Institutionalism Theory: Reflections of Retrospective Discourse ; Теорія інституціоналізму: рефлексії ретроспективного дискурсу
The article investigates the approaches to the genesis and evolution of institutionalism theory. The aim of the study is a retrospective analysis of the institutional approach in political science and tracing the evolution of the institutional paradigm. The author proceeds from the fact that in the institutional tradition there are several theoretical blocks, such as: French legal institutionalism, institutional issues of sociological and political thought of the XIX - first half of the twentieth century, and American economic institutionalism of the same period. It was found out that the institutional approach as a holistic methodological program for studying the social order was first developed within the sociological direction of Western European jurisprudence. It is determined that the basis of institutional theory in French jurisprudence is the idea of equilibrium, according to which social development is regarded as a spontaneous equilibrium process, and the order that emerges in the process of such development is not predetermined by nature or sovereign. It is revealed that the researchers of the XIX - first half of the XX century interpret institutions mainly as fundamental collective social structures, the normative and legitimating power of which lies in the sphere of values, while their attention is concentrated around formal institutions. Im addition, the article highlights the significant contribution to the development of the institutional paradigm of the representatives of the economic theory of American institutionalism. It has been found that within the tradition of American institutionalism, the nature of institutions is explained as a set of informal and derived formal norms of thought and behavior that determine human interaction with the environment, as well as human relationships. The temporality of the variability of institutions occurs as a result of conscious and unconscious choice of people. It is substantiated that «classical» institutionalism considered politics as a normative system free from individual interests. A characteristic feature of this tradition was legalism, which involves the interpretation of politics in terms of constitution and law. At the same time, the idealization of institutions led to the idealization of the public interests they reflected, which acquired the character of an independent entity, not related to the interests of specific individuals. That is why holistic methodology is a key feature of the old institutionalism. The author concludes that the objectivist approach remains fundamental to traditional institutionalism. This narrows the scope for exploring the role of the subjective factor in political processes. In addition to objectivism, a specific feature of this approach is the institutional-structural determinism in the understanding of political reality. Political reality in this regard is viewed as completely dependent on the formatting and functioning of political institutions. ; У статті досліджено підходи до генезису та еволюції теорії інституціоналізму. Метою дослідження є ретроспективний аналіз інституціонального підходу в політичній науці та прослідковування еволюції інституціональної парадигми. Автор виходить з того, що в інституціональній традиції є кілька теоретичних блоків, як-то: французький правовий інституціоналізм, інституціональна проблематика представників соціологічної та політологічної думки ХІХ – першої половини ХХ століття, а також американський економічний інституціоналізм цього ж періоду. З'ясовано, що інституціональний підхід як цілісна методологічна програма вивчення соціального порядку вперше був розроблений в межах соціологічного напрямку західноєвропейського правознавства. Визначено, що основою інституціональної теорії у французькому правознавстві є ідея рівноваги, за якою суспільний розвиток відбувається як спонтанний рівноважний процес, а порядок, який постає в процесі такого розвитку, не є наперед встановленим ні природою, ні сувереном. Розкрито, що дослідники ХІХ – першої половини ХХ ст. трактують інститути переважно як фундаментальні колективні структури суспільства, нормативна і легітимаційна сила яких міститься у сфері цінностей, однак їх увага сконцентрована довкола формальних інститутів. Виокремлено суттєвий внесок у розвиток інституціональної парадигми представників економічної теорії американського інституціоналізму. З'ясовано, що в межах традиції американського інституціоналізму природа інститутів пояснюється як сукупність неформальних і похідних від них формальних норм мислення та поведінки, що визначають взаємодію людини з навколишнім середовищем, а також відносини між людьми. Темпоральність змінюваності інститутів відбувається у результаті свідомого та несвідомого вибору людей. Обґрунтовано, що «класичний» інституціалізм розглядав політику як незалежну від індивідуальних інтересів нормативну систему. Характерною прикметою відповідної традиції був легалізм, який передбачає інтерпретацію політики в термінах конституції і права. Водночас ідеалізація інститутів зумовлювала ідеалізацію відображуваних ними суспільних інтересів, що набували характеру самостійної сутності, не пов'язаної з інтересами конкретних індивідів. Тому саме холістська методологія є ключовою ознакою старого інституціоналізму. Автор доходить висновку, що об'єктивістський підхід залишається базовим для традиційного інституціоналізму. При цьому відбувається звуження можливостей дослідження ролі суб'єктивного чинника в політичних процесах. Крім об'єктивізму, специфічною прикметою вказаного підходу є інституціонально-структурний детермінізм у розумінні політичної реальності. Політична реальність у цьому плані розглядається як повністю залежна від форматування і функціонування політичних інститутів. ; У статті досліджено підходи до генезису та еволюції теорії інституціоналізму. Метою дослідження є ретроспективний аналіз інституціонального підходу в політичній науці та прослідковування еволюції інституціональної парадигми. Автор виходить з того, що в інституціональній традиції є кілька теоретичних блоків, як-то: французький правовий інституціоналізм, інституціональна проблематика представників соціологічної та політологічної думки ХІХ – першої половини ХХ століття, а також американський економічний інституціоналізм цього ж періоду. З'ясовано, що інституціональний підхід як цілісна методологічна програма вивчення соціального порядку вперше був розроблений в межах соціологічного напрямку західноєвропейського правознавства. Визначено, що основою інституціональної теорії у французькому правознавстві є ідея рівноваги, за якою суспільний розвиток відбувається як спонтанний рівноважний процес, а порядок, який постає в процесі такого розвитку, не є наперед встановленим ні природою, ні сувереном. Розкрито, що дослідники ХІХ – першої половини ХХ ст. трактують інститути переважно як фундаментальні колективні структури суспільства, нормативна і легітимаційна сила яких міститься у сфері цінностей, однак їх увага сконцентрована довкола формальних інститутів. Виокремлено суттєвий внесок у розвиток інституціональної парадигми представників економічної теорії американського інституціоналізму. З'ясовано, що в межах традиції американського інституціоналізму природа інститутів пояснюється як сукупність неформальних і похідних від них формальних норм мислення та поведінки, що визначають взаємодію людини з навколишнім середовищем, а також відносини між людьми. Темпоральність змінюваності інститутів відбувається у результаті свідомого та несвідомого вибору людей. Обґрунтовано, що «класичний» інституціалізм розглядав політику як незалежну від індивідуальних інтересів нормативну систему. Характерною прикметою відповідної традиції був легалізм, який передбачає інтерпретацію політики в термінах конституції і права. Водночас ідеалізація інститутів зумовлювала ідеалізацію відображуваних ними суспільних інтересів, що набували характеру самостійної сутності, не пов'язаної з інтересами конкретних індивідів. Тому саме холістська методологія є ключовою ознакою старого інституціоналізму. Автор доходить висновку, що об'єктивістський підхід залишається базовим для традиційного інституціоналізму. При цьому відбувається звуження можливостей дослідження ролі суб'єктивного чинника в політичних процесах. Крім об'єктивізму, специфічною прикметою вказаного підходу є інституціонально-структурний детермінізм у розумінні політичної реальності. Політична реальність у цьому плані розглядається як повністю залежна від форматування і функціонування політичних інститутів.
