У представленій статті автором розкривається механізм реалізації індивідуальної свободи в сучасному суспільстві, виявлено основні гендерні відмінності та аналізується їх вплив на самореалізацію особистості, а також визначаються особливості рольової соціалізації та формування гендерної ідентичності. Досліджуються поняття маскулінність, фемінність та андрогінність, а також сучасні гендерні стереотипи і їх вплив на формування соціальної поведінки людини. Констатується, що емоції і почуття у чоловіків і жінок практично однакові, але у зв'язку з існуючими гендерними ролями вони висловлюються порізному. Найбільші гендерні відмінності спостерігаються всфері материнства та батьківства. Підкреслюється, що відмінності між чоловіком і жінкою мають більш психологічний, ніж фізіологічний характер. Досліджується гендерний розподіл праці, який базується на умовному розподілі праці на продуктивну та репродуктивну. Продуктивна праця (оплачувана) піднімає соціальний статус особи, оцінюється суспільством як «робота» в прямому значенні слова. Репродуктивна праця (неоплачувана) включає в себе народження і виховання дітей, піклування про членів родини, ведення домашнього господарства. Зроблено висновки, що гендерні ролі мають бути гнучкими і виконуватися різними членами сім'ї в залежності від життєвих обставин та актуальних проблем окремих індивідів, з яких складається кожна конкретна сім'я. Також гендерні ролі в суспільстві в цілому можуть бути взаємозамінними та реалізовуватися індивідами залежно від їх природних здібностей та психофізіологічних особливостей.
Проведені в Україні реформи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів актуалізують для науковців завдання з аналізу їх правового забезпечення на предмет функціональності та ефективності відповідних правових інститутів. Дана стаття присвячена висвітленню особливостей правового регулювання визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні в контексті оновлення національного законодавства.
Метою статті є висвітлення особливостей правового регулювання та сучасних тенденцій розвитку в Україні інституту визнання та виконання рішення іноземного суду.
Наукова новизна полягає в комплексному аналізі законодавства України з питань визнання та виконання рішення іноземного суду, зокрема у проекціях визначення його головних ознак як інституту права (міжнародного цивільного процесу України), особливостей його розвитку, у тому числі під впливом європейських правових стандартів, тенденцій і практики формування транснаціонального виконавчого процесу, а також проблемних аспектів правового регулювання у світлі останніх законодавчих оновлень.
Висновки. Згідно з новою концепцією, втіленою у Цивільному процесуальному кодексі України в редакції 2017 року, інститут визнання та виконання рішення іноземного суду є самостійним інститутом міжнародного цивільного процесу України. Поряд із традиційним підходом визнання та виконання рішення іноземного суду в рамках зобов'язань за міжнародними договорами, обов'язковість яких визнана Верховною Радою України, закріплюється широкий концепт принципу взаємності (вважається, що взаємність існує, оскільки не доведено інше). Такий підхід відповідає загальній тенденції зближення судової практики різних держав (головним орієнтиром виступає, насамперед, право ЄС) і формування засад транснаціонального виконавчого процесу. Відповідно, він потребує послідовного втілення на рівні правового забезпечення усіх механізмів визнання та виконання рішення іноземного суду, у тому числі попередньої відомчої оцінки клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду на предмет його прийнятності для судового розгляду.
Особливістю інституту визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні в умовах «гібридної» війни є встановлення через існування викликів та загроз національній безпеці певних застережень щодо задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, що може загрожувати інтересам України.
Мета статті – аналіз дипломатичної діяльності Української Народної Республіки щодо визнання автокефалії Української церкви у 1919 – 1920 роках. Наукова новизна. Розкрито політику Української Народної Республіки та Української держави по відношенню до церкви. Проаналізовано зовнішньополітичну діяльність Української Народної Республіки щодо визнання автокефалії Української церкви. Висвітлено особливості роботи українського посла в Туреччині О. Лотоцького та його перемовини з Константинопольським патріархатом щодо надання автокефалії Українській церкві.Висновки. Рух за автокефалію Української церкви розпочався на початку 1917 р. як громадська ініціатива, а організованого вигляду набув наприкінці 1917 р. зі створенням Всеукраїнської православної церковної ради. Українська Центральна Рада та гетьман П. Скоропадський не виробили чіткої позиції щодо автокефалії Української церкви, декларуючи невтручання у церковні справи, і не вели на зовнішньополітичній арені відповідної діяльності. Натомість Директорія УНР проводила найбільш чітку позицію по відношенню до церкви та її незалежності, ухваливши 1919 року закон про автокефалію Української церкви. На виконання положень цього закону була спрямована діяльність українських дипломатів за кордоном щодо визнання Української церкви в країні перебування. Найбільш послідовно така позиція проявилася у відправці до Туреччини послом України колишнього Міністра віросповідань О. Лотоцького з проханням українського уряду до Константинопольського патріархату надати автокефалію Українській церкві. Серед інших зовнішньополітичних кроків української влади слід відзначити ініціативу звернення українців з різних держав світу до Константинопольського патріархату з проханням підтримати й благословити Автокефальну Православну Українську Церкву та призначити в Україні свого представника, що де-факто свідчило б про визнання Української церкви. Однак на дипломатичному рівні спроби Директорії УНР добитися визнання автокефалії Української церкви так і не досягли успіху.
У статті розглянуто інститут визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Аргументовано, що даний інститут має змішаний приватно-публічний правовий характер. Визначено співвідношення понять нормоконтролю та визнання недійсним акта державного органу або органу місцевого самоврядування як способу захисту земельних прав.
Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати сучасний стан виконання положень міжнародного гуманітарного права під час конфліктів, ускладнених ознаками асиметричності; процеси та чинники, що впливають на міжнародно-правовий статус недержавних учасників, та можливості їх включення до сфери дії міжнародного гуманітарного права.
Наукова новизна роботи полягає в аналізі теоретичних аспектів міжнародно-правового статусу недержавних сторін конфліктів, що може бути використаний для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці механізмів поєднання елементів національного та міжнародного права для врегулювання неміжнародних збройних конфліктів.
Висновки. У статті зроблено спробу дати відповідь на два питання: по-перше, яким чином недержавні учасники збройного протистояння можуть бути пов'язані нормами міжнародного гуманітарного права, а по-друге – чи достатньою мірою поведінка таких недержавних суб'єктів охоплюється міжнародним гуманітарним правом у його нинішньому вигляді.
Перше питання стосується дефіциту легітимності, від якого страждають норми міжнародного права, що стосуються недержавних акторів. Ця проблема поширюється на весь спектр міжнародного права. Єдине рішення цієї проблеми, як здається, полягає у забезпеченні згоди, наскільки це можливо, недержавного суб'єкта взяти на себе зобов'язання, визначені нормами міжнародного гуманітарного права для сторін конфлікту.
Друге питання стосується сфери дії міжнародного права щодо недержавних суб'єктів. Це означає, що багато насильницьких дій зазначених суб'єктів (зокрема, терористичні дії) не регулюються нормами міжнародного гуманітарного права. Хоча з цього не випливає, що ці дії взагалі не регулюються законодавством – навпаки, вся сукупність кримінального законодавства відповідної держави може охоплювати їх дії, тоді як право прав людини гарантує, що примусові дії держави залишаються у розумних межах. Проте на деяких театрах військових дій терористичні дії та масовані антитерористичні операції можуть спричинити такі збройні конфлікти, як, наприклад, асиметричні війни, що ведуться в Афганістані чи Іраку. У цьому випадку обмеження, накладені нормами міжнародного гуманітарного права, іноді розглядаються державою як односторонній механізм обмеження її свободи у досягненні своїх законних цілей. Однак ряд дослідників цієї проблеми наголошує, що, незважаючи на це, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у його теперішньому вигляді недержавні суб'єкти користуються досить обмеженим захистом. Якщо межа збройного конфлікту досягнута, будь-яка цивільна особа (недержавний актор), яка береться за зброю, аби виступити проти уряду, стає законною мішенню, а це, своєю чергою, означає, що будь-які процеси кримінального правосуддя мирного часу можна обійти.
З іншого боку, брак волі недержавних акторів до визнання над собою дії норм МГП зумовлений, у першу чергу, браком інструментів для здійснення такого визнання, а також обмеженням способів реалізації власних інтересів таких акторів, які це визнання за собою тягне. З точки зору держави – сумніви щодо того, чи буде таке визнання своєрідним індикатором визнання правосуб'єктності актора в цілому і легітимізацією їхніх дій. Відтак, розглянуті аспекти вкотре вказують на прогалини у нормах міжнародного гуманітарного права та застарілість використовуваних практик, що не охоплюють увесь спектр сучасних конфліктів.
Статтю присвячено дослідженню статусу правових норм в іх порівнянні з іншими нормами соціальної регуляції, визначенню тих ключових ознак соціальних норм, що є вирішальними для сприйняття їх в якості правових та формування права. У статті акцентовано увагу на властивостях, які мають конститутивне значення для виокремлення та визнання деяких соціальних норм як правових.
Аналізуються сучасні суспільно-релігійні відносини, характерні риси ситуації постсекуляризації, яка передбачає повернення релігії у публічну сферу, збільшення впливу релігійних організацій на суспільний дискурс та практику, зокрема у реалізації соціальних ініціатив. Актуалізується важливість діалогу на засадах толерантності між різними культурними середовищами, необхідність визнання соціального служіння релігійних організацій. Розглядаються важливі виклики та завдання, які постають перед ними в Україні у сфері соціальної роботи.
У статті аналізується заключний етап козацького виступу 1638 р. як вагомий фактор українського державотворення в українознавчому вимірі. Після його детального вивчення ми прийшли до висновків, що на відміну від попереднього повстання 1637 р. під орудою Павла Бута (Павлюка), це завершилося не поразкою, а перемир'ям (попередньою мировою угодою), до того ж за його умовами всі повстанці були амністовані. Також характерно, що, вкотре ліквідувавши черговий козацький виступ, Варшава прагнула не до порозуміння з українським козацтвом і замість нобілітації (юридичне визнання за ним лицарсько-шляхетських привілеїв) намагалася перетворити його на поліційні частини під жорстким контролем місцевих урядовців.
У статті досліджено процес становлення дипломатичної служби Західно-Української Народ- ної Республіки (ЗУНР), особливості і проблеми діяльності міжнародних представництв і місій. Зазна- чено, що важливим завданням було формування зовнішньополітичного апарату і визначення пріорите- тів зовнішньої політики: об'єднання з Українською Народною Республікою (УНР), здобуття прихиль- ності країн Антанти, налагодження відносин з Чехо-Словацькою республікою, Угорщиною, Румунією та іншими країнами з метою збереження незалежності, територіальної цілісності і здобуття міжна- родного визнання. Автором висвітлено про відкриття представництв і посольств у Відні, Празі, Буда- пешті, Бухаресті, Лондоні, Берліні, Вінніпегу, Оттаві, Вашингтоні та інших містах.
Метою статті є аналіз політики Української Центральної Ради, Генерального Секретаріату та військових організаційних структур щодо правового забезпечення формування національної армії на початковому етапі Української революції.
Методологія дослідження побудована на принципах історизму, об'єктивності й усебічного аналізу, а також міждисциплінарних підходах (зокрема, методах історії та правознавства).
Основні результати дослідження. Революційне піднесення першої половини 1917 р. призвело до формування численних патріотично налаштованих організацій українських військових. Більшість із них заявила про готовність формувати власні збройні сили і виступити на захист української державності. Основою легітимності подібних рішень стало визнання військових комітетів спочатку Тимчасовим урядом, а згодом і Українською Центральною Радою. При цьому додатковим елементом легалізації та легітимізації рішень військових про формування Української армії стали ухвали всеукраїнських військових з'їздів та визнання їх резолюцій Центральною Радою, а також включення військових делегатів до складу УЦР. Водночас політика УЦР та УГВК навесні – влітку 1917 р. була дуже обережною по відношенню до центральної російської влади та не виходила за межі окремих вимог національно-культурної автономії. Також керівництво УГВК намагалося погоджувати власні дії із військовим міністром Тимчасового уряду, боячись звинувачення у розвалі фронту та відповідальності за можливу окупацію України військами Четверного союзу. При цьому одним із головних прорахунків УЦР у військовому питанні стала відмова під тиском соціалістичних партій від створення професійної армії та бажання замінити її напівпрофесійними формуваннями «Вільного козацтва» й народною міліцією. Така політика значною мірою деморалізувала боєздатні українські військові частини, тож коли постала нагальна потреба захищати Україну та її владу в особі УЦР від більшовицької армії, – проукраїнських збройних сил залишилося обмаль, що, зрештою, і призвело до поразки українських визвольних змагань.
Встановлено, що вітчизняна наука про народне мистецтво зародилася та розвивалася передусім як вивчення археологічних старожитностей, і важливим фактором його вивчення стали археологічні з'їзди. З'ясовано, що Петриківський декоративний розпис як складова українського народного декоративно-прикладного мистецтва своїм корінням сягає Трипілля, зародившись у вигляді селянського хатнього малювання - стінопису. Упродовж віків в Україні формувалися різноманітні школи декоративного розпису, однак найбільше і найкраще зберігся і розвинувся петриківський декоративний розпис. Визначено основні віхи розвитку петриківського розпису від часу його офіційного визнання і донині, названі основоположники традиційної школи петриківського декоративного розпису та їх послідовники.Висвітлено внесок самобутнього петриківського декоративного розпису у світову культуру визнанням його ЮНЕСКО як нематеріальної культурної спадщини людства.
У статті автор на основі широкої архівної джерельної бази з'ясовує місце греко-католицького духовенства у бойкоті перепису населення 1921 р. Автором визначено, що польські органи влади провели перепис населення аби показати визнання українцями приналежності галицьких земель до Польщі, а також продемонструвати перевагу польського населення в Галичині. З'ясовано, що близько половини українського населення Східної Галичини не взяло участі в переписі 1921 р. Українські політичні партії, громадські організації та Греко-католицька Церква бойкотували перепис. За активну громадянську позицію священиків піддавали репресіям: накладали штрафи, інтернували, арештовували. Польська адміністрація відстежувала діяльність випускників греко-католицьких духовних семінарій, які займали активну державницьку позицію.
Ключові слова: Греко-католицька церква, перепис населення 1921 р., польська влада, репресивна політика, Східна Галичина.
Метою дослідження є з'ясування і освітлення таких понять як «квазітрансцендентне» і «безпосередність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор вияв важливості і значимості зв'язку квазітрансцендентного і безпосереднього як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається безпосередність іншого всередині самої людини, того іншого який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодерністів. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «квазітрансцендентного» і «безпосереднього» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Квазітрансцендентність» і «безпосередність іншого» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а можуть розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Квазітрансцендентність і безпосередність іншого в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «квазітрансцендентного і» і «безпосередність іншого» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО. Висновки. З'ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід'ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв'язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «квазітрансцендентність» і «безпосередність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості.
Метою дослідження є з'ясування і освітлення таких понять як «присутність» і «теперішність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор зробив вияв важливості і значимості зв'язку присутності і теперішності як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається інший всередині самої людини, той інший який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодернізму. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «присутності» і «теперішності» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Присутність», «теперішність» і «інший» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а може розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Присутність і теперішність в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «присутність», «теперішність» і «іншість» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО.
Висновки. З'ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід'ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв'язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «присутність» і «теперішність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості.
