Suchergebnisse

У статті з'ясовується співвідношення понять «засади», «принципи», «основи» у контексті визначення конституційних основ державної влади в Україні. Автором запропоновано спосіб вирішення однієї з актуальних проблем функціонування механізму держави, здійснення державної влади в Україні шляхом уточнення змісту поняття «форма правління» та більш чіткого його визначення в Основному Законі України.

Метою статті є аналіз механізмів взаємодії Президента Угорщини з органами державної влади, які закріплені в Конституції Угорщини та інших нормативно-правових документах.
Наукова новизна. Особливий акцент зроблено на місці та ролі Президента в системі державної влади в аспекті конституційного визначення його повноважень та обов'язків.
Висновки. Угорщина за формою правління є парламентською республікою, де Державні збори є повновладним органом, формують політично відповідальний перед ними Уряд й обирають Президента, який у системі державних органів є конституційним главою держави. Встановлено, що роль інституту президентства в організації державної влади в Республіці будується на закріпленні його статусу як арбітра, що врівноважує гілки державної влади. Це положення диктує місце Президента в системі державних органів, обсяг його повноважень, систему виборів, специфіку взаємин з іншими державними органами. Обґрунтовується, що Статус та обов'язки Президента Республіки майже не змінилися під час конституційного процесу. Норми Основного Закону Угорщини 2011 р., що регулюють інститут президентства, засновані на попередніх нормах Конституції 1949 р. Уряд і його діяльність не входять до сфери керівництва Президента. Главою виконавчої влади в Республіці є Прем'єр-міністр, який і здійснює урядову політику. Конституційним обов'язком Президента Угорщини є забезпечення балансу гілок влади. Саме ця діяльність, відповідно до Конституції, захищає демократичне функціонування державної організації. Якість функціювання Президента, як балансуючого чинника, пов'язана з його особистими якостями. За активної участі Президент має вплив на законотворчу діяльність, але тільки у сенсі запобіжника можливих, на його думку, порушень. У практичній площині законотворча діяльність регулюється рішеннями Конституційного Суду.

Культура як незалежна сфера культурного будівництва ося- гає широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій. Пріоритетні напрями розвитку сфери культури окреслюють- ся цільовими загальнодержавними програмами. Сьогодні сфера культури в Україні вимагає не тільки збільшення бюджетного фінансування, а ще й суттєве покращення ефективності процесів. Національна політика на ре- гіональному рівні має на меті створити умови для підвищення конкуренто- спроможності регіонів як основи для їх динамічного розвитку та усунення значних міжрегіональних відмінностей. Загалом, організації сфери культу- ри, як правило, не в змозі покривати витрати, які потрібні на одного спожи- вача, за рахунок доходів, отриманих від нього.
Організації сфери культури функціонують в умовах відсутності конку- ренції, що викликає ризик зниження якості пропонованих сервісів. Потрібно розуміти, що в силу специфіки функціонування сфери культури багато процесів у ній протікають стихійно, знаходяться поза межами державно- го регулювання, спираючись на закони соціальної самоорганізації людей. Водночас деякі аспекти культурної діяльності цілком підлягають держав- ному регулюванню і управлінню, гостро потребують зовнішнього стимулю- вання.
У зв'язку з цим у межах державного управління сфери культури виникає дисгармонія між прагненням органів державної влади до адміністрування культурної діяльності, її зайвої регламентації і дерегулюванням, демокра- тизації, на яку орієнтовані неурядові організації, багато творчих колективів і творчі працівники. Регіональний культурний проект є принципово важ- ливою формою самовираження та самореалізації.

Державна влада завжди була однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правовий інститут державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки в Україні не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави.
Метою статті є розкриття змісту структурних елементів та обґрунтування правових категорій щодо функціонування державної влади як самостійного інституту конституційного права України, а також викладення власного бачення щодо оптимальної методологічної основи для визначення конституційного інституту державної влади. Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові влади в Україні, які у своїй сукупності допоможуть сформулювати визначення цього конституційно-правового інституту.
Наукова новизна полягає у тому, що сучасний період розвитку України характеризується діяльністю органів державної влади в умовах парламентсько-президентської форми правління, а тому з огляду на зазначене виникає необхідність дослідити теоретичні питання щодо структурної характеристики самостійного конституційно-правового інституту конституційного права України та запропонувати новітні шляхи його удосконалення на основі інтеграції держави в європейський простір. Наукою конституційного права України не достатньо ґрунтовно досліджена структурна характеристика конституційно-правового інституту державної влади, а тому питання правових категорій, що розкривають її зміст, потребують подальшого вивчення та удосконалення.
Висновки. Державна влада як конституційно-правовий інститут є комплексним поняттям, яке розглядається як різновид поняття «соціальна влада», як інтелектуальне підґрунтя будь-якої системи політичного та юридичного знання. Зміст влади характеризується відносинами, що виникають між суб'єктами й об'єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: передавання або нав'язування влади суб'єкта щодо об'єктів і підпорядкування об'єктів влади суб'єктам влади. Отже, структуру конституційно-правового інституту державної влади можна визначити як його внутрішню будову. Тобто, структура конституційного інституту державної влади говорить про те, як він побудований і з яких елементів складається. Структуру інституту державної влади розглядається з трьох точок зору: з погляду структури влади, з урахуванням принципу поділу влади і з урахуванням власної структури або структури відносин влади.

Проаналізовано основні аспекти функціонування телефонних "гарячих ліній" органів державної влади в Україні. Акцентовано увагу на виявлених недоліках у досліджуваній сфері. Розглянуто основну інформа- цію щодо функціонування "гарячих ліній" органів виконавчої влади. Роз- крито питання необхідності висвітлення інформації щодо функціонуван- ня "гарячих ліній" та їх контактів на офіційних сайтах деяких державних органів.
У ході дослідження особливу увагу звернено на існування розбіжностей між назвами "гарячих ліній", а також номерами їх телефонів.
Зроблено висновок щодо необхідності висвітлення на стартових сторін- ках офіційних сайтів виконавчих органів інформації про наявність "гарячої лінії" або посилання на неї.
Головний акцент зроблено на суттєве обмеження можливості пря- мого звернення на "гарячі лінії" більшості центральних органів виконав- чої влади у зв'язку з відсутністю можливості здійснення безкоштовних дзвінків.
З'ясовано, що в деяких випадках відбувається невчасне оновлення інфор- мації на офіційних сайтах, не зазначається чіткий режим роботи лінії, а та- кож наведено перелік кількох "гарячих ліній".
У процесі дослідження телефонних розмов з працівниками "гарячих лі- ній" виявлено, що змога дотелефонуватись до деяких виконавчих органів взагалі відсутня, оскільки лінія постійно зайнята.
Також привернула увагу наявність автовідповідача з повідомленням про можливість запису розмови з метою покращення якості розмов. Позитивним результатом при цьому можуть похвалитися лише 10 органів виконавчої влади.
Проаналізовано початок розмови, який дозволив дійти висновку, що біль- шість фахівців "гарячих ліній" не повідомляють ні власного імені, ні навіть табельного номера. Водночас слід відзначити ввічливу манеру спілкування та доброзичливе ставлення до громадян з боку працівників більшості ліній органів влади, а також коректне та толерантне завершення розмови.
Висвітлено необхідність удосконалення функціонування телефонних "гарячих ліній" органів державної влади в таких напрямах: налагодження та відпрацювання єдиних стандартів роботи; запровадження спеціальних кур- сів підвищення кваліфікації для працівників зазначених ліній; постійний контроль якості обслуговування громадян; осучаснення програмно-техніч- ного забезпечення тощо.
Загалом зроблено висновок, що основна проблема полягає у відсутності чіткої координації роботи таких ліній з боку держави.

Ефективна діяльність органів державної влади при правильній організації праці служить ключовим фактором міцності державної влади, її авторитету і високого динамізму. Саме тому сьогодні діяльність державних службовців опинилася в епіцентрі уваги українського суспільства.
Метою статті є визначення напрямів та інструментів здійснення реформування структури, компетенції, відповідальності і процесів функціонування й розвитку інститутів державної служби, удосконалення умов здійснення повноважень посадових осіб, удосконалення системи відбору та розвитку кадрового потенціалу для системи державного управління.
Наукова новизна дослідження пов'язана із подальшим розвитком розуміння того, які саме аспекти організації впливають на невисокий рівень результативності праці держслужбовців, а також із систематизацією основних напрямів її удосконалення.
Так, запропоновано звернути увагу на формування оптимальної системи та структури державних органів; проведення оптимізації процесу підготовки, прийняття та виконання управлінських рішень; удосконалення організаційного процесу планування, роботи з інформацією, з кадрами, покращення соціально-психологічного клімату і культурно-етичних основ управління; раціоналізацію діловодства; впровадження нового механізму підвищення кваліфікації державних службовців; удосконалення системи нормування праці та вирішення інших кадрових питань.
Висновки. Головним інструментом підвищення результативності організації управлінської діяльності в державних органах є раціональне та ефективне використання кадрів державної служби, залучення, розвиток та вдосконалення кадрового потенціалу державних службовців.

Метою дослідження був теоретичний аналіз впливу сприймання державної влади та їїрішень на характеристики громадянської ідентичності. Методологічно дослідженняґрунтується на вченні про суб'єктність як іманентно притаманну особистості/групі/організаціїпрагнення-здатність бути автором свого життя, джерелом активності, спрямованої нареалізацію свого потенціалу. Звертається увага на те, що сприймання влади часто пов'язане зфрустрацією, спричиненою зовнішнім контролем і примусом. Специфіка образу державноївлади актуалізує ту чи ту парадигму відносин особистості з державою, а залежно від неїформуються певні характеристики громадянської ідентичності. Як один із каналівсприймання державної влади розглядаються ухвалені нею рішення. Зауважено, що політичнірішення сприймаються більш негативно, ніж управлінські, бо передбачають прихованиймотив, пов'язаний з боротьбою за владу, її зміцнення і поширення. Це актуалізує парадигмуоб'єкт-суб'єктних відносин, за яких у сприйманні особистості суб'єктом виступає державнавлада, а об'єктом – громадянин. Таке сприймання зумовлює протестність або, навпаки,громадянську конформність як характеристики громадянської ідентичності. Обидві несприяють діалогу і розробці адекватних способів вплив на владу. Готовність до діалогу звладою має ґрунтуватися на притаманній громадянській зрілості суб'єкт-суб'єктній парадигмівідносин. Результати дослідження можуть бути використані для розробки програмгромадянської освіти; психодіагностичного інструментарію для визначення громадянськоїконформності, протестності, зрілості як характеристик громадянської ідентичності. Основнийнапрям подальших досліджень – встановлення психологічних закономірностей перцепціїгромадянином ухвалених рішень як управлінських чи політичних, а також вивчення впливуперцепції правового поля держави на характеристики громадянської ідентичності. Соціальнінаслідки таких досліджень лежать у полі ціннісного об'єднання громадян і державної влади,що уможливлює спільне бачення проблем і моделей розвитку держави.

Зазначено, що різноманіття форм діяльності громадських об'єднань створює сприятливі умови для діалогу органів влади і населення, зміцнення соціальної стабільності. Дослідження проблеми дозволяє зробити висновок про позитивну динаміку в діяльності громадських об'єднань. Визначено, що ефективна взаємодія активного громадянського суспільства та сильної держави - найважливіша умова гармонійного розвитку обох. Зрозуміло, ще не всі державні і місцеві органи зацікавлено працюють з громадськими структурами. Розвиненість форм взаємодії органів місцевого самоврядування та громадськості залежить багато в чому не стільки від соціально - економічного становища місцевих утворень, скільки від рівня інституціоналізації і соціальної активності самого неприбуткового сектора. А адже взаємодія між органами влади та іншими інститутами громадянського суспільства - це система, що динамічно розвивається яка складається з наступних субсистем:культурно-ідеологічної субсистеми, яка характеризується активною громадянською позицією; управлінсько-правова субсистема, що представляє собою відмову від ієрархічної системи управління, відкритої до демократичних відносин, встановлення широких горизонтальних зв'язків в системі політичних мереж; економічної субсистеми, яка прагне до відходу від монополізму, націленої на залучення кожного дієздатного людини до участі в справах суспільства.

Стаття присвячена дослідженню місця і ролі прокуратури України в системі поділу державної влади в контексті конституційної модернізації цього інституту. Розглянуто дискусійні питання правового змісту оновлених функцій прокуратури.
Метою статті є аналіз змісту конституційних функцій та повноважень прокуратури України з точки зору їх структурно-функціонального зв'язку із компетенцією органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Наукова новизна статті полягає у дослідженні ролі прокуратури в механізмі поділу державної влади на основі аналізу зв'язку конституційних функцій та повноважень органів прокуратури України з повноваженнями органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Висновки. Зміни до Конституції України щодо правосуддя формально об'єднали інститут прокуратури й інститут правосуддя та зумовили оновлення змісту конституційних функцій прокуратури. Така модернізація прокуратури останніми роками вкотре актуалізує дослідження питання її місця і ролі в системі поділу української влади. За змістом конституційних функцій та визначених у законодавстві повноважень компетенція органів прокуратури є дотичною до компетенції органів усіх гілок державної влади. Водночас, цей інститут має свою конституційно-правову природу і виконує особливу роль в механізмі стримувань і противаг. Компетенційно прокуратура не може бути «утиснута» в рамки якоїсь однієї з гілок влади – законодавчої, виконавчої чи судової. Інститут прокуратури перебуває в межах регулятивного впливу конституційного принципу поділу державної влади та запровадженого в Основному Законі України механізму стримувань і противаг. За своєю соціальною роллю прокуратура України є органом забезпечення законності, а отже, і верховенства права.

У статті досліджено питання практичного відображення впливу органу конституційної юрисдикції в Україні на функціонування державного механізму влади. Визначено основні функціональні аспекти діяльності Конституційного Суду України та їх відображення в його діяльності як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Встановлено, що Конституційний Суд України відіграє особливо важливу роль у процесі взаємодії різних гілок влади та окремих вищих органів державної влади. Практичний досвід діяльності Конституційного Суду України підтверджує тезу про обґрунтованість твердження, яке вказує на особливий статус та важливість органу конституційної юрисдикції для забезпечення конституційного ладу та збалансованості механізму стримувань і противаг. Здійснення конституційного контролю за належним дотриманням конституційно встановлених меж діяльності органами державної влади забезпечує дотримання принципів демократичної та правової держави. Проаналізовано практичні аспекти діяльності Конституційного Суду України, які відображають реалізацію окремих функціональних повноважень, що безпосередньо впливають на механізм державної влади та взаємодію із вищими органами державної влади.
Метою статті є дослідження практичних аспектів діяльності Конституційного Суду України в державному механізмі влади.
Наукова новизна полягає у дослідженні та встановленні механізму реалізації функціональних повноважень Конституційного Суду України, як органу з особливим статусом, у механізмі державної влади через сформовану практику взаємодії із вищими органами державної влади.
Висновки. У системі органів державної влади Конституційний Суд України має можливість впливати на функціонування системи органів державної влади в цілому через прийняття рішень, які є обов'язковими до виконання. Через особливе місце КСУ в системі органів державної влади та наділення виключними повноваженнями його рішення значним чином можуть вносити суттєві трансформації в механізм державної влади та в подальшому можуть бути використані при реалізації своїх повноважень органами державної влади.
Через низку факторів, у тому числі й у зв'язку з низьким рівнем формування правової свідомості та відданості основним принципам функціонування державної влади, органи державної влади в Україні схильні до прийняття нормативних актів, що ґрунтуються на «політичній волі», «політичній доцільності» та інших неконституційних мотивах. Не минає така мотивація і КСУ при прийнятті окремих рішень, що мають значний суспільний чи політичний інтерес. Слід звернути увагу на таких ризиках, зокрема, через політичний принцип формування КСУ. Таким чином, рішення, що приймаються КСУ, можуть будуватися як на основоположних принципах, закріплених у Конституції, так і на оціночних судженнях та поняттях, що дають поле для «доцільного» в конкретних умовах часу трактування. У зв'язку із викладеним основною проблемою та, напевне, найбільшою загрозою діяльності КСУ є політизація його як державного органу та політизація його рішень, які, фактично, можуть внести суттєві зміни як в суспільно-політичне життя, так і в механізм функціонування державної влади.

У статті аналізується зростаюча роль громадянського суспільства в Україні, що активно намагається співпрацювати з державною владою. Систематизуються принципи взаємовідносин органів державної влади з інституціями громадянського суспільства в Україні, зокрема прозорості, відкритості та публічності як ціннісних пріоритетів, що відкриває шлях до легітимізації рішень, підтримки програм діяльності, мобілізації громадськості на певні дії, створює ситуацію взаємно порозуміння. Йдеться про адекватність, відповідність публічних рішень потребам та очікуванням громадськості, суспільним реаліям, чітко ідентифікованим соціальним проблемам та оптимальним шляхам їх розв'язання.

Аналіз небезпек і загроз техногенного та природного характеру, виникнення надзвичайних ситуацій свідчить, що за останні 10 років тенденції до їх збільшення або зменшення не спостерігається, але варто відмітити, що рівень ризиків виникнення НС природного і техногенного характеру та ризиків збитків від них залишаються практично незмінними та досить високими для більшості регіонів України. А наслідки надзвичайної ситуації, що пов'язана з розповсюдженням корона вірусу СOVID-19, непередбачувані і вимагають науково-методологічного обґрунтування методик їх прогнозування та розрахунку. Ситуація в світі з розповсюдженням корона вірусу ще раз довела, що небезпеки виникнення НС є фактором, що визначає якість життя у регіонах будь-якої країни. Це зумовлює нагальну потребу докладного перегляду організаційно-управлінських підходів щодо їх моделювання та мінімізації. Традиційні підходи до управління подоланням комплексних наслідків НС, як доводить досвід їх застосування, часто призводять до незадовільних результатів. Також серйозною проблемою організації ефективного управління за умов НС, як показала практика реагування на НС, що пов'язана з розповсюдженням корона вірусу, є реальне ускладнення або відсутність координації дій офіційних урядових, відомчих і неурядових органів управління.
Виявлено, що законодавством України визначено основні положення щодо реалізації політики держави у сфері цивільного захисту в цілому, та означено основи побудови єдиної державної системи цивільного захисту. Доведено, що у вказаних законодавчих актах вказано структуру, функції та завдання системи управління єдиної державної системи цивільного захисту. Визначено, що проблема побудови системи управління ЄДСЦЗ на територіальному та функціональному рівні, а також удосконалення послідовності та змісту роботи органів управління у надзвичайних ситуаціях та організації взаємодії, як елементу процесу управління, потребує додаткового дослідження та наукового обґрунтування.

Система органів запобігання та боротьби з корупцією в Укра- їні на даний час переживає становлення та розвиток, разом з тим цей про- цес відбувається повільно. В Україні створено та діє Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Національне агентство Укра- їни з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та ін., а також сформований кадровий склад Вищого антикорупційного суду. Однак зазначені державні інституції не при- носять користі державі, а випадки запобігання та боротьби з корупцією но- сять поодинокий, а не системний характер.
Крім того, існує проблема заполітизованості формування та розвитку ан- тикорупційних інституцій.
Тому на сьогодні виникла потреба у вивченні закордонного досвіду анти- корупційних інституцій з метою імплементації такого досвіду в українські реалії.
У статті проаналізовано досвід організації антикорупційних інституцій у Фінляндії, Франції, Нідерландах, Сінгапурі, Японії, Південній Кореї та Ки- таї. Обґрунтовано існування різних моделей формування антикорупційних інституцій за кордоном, тоді як ефективність залежить не лише від наявності чи відсутності таких установ, а й від якості персоналу, політичної підтримки діяльності таких органів та розвиток антикорупційних інститутів.
В Україні антикорупційні інститути починають формуватися та розви- ватися. До них належать: Спеціалізовані антикорупційні прокурори; На- ціональне антикорупційне бюро України; Національне агентство з питань запобігання корупції; Державне бюро розслідувань; Національне агентство України з питань виявлення, розслідування та управління активами, отрима- ними від корупції та інших злочинів; Вищий антикорупційний суд.

Дослідження моделей взаємодії держави і громадянського су- спільства дало змогу розглядати відповідну проблематику у функціональ- ному розрізі. Обґрунтовано, що визначення та забезпечення оптимальної моделі взаємодії між державою та громадянським суспільством є назрілою і необхідною умовою політичної модернізації та демократизації, прямим шляхом до політичної стабільності будь-якої держави, оскільки адекватна взаємодія між сторонами спирається на зважений баланс інтересів кожної з них, а взаємовигідне партнерство на основі паритетного соціального діа- логу сприяє не лише вдосконаленню і підвищенню ефективності соціальної політики, а й стабілізації всього суспільного буття загалом. Наголошено, що в кожній державі з урахуванням її специфіки формується власна модель со- ціальної політики.
Визначено, що становлення ефективної взаємодії між організаціями гро- мадянського суспільства та державними інституціями напряму залежить від якісних змін моделі державного управління в Україні, серед яких децентралі- зація, послаблення неефективних адміністративно-командних і суто регуля- тивних методів тощо. Революція Гідності відкрила новий етап в історії роз- витку громадянського суспільства, продемонструвала вплив громадськості на суспільно-політичні перетворення, стала поштовхом для оновлення та переформатування влади. Такі цілі вимагають створення повноцінних, а не декларативних громадських інституцій, здатних отримати інформацію на по- чаткових стадіях ухвалення управлінських рішень, запропонувати альтерна- тиви, здійснювати контроль. Розглянуто, що для взаємодії органів влади та громадянського суспільства використовуються такі механізми як консульта- ції з громадськістю, участь у громадських радах, робочих групах, громадські експертизи і моніторинги, громадські слухання, інформаційні запити до ор- ганів державної влади тощо.
Визначено, що на сьогодні недостатньо реалізованим лишається потен- ціал аналітично-експертного середовища, профспілкових організацій, ор- ганізацій роботодавців у формуванні змісту державної політики. Водночас така співпраця має ґрунтуватися на принципах: громадська активність, партнерство, відкритість та відповідальність, політична незалежність, запо- бігання корупції, раціональний і збалансований розвиток, комплексність.