzipatorischen Aspektes der Psychotherapie und stellt die These auf, dass Psychotherapie von Politik nicht zu trennen ist. Wenn Psychotherapie Menschen verändert und emanzipatorisch wirkt, so hat das einen politischen Impakt. Er fordert die Psychotherapeuten auf, sich der politischen Bedeutung ihrer Arbeit bewusst zu sein und die eigenen Therapiekonzepte ideologiekritisch immer wieder auf unerkannte politische Einschlüsse aus dem Zeitgeist zu hinterfragen. Erkenntnisse der Therapeuten aus dem Sprechzimmer sollen auch in geeigneter Form öffentlich gemacht werden, nicht nur in Fachzeitschriften.Schlüsselwörter: Psychotherapie, Politik, Emanzipation, Menschenrechte ; Summary: The author, in his role as psychotherapist and former member of the Cantonal Council, describes the meaning of socialization with the goal of emancipation and the development of autonomy in politics. In this regard he shows how ambivalent political practice is. He also links his submissions to the meaning of the emancipatory aspects of psychotherapy and puts forward the thesis that psychotherapy cannot be separated from politics. If psychotherapy changes people and works in an emancipatory way, then it has a political impact. He calls upon psychotherapists to be aware of the political meaning of their work and to be ideologically critical of their therapy concepts and to constantly question unknown political inclusions emerging from the spirit of our times. Therapists' insights from the consulting room should be made public in an appropriate form, and this should not just be in professional journals.Keywords: Psychotherapy, Politics, Emancipation, Human rights ; Le cœur de l'action politique est de réglementer les affaires de la collectivité en adoptant des décisions contraignantes. Il s'agit des affaires publiques, et avec elles du cadre social dans lequel les hommes et les sous-systèmes d'une collectivité grandissent, auquel ils participent et qu'ils co-organisent, dans lequel ils parviennent à maturité ou souffrent. Un politicien est donc en ce sens quelqu'un qui se saisit des affaires publiques et qui contribue à l'organisation des conditions de vie sociale par son action politique. Il s'occupe des maux de la société.Par opposition, les psychothérapeutes s'occupent généralement de la souffrance subjective des individus vivant dans la société. C'est en ce sens que la psychothérapie et la politique entrent en interaction. La politique et la psychothérapie ne peuvent être déconnectées l'une de l'autre. Lorsque la psychothérapie contribue à l'émancipation des individus, elle représente une force capable de changer la société et a donc une portée politique.L'intérêt curatif de la psychothérapie (guérison des maladies) ne peut être déconnecté de l'intérêt émancipatoire (promotion du développement de la personnalité pour aboutir à l'autonomie et à la responsabilisation sociale). La psychothérapie est enracinée dans un cadre culturel, social et politique. Elle fait à ce titre partie de la société et partie du système. C'est l'un des grands défis posés à notre profession que de ne pas s'engager plus loin dans le système malgré cette imbrication, mais de garder en ligne de mire les interactions entre les souffrances subjectives et la société, de même que les maux de la société. Le processus thérapeutique doit être organisé de façon à pouvoir agir sur le système auquel on appartient (la famille ou autre cercle), de s'y développer, donc de souffrir moins. Cela suppose une guérison durable grâce à l'émancipation et au développement de la personnalité.Dans la culture politique de la Suisse, la diversité est un élément important. Notre pays possède une belle diversité de partis dans son paysage politique. Cette situation aiguise la concurrence entre les partis, qui se dispute pouvoir et influences. Le spectre politique reflète les postures sociales et les contradictions, qui se manifestent aussi à l'intérieur de chacun des partis par des querelles intestines. Tout système politique qui offre une pluralité de partis ouvre la voie à une polarisation et à des projections de chacun sur les autres. Au lieu de considérer la logique contradictoire dans son ensemble et de chercher des solutions pour y remédier, les partis ne se servent souvent que d'aspects isolés pour se démarquer des autres partis. Le système de concordance va à l'encontre de ce principe en Suisse en intégrant les principaux partis dans le gouvernement, à tous les niveaux politiques (communes, cantons, Confédération). C'est l'une des différences les plus marquantes avec les formes de démocratie des autres pays où le parti majoritaire gouverne. Le système de concordance oblige à mener des débats pour adopter des réglementations et les appliquer.Cet aspect de la politique suisse démontre à quel point l'on se soucie que la politique ne conduise pas à une normalisation de tout. La politique en Suisse se caractérise en règle générale par son pragmatisme et le respect des minorités dans la société. Sans cette préoccupation particulière pour les minorités, la Suisse serait menacée dans son unité en tant qu'état et société cohérente rassemblant plusieurs régions linguistiques. Ce qui caractérise et unit la Suisse est, entre autres choses, ce sentiment commun de ne pas vouloir être rattaché aux différents voisins plus grands : les Tessinois sont fiers de ne pas être italiens mais suisses, les Romands de ne pas être français mais suisses, les Suisses alémaniques de ne pas être allemands. La Suisse peut donc être considérée comme une oasis pour tous ceux qui ont fui la pression de la normalisation culturelle et politique des grands pays voisins et qui savent pouvoir compter ici sur un système fédéral.Il existe aussi divers courants et diverses orientations en psychothérapie. La diversité est une valeur également prisée dans les soins de base en psychothérapie, principe que défend la Charte suisse pour la psychothérapie.Une démocratie mature a besoin de citoyens autonomes, émancipés et s'appuie sur la déclaration des droits de l'homme de l'ONU. Il en va de même pour la psychothérapie. La normalisation et les adaptations aux besoins sociaux constituent un danger pour le développement politique et le développement de la psychothérapie. Il faut bien comprendre que les deux sont soumis à un processus d'évolution perpétuel. Du point de vue émancipatoire, les deux doivent veiller à ne pas écouter les sirènes populistes ou (dans le domaine de la psychothérapie) à ne pas se laisser emporter sans réfléchir par les courants dominants de l'époque, qui relèguent l'objectif émancipatoire dans les profondeurs. L'histoire des relations de la psychothérapie par rapport aux évolutions politiques en dit long. Aujourd'hui, la psychothérapie émancipatoire risque d'être noyée par l'intégration, sans sens critique, de concepts thérapeutiques ésotériques, idéologiques et orientaux mal compris, qui entrainent une nouvelle dépendance envers des gourous et maitres. Des risques comparables existent en politique par le fait de suivre des leaders idéologiques.Mots clefs : Psychothérapie, politique, émancipation, droits de l'homme ; Riassunto: L'autore, psicoterapeuta ed ex-membro del Gran Consiglio, descrive il significato di una socializzazione finalizzata all'emancipazione e allo sviluppo dell'autonomia in politica, mostrando come sia ambivalente a questo riguardo la pratica politica. Collega le sue argomentazioni anche al significato dell'aspetto emancipatorio della psicoterapia e basa questa tesi sull'inseparabilità di psicoterapia e politica: se la psicoterapia cambia le persone e agisce in modo emancipatorio, ciò ha un impatto politico. L'autore esorta gli psicoterapeuti a essere consapevoli del significato politico del proprio lavoro e ad analizzare sempre criticamente rispetto all'ideologia i propri concetti terapeutici, considerando le implicazioni politiche dello spirito del tempo. Le cognizioni che il terapeuta sviluppa nella pratica all'interno del suo studio devono essere, in forma idonea, rese anche pubbliche non solo sulle riviste specializzate.Parole chiave: Psicoterapia, Politica, Emancipazione, Diritti humani
"Skill--specifically the distinction between the "skilled" and "unskilled"--Is generally defined as a measure of ability and training, but Does Skill Make Us Human? shows instead that skill distinctions are used to limit freedom, narrow political rights, and even deny access to imagination and desire. Natasha Iskander takes readers into Qatar's booming construction industry in the lead-up to the 2022 World Cup, and through her unprecedented look at the experiences of migrant workers, she reveals that skill functions as a marker of social difference powerful enough to structure all aspects of social and economic life. Through unique access to construction sites in Doha, in-depth research, and interviews, Iskander explores how migrants are recruited, trained, and used. Despite their acquisition of advanced technical skills, workers are commonly described as unskilled and disparaged as "unproductive," "poor quality," or simply "bodies." She demonstrates that skill categories adjudicate personhood, creating hierarchies that shape working conditions, labor recruitment, migration policy, the design of urban spaces, and the reach of global industries. Iskander also discusses how skill distinctions define industry responses to global warming, with employers recruiting migrants from climate-damaged places at lower wages and exposing these workers to Qatar's extreme heat. She considers how the dehumanizing politics of skill might be undone through tactical solidarity and creative practices. With implications for immigrant rights and migrant working conditions throughout the world, Does Skill Make Us Human? examines the factors that justify and amplify inequality"--
Das International Social Survey Programme (ISSP) ist ein länderübergreifendes, fortlaufendes Umfrageprogramm, das jährlich Erhebungen zu Themen durchführt, die für die Sozialwissenschaften wichtig sind. Das Programm begann 1984 mit vier Gründungsmitgliedern - Australien, Deutschland, Großbritannien und den Vereinigten Staaten - und ist inzwischen auf fast 50 Mitgliedsländer aus aller Welt angewachsen. Da die Umfragen auf Replikationen ausgelegt sind, können die Daten sowohl für länder- als auch für zeitübergreifende Vergleiche genutzt werden. Jedes ISSP-Modul konzentriert sich auf ein bestimmtes Thema, das in regelmäßigen Zeitabständen wiederholt wird. Details zur Durchführung der nationalen ISSP-Umfragen entnehmen Sie bitte der Dokumentation. Die vorliegende Studie konzentriert sich auf Fragen zu sozialen Beziehungen und sozialen Netzwerken.
"1918" bezeichnet mehr als das Ende des Ersten Weltkriegs. Der Jahresbezug begründet häufig auch bildungsgeschichtliche Narrative. Hingegen fragt der Band nach Gleichzeitigkeiten von Zäsuren und Tradierungen, Brüchen und Kontinuitäten in regionalen, nationalen, europäischen und globalen Perspektiven. Er untersucht vielfältige Paradoxien vermeintlich alter und neuer pädagogischer Kulturen und Praktiken ebenso wie Ambivalenzen der Jugend zwischen Aufbegehren und Anknüpfung an Bildungsideale. Auch die Infragestellung von Schule und Pädagogik, ihre Relegitimierung sowie die Verflechtung von Sozialdemokratie und Sozialismus mit Bildungsreformen und -traditionen werden fokussiert. Damit zielt der Band auf den vielfach beschriebenen «Kampf der Ideologien» in der Zwischenkriegszeit und auf die Zirkulation konkurrierender Wissen, sodass er bildungshistorisch die komplexe Offenheit von 1918 diskutiert. (DIPF/Orig.)
Exploring the extant literature on grandparents reveals that, in many cases ?grandparent? is de facto synonymous with ?grandmother?. The world of the grandfather remains elusive, although evidence is emerging that recognise the significance of the role within contemporary cultures. Much of the European enquiry has focused on older, retired grandfathers. Emerging literature from Northern Europe and Australasia is seeking enquiry from a more diverse group of grandfathers. Irish enquiry to date has explored grandparents (predominantly grandmothers) in the context of intergenerational relationships. There is no literature that explores the grandfather and his place in the family within contemporary Ireland. As the literature exposes a gap in enquiry from grandfathers, this enquiry asked of grandfathers in a border area between Northern Ireland and Republic of Ireland. The areas in focus are known as RAPID areas (Revitalising Areas by Planning, Investment and Development) identified by the Government as potentially disadvantaged. Populations in these areas are challenging to access and the group of grandfathers, many of who had spent time in prison related to sectarian and criminal activities, can be designated as hard-to-reach. Aim: The aim of this study was to develop a Grounded Theory that explained how men in identified designated disadvantaged areas of Ireland experience grandfathering. Methodology: This study was guided by a constructivist epistemology and the principles of Grounded Theory as described by Charmaz. Data was gathered in two disadvantaged or RAPID areas in an urban area at a border between Northern Ireland and the Republic of Ireland. 30 interviews were conducted with 23 grandfathers. There was equal distribution between the two areas. Data was collected through interviews and analysed using the concurrent processes of constant comparative analysis, data collection, theoretical sampling and memo writing. During the process, the men refused to be audiotaped and interviewed as a response to an international concern and completion of the study was jeopardised. Following certain reassurances, the interviews continued unrecorded. The participants were working class men who were mostly unemployed or in part-time employment. The average age on becoming a grandfather in the sample was 47 years (range 32-62). Many of the men were exprisoners of the political Troubles in Northern Ireland or from criminal activity. Two men identified themselves as gay men (only one on audio recording). Some of the men had second marriages/relationships experiencing young children and grandchildren the same age. Findings: The participants? main concerns were related to their desire to ?pay back? for what they felt they had not given to their children. Initially the concept of ?second chances? appeared to be a main concern. Through analysis and theoretical sampling, the latent concern emerged. This wish manifested itself through behaviors and processes conceptualised as Redemption, which consisted of three subcategories. The first category ?Life before grandfathering? is the antecedent to rationalising their existence as a grandfather. The men looked back on their lives as fathers in order to look forward to being a grandfather to the next generation. Their parenthood was ruptured for various reasons, whether self-induced for national political/criminal priorities, work induced to provide for the families or out of choice. The crux was that they were absent as fathers. The second subcategory ?Life as a grandfather? reveals that being a grandfather requires some essential pre-requisites in order to demonstrate that the best interest of the child is foremost in the grandfather?s world. These pre-requisites are the building blocks of establishing intergenerational relationships and are created from the lessons learned from the sins they perceive they have committed as a father. They look to redeem their sins and look for redemption for errors made in their earlier lives. The third subcategory ?Life as a grandfather with family and professionals? explores the facilitators and barriers and the issue of power as they portray it over the family. It also focuses on how it is projected over their practice as a grandfather. A contemporary catergorisation of ?types? of grandfathers identified in the study adds to the existing typologies. In projecting the future of the children, the grandfathers raise several concerns pertinent to a future Irish society, interalia, heritage, legislation over access to children, lost grandfathering in certain cohorts of men and the use of a blood passport for maintenance of familial genetic knowledge, amongst others. Although the findings are presented in three subcategories, they are cyclical and iterative rather than hierarchical or linear. Many of the findings have been viewed and influenced by the other subcategories. The subcategories were also developed through the coconstructivism of the interview process where the participants themselves enjoyed ?Eureka!? moments during the conversations. Conclusions: The findings generate theory from a specific area and cohort of grandfathers. Although the findings are not generalisable, elements are transferable and applicable to a broader grandfather population nationally and internationally. Many issues may be identified and experienced by a broader cohort of men. In planning for the grandfather of the future, legislators and the general population need to understand the impact on children of the involvement of the grandfather and father before. The findings contribute to the understanding of the complexities faced by grandfathers in Ireland, where legislation and judicial experiences influence whether a man has an opportunity to engage as a grandfather or not. The findings challenge the assumptions in the literature that hegemonic masculinities are foremost in the lives of grandfathers. The narratives contribute to the development of typologies that explain who these grandfathers are and how the hegemonic masculine identity, although still prevalent, is evolving. The findings can contribute to the broader discussion on the best interest of the child and challenges current legislation as identified in the study. These study findings also give complex issues expression in the broader discourse on the role of the grandfather, with practical inferences for the grandchildren. This research study identifies a once in a generation opportunity to access these men. I understood from the men, whether ex-political prisoners or not, that these stories might not reoccur in my lifetime. ; TARA (Trinity?s Access to Research Archive) has a robust takedown policy. Please contact us if you have any concerns: rssadmin@tcd.ie
Study and critical interpretation of the Ugo Foscolo's Epistolary Ugo Foscolo (1778-1827), one of the most interesting authors of Italian literature between the eighteenth and nineteenth centuries, lived during a period that was rich in historical events and political upheavals which had inescapable consequences on the ethical and civil role of the artist and simultaneous new fervour in the literary circles with an unprecedented opening towards genres and styles that were capable of attracting and conquering a larger audience than before. But Foscolo also has a strong reference to the classical culture and preceding poetic tradition which examines traverses and modernizes with excellent results. All this reverberates in his Epistolario which deservedly holds our attention for its abundance of finds, meaning in the contents and beautiful aesthetics. Despite being a work that has always been used by "Foscolists" for biographies and documentaries, the Epistolario, has not been examined through a theoretical-critical lens, apart from the beautiful treatise by Paola Ambrosino, which is a unicum in the vast Foscolian library and dates back to the [already] distant past of the Eighties of the previous century. Hence this work titled Studio e interpretazione critica dell' Epistolario di Ugo Foscolo [Study and critical interpretation of the Ugo Foscolo's Epistolary] was started with the intention of highlighting the characteristics of the writings of the genre, the richness of its relations with the work, the variations evidenced in the time frame of its extension (1794-1827) and above all the high literariness which makes it an essential work in the varied Foscolian corpus. Before entering the heart of the research, we have carried out a survey on the results of the most recent epistolography; considered the characteristics of the editorial work that is provided to us for our work and also referred to the sequence of the reconstruction of the Epistolario and the laborious work of the first editors. This corresponds to the chapters from 1.1 to 1.4 of the First Part in the index. Thus, we have organized our work in two phases: In the first part, we organized a classification of the letters (Chap 1.5) and then proceeded with their analysis by class. In particular, we have identified six groups or classes of letters based on the classification criteria of addressee and primary topic (corresponding to the headings of the chapters of the Second Part in the Index): Letters to family (Chapter 2.1), Love letters (Chapter 2.2), Letters to friends (Chapter 2.3), Political and military themed letters (Chapter 2.4), Literary letters (Chapter 2.5), Philosophical letters (Chapter 2.6). In this phase, our task was a thematic, and partly stylistic, study done "horizontally" to underline the ideas, the different aspects of the personality, the psychological-affective tone of the writer in different situations, trying to gather the sentiments, the relationships with the different correspondents and much more as a living experience translated as writings and style of the manner of the recorded communications in the letter. In the second phase of our work, we looked at the Epistolario from a diachronic perspective with regards to a historicist profile, proceeding with a "vertical" rereading of the Foscolian correspondence in continuous and flexible relation with a different society; the arrival of other literary, cultural and political experiences; the intrigue of the dramatic sequence of human events that the author went through. Most importantly, in this phase of the study, as illustrated in the Third Part of the thesis, and with the help of the preceding analysis, we have been able to highlight the intersections and the tangent points of the Epistolario with the elaborate works of Foscolo during his lifetime. It has nonetheless overturned or at least attempted to overturn the usual role of vassalage for which the epistolary and private writings was usually required, from support and illumination to works that were meant to be published. In this case, the letter has remained the principal and undisputed protagonist of the study, threating its relationships with other texts by the author as operations to reveal and evaluate the intrinsic significance. For this we have also give ample space for long, at times extensive, citations of the Foscolian letters, convinced that the richness, the aesthetic value of the epistolary prose of the writer would "directly" document as best and concrete evidence what we proceeded to affirm. The study undertaken, as we have illustrated in the Conclusion of the thesis, has permitted us many historical-critical and interpretative observations, enriched the biographical profile of author with certain interesting notations, explored the physiognomy of the relationships with many of his different correspondents and above all has confirmed the beginning of our belief that Foscolo consciously used the letter as an art form. The Io epistolary of the author tells us of the trajectory of a life which , though short, was tormented and unsettled, dominated by passions and spent to write almost until the last day. He employs a new and unusual art with mastery, that of expressing himself , moving from one subject to the next, guided by a succession of thoughts, an impulse of the heart, the change of emotions, the small interferences while writing. This loses its way, which recalls the Sternian digression of the Sentimental Journey, makes the epistolary passages unexpected and unpredictable but always congruous, perspicuous to structure the text, and re-establish its affective and declaratory character with a powerfulness that conquers the addressee and us readers. The writing is governed by a unique style, where the force of the idea searches for words and this used in its harmonious completeness – words which «say things» never empty never an end to themselves- dominate the world, objects, relationships, situations makes one penetrate the passion, the breath of the soul of the writer. For all this one can discern an essential unitarity; a completeness of meaning and veracity of voice; a historical, literary and aesthetic value; a strong capacity for emotional involvement in the Epistolario which make it a very important catalogue of work in the Foscolian macro text, deserving of further analysis and worthy of a wider circulation amongst the public.
A nivel local, en la ciudad de Medellín los gobiernos locales han venido apoyando las Mipymes como sector más vulnerable, con énfasis en mejorar la interrelación de estas unidades con las grandes empresas, con el sector público, universidades, gremios y asociaciones. A través de asesoría y acompañamiento empresarial con modelos asociativos y de solidaridad del gobierno local y grandes empresas a las Mipymes, se busca mejorar su competitividad en los mercados tanto locales como externos (Plan Municipal de Desarrollo de Medellín 2004-2007). Para desarrollar dicha iniciativa, la Administración Municipal establece el programa integral de desarrollo empresarial denominado Cultura E, estructurado en cinco proyectos: Creación y fortalecimiento empresarial social, Educación, Creación de empresas de Mediana tecnología, Fortalecimiento a empresas de mediana tecnología y Presupuesto Participativo. Igualmente, y para tener mayor presencia en las distintas comunas y barrios de la ciudad, se crean los Centros de Desarrollo Empresarial Zonal CEDEZOS, ocho en total. Todo este paquete de políticas nacionales, locales y de actuaciones de las grandes empresas buscan la formalización de las Mipymes en las cuales no ha sido reconocida las dimensiones social, económica, territorial y política, ignorando los impactos positivos sobre la sociedad y el espacio; en contraste, sólo se han reconocido sus efectos negativos sobre la ocupación y transformación del espacio en la ciudad. Estas son dimensiones de las Mipymes que problematizan las políticas de formalización de las mismas. Con base en lo anterior se pretenden con esta investigación, identificar, bajo el concepto de la territorialidad, aquellos aspectos que deben ser considerados para lograr una mayor efectividad de las políticas públicas de promoción de las Mipymes de la ciudad de Medellín. Para hacer dicha identificación, el presente estudio se desarrolla en cuatro capítulos: en el capítulo uno, para darle una contextualización al análisis de caso, se hace una descripción de la Comuna Uno en lo social, económico, político y territorial; igualmente, se describe el Programa Cultura E o de formalización empresarial antes de su implementación y luego de implementado el mismo con el ánimo de evaluar su impacto. En el capítulo dos, se describen los fenómenos de potenciación y erosión de las formas de organización (territorialidad) social, política, territorial y económica, originados por las acciones públicas y actuaciones privadas de formalización empresarial originados a partir de la implementación del Programa de Formalización Empresarial, corresponde a una lectura de identificación de impactos, tanto positivos como negativos. En el capítulo tres, se hace un análisis de los aspectos potenciados y erosionados, a partir del concepto de la territorialidad y causados por el impacto de las políticas públicas en las distintas dimensiones de las Mipymes de la Comuna Uno, lo cual se convierte en insumo concluyente para el capítulo final. En el capítulo cuatro, se hacen los análisis, conclusiones y reflexiones finales respecto a la territorialidad encontrada de las Mipymes de la Comuna Uno –Popular– a partir de la base conceptual de Rincón y Weber y la identificación de territorialidades a ser consideradas por las políticas públicas, e igualmente, se hacen las reflexiones finales en perspectiva de las investigaciones futuras que se desprenden de este estudio y que pueden ser retomadas por otros investigadores / Abstract. Locally, in the city of Medellin, local governments have been supporting MSMEs as more vulnerable sector, with emphasis on improving the relationship of these units with large companies, with the public sector, universities, unions and associations. Through counseling and support business models and solidarity associations of local government and large enterprises MSMEs are looking to improve their competitiveness in both local and external markets (Municipal Development Plan Medellín 2004-2007). To develop this initiative, the Municipal Administration provides the comprehensive business development program called Cultura E, structured in five projects: building and strengthening social entrepreneurship, education, creation of medium-tech enterprises, strengthening of medium-tech companies and Participatory Budgeting. Likewise, and to have greater presence in the different communes and districts of the city, are created Zonal Business Development Centers CEDEZOS, eight in total. This whole package of national, local and actions of large companies seeking the formalization of MSMEs in which it was not recognized the social, economic, territorial and political, ignoring the positive impacts on society and space in contrast, only acknowledged its negative impact on the occupation and transformation of space in the city. These are dimensions of MSMEs that complicate the formalization policies affecting them. Based on the above aim with this research, identify, under the concept of territoriality, which aspects should be considered to achieve more effective public policies for promotion of MSMEs in the city of Medellin. To make this identification, this study is presented in four chapters: chapter one, to give a contextualization the case study, a description of the Commune One in the social, economic, political and territorial also described Culture Programme E or business formalization before implementation and then implemented it with the aim of assessing its impact. Chapter two describes the potentiation and the erosion of organizational forms (territorial) social, political, territorial and economic, arising out of public actions and private actions of business formalization arising from the implementation of the Program Formalization Business, corresponds to a reading of identification of impacts, both positive and negative. In chapter three, an analysis of the enhanced and eroded areas, based on the concept of territoriality, and caused by the impact of public policies in the different dimensions of the MSMEs of the Commune One, which becomes input conclusive for the final chapter. In chapter four, make the analysis, conclusions and final thoughts regarding the territoriality of the MSMEs found the People's Commune-A-from the conceptual base of Rincon and Weber and identification of territoriality to be considered by policy public, and also made the final remarks in perspective of future research arising from this study that can be taken up by other researchers. ; Maestría
In the process of «secularizing» the problems of faith unity, church unity|ecclesia|, change into the question of political unity. However, for the making of positive|staid| cocept| of tolerance the cultural|gracious| changes and change|changing| of dominating|mainstream| ideas are needed, but not only changes in the political sphere. These changes in a western modern culture are concentrated around|around| the correlation problems of: a|but|) earthly and celestial into religion and in its relationships with the world; b|) temporal|secular| and spiritual|spirit| powers| on the earth|ground-to-air|; c) religion unity and multiplicity of its displays. Understanding of these correlations already on the modern principles means reducing interaction| of religious and political spheres, assertion of the religiousness, which depend on exceptionally|only| against force|strenth| of Word|wd|, but not states. Opening of modern policy|politics| new|firsttime| quality stimulates "overopening|" of religious principles: both processes|Carbro| can be observed on the example of those "secularing|" and "church" theologies which|what| is created in Ukraine on the fracture|breaking| of XVII-XVIII| ages|century| and which|what|, together with appearance|occurring| of new|firsttime| theories and practices of human conduct in the world, become|stand| the determining|attributive| steps|footpace| of Ukrainian modernity development. References ; В процессе «секуляризации» проблемы единства веры, единства церкви превращаются в вопросы о политическом единстве. Впрочем, для выработки позитивного концепта толерантности необходимы культурные преобразования и изменение господствующих идей, а не только преобразования в сфере политического. Эти преобразования в западной модерной культуре концентрируются вокруг проблем соотношения: а) земного и небесного; б) светской и духовной властей на земле; в) эдинства религии и множественности ее проявлений. Переосмысление этих соотношений уже с модерных оснований означает автономизацию религиозных и политических сфер, утверждение религиозности, опирающейся исключительно на силу Слова, а не государства. Открытие нового качества модерной политики стимулирует «переоткрытие» религиозных оснований: оба процесса можно наблюдать на примере «секулярных» и «церковных» теологий, вырабатываемых в Украине на рубеже XVII-XVIII вв. и становящихся, вместе с появлением новых теорий и практик поведения человека в мире, определяющими шагами разворачивания украинской модерности. ЛИТЕРАТУРА 1. ЙосипенкоС.Л.Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття третя: Толерантність та питання єдності церков / С.Л. Йосипенко // Мультиверсум. – 2006. – Вип.59. – С.112-132. 2. КозелекР.Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Р. Козелек– К. : Дух і літера, 2005. – 380с. – ISBN 966-7888-94-0. 3. РікерП.Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / П. Рікер // Навколо політики. – К. : Дух і літера, 1995. – С. 313–332. – ISBN 966-533-330-5. 4. СоловйовЕ.Толерантність як новоєвропейська універсалія / Е. Соловйов // Політична думка. – 1996. – №3-4. – С.148-171. 5. ХомаО.Модерна спадщина сучасної толерантності / О. Хома // Sententiae. – VI-VII (2-3/2002). – с.208-229. 6. Baubйrot J.Histoire du protestantisme / J. Baubйrot– Paris: P. U. F., 1987 – р.30. – ISBN 0198273460 7. ChampionF.Entre laпcisation et sйcularisation. Des rapports Eglise-Etat dans l'Europe communautaire / F. Champion // Dйbat. – N°77. – 1993. 8. GauchetM.La religion dans la dйmocratie. Parcours de la laпcitй / M. Gauchet– Paris: Gallimard. – 1998. 9. LesseyF.La tolйrance: contextes et problйmatiques / Y.C. Zarka, F. Lessay, J.Rogers. Les fondements philosophiques de la tolйrance en France et en Angleterre au XVII siиcle. – T.I.Etudes. – Paris: P. U. F., – 2002. 10. ManentP.La vйritй, peut-кtre / ManentP. // Le Dйbat. – 1992. – N° 72. – P.170-178. 11. Reingard W.Etat et Eglise dans l'Empire entre Rйforme et Absolutisme / W.Reingard // Etat et Eglise dans la genиse de l'Etat moderne. – Madrid: Casa de Velаzquez, – 1986. 12. RicoeurP.Tolйrance, intolйrance, intolйrable / P. Ricoeur // Lectures 1. Autour du politique. – Paris: Seuil, 1991. – P.294-314. 13. ZarkaY.C.Philosophie et politique а l'вge classique / Y.C. Zarka– Paris: P. U. F., 1998. – ISBN 2-7298- 9812-3. ; У процесі «секуляризації» проблеми єдності віри, єдності церкви перетворюються на питання єдності політичної. Втім, задля вироблення позитивного концепту толерантності потрібні культурні зрушення і зміна панівних ідей, а не лише зрушення у сфері політичного. Ці зрушення у західній модерній культурі концентруються довкола проблем співвідношення а) земного і небесного всередині самої релігії та в її стосунках зі світом; б) світської та духовної влад на землі; в) єдності релігії та множинності її проявів. Переосмислення цих співвідношень вже на модерних засадах означає автономізацію релігійних і політичних сфер, утвердження релігійності, що спирається винятково на силу Слова, а не держави. Відкриття нової якості модерної політики стимулює "перевідкриття" релігійних засад: обидва процеси можна спостерігати на прикладі тих "секулярних" і "церковних" теологій, які створюються в Україні на зламі XVII-XVIII століть і які, разом з появою нових теорій і практик поведінки людини у світі, стають визначальними кроками розгортання української модерності. ЛІТЕРАТУРА 1. ЙосипенкоС.Л.Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття третя: Толерантність та питання єдності церков / С.Л. Йосипенко // Мультиверсум. – 2006. – Вип.59. – С.112-132. 2. КозелекР.Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Р. Козелек– К. : Дух і літера, 2005. – 380с. – ISBN 966-7888-94-0. 3. РікерП.Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / П. Рікер // Навколо політики. – К. : Дух і літера, 1995. – С. 313–332. – ISBN 966-533-330-5. 4. СоловйовЕ.Толерантність як новоєвропейська універсалія / Е. Соловйов // Політична думка. – 1996. – №3-4. – С.148-171. 5. ХомаО.Модерна спадщина сучасної толерантності / О. Хома // Sententiae. – VI-VII (2-3/2002). – с.208-229. 6. Baubйrot J.Histoire du protestantisme / J. Baubйrot– Paris: P. U. F., 1987 – р.30. – ISBN 0198273460 7. ChampionF.Entre laпcisation et sйcularisation. Des rapports Eglise-Etat dans l'Europe communautaire / F. Champion // Dйbat. – N°77. – 1993. 8. GauchetM.La religion dans la dйmocratie. Parcours de la laпcitй / M. Gauchet– Paris: Gallimard. – 1998. 9. LesseyF.La tolйrance: contextes et problйmatiques / Y.C. Zarka, F. Lessay, J.Rogers. Les fondements philosophiques de la tolйrance en France et en Angleterre au XVII siиcle. – T.I.Etudes. – Paris: P. U. F., – 2002. 10. ManentP.La vйritй, peut-кtre / ManentP. // Le Dйbat. – 1992. – N° 72. – P.170-178. 11. Reingard W.Etat et Eglise dans l'Empire entre Rйforme et Absolutisme / W.Reingard // Etat et Eglise dans la genиse de l'Etat moderne. – Madrid: Casa de Velаzquez, – 1986. 12. RicoeurP.Tolйrance, intolйrance, intolйrable / P. Ricoeur // Lectures 1. Autour du politique. – Paris: Seuil, 1991. – P.294-314. 13. ZarkaY.C.Philosophie et politique а l'вge classique / Y.C. Zarka– Paris: P. U. F., 1998. – ISBN 2-7298- 9812-3.
[spa] La sátira literaria ha sido desde siempre un objeto de estudio de difícil definición. Los especialistas del tema la califican de elusiva, proteica y escurridiza, precisamente porque las características constantes del género varían tanto de un poema a otro, que resulta complicado establecer un modelo común a todas las obras. El presente análisis intenta echar luz al problema de la elusividad de la sátira. Para ello, recurrimos a herramientas metodológicas provenientes de campos del conocimiento distintos del de la Filología Clásica, tales como la Semiótica, en general, y la Semiótica de la Cultura, en particular, además de otras como el Análisis del Discurso y la Teoría de los Polisistemas. Partimos de la hipótesis de que la sátira romana fue un género de fronteras entre dos sistemas semióticos distintos, el literario y el social. Ambos están en tensión constante debido a que, mientras el sistema literario es autorreferencial, es decir, crea mundos sin necesaria existencia en la realidad empírica del momento de producción, el sistema social es multirreferencial, porque reenvía constantemente a signos de existencia histórica. En segundo lugar, planteamos que la sátira fue un antitexto literario, definido por la marginalidad que el género ocupó en el sistema poético de la Roma antigua. El concepto de antitexto fue desarrollado por Yuri Lotman y la Escuela de Tartú como el texto que se opone a las reglas que un sistema literario establece para que los textos se consideren semióticamente válidos. El antitexto se define como el texto que desafía la normativa vigente, que se resiste a la codificación y que constituye una amenaza para los textos canónicos, porque plantea la alternativa de existencia semiótica al margen de los rasgos exigidos por el sistema. Esta propuesta es novedosa y tiene relevancia por dos razones. En primer lugar, porque nos acercamos con ella a la noción textual de género, es decir, dejamos de ver el género como un 'modelo' y, en definitiva, como algo externo al texto mismo. Y en segundo lugar, porque plantea una ruptura con respecto a los géneros canonizados del momento. La sátira ingresó en el sistema literario romano como una vía alternativa a la de los géneros tradicionales, y se abrió camino, paradójicamente, mediante rasgos que el propio sistema descalificaba, como la poesía conversacional, alejada de lo mitológico, y con una temática social. Así, la sátira vino a llenar un casillero vacío a través de la antagónica combinación de poesía y sermo. El análisis se centró en las sátiras programáticas de Horacio y Persio, esto es, Hor. Sat. I 4, I 10 y II 1, y Persio I y V, dada la convicción de que en los pasajes metatextuales se entrelazan los códigos literarios y los códigos sociales como en ninguna otra parte de los poemas. Los textos en los que el poeta reflexiona sobre su propia actividad creativa son espacios de tensiones políticas, y en ese ejercicio de autodefinición se dirimen cuestiones tan relevantes como la postura que el poeta adopta ante el poder político, la manera como esto influye en la orientación literaria que da a su obra, o las respuestas que da a la tradición que elige seguir, entre otras. El estudio pormenorizado de los textos a la luz de las condiciones sociales y políticas históricas del contexto de producción de las obras nos permite explicar la sátira como un género de fronteras situado conflictivamente entre la intertextualidad y la interdiscursividad. La inasibilidad del género halla en este entrecruzamiento de códigos la mejor explicación de sus tensiones y de las dificultades que desde siempre hemos tenido los críticos para definir el objeto de estudio. ; [eng] Literary satire has always been a complex object of study. Scholars describe it as 'elusive' and 'protean', because its constant characteristics vary so much from one poem to another, that it is difficult to set a common pattern to all the individual works. The present study sustains the hypothesis that Roman satire can be located in the boundaries of two semiotic systems: the literary one, which tends to self-referentiality (that is, to the creation of worlds which do not necessarily exist in the empirical reality), and the social one, which is multi-referential (because it constantly refers to discourses of social reality). The second hypothesis we propose is that Roman satire is a literary anti-text defined by its bordering position between the literary and the social system. Developed by Yuri Lotman's Semiotics of Culture, the 'anti-text' is that which opposes the rules that a literary system sets for texts semiotically valid. The anti-text is a marginal text in competition for being part of the canon; it resists codification and threatens canonical texts because it represents the possibility of semiotic existence out of the system's rules. Roman satire emerges as an alternative way of expression in the literary system, and consolidates its place between the previous genres through characteristics which paradoxically the own Roman literary system discredited: conversational, anti-mythological and socially concerned poetry. Viewed from this perspective, satire fills an empty pigeonhole in Roman poetry by the conflicting combination of sermo and poetry. We focused the analysis on Horace's and Persius' programmatic satires, which are metatexts. These texts speak about the creative activity and enclosure political tensions; they are exercises of self-definition in which relevant issues arise: the position the poet assumes towards political power; the way it influences his poetics; or the answers the poet gives to the tradition he chooses. The detailed study of the texts already mentioned considering the social and political contexts of production allows us to explain satire as a genre of boundaries, polemically placed between intertextuality and interdiscoursivity.
