У статті досліджено погляди Джона Дьюї на американський прагматизм та його зв'язок із німецькою класичною філософією. З'ясовано історичні передумови формування поглядів вченого на основні поняття його досліджень вчення, а саме: «досвід», «прагматизм», «логіка». Досліджено основні погляди представників американського прагматизму, зокрема Джона Дьюї та визначено його взаємозв'язок із німецькою класичною філософією. В якості методологічного інструментарію роботи обрано: аналітичний – з метою огляду матеріалу для формування теоретичних і методологічних основ дослідження; історичний – при аналізі розвитку поглядів вченого у взаємозв'язку із німецькою класичною філософією; компаративний – для виявлення значення німецької класичної філософії на становлення поглядів вченого. Встановлено, що Джон Дьюї є представником класичного американського прагматизму, що має витоки із німецької класичної філософії– це ми і доводимо у дослідженні. У широкому сенсі класичні американські прагматики – Чарльз Сандерс Пірс, Вільям Джеймс та Джон Дьюї розвивали німецьку класичну ідеалістичну традицію, завершуючи процес її натуралізації, яка почалась із Георга Вільгельма Фрідріх Гегеля. Розглядаючи погляди Джона Дьюї, що виходять за межі раціоналізму та є певним поверненням до початків прагматизму в німецькому ідеалізмі, приходимо до висновку, що прагматисти, зокрема Джон Дьюї, синтезують натуралізм і емпіризм. А далі постає питання про синтез раціоналізму і прагматизму.
The article considers the issues of modern German political philosophy in accordance with its formation, institutionalization and development. Germany's political philosophy is analyzed in terms of its interaction with social and practical philosophy. The text states that political philoso- phy belongs to both social philosophy and political science. As a political theory, it is a compo- nent of social theories institutionalized in the modern era. As a political philosophy, it appears as a metatheory of political theory. Political philosophy is also part of practical philosophy, exploring the problems of interaction between ethics and politics and the moral reclamation of the political system of modern society. These issues are themed in the context of the institution- alization of this discipline in the early twentieth century, its transformation into a political reli- gion during National Socialism, the revival after World War II, as well as actualization in such areas of socio-humanitarian sciences as discourse philosophy, functional-system theory of so- ciety, etc. according to the political situation of modern Germany. ; У статті розглядаються питання сучасної німецької політичної філософії відповідно до її становлення, інституціалізації та розвитку. Політична філософія Німеччини аналізується з огляду на її взаємодію із соціальною та практичною філософією. У тексті зазначається, що політична філософія належить і до соціальної філософії, і до політичних наук. Як полі- тична теорія вона є складником соціальних теорій, інституціалізованих модерної доби. Як політична філософія вона постає метатеорією щодо політичної теорії. Політична філосо- фія належить також до складу практичної філософії, досліджуючи проблеми взаємодії етики і політики та морального оновлення політичної системи сучасного суспільства. Ці питання тематизовано у контесті інституціалізації цієї дисципліни на початку ХХ століття, пере- творення її на політичну релігію за часів націонал-соціалізму, відродження після Другої сві- тової війни, а також актуалізації в таких напрямах соціогуманітарних наук, як філософія дискурсу, функціонально-системна теорія суспільства тощо та відповідно до політичної си- туації сучасної Німеччини.
This article is dedicated to the analysis of some peculiarities of Losev's criticism of the philosophical conceptions of Kant, Fichte, Schelling and Hegel in his work «Samoe samo». The article proves that this criticism is based on significant oversimplification of these conceptions. This makes Losev's criticism not quite objective, and therefore not immanent. ; Статья посвящена анализу некоторых особенностей подхода А. Ф. Лосева к критике философских концепций Канта, Фихте, Шеллинга и Гегеля в его работе «Самое само». Доказано, что характерной чертой этой критики было значительное упрощение критикуемых концепций. Это делает ее недостаточно объективной, а потому не имманентной.СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫВышеславцев Б. П. Этика Фихте.– М.: Путь, 1914. – 438 с.Гегель Г. В. Ф. Наука логики в 3-х тт. – Т.3. – М.: Мысль, 1972. – 498 с.Доброхотов А. Л. «Волны смысла», или генология А. Ф. Лосева в трактате «Самое само» // Доброхотов А. Л. Избранное. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2008. – С. 337–356.Доброхотов А. Л. Символ // Доброхотов. А. Л. Избранное. – М.: Издательский дом «Терри-тория будущего», 2008. – С. 459–465.Лосев А. Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития в 2-х кн. – Кн. 1. – М.: Искусство, 1992. – 830 с.Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993. – 959 с.Лосев А. Ф. Вещь и имя // Лосев А. Ф. Бытие – Имя – Космос / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1993. – С. 802–880.Лосев А. Ф. Самое само // Лосев А. Ф. Миф – Число – Сущность / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1994. – С. 299–526.Лосев А. Ф. Диалектика художественной формы // Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выраже-ние / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1995. – С. 5–297.Лосев А. Ф. История эстетических учений // Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выражение / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1995. – С. 321–405.Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной церкви // Мистическое богосло-вие / Сост. Л. Лутковский. – К.: Путь к истине, 1991. – С. 95–260.Тащиан А. А. Триада, тетрактида и пентада в методологии Лосева sub specie диалектики Гегеля (опыт логического, теологического и историко-культурного анализа) // Kultura polisa. Časopis za negovanje demokratske političke culture. – 2010. – №13–14. – S. 263–278. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа к тексту: http: // kpolisa.com / KP 13-14-III-3-RusTasian.pdf Hegel G.W.F. Wissenschaft der Logik, Bd. 2. – Berlin, Akademie-Verlag, 1975. – 512 S. ; Статтю присвячено аналізу деяких особливостей підходу О. Ф. Лосєва до критики філософських концепцій Фіхте, Шелінґа та Геґеля у його праці «Саме само». Доведено, що характерною рисою цієї критики було значне спрощення згаданих концепцій. Це робить її недостатньо об'єктивною, а тому не іманентною.СПИСОК ЛІТЕРАТУРИВышеславцев Б. П. Этика Фихте.– М.: Путь, 1914. – 438 с.Гегель Г. В. Ф. Наука логики в 3-х тт. – Т.3. – М.: Мысль, 1972. – 498 с.Доброхотов А. Л. «Волны смысла», или генология А. Ф. Лосева в трактате «Самое само» // Доброхотов А. Л. Избранное. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2008. – С. 337–356.Доброхотов А. Л. Символ // Доброхотов. А. Л. Избранное. – М.: Издательский дом «Терри-тория будущего», 2008. – С. 459–465.Лосев А. Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития в 2-х кн. – Кн. 1. – М.: Искусство, 1992. – 830 с.Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993. – 959 с.Лосев А. Ф. Вещь и имя // Лосев А. Ф. Бытие – Имя – Космос / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1993. – С. 802–880.Лосев А. Ф. Самое само // Лосев А. Ф. Миф – Число – Сущность / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1994. – С. 299–526.Лосев А. Ф. Диалектика художественной формы // Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выраже-ние / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1995. – С. 5–297.Лосев А. Ф. История эстетических учений // Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выражение / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1995. – С. 321–405.Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной церкви // Мистическое богосло-вие / Сост. Л. Лутковский. – К.: Путь к истине, 1991. – С. 95–260.Тащиан А. А. Триада, тетрактида и пентада в методологии Лосева sub specie диалектики Гегеля (опыт логического, теологического и историко-культурного анализа) // Kultura polisa. Časopis za negovanje demokratske političke culture. – 2010. – №13–14. – S. 263–278. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа к тексту: http: // kpolisa.com / KP 13-14-III-3-RusTasian.pdf Hegel G.W.F. Wissenschaft der Logik, Bd. 2. – Berlin, Akademie-Verlag, 1975. – 512 S.
In the article were analyzed John Dewey's views on American pragmatism and its connection to classical German philosophy. Here were also revealed some historical prerequisites affecting the formation of Dewey's views on the main notions of his doctrine, as «experience», «pragmatism», «logic». The aim of the study is to examine the main standpoints of the representatives of American pragmatism, in particular one of John Dewey, and determine its connection to classical German philosophy. For this study were used following methodological instruments: analytical method – for classifying the material in order to structure theoretical and methodological research grounds; historical method – to analyze the evolution of the scientist's views in relation to classical German philosophy; comparative – to reveal the significance of the German classical philosophy to the formation of the views of the scientist. John Dewey is known to be a bright representative of classical American pragmatism, which owes its beginnings to classical German philosophy, what we prove in this study. In the broad sense classical American pragmatists like Charles Sanders Peirce, William James, John Dewey developed classical German idealistic tradition, finishing its naturalization, started by Georg Wilhelm Friedrich Hegel. Learning of John Dewey's views, which get beyond the frames of rationalism, is a certain turnaround to the sources of pragmatism in German idealism. So that we come to the conclusion, that pragmatists, particularly John Dewey, who played an important role, synthesize naturalism and empiricism, and after all comes into consideration a matter of synthesizing rationalism and pragmatism. ; В статье исследованы взгляды Джона Дьюи на американский прагматизм и его связь с немецкой классической философией. Выяснено исторические предпосылки формирования взглядов ученого на основные понятия его исследования, а именно «опыт», «прагматизм», «логика». Исследовано основные взгляды представителей американского прагматизма, в частности Джона Дьюи и определено его взаимосвязь с немецкой классической философией. В качестве методологического инструментария работы избраны: аналитический – с целью осмотра материала для формирования теоретических и методологических основ исследования; исторический – при анализе развития взглядов ученых во взаимосвязи с немецкой классической философией; компаративный – для выявления значения немецкой классической философии на становление взглядов ученого. Установлено, что Джон Дьюи является представителем классического американского прагматизма, который имеет истоки из немецкой классической философии, что мы и доводим в исследовании. В широком смысле классические американские прагматики – Чарльз Сандерс Пирс, Уильям Джеймс, Джон Дьюи развивали немецкую классическую идеалистическую традицию, завершая процесс ее натурализации, которая началась с Георга Вильгельма Фридриха Гегеля. Рассматривая взгляды Джона Дьюи, которые выходят за пределы рационализма, что является определенным возвращением к истокам прагматизма в немецком идеализме, приходим к выводу, что прагматисты, в частности Джон Дьюи, синтезируют натурализм и эмпиризм, а дальше возникает вопрос о синтезе рационализма и прагматизма. ; У статті досліджено погляди Джона Дьюї на американський прагматизм та його зв'язок із німецькою класичною філософією. З'ясовано історичні передумови формування поглядів вченого на основні поняття його досліджень вчення, а саме: «досвід», «прагматизм», «логіка». Досліджено основні погляди представників американського прагматизму, зокрема Джона Дьюї та визначено його взаємозв'язок із німецькою класичною філософією. В якості методологічного інструментарію роботи обрано: аналітичний – з метою огляду матеріалу для формування теоретичних і методологічних основ дослідження; історичний – при аналізі розвитку поглядів вченого у взаємозв'язку із німецькою класичною філософією; компаративний – для виявлення значення німецької класичної філософії на становлення поглядів вченого. Встановлено, що Джон Дьюї є представником класичного американського прагматизму, що має витоки із німецької класичної філософії– це ми і доводимо у дослідженні. У широкому сенсі класичні американські прагматики – Чарльз Сандерс Пірс, Вільям Джеймс та Джон Дьюї розвивали німецьку класичну ідеалістичну традицію, завершуючи процес її натуралізації, яка почалась із Георга Вільгельма Фрідріх Гегеля. Розглядаючи погляди Джона Дьюї, що виходять за межі раціоналізму та є певним поверненням до початків прагматизму в німецькому ідеалізмі, приходимо до висновку, що прагматисти, зокрема Джон Дьюї, синтезують натуралізм і емпіризм. А далі постає питання про синтез раціоналізму і прагматизму.
The article provides a historical overview of the formation of the German Democratic Republic, analyzes the reasons for the division of Germany and conditions of confrontation on the European continent during the Cold war. The center of the landmark event ; У статті подано історичний огляд утворення Німецької Демократичної Республіки, проаналізовано причини поділу Німеччини та умови протистояння на європейському континенті під час Холодної війни. Центром знакових подій 1989 року стало падіння Берлінської сті ; У статті подано історичний огляд утворення Німецької Демократичної Республіки, проаналізовано причини поділу Німеччини та умови протистояння на європейському континенті під час Холодної війни. Центром знакових подій 1989 року стало падіння Берлінської сті
An existential-dialogical philosophy of education, mainly represented by O. Bollnow (modern «optimistic», «positive existentialism»), underlines the meaning and background of the pedagogical relationship in interpersonal relationships, the relationship between I and You. In its initial philosophical positions, it is based on the «philosophy of life» and mainly on existentialism both in the «classical» and «optimistic» versions. Supporters of this direction tend to discard the technocratic concepts which substitute for the process of education with the manipulation of person. Based on the thesis of uniqueness, the uniqueness of the individual, which is revealed in extreme situations, the supporters of this approach do not recognize the dominant role of the social environment in the formation of man. The environment, in their view, can only cause enormous damage to its moral self-development, since social institutions are aimed at the unification of personality and its behavior. Moral education, on the contrary, is intended to reveal the individual qualities and abilities of the individual, which will help to preserve the moral essence of the individual in the processes of knowledge acquisition, development of intelligence and in the education system. In the formation of a unique personality, the followers of irrationalism see an obstacle to totalitarian manifestations and dangers. In their opinion, the formation of a uniqueness, unique personality is nothing more than a process of self-development and self-education, which involves overcoming in human behavior «mass» trends, because the real education and education could not have their object exclusively in mass area. They see the tasks of education and upbringing as taking a unique personality away from the mass, «collectivist society» as a source of «false existence». But the closure of the process of education/upbringing on a separate subject, its isolation from social ties and relations dramatically limits the real possibility of forming an active personality, although the adherents of this approach proclaim this one of the main goals of education. In addition, the self-isolation of the individual increases its alienation in the world, making it increasingly vulnerable to the anti-human tendencies of global society. ; Екзистенційно-діалогічна філософія освіти, представлена насамперед О.Больновом (сучасний «оптимістичний», «позитивний екзистенціалізм»), вбачає сенс і засновки педагогічних відносин у міжособистісних зв'язках, у взаємозв'язку Я і Ти. У своїх висхідних філософських позиціях вона спирається на «філософію життя» і, головним чином, – на екзистенціалізм як у класичному, так і в «оптимістичному» його варіанті. Прихильники цього напряму прагнуть відкинути технократичні концепції, які підміняють процес виховання маніпулюванням особою. Виходячи з тези про неповторність, унікальність особистості, що розкривається в граничних ситуаціях, прихильники цього підходу не визнають цілком домінуючої ролі соціального середовища у формуванні людини. Середовище, на їхню думку, може лише завдати колосального збитку її етичному самозростанню, оскільки соціальні інститути націлені на уніфікацію особистості та її поведінки. Етичне ж виховання, навпаки, покликане розкрити індивідуальні якості і здібності особистості, що сприятиме збереженню моральнісної сутності особистості у процесах набуття знань, розвитку інтелекту та в системі освіти. У формуванні унікальної особистості послідовники ірраціоналізму вбачають перешкоду тоталітарним виявам та небезпекам. На їхню думку, формування неповторної, унікальної особистості є не що інше, як процес саморозвитку і самовиховання, який припускає подолання у поведінці людини «масовізаційних» тенденцій, бо справжні виховання і освіта не можуть мати своїм об'єктом виключно маси. Завдання освіти і виховання вони вбачають у тому, щоб відвести унікальну особистість від масового, «колективістського суспільства» як джерела «несправжнього буття». Але замикання процесу освіти/виховання на окремому суб'єкті, ізоляція його від соціальних зв'язків і відносин різко обмежує реальні можливості формування активної особистості, хоча прихильники такого підходу проголошують це однією з головних цілей виховання. Крім того, самоізоляція особистості посилює її відчуженість у світі, робить її усе більш беззахисною перед лицем антигуманних тенденцій глобального суспільства. Посилання Зінченко В.В. (2016). Інтернаціоналізація системи освіти і реформи менеджменту вищої освіти: німецька модель. Освітологічний дискурс, 3 (15), 74-96. Зінченко В.В. (2015). Моделі філософії освіти в інтернаціональних формах менеджменту освіти. Специфіка континентальної європейської освітньо-наукової системи. Філософія освіти. Philosophy of Education, 2 (17), 153-181. Bloch, E. (1993). Das Prinzip Hoffnung. Frankfurt am Main: Suhrkamp. Bloch, E. (1987). Subjekt-Objekt. Erläuterung zu Hegel. Frankfurt am Main: Surkamp Verlag. Bollnow, О.F. (1947). Einfache Sittlichkeit. Gottingen: Vandenhoeck & Ruprecht. Bollnow, О. F. (1965). Franzosischer Existenzialismus. Stuttgart: W. Kohlhammer. Bollnow, O.F. (1966). Kriese und neuer Anfang. Beiträge zur Pädagogische Anthropologie. Heidelberg: Quelle &Meyer. Bollnow, O.F. (1962). Maß und Vermessenheit des Menschen. Göttingen: Vandehoech & Ruprecht. Bollnow, О.F. (1979). Neue Geborgenheit. Das Problem einer Überwindung des Existenzialismus. Stuttgart, Köln: Kohlhammer. Bollnow, О.F. (1982). Studien zur Hermeneutik (Zwei Bande). Band 1: Zur Philosophie der Geisteswissenschaften. München: K. Alber. Göbler, Н.P., Lessing, Н.U. (1983). Otto Friedrich Bollnow im Gespräch. Freiburg/München: Schweizer Verlag. Marcuse, H. (1993). Kritik der reinen Toleranz. Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag. Motschmann, К. (2001). Herrschaft der Minderheit. Die verratene Basis. München: Wirtschaftsverlan Langen/Müller/Herbig. Morita, T. (1983). Zur Bollnow – Reception in Japan. Padagogische Rundschau, 6 (37), 623-627. Sintschenko, V. (2017). Globale Transformationen der Gegenwart, Band 1/Глобальные трансформации современности, т.1. Systemischen globale Transformation/Системные глобальные трансформации. Saarbrücken: Palmarium Academic Publishing.
