Suchergebnisse

Russia was the first country to start power race with Europeans in 18th century.Three hundred years later, one must admit that the modernization process there is not over, remains quite chaotic and has led to mixed results. Would there be specific roadblocks in the modernization process of the empire and its successors?Actually, the driving forces of this process in Russia have been very different from what they have been in Europe: a very specific geographical context has enabled the existence of an isolated pole of power, which took the initiative of modernization on a fundamentally reactive mode, in order to answer to the challenge posed by its European neighbors. Meanwhile, civil society had no incentive for change; its passivity was seen by rulers as an obstacle to overcome. The result of this somewhat laborious process is irreversible but incomplete modernization; instrumental goals have been reached, but serious problems remain in social, political and economic spheres, so that its completion remains a key political issue in post-Soviet States, as well as the question of the legacy of «reform led from the top».In spite of visible revival of some Soviet patterns in public life, several phenomena actually hinder the rebirth of full-scale conservative authoritarian regime. Emergence of civil society and oligarchs in Russia and Ukraine will not allow the State to monopolize public stage; totalitarian climax can probably happen only once; and organization of post-soviet space between revolutionary Ukraine and conservative Russia creates an unprecedented competitive situation. Rearrangement of relations between the State and its challengers in this context will most likely be fully original. ; З держав, що вступили в змагання з європейськими країнами, Росія стала першою, вже на початку вісімнадцятого століття. Триста років потому модернізація колишньої Hосійської імперії є незавершеною і принаймні хаотичною. Чи є тут в процесі модернізації специфічні перешкоди?Фактично рушійні сили цього процесу в Росії значно відрізнялися від тих, які зустрічалися в Європі: сильна специфіка географічного контексту створила умови для існування ізольованої держави, яка прийняла ініціативу модернізації в дуже реактивному режимі, щоб відповідати на загрозу, представлену її європейськими сусідами.Тим часом громадянське суспільство не мало поштовхів до зміни; його пасивність керівники вважали перешкодою, яку було потрібно подолати.Результатом цього в деякій мірі важкого процесу є не оборотна, а незавершена модернізація. Інструментальні її цілі досягнуті, але серйозні проблеми залишаються в соціальній, політичній та економічній сферах, так що залишаються ключовими політичними питаннями в пострадянському просторі як її завершення, так і спадок «управління зверху».Незважаючи на видиме відновлення деяких радянських образів в суспільному житті, деякі явища фактично заважають відродженню повномасштабного консервативного авторитарного ладу.Виникнення громадянського суспільства і олігархів як в Росії, так і в Україні не дасть державі монополізувати громадську арену; тоталітарна кульмінація напевно може відбуватися тільки одноразово; і в результаті розташування пострадянського простору, між революційною Україною та консервативною Росією, виникає безпрецедентне змагальне становище. Напевно перебудова відносин між державою та її суперниками буде цілком оригінальною. ; Из держав, вступивших в соревнование с европейскими странами, Россия стала первой, уже в начале восемнадцатого века. Триста лет спустя модернизация по бывшей Российской империи является незавершённой и по крайней мере хаотической. Есть ли тут в процессе модернизации специфические препятствия? Фактически движущие силы данного процесса в России значительно отличались от тех, которые встречались в Европе: сильная специфика географического контекста создала условия для существования изолированной державы, которая приняла инициативу модернизации в существенно реактивном режиме, чтобы отвечать на угрозу, представленную её европейскими соседями. Между тем гражданское общество не имело толчков к изменению; его пассивность руководители считали препятствием, которое требовалось преодолеть.Результатом этого в некоторой степени тяжёлого процесса является не обратимая, а незавершённая модернизация. Инструментальные её цели достигнуты, но серьёзные проблемы остаются в социальной, политической и экономической областях, так что остаются ключевыми политическими вопросами в постсоветском пространстве как её завершение, так и наследство «управления сверху». Несмотря на видимое восстановление некоторых советских образов в общественной жизни, некоторые явления фактически мешают возрождению полномасштабного консервативного авторитарного строя. Возникновение гражданского общества и олигархов как в России, так и в Украине не даст государству монополизировать общественную арену; тоталитарная кульминация наверно может происходить только однократно; и в результате расположения постсоветского пространства, между революционной Украиной и консервативной Россией, возникает беспрецедентное соревновательное положение. По всей видимости, перестройка отношений между государством и его соперниками будет вполне оригинальной.

The article deals with the history of the construction and functioning of one of the most famous Kyiv buildings, which was used as the premises of the Ukrainian Central Council during the Ukrainian Revolution. The construction and the concept of this building are analyzed, and a description of the interior and exterior finishes. The process of transition of the building to the status of the house of meetings of the Central Rada was revealed in detail, its further fate was revealed, the functional transformation that took place with it in different periods of existence was investigated. Thus, the author found out that the building was erected in 1910-1912 by architect P. Alyoshin for the Tsarevich Aleksey (Romanov) Pedagogical Museum in the Art Nouveau style based on the Russian Empire style. From March 1917 the Ukrainian Central Rada worked here (it became a full-fledged "master" of the building since October 1917). It was time when the first changes in the exterior and interior of the house occurred - the Russian imperial coat of arms and the corresponding inscriptions were removed; the UNR coat of arms - Trizub was mounted on the wall; instead of the bas-relief portrait of Tsarevich Alexei, a portrait of Taras Shevchenko was placed, the imperial symbolism was dismantled. A little later, the boardroom was decorated with the emblems of five provinces whose Ukrainian jurisdiction was recognized by the Provisional Government (in 1923, the emblems as a relic of the "counter-revolutionary Council" would be abolished by the new government). In 1920-30s the building on Volodymyrska Street hosted many Soviet institutions (the Institute of International Relations, the Proletarian Museum and the Kyiv Provincial Eastport, the Museum of the Revolution, and the Kyiv Regional Executive Committee). In 1937 it was decided to arrange here a branch of the Moscow Museum of Volodymyr Lenin, having completed and reconstructed the existing premises. Architect Alyoshin, while maintaining the unity of style, extended the sides of the interior and closed them with a block parallel to the man's part, which formed a small courtyard. Interior planning and decoration have also undergone changes - so much of the stucco has been removed, and polychromy has been eliminated (similar activity occurred in the early 1950s). The general conclusion is that changes and transformations of the house on Volodymyrska Street, unconventional for Kyiv architecture, in most situations were controlled by architect P. Alyoshin, who retained the architectural features of the early twentieth century, and the introduction did not violate the overall impression. ; У статті розглянуто історію створення та функціонування будівлі у місті Києві, яка під час Української революції використовувалась як приміщення Української Центральної Ради. Проаналізовано будівництво та концепт, за яким зводився цей будинок, представлено опис внутрішнього та зовнішнього оздоблення. Докладно розкрито процес переходу будівлі до статусу дому засідань Центральної Ради, виявлено її подальшу долю, досліджено функціональну трансформацію, що відбувалася з нею у різні періоди існування. Так, автором з'ясовано, що споруда була зведена у 1910-1912 рр. архитектором П. Альошиним для Педагогічного музею імені царевича Олексія (Романова) у стилі модерн на основі російського ампіру. З березня 1917 р. тут працювала Українська Центральна Рада (повноцінним "господарем" споруди вона стала із жовтня 1917 р.). Саме тоді відбулися перші зміни в екстер'єрі та інтер'єрі будинку – були зняті російський імперський герб та відповідні написи; на чоловій стіні встановлено герб УНР – Тризуб; у залі замість барельєфного портрету цесаревича Олексія розміщено портрет Т.Г.Шевченка, демонтовано імперську символіку. Трохи пізніше зал засідань було оздоблено гербами п'яти губерній, чию українську юрисдикцію визнав Тимчасовий уряд (у 1923 р. герби як пережиток "контрреволюційної Ради" будут ліквідовані новою владою). У 1920-30-х рр. в приміщенні по вул. Володимирській розміщувалася низка радянських установ (Інститут міжнародних відносин, Пролетарський музей та київський губерніальний Істпарт, Музей Революції, Київський обласний виконавчий комітет). У 1937 р. було принято рішення влаштувати тут філію московського музею В. І. Леніна, добудувавши і реконструювавши існуюче приміщення. Архітектор Альошин, зберігаючи єдність стилю, поширив бічні сторони вглиб ділянки та замкнув їх блоком, паралельним чоловій частині, чим було утворено невеликий двір. Внутрішнє планування та оздоблення також зазнало певних змін – так, значну частину ліпнини було знято, ліквідовано поліхромність (аналогічна діяльність відбулася й на початку 1950-х рр. ). Зроблено загальний висновок, що зміни і трансформації досить нетрадиційного для київської архітектури будинку по вулиці Володимирській, 57 у більшості ситуацій контролювалися архітектором П. Альошиним, який зберіг стильові особливості архітектури початку ХХ століття, а привнесене не порушувало загального враження.

The aim of the research is to study the origins of the actual direction of the museum activities development in Ukraine — museum sociology, which has been described in the significant array of publications starting from the early 1990's. Those publications are focused on different aspects of learning of needs, motivations, expectations, behaviors, a social-demographic portrait and categories of the museum audience. It has been shown that the attention of the Ukrainian museum staff to the discussed aspects is not only limited by year 1991. The scientific heritage of the academician of All-Ukrainian Academy of Sciences Fedor Schmitt (1877-1937) has been analyzed by the author of the study in order to separate aspects of his activity that can become the certain foundations of the study of the museums audience (museum sociology) both in the days of the scientist and in modern Ukraine. The Soviet system not only denied his progressive views, but condemned them to death. It has been summarized by the author that most Schmitt's papers on the issues of the museum audience were published during the scientist's work in Kharkiv in 1912-1921. It is quite predictable that the issue of the museum audience was studied by the heritage saver and art scientist. Beginning of Ukrainian school of museology, where the leader was Mykola Bilyashivsky, the director of Kiev Museum of Antiquities and Arts (National History Museum of Ukraine), happened within the Archaeological Commission under the Ukrainian Academy of Sciences. It was led by F. Schmitt. The draft charter of commission, designed by him, pushed to the study of the theory and practice of museology in all its spheres. Schmitt's ideas on museums that had to be built on the territory of the Russian Empire, which suffered from the First World War, were formed under the influence of his travels to cultural centers of Europe. Although none of F. Schmitt works before the beginning of 1920s included direct mentioning of the sociological studies in the museum, but he outlined the foundations for the study of social-demographic, psychological parameters, an attitude of various social and professional groups to the museum, the impact of the museum on the society and vice versa and so on. In the middle 1920s, working outside Ukraine already, the scientists saw that the value of sociology was understood by the government. The situation changed in less than 10 years, when attacks on intellectuals began. It is possible to make the conclusion that part of Schmitt's scientific heritage and his steps in practical museum activities can be used as certain foundations of the modern Ukrainian Museum Sociology. Works, published by Schmitt, have never been reissued. However, his original views on the audience should attract the attention of the Ukrainian museum staff. It is also actual as there exists the lack of knowledge about the lower chronological bound of the arising interest of the Ukrainian museum staff to the study of the audience, at least in the 20th century. ; Статья посвящена исследованию истоков актуального направления современной музейной деятельности в Украине – музейной социологии с начала 1990-х гг. отражена в значительном массиве публикаций по различным аспектам изучения потребностей, мотиваций, ожиданий, типов поведения, социально-демографического портрета и социальных категорий аудитории музеев. Показано, что внимание украинских музейщиков к пониманию потребностей, мотиваций и взаимодействия с действительными и потенциальными посетителями имеет рамки, выходящие за 1990-е гг. Исходя из указанного, в предлагаемой статье проанализировано научное наследие академика ВУАН Шмита Ф. (1877-1937) для выделения вех его деятельности, что можно рассматривать как определенные основания изучения аудитории музеев (музейной социологии), в т. ч. в Украине. сделано обобщение, что большая часть работ, которые затронули проблематику изучения аудитории музеев, были опубликованы Шмиту Ф. во время «харьковского периода» (1912-1921) деятельности ученого. ; Стаття присвячена дослідженню витоків актуального напрямку сучасної музейної діяльності в Україні – музейній соціології, що з поч. 1990-х рр. відображено у значному масиві публікацій із різних аспектів вивчення потреб, мотивацій, очікувань, типів поведінки, соціально-демографічного портрета і соціальних категорій аудиторії музеїв. Узагальнено, що увага українських музейників до розуміння потреб, мотивацій і взаємодії з дійсними та потенційними відвідувачами має рамки, що виходять за 1990-ті рр. Виходячи із зазначеного, у пропонованій статті проаналізовано наукову спадщину академіка ВУАН Шміта Ф. (1877–1937) для виокремлення віх його діяльності, що можна розглядати як певні підвалини вивчення аудиторії музеїв (музейної соціології), у т. ч. в Україні. Узагальнено, що більша частина праць, які торкнулися проблематики вивчення аудиторії музеїв, були опубліковані Шмітом Ф. під час «харківського періоду» (1912–1921) діяльності вченого.

Стаття присвячена дослідженню громадянського суспільства як згуртувального чинника сучасного українського соціуму. Авторка доводить, що саме громадянське суспільство стало головним фактором впливу на консолідаційні процеси в постколоніальній Україні, яка опинилась у стані загрозливої державності через агресивні дії з боку Росії. Також розглянуто історичні приклади демократичних перетворень, що впливали на процес виникнення та розвитку громадянського суспільства на етнічних українських землях. Наголошується на тому факті, що в українській історії було чимало викликів, які сприяли зародженню громадянського суспільства на цих територіях. Одним із найяскравіших прикладів стало утвердження у цілій низці міст на автентичних українських землях магдебурзького права. Акцентовано увагу на тих дослідженнях українських філософів, які розглядали вплив магдебурзького права на формування громадянської активності та світогляду вільної особистості. У статті також проаналізовано основні концептуальні моделі громадянського суспільства, вироблені на сьогодні світовою філософією. Наголошується на значенні філософсько-світоглядної компоненти у процесі розвитку та функціонування громадянського суспільства в Україні. Робиться висновок, що найефективнішим консолідуючим чинником для сучасного українського соціуму є функціонування громадянського суспільства та його інституцій. ; The actual problem of the modern Ukrainian society has been considered in the article. Civil society's development is a major factor in the consolidation of the community. The consolidation of the Ukrainian postcolonial community is a crucial condition for its further existence as the state. Hybrid War of Russia against Ukraine is threatening its national integrity. The actuality of the issue is determined also by the tasks of the implementation of the stable democracy in Ukraine. The purpose of the article is to prove that civil society today is the most important factor, which is uniting the Ukrainian society. Today there are several concepts of the civil society. Many historical challenges have led to the creation of the civil society in these lands. For example, the establishment of the Magdeburg Law on ethnic Ukrainian lands united the cities' public societies. Principles of life organisation by the Magdeburg Law were organic for Ukrainians. This was caused by a number of factors. In particular, it was the Ukrainian mentality. The Russian colonization of Ukraine destroyed the democratic principles of life in these lands, crashed civil solidarity and influenced the mentality of people. The phenomenon of the civil society is complex and multifaceted. Civil society is a space of the initiative of free citizens and NGOs, independent from the state and business. They willingly assume the responsibility for their maintenance of the social life outside the state and business. Civil society plays special role in postcolonial communities of the transition type. The Ukrainian society is such community now. The events of the Revolution of Dignity, and then the war in the eastern Ukraine have shown that the civil activity of the population by itself, the ability to act effectively and integrally created the conditions for preservation of the independent Ukrainian state. The consolidation of the Ukrainians in the most dangerous times of confrontation with the Kremlin's neo-empire helped the nation to survive. The philosophical and worldview basis of a modern civil society is the priority of the individual over the state. Civil society is based on the consideration of the individual initiative and on the respect for the individual. The following conclusions have been made in the article: 1) the most effective consolidating factor for the modern Ukrainian society is the functioning of the civil society and its institutions; 2) the process of the identification is extremely important for the consolidation of a community; 3) basis of the civil consolidation process are vital common values. ; Статья посвящена исследованию гражданского общества как объединяющего фактора для современного украинского социума. Автор статьи доказывает, что именно гражданское общество стало главным фактором влияния на консолидирующие процессы в постколониальной Украине в условиях опасности для существования украинской государственности со стороны России. Также рассмотрены исторические примеры демократических превращений, которые влияли на процесс возникновения и развития гражданского общества на этнических украинских землях. Акцентируется внимание на том, что в украинской истории было немало вызовов, которые содействовали зарождению гражданского общества на этих землях. Одним из ярких примеров стало утверждение в целом ряде городов магдебургского права. Акцентировано внимание на тех исследованиях украинских философов, которые рассматривали влияние магдебургского права на формирование гражданской активности и мировоззрения свободной личности. В статье также проанализированы основные концептуальные модели гражданского общества, выработанные мировой философией. Акцентируется внимание на философско-мировоззренческой компоненте в процессе развития и функционирования гражданского общества в Украине. Делается вывод, что наиболее эффективным консолидирующим фактором для современного украинского социума является функционирование гражданского общества и его институтов.

Nicht von einer Hand Fallbeispiele der künstlerischen Zusammenarbeit in der Gemäldeproduktion vom 17. bis 19. Jahrhundert Das Phänomen der künstlerischen Zusammenarbeit mehrerer Maler auf einem Bildträger wurde in den vergangenen zehn Jahren in der Forschung und in der praktischen Museumsarbeit mit immer größerem Interesse betrachtet. Das hängt mit dem generellen Wandel in der Wahrnehmung von historischen Sammlungen und der Hinterfragung von tradierten Wahrnehmungsmustern in der Kunstgeschichte zusammen. Diese Dissertation hat sich die Frage nach der Entstehung dieser Form der Zusammenarbeit in verschiedenen Regionen und deren Rezeption im 18. und 19. Jahrhundert gestellt. Wenngleich in der Forschung die Kooperationstätigkeiten einzelner Künstler zunehmend Beachtung finden, so war es mein Anliegen, das Phänomen der Kooperationspraxis umfassend anhand verschiedener Fallbeispiele zu beschreiben. In vielen Fällen können diese Beispiele ergänzt und erweitert werden. Im Kern aber bleibt die Feststellung, dass die Kooperationspraxis als künstlerische Produktionsweise eine Entwicklung vollzogen hat. Kooperationen im beschriebenen Umfang hat es immer gegeben. Die produktive Phase der niederländischen und flämischen Malerei wäre im 17. Jahrhundert nicht möglich gewesen, hätten sich vor allem in Antwerpen die Maler nicht zu Kooperationsgemeinschaften zusammengeschlossen. Die Entwicklung der Genres, der Transfer unterschiedlichster Bildthemen und Motive hängt im engen Maße mit der Kooperationstätigkeit zusammen. Entscheidend für die horizontale Kooperation, also die Kooperation unter (mehr oder minder) gleichgestellten autonomen Meistern, war die Entwicklung dieser verschiedenen Genres. Einige dieser Gattungen eigneten sich besonders gut für die Praxis der Künstlerkooperation. Sie wurden zum Teil überhaupt erst durch diesen intensiven Austausch unter den Malern so erfolgreich und konnten erst durch eine ökonomische Produktionsweise in großer Menge für den freien Kunstmarkt hergestellt werden. Bei der Gegenüberstellung der Kooperationsbedingungen in Deutschland und in den Niederlanden wurden signifikante Gründe für die unterschiedliche Entwicklung der künstlerischen Zusammenarbeit herausgestellt. Im Alten Reich unterschieden sich im 16. und 17. Jahrhundert die sozial-ökonomischen Verhältnisse deutlich von denen in den südlichen und nördlichen Niederlanden. Die Grenzen zwischen der werkstattinternen Arbeitsteilung und der Kooperation zwischen autonomen Meistern verliefen fließend. Die Entwicklung in der Arbeitsweise der Maler verlief über einen langen Zeitraum und kann nicht als homogener Entwicklungsstrang festgeschrieben werden. Waren es anfangs die herrschaftlich motivierten Ansprüche für die Ausstattung der Residenzen oder für exorbitante Memorialprojekte, welche die bekanntesten Maler an einem Projekt unter der Koordination eines Höflings wirken ließen, so ging mit dem Erstarken des freien Kunstmarktes die Künstlerkooperation mit dem Ziel einer effektiven und absatzstarken Gemäldeproduktion einher. Die Produktionsverfahren des 18. und 19. Jahrhunderts folgten, mehr und mehr politischen, gesellschaftlichen und ökonomischen Motiven, wobei die Künstlerkooperation als soziales Arbeitsmodell bestätigt wurde. Damit wurde gleichsam der Weg für Künstlergemeinschaften und Künstlerkolonien geebnet, die vor allem im 20. Jahrhundert ein globales Phänomen darstellten und das künstlerische Selbstverständnis bis zum heutigen Tag prägen. ; 'Not single handed' Case examples of artist collaboration in the production of paintings from the 17th to 19th century Over the last ten years, the phenomenon of artist collaboration where different artists work together on a single image carrier has gained increasing attention in research and in practical museum work. This has to do with the general change in the way historical collections are perceived and with the critical examination of traditional patterns of perception in art history. This thesis deals with the development of this form of collaboration in different geographical regions and their reception. Even though, an increasing amount of research has been done on the collaboration of single artists, my work is concerned with the phenomenon of collaboration in art on the whole and aims to depict a more complete picture using various case examples. In many cases, these examples could be expanded and complemented. Yet in essence, the assessment holds true that artist cooperation practices as a method of art production have undergone significant development. There has always been artist collaboration to the extent described here. The productive phase of Dutch and Flemish painting in the 17th century would not have been possible if the artists in Antwerpen had not collaborated with each other. The development of genres, the transfer of diverse themes and subjects of pictures, is highly dependent on the extent of collaboration. Significant for the horizontal collaboration, that is the collaboration of more or less autonomous masters on equal terms, was the development of these different genres. Some of these genres were especially well suited for the practical application of artist collaboration. Their success, in part, was only made possible by the vigorous exchange of collaborating artists and their production on such a large scale for the free art market, by an economic method of production. When comparing the conditions for the collaboration in Germany and in the Netherlands, significant reasons become apparent for the divergent development of artistic cooperation. In the 16th and 17th century, there were distinct differences between the socio-economic situation in the old Holy Roman Empire and in the Northern and Southern Netherlands. The boundaries differentiating the labor division within a workshop and the collaboration of autonomous artistic masters were not distinct ones. Painters" working methods evolved over a long period of time and cannot be seen as a uniform line of development. Initially, it was the manorial motivated demands for the furnishing of residences or exorbitant memorial projects that required even the most famous painter to collaborate with court attendants. Later, it was the growing free art market that motivated the collaboration of artists to more effectively produce paintings to sell. The production methods in the 18th and 19th century followed with increasingly more political, social and economic motives, whereby the artist collaboration became an affirmed social model of work. This paved the way for the artist communities and colonies, which were a global phenomenon in the 20th century and which still shape the self-understanding of artists today.

I'm not an expert on many things, but when it comes to judging the quality of Texas literature, or Texana as it is called, I am as confident as a bronc rider still upright at seven seconds. That last second of the eight is reserved for humility. Chance needs scant time to have one spittin' up dirt. So I decided I would take my chances and prepare a list of good Texas books you might want to tackle in the coming year. Each book is tied to the month that will perhaps enhance your reading of it. January – "The Tacos of Texas"This has been a best-seller in Texas (and beyond) this past year. By January 3 your New Year's resolutions will be somewhat less resolute. When that time comes, you will want tacos. And the tacos will give you strength for a fine year of reading ahead. February – "The Son"To my mind, this is the best Texas novel since Lonesome Dove. It was first runner-up for the Pulitzer Prize in 2014 and the miniseries will air on AMC in 2017 – starring Pierce Brosnan. So binge read it first so you can binge watch it later. And you will have the advantage of saying, somewhat snobbishly, "I read the book and the book is way better." March – "Miles and Miles of Texas"Just in time for your Spring Break trip is this magnificent book on the history of Texas roads and how they got built. The original mission of the Texas Highway Department was to "get the farmer out of the mud." Obviously, they went far beyond that goal to succeed in building a state of superhighways. Let's not talk about I-35. April – "Lonesome Dove"Cattle drives in Texas typically began in the spring. So this is a good time to read or re-read Lonesome Dove. This is the Iliad of Texas. If you haven't read this Pulitzer Prize winning literary treasure, it's time. Gus and Call are waiting for you. Let's "head 'em up and move 'em out." May – "Texas Ranger: The Epic Life of Frank Hamer, the Man Who Killed Bonnie and Clyde"He killed them in May actually. Hollywood made Hamer out to be the bad guy, but as is often the case, they were seduced by myth and got it wrong. I like what the Dallas Morning News says about this book: "Frank Hamer's is perhaps the last great story of the American West to be told… Well, Hollywood? Now you have the book, so go make the movie." June -"Issac's Storm"For the start of Hurricane season, read Isaac's Storm, the best-selling history of the killer hurricane that devastated Galveston in 1906. The Washington Post says that Erik Larson's book is, "Gripping … the Jaws of hurricane yarns." July – "Empire of the Summer Moon"This book tells the story of the last years of the Comanche Nation and how Quanah Parker and his warriors were never militarily defeated. The New York Times says it "will leave blood and dust on your jeans." August – "The Time it Never Rained"The story of the West Texas rancher, Charlie Flagg, who survived the greatest drought in modern Texas history. September – "Friday Night Lights"For the beginning of football season, read the book that launched the popular series. And if you have read it already, go for "The Last Picture Show" instead, which is also anchored in Texas football culture. October – "All the Pretty Horses"Once you're in, go ahead and read the whole border trilogy. November – "Lone Star: A History of Texas and the Texans"As the days shorten and the nights lengthen, sit by the fire and read T.R. Fehrenbach's take on Texas history. December – "The Big Rich"As you begin worrying about presents and money, it is an ideal time to read the rags to riches stories of Texas oil men like H.L. Hunt and Roy Cullen. These were men who were, for their time, among the absolute richest in the world. They knew how to spend money and to play on a scale few have ever known. It will inspire your Christmas shopping, make you want to play poker for oil leases, buy sprawling ranches, and purchase your own Texas island. There's not a lot of romance in these books. There is a lot of tough love, though. And that's good. If you don't get tough love early in life it's hard to find lasting love later. So there you go. Print this out and put it on the fridge. Happy reading.

The article presents results of comparative analysis of book publishing statistics in Estonian, Latvian and Lithuanian languages in the 19th century. This study was conducted referring to the most representative sources at that moment – the national retrospective bibliographies of Estonian, Latvian and Lithuanian books. After the analysis of all the publications that had been published yearly from 1801 to 1855, the overall number of publications was then calculated in every country. Furthermore, the publishing rates were evaluated for every decade in the three countries and additionally rates of publications per 1,000,000 inhabitants over every decade were calculated and evaluated. The data presented in this article should be viewed as an initial stage for the comparative analysis of Estonian, Latvian and Lithuanian nineteenth century book publishing. Estonian, Latvian and Lithuanian nations grew by preserving the old national traditions and developing new targets for political existence. At the same time, Estonian, Latvian and Lithuanian books were becoming more modern. Even various restrictions on the rights of nations living in the lands occupied by the Russian Empire and the annihilation of cultural differences did not prevent their publishing evolution. However, in view of general growth trend, publishing development varied in different countries and was determined by economic, social and cultural features of each region. Compared to Lithuania, the environment for the development of national books was more friendly in Estonia and Latvia. After the analysis of all above-mentioned sources it was determined that over the period from 1801 to 1855, most publications were published in the Latvian language – 1846, almost eight hundred less in Estonian language, accounting for 1027, and almost twice less (three times less than Latvian), accounting for 644, in the Lithuanian language. Evidently, book publishing in national language in Lithuania fell significantly behind compared to Latvia and Estonia. It is also important to note that book development in all three countries was uneven and was undergoing periodic rises and falls. The analysis of publishing rates per 1,000,000 inhabitants over every decade showed that Estonia had the highest rate of the three Baltic countries researched. Estonian book publishing increased from 18 to 102 print units per year or rose five-times, whilst in Latvia it increased from 28 to 67 units or 2.3 times. In Lithuania, book publishing rates per 1,000,000 inhabitants over the 55-year period increased not that highly – from 6 to 16 print units per year. By contrast, this rise in publishing rates was 0.3 times higher than in Latvia. The results of this initial study could be used for continuing research of such nature. Bibliographic method, descriptive statistics (data collection, organisation and presentation) and comparative methods were employed to analyse quantitative volumes of publishing, whereas analytical and statistical methods could be used to verify the quantitative trends of the development of publishing and their breaking points. Analytical statistics methods, rarely used in the works of bibliographers, could provide new knowledge on the changes of publishing in percentage terms. At least some of the methods could be employed. For example, the join point method, which could help clarifying the qualitative development trends of publishing by a number of particular linear segments (periods) and points, setting essential changes of the phenomenon in order to identify a statistically relevant or irrelevant growth or decline in publishing in percentage terms, and to distinguish its breaking points. Another method is that of simple linear regression, which helps to calculate the average annual change in the number of publications in percentage terms and depict this in a graph. This trend of developing comparative studies of Estonian, Latvian and Lithuanian books may lead to qualitatively better results. ; Straipsnyje pateikiami XIX a. estiškų, latviškų ir lietuviškų knygų leidybos apimčių lyginamojo tyrimo rezultatai. Tyrimas buvo atliktas remiantis šiuo metu reprezentatyviausiais šaltiniais ‒ nacionalinėmis retrospektyviosiomis estiškų, latviškų ir lietuviškų knygų bibliografijomis. Išsiaiškinus, kiek leidinių buvo išleidžiama kasmet nuo 1801 iki 1855 metų, buvo suskaičiuotas bendras leidinių skaičius kiekvienoje šalyje, leidybos apimčių vidurkiai dešimtmečiais bei leidybos apimčių vidurkiai vienam milijonui gyventojų dešimtmečiais. Pasitelkus gautus duomenis ir taikant aprašomosios statistikos metodus buvo palygintos kiekybinės leidybos apimtys visu nagrinėjamu laikotarpiu ir dešimtmečiais, nustatytos jų kaitos tendencijos, taip pat numatytos tolesnės tokių tyrimų kryptys. Leidybos apimtims analizuoti buvo taikomi bibliografinis, aprašomosios statistikos (duomenų rinkimo, sisteminimo ir pateikimo) bei lyginimo metodai, o pagrindžiant tolesnes tyrimų kryptis – analizinės statistikos metodai.

The study of religious culture is an important direction in modern social and cultural studies. It is impossible to understand peculiarities of thought and the underpinning of behavior stereotypes without first outlining the scale of values within the community. Therefore, in our study of faith communities, we believe it appropriate to follow the thesaurus approach. The religious community of Roman Catholics in Siberia is an interesting and non-trivial case to study, since, on the one hand, it represents Western Christianity and is associated with a religious center outside the Russian state; but on the other hand, it forms a constituent part of and a special institution within Siberian regional community. This article aims to identify the elements of thesaurus which are typical for local communities of faith.Roman Catholic communities in Siberia emerged in the mid-nineteenth century. Settlers from the Western regions of the Russian Empire founded Catholic parishes and built churches in the Siberian cities (in 1825, in Irkutsk; in 1833, in Tomsk; in 1861, in Omsk; in 1857, in Krasnoyarsk; and in 1875, in Chita). Our study made use of the archival collections at Russian State Historical Archive, state archives of the Novosibirsk and Tomsk oblasts and of Krasnoyarsk krai.It is known that at the heart of a thesaurus construction lies the idea of self or of the collective "we", while the religious affiliation is an important factor in building the dichotomy of 'friend' and 'foe', 'self' and 'Other'. In the case of Roman Catholics in Siberia, adaptation to new climatic and socio-cultural conditions occurred gradually over several generations. The political and social changes unavoidably affected the way of life of the confessional community, but their view of the world – the core of the thesaurus construction – suffered little change due to axiologically important factors.Liturgical events and church feasts and rites formed a symbolic axis, which throughout the calendar and liturgical years reminded believers that they belong to the Western confessional tradition, thus denoting "otherness". Values passed from generation to generation, which accounts for the presence of thesaurus components in the distribution of gender roles and generational discourse in respect to property. The idea of good and evil has also been shaped by the books available in personal and parish libraries of Barnaul, Krasnoyarsk, Novonikolaevsk, Novokuznetsk, Omsk, Irkutsk, Tobolsk, Tomsk and Omsk.Not all components of a thesaurus are easily discernible and are to be found on the surface. It is only comprehensive study of all of these that can help understand and explain the subtle nuances of any confessional culture. ; Изучение конфессиональной культуры представляет собой актуальное направление в современных социокультурных исследованиях. Понимание особенностей мышления, детерминирование поведенческих стереотипов невозможно без выявления шкалы системы ценностей, а потому в исследовании конфессиональных сообществ мы полагаем целесообразным руководствоваться положениями тезаурусного подхода. Конфессиональное сообщество католиков Сибири представляет собой интересный и нетривиальный объект для исследования, так как, с одной стороны, является воплощением западного типа христианства и связано с религиозным центром вне Российского государства; с другой стороны — являет собой часть и институт регионального сообщества сибиряков. Цель данной статьи — определить круг элементов тезауруса, характерных для локального конфессионального сообщества.Католические общины в Сибири возникли в середине XIX столетия. Переселенцами из западных регионов Российской империи были основаны католические приходы и выстроены храмы в сибирских городах: в Иркутске — в 1825 г., в Томске — в 1833 г., в Омске — в 1861 г., в Красноярске — в 1857 г., в Чите — в 1875 г. Исследование проведено на материалах архивных коллекций Российского государственного исторического архива, государственных архивов Новосибирской и Томской областей, Красноярского края.Центр тезаурусной конструкции занимает представление о себе или образ «МЫ», представление о вероисповедной принадлежности как факторе дихотомии «свой — чужой». Адаптация к новым природно-климатическим и социокультурным условиям происходила постепенно, в течение жизни нескольких поколений. Политические и социальные катаклизмы не могли не сказаться на образе жизни представителей конфессионального сообщества сибирских католиков, однако ядро тезаурусной конструкции — картина мира — сохранилось благодаря аксиологически значимым факторам.Литургические праздники и календарная обрядность несли осевую системообразующую нагрузку, регулярно в течение календарного и литургического года напоминая о принадлежности к западной конфессиональной традиции, обозначая «инаковость». Ценностные установки передавались от поколения к поколению, что обусловило наличие компонентов тезауруса в распределении гендерных ролей и в поколенческом дискурсе, в отношении к собственности. Представление о добре и зле формировалось под воздействием литературы, имевшейся в личных и приходских библиотеках Барнаула, Красноярска, Новониколаевска, Минусинска, Омска, Иркутска, Тобольска, Томска, Омска.Не все компоненты тезауруса очевидны и «лежат на поверхности», однако только их комплексное выявление и изучение может способствовать пониманию и объяснению нюансов конфессиональной культуры.

[spa] El presente trabajo tiene por objeto analizar las influencias y repercusiones que ha tenido el sistema penal en el desarrollo de los derechos de las nacionalidades indígenas ubicadas en los países de Colombia, Perú, Ecuador y Bolivia. La hipótesis de partida indica que el derecho indígena no es un derecho puro, sino que está compuesto por un conjunto de normas que han ido cambiando y enriqueciéndose conforme a los distintos momentos históricos, atravesados por las relaciones de poder y dominación así como por acciones de resistencia y emancipación. Se parte de la premisa de que el derecho indígena que hoy conocemos se encuentre conformado no solamente con normas de origen precolonial o colonial, sino también, y sobre todo, por las normas y principios que rigen el ordenamiento jurídico, en general, y el derecho penal, en particular. Atendiendo lo anteriormente señalado este trabajo inicia haciendo una aproximación a las formas de aplicación de la justicia indígena existente en los tiempos del Imperio incaico, por cuanto si bien este no fue el creador del sistema jurídico prehispánico con sus métodos pudo instaurar una organización más o menos uniforme que cambió radicalmente no sólo la organización política de la región sino que modificó las atribuciones jurisdiccionales que tenían las autoridades tradicionales. Se enfatiza el hecho de que la conquista y colonización española dio inicio al establecimiento de un nuevo orden social que: instrumentalizó las instituciones autóctonas e impuso un férreo control sobre todos los indígenas que, para efectos jurídicos, pasaron a ocupar el estatus de rústicos, miserables y menores. Así, pues, teniendo en cuenta este trío de viejos estados que configuraban el status de los indígenas se intenta demostrar que hasta le década de los años ochenta del siglo XX el sistema penal repercutió negativamente sobre los pueblos originarios debido a que se lo utilizó como un instrumento para asimilar a los indígenas, más con el surgimiento del Convenio 169 de la OIT el sistema penal deja ser un medio útil para la asimilación de los indígenas y pasa a mostrar su carácter selectivo frente a determinadas conductas protagonizadas por autoridades y líderes indígenas, sea por el ejercicio de la jurisdicción indígena o por el ejercicio del derecho a la protesta, lo que da lugar a que se considere que el derecho penal a tenido graves repercusiones sobre los derechos de estos colectivos. ; [eng] This paper aims to analyze the influence and impact of the criminal justice system on the development of the rights of indigenous nationalities located in the countries of Colombia, Perú, Ecuador and Bolivia. The hypothesis suggests that indigenous law is not a pure law, but it is composed of a set of rules, which have changed and enriched according to different historical moments, crossed by relations of power and domination as well as for resistance and emancipation actions. The premise is that the current indigenous law is based on the original precolonial and colonial rules, and specially on the rules and principles governing the legal system in general, and the criminal right, in particular. Taking this premise into account, this work makes an approach to the implementation ways of indigenous justice during the Inca Empire, because although this was not the creator of prehispanic legal system with its methods could establish an organization more or less uniform that radically changed not only the regional political organization but it modified the jurisdictional powers from the traditional authorities. We emphasize the fact that the Spanish conquest and colonization began the establishment of a new social order. This order instrumentalized indigenous institutions and imposed strict control over all Indians who, for legal purposes, occupied the status of rustic, miserable and lower. Thus, taking into account this trio of old states that integrated the status of indigenous, the work tries to prove that the penal system had a negative impact on indigenous peoples until the eighties of the twentieth century because it was used as an instrument to assimilate indigenous. However, the criminal system stopped being useful for the assimilation of indigenous with the emergence of Convention 169 of the ILO and it started to show a selective role against certain behaviours carried out by authorities indigenous leaders, either for the exercise of indigenous jurisdiction like for the exercise of the right to protest. All these facts lead to consider that the criminal law had serious repercussions on the rights of these groups.

Проанализированы основные результаты исследований предметов вооружения дистанционного боя из состава вещевого комплекса ряда археологических культур и типов памятников хунно-сяньбийского времени в Саяно-Алтае. В результате классификационного анализа костяных накладок лука выделено два типа этих изделий. Среди наконечников стрел, имевших три лопасти, выделено пять типов. Некоторые из них стали применяться в хуннский период, другие получили распространение в III-V вв. н. э. Помимо подобных применялись также стрелы с плоскими и линзовидными наконечниками. Значительным разнообразием отличались костяные наконечники. Среди них выделяется большое количество форм. Они различались по способу насада: втульчатые, черешковые или с раздвоенным насадом. По сечению пера они подразделялись на группы, а по форме на типы. Сравнительный анализ айрыдашских луков и стрел показал, что формы луков и железных наконечников стрел характерны для многих центральноазиатских народов хунно-сяньбийской эпохи. Однако айрыдашские костяные наконечники стрел (Горный Алтай) отличаются значительным своеобразием. ; Purpose. As the determining role in military operations of the population of the Altai Mountains in the Xiongnu and Xianbei times belonged to weapons of remote combat, such as compound bows with bone side plates and arrows with iron and bone tips of different forms, their systematization is a topical issue. The author reviews the data available on the topic and classifies the findings. Results. Modern archaeologists and historians studying armament of the ancient peoples, who settled in the Altai Mountains in the end of the 1st millennium B.C. the 1st millennium A.D., pay considerable attention to the bow design features and the forms of iron and bone tips of arrows popular among the representatives of Bulan-Koby and Kok-Pash cultures, as well as the weapons from the monuments of Berel type. The present article is based on the principal results of previous research done on the objects of armament of remote combat from the complex of several archaeological cultures and types of objects of the Xiongnu and Xianbei times in the Sayan and Altai Mountains. The author takes into account existing available descriptions of weapons from the objects of Berel type, bows and arrows from complexes of Kok-Pash culture in the Eastern Altai Mountains, and the armament from burial mounds of Bulan-Koby culture in the central part of the Altai Mountains. Another source of data is the results of research carried out in the past years on details of bows and tips of arrows found at the objects of Airydash type in the Middle Katun' River. Few scientific publications are available devoted to research of the weapon from Airydash complexes. Some findings of bone side plates of bow, iron and bone tips of arrows from the object Airydash I have been adduced in the monographic research of Kemerovo archaeologists, which was devoted to a Kok-Pash monument. There have already been published several articles of the author of the present article, which were devoted to the analysis of bone side plates from compound bows and iron and bone tips of arrows received as a result of excavations at the object Ulug-Choltukh disposed in the valley of the Edigan River. As a result of analyzing bone side plates of the ancient peoples bow, the author singled out two types of bows. One of them had two couples of bone side plates on both ends, two lateral and one frontal side plate in the central part of the bow. Such bows appeared in Central Asia in the era of the Xiongnu Empire. The author also defined the forms of the iron tips of arrows and classified them. The classification describes five types of arrow tips with three kinds of blades. Some of them began to be applied in the Xiongnu times while others became popular in the 3rd 5th century A.D. Arrows with flat and lenticular tips stand apart from other arrows. Bone tips of arrows demonstrate a considerable diversity. They are subdivided into groups according to the section of the feather and to the types of their tips. Conclusion. The comparative analysis of Aidyrash bows and arrows showed that forms of bows and iron tips of arrows are characteristic for many Central Asian ancient peoples of the Xiongnu and Xianbei times. This fact can be explained by frequent contacts and interactions of the ethnic subgroups in the area of the Middle Katun' River.

При опоре на исторические и этнографические материалы, а также памятники монгольского права выделяются и характеризуются виды агрессии, имевшие место в истории и культуре бурят. Определены следующие виды: внешняя агрессия государств и других народов по отношению к этническим объединениям, которые консолидировались в бурятский народ; межгрупповая, возникавшая между разными группами бурят; внутригрупповая; внутрисемейная. С вхождением бурятских земель в состав России агрессия вызывалась столкновением русских переселенцев и бурят на почве экономических, бытовых и других интересов. По мнению автора, в культуре бурят XVIII-XIX вв. агрессия была явлением полиморфным, но преимущественно имевшим бытовой характер. В статье выявляется круг основных факторов, повлиявших на отказ бурят от кровной мести. Автор приходит к заключению, что эта традиция была изжита под воздействием таких факторов, как кодификация обычного права с введением значительных по размерам штрафов за убийство, передача уголовных дел в компетенцию «канцелярских» судов, которые выносили более суровое наказание, чем это было прежде. Кроме того, принятие бурятами буддизма и христианства укрепляло в них убеждение в необходимости бескровного решения конфликтов. ; Purpose. The article defines and characterizes types of aggression spread among the Buryats during the XVII-XIX centuries. In addition, we determine the factors that lead to the Buryats' refusal from the tradition of blood feud. Results. Based on the study of the sources available, the author identifies the following types of aggression: aggression of foreign states and other nations to ethnic communities which joined to make the Buryat people; aggression that occurred among different groups of the Buryats; intragroup aggression; family aggression. With final incorporating into Russia, the Buryats also faced aggression caused by the ethnic clash between the Russians and the Buryats, which was motivated by economic, domestic and other interests. An example of the aggression of the first type is the story of annexing the Buryat lands by the Russian state. Intergroup aggression among the Buryats can be illustrated by the era of the so-called Zegetei aba (battue hunting), while the Buryats could attack their neighbors in order to snatch some prisoners, cattle or women. Intragroup aggression, according to popular beliefs, was a kind of illness and was caused by the evil influence of eastern gods or spirits who required sacrifice. The Buryats treated the cases of evil behavior inside the group negatively and tried to cultivate hospitality, tolerance and kindness. The article shows that the ancestors of Buryats were known to stick to the tradition of blood revenge. Their culture was a culture of warriors, in which all aspects of life including the system of values and behavioral attitudes conform to the standards of a militarized society. Relations between ethnic communities and inside them were ruled by the law of the talion, the essence of which is accumulated in the phrase «an eye for an eye, a tooth for a tooth», and they grew into the tradition of blood revenge. During the pre-Russian period in the history of the Buryats of Predbaikalye and during the initial stage of their joining Russia, the blood feud was also common, which is testified by the folklore and ethnographic materials gathered by M. N. Khangalov. The situation started to change with adopting the rules of «Great Yasa» by Chingis Khan, which were then included into all codes of the Mongolian peoples and the Buryats. There was offered an alternative to blood feud and talion. In case of killing a person, the killer or their countrymen were punished with a fine in the form of a significant number of heads of different livestock species. With the introduction of instruction by S. Vladislavich-Raguzinskii of 1728, murders among the Buryats were the subject of court proceedings which issued their decisions in accordance with the criminal legislation of the Russian Empire. The severity of punishment from the side of the Russian government became a deterrent to the tradition of blood revenge. The acceptance of Buddhism and Orthodox Christianity by the Buryats had an equally positive impact on the customs and traditions adopted in the society. Conclusion. Aggression was polymorphic in the traditional culture of the Buryats, and it had mostly household character. The tradition of blood feud being well-known among the Buryats in the XVIIth century, it vanished in the centuries to follow.

Appian's Illyrian book (Illyrike) was originally intended to be just an appendix to his Macedonian book and today remains the only extant ancient work dealing with the early history of Illyricum which is preserved in its entirety. In this short work Appian puts together different local and regional histories in order to create a unified historical narrative and determines the historical and mythological coordinates of Illyricum inside the ancient world. This paper will discuss Illyrike in the context of the Roman construction of Illyricum as a provincial space, similar to some other regions in continental Europe such as, for example, Gaul or Britain. They were all firstly created through the needs of Roman political geography and later written into literary knowledge through the works of ancient history and ethnography. This paper will argue that Appian's Illyrike represented the final stage of the Roman construction of Illyricum from an imaginary to a provincial space, which was the point of its full coming of age as an integral part of the ancient world and the Roman Empire. ; U ovom radu se tvrdi da Apijanova Ilirika predstavlja poslednju fazu u rimskoj konstrukciji Ilirikuma tako što daje 'istorijsku biografiju' ovog područja – od mitološke prošlosti do rimskih osvajanja. Politika Apijanovog vremena oblikovala je nova viđenja carstva kao celovitog entiteta koji je trebalo da ostane baš takav kakav je bio u drugom veku, tako stvarajući nove mentalne obrasce za svoje stanovnike i intelektualnu elitu da bi mogli da percepiraju svet i svoje mesto u njemu. Stoga, ako se carstvo smatralo završenim delom, to viđenje je svakako povezivalo sve njegove delove, provincije i regije koje je stvorila rimska administracija. Promena u mentalnom obrascu promenila je društvenu stvarnost a književnici koji su pripadali intelektualnoj eliti carstva trebalo je da osete potrebu da je opišu. Baš ovo vidimo u Apijanovom nezadovoljstvu sa hronološkim pristupom istoriji u ranijoj grčko-rimskoj istoriografiji i u njegovoj konceptualnoj izjavi s početka Rimske istorije da on namerava da "opiše granice naroda kojima vladaju Rimljani". U radu se raspravlja o nekoliko tema da bi se predstavio ovaj argument: razvoj termina 'Ilirikum' u rimskom političkom i književnom diskursu, raniji književni pokušaji da se ovaj region ujedini sa korpusom drevnog znanja, i književne i intelektualne strategije koje Apijan koristi da bi opisao ovaj region.Apijanovu Ilirsku knjigu, kao i druge izvore iz grčko-rimskog perioda, napisao je pripadnik obrazovane mediteranske elite. 'Znanje' koje je on proizveo stvorilo je pogled na svet iz carskog centra gde je bila koncentrisana sva politička moć. U slučaju Ilirikuma njegovo delo opisivalo je društvenu stvarnost od potpune integracije jedne carske periferije, preko vojnih osvajanja i reorganizacije provincijskog pejzaža. Ono je dovršilo zadatak koji je započet u Cezarovo vreme da se racionalizuje rimska politička dominacija nad različitim zajednicama u regionu od Makedonije do severne Italije tako što će se taj prostor konstruisati kao nova geopolitička jedinica – Ilirikum. Ovo je olakšalo političko upravljanje regionom kad se rimska vladavina kasnije proširila prema Dunavu i nakon toga transformisala u provincije Dalmacije i Panonije. Apijan predstavlja celovitu sliku svom čitalaštvu kroz etnografski uvod. On definiše Ilirikum kroz dve različite percepcije 'drugog': grčku etnografsku percepciju, koja ustanovljava etnički termin 'Iliri', i rimsku kolonijalnu konstrukciju, koja dalje razvija grčku terminologiju i ovaj naziv koristi kao taksonomsko obeležje za politički dominiran prostor koji se nikako drugačije ne može definisati.Apijan stavlja stanovnike Ilirikuma na prostorne i vremenske koordinate grčke mitološke prošlosti opisujući pred-rimsku prošlost i rimsko osvajanje kao 'pravednu' kaznu za bogohulne napade na Delfe. On je pokušao da premosti jaz između različitih konteksta i različitih Ilirikuma koji su postojali u njegovoj prošlosti i sadašnjosti, a da istovremeno predstavi Ilirikum kao nepromenjivu jedinicu. Ono što jeste uradio je stvaranje 'istorijske biografije' Ilirikuma tako što je ovu jedinicu projektovao na prošlost u potrazi sa njegovim nastankom, njegovim mitskim precima i najranijom prošlošću, a završava sa opisom rimskih osvajanja koja su u ovo područje donela 'civilizaciju'. Apijanov Ilirikum je napravljen na sličan način kao Strabonovo delo – od delova različitih prošlosti, spojenih u celinu snažnom silom rimske carske ideologije. Za razliku od Strabona, Apijanov Ilirikum ne maršira prema civilizaciji; to je region koji je u potpunosti uključen u rimsku mrežu ideologije – nova 'zamišljena zajednica' koja objedinjuje sve raznolike lokalne istorije i geografije pod jedan carski kišobran.

On the basis of archival and published narratives (diaries, memoirs, epistolary) the article deals with the strategies of married couples of intellectuals of Dnieper Ukraine who earn money in the second half of the nineteenth century. The areas where the intellectuals express themselves, their incomes, the possibility to satisfy the basic needs for received payments, attempts of holding entrepreneurship, and female labour have been analysed. The sources indicate that the vast majority of ucrainophiles intellectuals were involved in public service, particularly as university teachers and school teachers. The profit received from this activity often could not provide the financial health of the married couples. Under these conditions the search for additional earnings became urgent, in particular teaching in private schools, giving lessons, participation in periodicals etc. Some intellectuals earned their living by means of creative activity, and received fees for that which were not regular and depended on the mood in society, literary and artistic fashion, national and cultural policy of the Russian Empire. Besides, some representatives of Ukrainian ucrainophiles tried to conduct private business. This method of earning a living was often negatively perceived by democratically minded environment, and was considered to be a demonstration of commercialism. Under the pressure of social circle's thought, some intellectuals abandoned entrepreneurship or had to break relations with their ideological supporters. The study concludes that ucrainophiles intellectuals had few options for earning money. The pays obtained in the civil service was often not enough for ensuring the basic needs of the couples that gave rise to financial problems. Interest in the ideas of social equality, prejudiced attitude towards capital and business repelled the majority of ucrainophiles from private enterpreneurship. ; На основі архівних та опублікованих наративів (щоденників, мемуаристики, епістоляріїв) у статті досліджено стратегії заробітку коштів подружжями народолюбної інтелігенції Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст. Розглядаються сфери де реалізували себе інтелігенти, їхній прибуток, можливість задовольнити основні потреби за отриману платню, спроби ведення підприємницької діяльності та жіноча праця. Джерела засвідчують, що переважна більшість представників народолюбної інтелігенції були задіяні на державній службі, найчастіше в якості викладачів та учителів. Прибуток від неї часто не міг забезпечити фінансове благополуччя подружжів. За таких умов актуальним ставав пошук додаткового заробітку, зокрема викладання у приватних навчальних закладах, давання уроків, участь у роботі періодики тощо. Частина інтелігентів заробляла на життя творчою діяльністю, за що отримувала гонорари, які не були регулярними та залежали від настроїв у суспільстві, літературно­артистичної моди, національної та культурної політики Російської імперії. Окремі представники українського народолюбства намагалися вести приватну справу. Такий спосіб заробітку часто негативно сприймався демократично налаштованим середовищем, вважався демонструванням меркантильності. Під тиском думки кола спілкування деякі інтелігенти відмовилися від підприємництва або мусили порвати стосунки з ідеологічними однодумцями. У ході дослідження приходимо до висновку, що народолюбні інтелігенти мали небагато варіантів для заробітку коштів. Платні, отриманої на державній службі, часто не вистачало для забезпечення основних потреб подружжя, що породжувало матеріальні проблеми. Захоплення ідеями соціальної рівності, упереджене ставлення до капіталу та бізнесу відштовхувало більшість народолюбців від приватного підприємництва. ; На основі архівних та опублікованих наративів (щоденників, мемуаристики, епістоляріїв) у статті досліджено стратегії заробітку коштів подружжями народолюбної інтелігенції Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст. Розглядаються сфери де реалізували себе інтелігенти, їхній прибуток, можливість задовольнити основні потреби за отриману платню, спроби ведення підприємницької діяльності та жіноча праця. Джерела засвідчують, що переважна більшість представників народолюбної інтелігенції були задіяні на державній службі, найчастіше в якості викладачів та учителів. Прибуток від неї часто не міг забезпечити фінансове благополуччя подружжів. За таких умов актуальним ставав пошук додаткового заробітку, зокрема викладання у приватних навчальних закладах, давання уроків, участь у роботі періодики тощо. Частина інтелігентів заробляла на життя творчою діяльністю, за що отримувала гонорари, які не були регулярними та залежали від настроїв у суспільстві, літературно­артистичної моди, національної та культурної політики Російської імперії. Окремі представники українського народолюбства намагалися вести приватну справу. Такий спосіб заробітку часто негативно сприймався демократично налаштованим середовищем, вважався демонструванням меркантильності. Під тиском думки кола спілкування деякі інтелігенти відмовилися від підприємництва або мусили порвати стосунки з ідеологічними однодумцями. У ході дослідження приходимо до висновку, що народолюбні інтелігенти мали небагато варіантів для заробітку коштів. Платні, отриманої на державній службі, часто не вистачало для забезпечення основних потреб подружжя, що породжувало матеріальні проблеми. Захоплення ідеями соціальної рівності, упереджене ставлення до капіталу та бізнесу відштовхувало більшість народолюбців від приватного підприємництва.

В статье рассмотрены философско-правовые концепции российского либерализма конца XIX начала ХХ в. по формированию идеала правовой личности. Доказана целесообразность на основе этих концепций переосмысления путей дальнейшего развития украинского общества и его ценностных оснований ; In the process of transformation of Ukrainian society towards the assimilation and implementation of basic European values such as human rights, democracy and the rule of law the role of personality that respects the dignity of others and their right to free expression in its multifaceted manifestations becomes more important. Such definitions of it assume the character of the ideal to be pursued, but that has not received adequate expression in people's minds and in practice yet. Since this ideal inextricably links right and personality, enabling the operation of law due to the special qualities of the individual, it can be defined as the ideal of legal personality. It is the formation and realization of such ideal that becomes urgent practical task of our society, which in turn requires a comprehensive theoretical understanding. It should be noted that some philosophical aspects of the meaning of legal personality and its formation are revealed in the works of Ukrainian researcher in the field of philosophy of law S.I. Maksimov. However, all actual researches are based on a certain cultural and ideological tradition. The research of a Polish-American scholar in the history of philosophical and legal thought Andrzej Walicki pays attention to the ideological and methodological potential liberal legal philosophy of the late 19th early 20th century in the Russian Empire, realization of which, unfortunately, failed because of the violent interruption of this tradition by Bolsheviks. Researches of philosophers of law of that period are of particular significance in this issue: Ukrainian by origin and outlook Bohdan Kistyakivskiy and one of the authors of the Universal Declaration of Human Rights (1948) Serhiy Gessen. It is reconstruction of the concept of "legal personality" in the views of philosophers of law of that period, which is really made for the first time, which will give, as we believe, an opportunity to analyze the formation of the ideal of legal personality. Thus, the purpose of this article is analysis and systematization of philosophical views on the issue of forming the ideal of legal personality in Russian philosophy of law, limited by the late 19th early 20th century During this period, leading philosophers and jurists come to the conclusion that the existence and development of the law governed state should be based on a legal personality. Taking into account the diversity of interpretations of liberal concepts, we begin with a brief description of the charms of liberal ideas, find out the core values that inspire these concepts and focus on the source of political programs and core values individual autonomy. As it is known, liberalism is a dynamic system that responds to changes in social life and is transformed according to the new reality. Liberal concepts of the thinkers of that time give us the opportunity to realize what freedom, equality and human rights are inviolable condition for the individual existence of human being, laying the values and guidance in the legal consciousness of a person and promoting an individual's recognition of law as the main regulator of social relations, aimed at protecting and strengthening the autonomy (which directly is an ideal basis for development of a legal personality). Thus, the abovementioned allows us to understand the significance of liberal ideas for building a modern ideal model of legal personality, formed on a combination of the spiritual and legal ideals and values. The importance of the concepts of representatives of Russian liberalism is determined by existence of: 1) the idea of equality, which in turn becomes a conceptual basis in shaping of legal personality (after all, the basic values help to reveal the inner depth (essence) of the personality, thereby reducing it to the level of subject, on whose existence law is focused.); 2) the idea of the presence of appropriate freedoms in personality (freedom is revealed as the spiritual foundation of not only the personality, but also society) and natural rights. Rights in turn, act as a form of social relations and independent personalities, behavior and interaction of which is subject to the general rules. Independence of subjects in relation to each other and their joint subjecting to common standards define the content of the legal form of freedom

Данная статья продолжает предшествующую статью автора, посвященную истории войскового подразделения «Уннигарды» этот отряд упоминается в письмах и в нескольких трактатах Синезия Киренского, епископа г. Птолемаида в провинции Киренаика на территории современной Ливии. Соответственно, Уннигарды размещались в Киренаике и входили в состав местной пограничной армии. В прошлой статье автор, рассмотрев грамматическую структуру самого слова  (в том виде, как оно было представлено у Синезия), пришел к выводу, что подразделение Уннигардов состояло из двух этнических групп готов и гуннов, но происхождение Уннигардов восходит не к западноримским гуннам и готам, которые жили в Паннонии в качестве федератов, поскольку такое происхождение противоречит административно-политическим условиям развития Западной Римской империи на рубеже IV-V вв. Следовательно, в настоящей статье автор рассматривает вопрос о происхождении Уннигардов от восточноримских гуннов и готов, и на основе различных источников, при этом не только греко-латинских, но и переведенных сирийских, приходит к следующим выводам. 1) Гунны, служившие в отряде Уннигардов, в 395 г. были навербованы восточноримским префектом претория Руфином в качестве его личной гвардии телохранителей, но эти гунны ранее жили во Фракии, земли которой они периодически грабили. Когда гунны подчинялись Руфину, они находились в Константинополе, но затем, после убийства Руфина в ноябре 395 г., отряд гуннов был переведен в далекую Киренаику, чтобы они не беспокоили своим присутствием столицу. 2) Готы, служившие в отряде Уннигардов, еще при императоре Феодосии I, в 380 г., были переведены в Египет из Македонии, поскольку эти готы представляли собой перебежчиков, добровольно сдавшихся Феодосию. 3) В 394 г., когда из Египта в Киренаику был направлен специальный войсковой корпус, в составе этого корпуса находились и готы, которые в том же году разместились в Киренаике вместе с другими регулярными отрядами из Египта. После ноября 395 г., когда в Киренаику прибыли сосланные туда гунны из окружения префекта Руфина, был создан отряд Уннигардов, включивший в себя готов и гуннов, о которых речь шла выше. Так возник отряд Уннигардов, упоминаемый в произведениях Синезия Киренского. ; This paper is a sequel to the author's previous paper, which concerned the history of the military unit of Unnigardai. This unit is mentioned in some letters and treatises of Synesius of Cyrene who was the bishop of the city of Ptolemaida in the Roman province of Cyrenaica in what is now Libya. Unnigardai were quartered in Cyrenaica and constituted a part of the local frontier army. Having considered in previous paper the grammatical structure of the word  (as it is given by Synesius), the author concludes that the unit of Unnigardai consisted of two ethnic groups the Goths and the Huns, but the origin of Unnigardai could not be traced to West Roman Goths and Huns who lived in Pannonia as federates, because such an origin is inconsistent with the administrative and political situation of the Western Roman Empire at the turn of the 5th century A.D. Therefore, in the present paper the author examines the problem of East Roman origin of Unnigardai, and on the grounds of different sources, not only Greek and Latin, but also translated Syrian ones, makes the following conclusions: 1) The Huns who served in the unit of Unnigardai were recruited in 395 by East Roman praetorian prefect Rufinus as his personal bodyguards, but these Huns had lived in Thracia earlier, and they devastated its territory from time to time. When Huns were under the command of Rufinus, they were quartered in Constantinople, but then, after Rufinus' murder in November 395, their unit was transferred to distant Cyrenaica so they could not disturb the capital by their presence. 2) The Goths, who served in the unit of Unnigardai, were relocated from Macedonia to Egypt as early as under the reign of Theodosius I, in 380, because these Goths were defectors, who surrendered themselves voluntarily to Theodosius. 3) In 394, a special military contingent was sent to Cyrenaica from Egypt that included some Goths, who then were quartered in Cyrenaica together with other regular units from Egypt. After November 395, when the exiled Huns from the personal guard of Rufinus came to Cyrenaica, the unit of Unnigardai was established, and this unit consisted of Huns and Goths mentioned above. This was the way the Unnigardai unit mentioned in the works of Synesius of Cyrene was formed.