Suchergebnisse

The article is devoted to outlining and exploring a number of important stories of the history and present situation of the Crimea. The author turns to the study of Russian colonial policy on the peninsula. This policy resulted in the annihilation of the Crimean Tatar people and the deliberate settlement of Crimea by specific categories of population from "mainland" Russia, and subsequently - from Soviet Ukraine. The colonial pressure of the tsarist authorities was changed after 1917 for a short period with the assertion of Crimean Tatar national communism as a modernizing anti-colonial movement. However, from the second half of the 1930s, colonial policy on the peninsula resumed, and in 1944 it became embodied in the forced deportation of indigenous peoples, especially the Crimean Tatars. Up until the second half of the 1980s, the Kremlin tried not to allow the Crimean Tatars to return to their historical homeland at all. Only at the time of perestroika the authorities of the USSR agreed to allow such a return, but simultaneously tried to dispense it in every possible way. At the same time, the Kremlin launched a special operation aimed at removing Crimea from Ukrainian jurisdiction and securing its status as a Russian colony. Also this attempt failed because of the collapse of the USSR, but the goal remained unchanged; Russia's annexation of Crimea was carried out in 2014. The author analyzes the reasons that enable the Russian propaganda to influence a large part of the Crimean population effectively. The article illustrates the ineffective policy of official Kyiv to minimize the effects of Russian colonialism on the Crimean Peninsula in 1991-2014. The article also examines the newest stage of colonization of Crimea by Russia, which began in 2014. The author concludes that in recent years, new conflicting factors on the Crimean peninsula have been added to the traditional ones, and they all require further special studies.

Introduction. Serhiy Yefremov's preocupation with the state of the new Ukrainian literature, its development conditions and peculiarities of its history is studied in the article as a sort of "syndrom", which has predefined both the field of Serhiy Yefremov's scholarly work and the character of his research and critical work. Colonial state of the nation leads to an unquestionable conclusion that language and literature as the nation's only heritage and treasure become the ultimate measurement standard for everything. From this standpoint a matter of special interest is the destinies and work of writers that were tempted to leave their "native soil" and dedicated themselves to the literature of the metropoly. Purpose is to study the Syndrom of Colonial State in the works of Serhij Jefremov. Methods. The analytical and biographical methods are more or less realized in the article. Results. Specifically, in this regard Yefremov focuses on the figures of Volodymyr Korolenko and Mykola Gogol. In his works Yefremov approached the issue of the historical fate of Ukrainian literature and its situation in the Russian empire not only as a scholar, but also as a political publicist. This ladds to the unique author's style. Originality. In the article "Outlaw" Yefremov analyzes the status of the Ukrainian writer "been not only illegal but even outside the provisional rules on the press", fixes on the obvious, self-evident and more problematic, deep reasons of this position. Furthermore, Yefremov opens the law of the unitary ideology. The researcher put the question bluntly: who needs, who benefits by literature of the multimillion nation was in such poor and such profoundly abnormal situation. It's accented that the status of the Russian writer is much better. The whole point is in the imperial hierarchy and imperial psychology, deep-seated until the subconscious and then carefully cherished. Hopeless and unfavorable historical circumstances shaped the character of the Ukrainian literature. Moreover, they also formed the character and style of its famous researcher. "The history of the Ukrainian literature" as the fundamental work, a matter of his life and a main theme has been saturated with the exhausting struggle for the existence of this literature. Natives of Ukraine which became Russian writers are one on the most painful for Yefremov problems. He is interested with the historical backgrounds and personal-psychological peripeteias of this phenomenon, consequences and lessons. Conclusion. Seeking to understand the nature of this "catastrophe", this "psychological riddle" Yefremov looks for origins and causes and provides a retrospective assessment of the specific competition of 1860-1870th years between "Ukrainophilism" on the one side and the influence of "neighboring Great public life" on the other. Inferences of Yefremov may be unexpectedly interesting and useful for us nowadays.

The article analyzes the major milestones in history of the Orthodox Church in Ukraine. The main attention is pay to the first century of colonial state of the Church, from the time when the Kyiv Metropolitanate was subordinated to the Moscow Patriarchate in 1686 until the act of secularization of church lands in 1786. During that time the Ukrainian church elite defended her rights and interests in the conditions of Russian centralism. In particular, the attempts of higher clergy to preserve the traditional canonical jurisdiction of Church in Constantinople patriarchy as so as the actions of elite in protecting the interests of church institutions in the conditions of subordination to the Moscow Patriarchate (1686-1720) and advocacy of legal rights and property of the Orthodox Church in Synodal period (1721-1786) are considered in the abstract form. It is concluded that the century in Ukrainian history since the subordination of the Kyiv Metropolitanate of Moscow Patriarchate in 1686 to the act of secularization of church lands in 1786 marked the opposition of the Ukrainian ecclesiastical elite to Russian centralism and the attempt to defend traditional rights and interests of the Orthodox Church in various forms. The success of the struggle of the Ukrainian church elite for its rights directly depended on the interests and tastes of the Russian ruling circles, as well as on the support of the secular elite and the heads of the Hetmanate. It is noted that since the independence of Ukraine, a negotiation process between the three branches of the Orthodox Church in Ukraine - the UOC-MP, the UOC-KP, and the UAOC, has begun which was held with varying success. The lack of effective agreements on the creation of a single Ukrainian Local Orthodox Church was associated with different views of each of the parties of the principles of the unification process and their different understanding of canonicality. The significance of the agreement reached by the President of Ukraine Petro Poroshenko on the provision by the Ecumenical Patriarch Bartholomew of the Orthodox Church of Ukraine Tomos of autocephaly and the creation of the Ukrainian Orthodox Local Church are stressed. This will begin a new stage in the history of the Orthodox Church in Ukraine - a return to free development
of the Stavropig of the Patriarchate of Constantinople.

The article analyzes the policy and practice of neo-imperialism in the Russian Federation, examines the specificity of Putinizm as a historical challenge posed by the post-Soviet post-colonial elites of the former USSR, in this case, the Ukrainian ones. Existing certain toleration of the culture of the colonizer, inherent in a large number of representatives of the Ukrainian elites, both political, and economic and creative, is one of the hallmarks of their unshakable post-colonialism, which, in turn, hinders the transformation of Ukraine into a modern European civilized state and a full-fledged modern nation. The need for a more determined opposition to the political and ideological influences of the modern Kremlin, its neo-imperial actions, theprovision of more effective and tougher resistance to the aggressor-Putin's Russia, which invaded Ukraine and imposed a hybrid war on its people, is not only a requirement that is relevant to self-preservation and consolidation Ukrainian independent nation, but also a persistent advice from the politicians of different countries who are committed to Ukraine and advanced analysts from the present-day Russia. Moreover, the real history of post-Soviet Ukraine and the post-Soviet Russia is a confirmation of the differences, including ideological, between the two peoples. At a time when post-colonial Ukraine was looking for itself in the labyrinths of many, and especially of the two-vectored, having finally ended on the road to a common European home, Russia tried to become democratic, but its efforts in this direction ended in defeat. Some of the contemporary Russian philosophers generally argue that the post-Soviet period in Russia went on an effort to return to the USSR. The Russian post-Soviet postcolonial period tried to get rid of their own "humiliation" and "to rise from their knees". A number of contemporary Russian intellectuals even argues that raising the people from their knees is the only real merit of the President of the Russian Federation VV. Putin before the Russian people. For example, the president of Lithuania Dalia Grybauskaitė has repeatedly expressed the opinion that Ukraine should take a much more resolute stand against the policies and actions of Putin's Russia. The ability to effectively confront an insidious aggressor - Putin's Russia - has become an exam today for Ukrainian elites regarding their viability and effectiveness.

The retrospective of establishment of historical and book science researches in Ukraine and Ukrainian exile from the time of the first bibliological publications in the nineteenth century to the period of research bibliological institutions formation is considered. Also activity of Ukrainian bibliological periodicals and scientists in this field in the XX–XXI centuries is investigated. The main stages of Ukrainian bibliology formation are marked.At the first stage (the beginning of the nineteenth century until 1917), the study of historical and bibliographic issues took place sporadically, unsystematically, and often within the framework of other scientific disciplines: bibliography, history, philology, literary studies, ethnography, etc. During the imperial-colonial period of our development, the formation of Ukrainian historical book science (as well as all Ukrainian humanities in general) was restrained by the stateless status of the Ukrainian nation.At the second stage (from 1917 to the mid 40's, the twentieth century), during the national liberation struggles of the Ukrainian people (1917–1921) and the era of Ukrainization in the sub-Soviet Ukraine, professional periodicals and institutions engaged in book science were created. Ukrainian scholars are actively engaged in historical and literary research in Western Ukrainian lands and in Ukrainian emigration. At the same time, there is a gradual curtailment of book science studies in sub-SovietUkraine, as well as the prohibition of Ukrainian book science as a science in general at Stalin's day in the above the Dnipro river lands, and after 1939 inWestern Ukraine.The third stage (from the second half of the 50's to the late 80's of the twentieth century) — is characterized by the restoration of book science studies in the Ukrainian SSR in the post-Stalinist era. However, for the sake of political conjuncture, only those topics were covered, and through the prism of such views that would not affect the foundations of the dominant science of Soviet (in fact, one ...

The advantages and importance of problematic methods for formation the professional culture of future frontier officers have been revealed in the article. Problematic methods are evidence of non-directive pedagogy, that is, one that prioritizes the active role of the individual in the acquisition of knowledge and the acquisition of professional skills. It has been suggested to present problem situations in the form of various professional tasks, consecutive problem situations, which must necessarily contain some contradiction, which requires their analysis, formulation of problems and their solving. The methodological value of the problematic method is that the cadets master their professional knowledge more intensively, solve problems, rather than listen to the teacher passively. Through problem-based training, teachers can create the necessary conditions for independent decision-making, comparison of different behavioral options, change of orientation in training from gaining to acquisition of knowledge, from passive consumption to active analysis. Advantages of problem-based methods of training are high level of independence of cadets, intensification of their mental activity.Examples of the use of problematic methods in teaching the subject of History of Wars, Conflicts and State Border Protection have been given, first of all conflict situations and problematic tasks, which need to clarify the causes and consequences of events occurring in the Ukrainian military, as well as generalization, systematization or refutation of certain historical myths related to the colonial history of Ukraine. It has been proved that the use of problem-based methods of education allows to form personal qualities of future defenders of the border, such as independence, perseverance, purposefulness, etc., which is necessary for shaping their ability to make independent decisions, ability to apply theoretical provisions for successful overcoming problems and difficulties of daily life. ; У статті розкрито значення проблемних методів для формування професійної культури майбутніх офіцерів-прикордонників. Наведено приклади використання проблемних методів під час викладання навчальної дисципліни "Історія війн, конфліктів та охорони державного кордону", насамперед ситуації конфлікту, проблемні завдання, що потребують з'ясування причин та наслідків подій, узагальнення, систематизації чи спростування. Доведено, що використання проблемних методів навчання стимулюватиме розвиток пізнавальної активності майбутніх офіцерів-прикордонників, допоможе вчити їх бачити проблеми та визначати шляхи їх розв'язання, дозволить формувати їх характер й розуміння моральної відповідальності, необхідності долати труднощі.

The advantages and importance of problematic methods for formation the professional culture of future frontier officers have been revealed in the article. Problematic methods are evidence of non-directive pedagogy, that is, one that prioritizes the active role of the individual in the acquisition of knowledge and the acquisition of professional skills. It has been suggested to present problem situations in the form of various professional tasks, consecutive problem situations, which must necessarily contain some contradiction, which requires their analysis, formulation of problems and their solving. The methodological value of the problematic method is that the cadets master their professional knowledge more intensively, solve problems, rather than listen to the teacher passively. Through problem-based training, teachers can create the necessary conditions for independent decision-making, comparison of different behavioral options, change of orientation in training from gaining to acquisition of knowledge, from passive consumption to active analysis. Advantages of problem-based methods of training are high level of independence of cadets, intensification of their mental activity.Examples of the use of problematic methods in teaching the subject of History of Wars, Conflicts and State Border Protection have been given, first of all conflict situations and problematic tasks, which need to clarify the causes and consequences of events occurring in the Ukrainian military, as well as generalization, systematization or refutation of certain historical myths related to the colonial history of Ukraine. It has been proved that the use of problem-based methods of education allows to form personal qualities of future defenders of the border, such as independence, perseverance, purposefulness, etc., which is necessary for shaping their ability to make independent decisions, ability to apply theoretical provisions for successful overcoming problems and difficulties of daily life. ; У статті розкрито значення проблемних методів для формування професійної культури майбутніх офіцерів-прикордонників. Наведено приклади використання проблемних методів під час викладання навчальної дисципліни "Історія війн, конфліктів та охорони державного кордону", насамперед ситуації конфлікту, проблемні завдання, що потребують з'ясування причин та наслідків подій, узагальнення, систематизації чи спростування. Доведено, що використання проблемних методів навчання стимулюватиме розвиток пізнавальної активності майбутніх офіцерів-прикордонників, допоможе вчити їх бачити проблеми та визначати шляхи їх розв'язання, дозволить формувати їх характер й розуміння моральної відповідальності, необхідності долати труднощі.

Упродовж усіх років від часу створення СРСР комуно-більшовицька кліка Сталіна брехала світові про так звані успіхи комуністичного будівництва в країні нібито найсправедливішого на земній кулі суспільства.У 20–30-х роках знакових представників першої хвилі політичної еміграції заманювали різними обіцянками повернутися додому. В европейських столицях агенти Кремля підшукували й підкуповували низку продажних журналістів, влаштовували їм показові поїздки, стимулюючи цим появу в провідних газетах Заходу фальшивих публікацій про «радянський рай» на одній шостій земної кулі. Особливо послідовно влада взялася за непокірних українців: знищувала інтелігенцію, трудове селянство, національну церкву, і, як і в царські часи, насильно русифікувала.По завершенні Другої світової війни, коли втікачів-українців із того «раю» виявилося в рази більше, Москва насилала в численні табори Ді-Пі так звані репатріаційні комісії, які промивали мізки радянським збігцям, прагнули повернути їх в СРСР із тим, щоб згодом у нелюдський спосіб позбиткуватися над їхнім свободолюбством у сибірських таборах ГУЛАГу.Здавалося, той щедро оплачуваний потік цинічної російської брехні нікому й ніколи не вдасться ні заглушити, ні нейтралізувати, ні зупинити. Та ось у середовищі української еміграції виявився один сміливець, який голосно, на весь світ заявив, чому він не хоче повертатися в СРСР. Це був Іван Багряний. Народжений в Україні 1907 року, будучи поетом за талантом і громадським трибуном за покликанням, він сповна відчув на собі переваги «радянського способу життя». 1932 року репресований за безвинні з політичної точки зору вірші. На еміграції в Німеччині відновив літературну працю. 1947 року обраний заступником голови Української Національної Ради, став лідером Української революційно-демократичної партії.Вихід у світ книжки Багряного «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» друком і накладом Українського центрального Бюро в Лондоні 1946 року стало своєрідною «бомбою». Передусім для офіційної Москви. Також для політиків, журналістів та інтелектуалів Заходу. Текст брошури складався з 13-ти коротких параграфів. Кожен із них слугує окремим прикладом-аргументом відповіді на поставлене в назві твору запитання.Через трохи більше як шість років у рідкісній на сьогодні газеті «Українські Вісті» (Новий Ульм, Німеччина) з'являється публіцистична стаття цього ж автора «Про свободу слова, совісті і преси за залізною заслоною». Її можна назвати своєрідним продовженням вищезгаданої брошури.На відміну від «Чому я не хочу вертати на «родіну»?», яка неодноразово перевидавалася за кордоном, у тім числі і в перекладах англійською, німецькою, французькою мовами, ця стаття полум'яного публіциста в українському журналістикознавстві є, на жаль, призабутою. І хоч написана вона понад 70 років тому, актуальність порушеної автором проблеми (гуманітарна катастрофа, яку зазнала українська нація від колоніальної політики російського «старшого брата») ще більше загострилася натепер, за умов неоголошеної Росією гібридної війни проти українців, зосібно й на інформаційному полі. * * *Драматичною є доля наступного тексту, який «Український Інформаційний Простір» оприлюднює в Україні вперше.Йдеться про розвідку відомого члена Української Центральної Ради, журналіста і вченого Аркадія Животка, життєвий шлях якого передчасно обірвався на еміграції, «Девятьдесять років української студентської преси». Вона мала скласти окремий розділ написаної в еміграції найголовнішої праці цього діяча – «Історія української преси».Видана 1946 року в Регенсбурзі циклостильовим способом (по-нинішньому – ксероксна відбитка машинописного варіанту) «Історія української преси» Аркадія Животка мала урізаний вигляд. Через брак коштів за умов безпросвітної еміграційної дійсності Аркадій Животко змушений був зняти з оригіналу підручника третину тексту. Як вважав, до кращих часів. Однак для цього автора вони так і не прийшли. Хворе й виснажене випробуваннями долі серце зупинилося на 58 році життя – 14 червня 1948 року. Сталося це в таборі скитальників зі Східної Європи Лягарде неподалік німецького Ашафенбурга.Утім, цю свою статтю автор встиг побачити надрукованою. Її було вміщено в спареному числі (1–2) журналу «Студентський Шлях», який на правах рукопису видавав машинописним способом у Мюнхені Центральний Еміґраційний Союз Українського Студентства (ЦЕСУС). Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яких тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику.«Історія української преси А. Животка перевидавалася двічі: 1990 року у Мюнхені заходами Українського Вільного Університету з передмовою і упорядкуванням М. Присяжного та 1999 року в Києві заходами видавництва «Наша культура і наука» з передмовою і упорядкуванням М. Тимошика. Не опублікований у цій книзі розділ про історію української студентської преси так і залишився в машинописному варіанті рідкісної на сьогодні підшивки машинописного «Студентського Шляху».Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яку тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику – вони розгубилися повоєнними дорогами еміграції бездержавної нації…Текст подається за оригіналом підшивки журналу, який в Україні практично невідомий. Комплект цього раритету подарував авторові цих рядків у канадському Вінніпезі покійний нині викладач Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті Тимофій Міненко. ; For all the years since the creation of the USSR, Stalin's communist-Bolshevik clique lied to the world about the so-called successes of communist construction in the country of the supposedly fairest society on the Earth.In the 1920s and 1930s, iconic representatives of the first wave of political emigration were lured by various promises to return home. In European capitals, Kremlin agents searched for and bribed a number of corrupt journalists, arranged for them demonstration trips, and encouraged the false publications' appearance in the leading newspapers of the West about the «Soviet Paradise». Especially consistently, the authorities took on disobedient Ukrainians: they destroyed the intelligentsia, the working peasantry, the national church, and, as in tsarist times, forcibly Russified them.At the end of World War II, when there were too many Ukrainian refugees from that «Paradise,«Moscow sent so-called repatriation commissions to numerous DP camps, which brainwashed Soviet fugitives and sought to return them to the USSR to harm their love of freedom in the Siberian GULAG camps.It seemed that no one would ever be able to silence, neutralize, or stop that generously paid flow of cynical Russian lies. But among the Ukrainian emigrants, there was a brave man who loudly declared to the whole world why he did not want to return to theUSSR. It was Ivan Bahrianyi. Born in Ukraine in 1907, as a poet by talent and a public tribune by vocation, he fully experienced the benefits of the «Soviet way of life.» In 1932 he was repressed, from a political point of view, for innocent poems. During his emigration toGermany, he resumed his literary work. In 1947 he was elected Deputy Chairman of the Ukrainian National Council and became the leader of the Ukrainian Revolutionary Democratic Party.The publication of Bahrianyi's book «Why don't I want to return to my «motherland»?» printed by the Ukrainian Central Bureau in London in 1946 became a kind of a «bomb». First of all, for official Moscow. Also, for Western politicians, journalists, and intellectuals. The text of the brochure consisted of 13 short paragraphs. Each of them serves as a separate example-argument of the answer to the question posed in the title of the work.A little more than six years later, a journalistic article by the same author, «On Freedom of Speech, Conscience, and the Press Behind the Iron Curtain», appeared in the now-rare newspaper «Ukrainian News» (New Ulm, Germany). It can be called a kind of the above brochure continuation.Unlike «Why don't I want to return to my «motherland»?», which had been repeatedly republished abroad, including in English, German, and French translations, this article by an ardent publicist in Ukrainian journalism is, unfortunately, forgotten. And although it was written more than 70 years ago, the urgency of the problem raised by the author (the humanitarian catastrophe suffered by the Ukrainian nation from the colonial policy of Russia's «older brother») has become even more acute now, under the conditions of Russia's undeclared hybrid war against Ukrainians, especially in the information field.* * *The fate of the next text, which «Ukrainian Information Space» publishes in Ukraine for the first time, is dramatic.It is about the activity of a well-known member of the Central Council of Ukraine, journalist and scientist Arkadii Zhyvotko, whose life path ended prematurely in exile, «Ninety years of the Ukrainian student press.«It was to compose a separate section of the most important work of this figure written in exile – «History of the Ukrainian press.»Published in1946 inRegensburgin a cyclostyle way (now a photocopy of a typewritten version), Arkadii Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» had a truncated appearance. Due to the lack of funds in the conditions of a hopeless emigration reality, Arkadii Zhyvotko was forced to remove a third of the text from the original textbook. As he believed, until better times. However, they never came for this author. Sick and exhausted by the trials of fate heart stopped at the age of 58 on June 14, 1948. It happened in the camp of wanderers from Eastern Europe Lagarde near Aschaffenburg,Germany.However, the author managed to see this article published. It was published in a paired number (1–2) by the magazine «Student Way», which was published as a manuscript by typewriting in Munich by the Central Emigration Union of Ukrainian Students (CESUS). The value of this article is that most of the printed materials that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy. A. Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» was republished twice: in 1990 in Munich, in Ukrainian Free University with a foreword and arrangement by M. Prysiazhnyi and1999 in Kyiv, by the publishing house «Nasha Kultura i Nauka» with a foreword and arrangement by M. Tymoshyk. The section on the history of the Ukrainian student press, which was not published in this book, remained in the typewritten version of the currently rare typewritten folder of the «Student Way».The value of this article is that most of the publications that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy – they were lost on the post-war roads of a stateless nation emigration…The text is submitted according to the original folder of the magazine, which is practically unknown in Ukraine. The set of this rarity was present­ed to the author of these lines in Winnipeg, Canada by the now-deceased professor of St. Andrew's College at the University of Manitoba Tymofii Minenko.

Упродовж усіх років від часу створення СРСР комуно-більшовицька кліка Сталіна брехала світові про так звані успіхи комуністичного будівництва в країні нібито найсправедливішого на земній кулі суспільства.У 20–30-х роках знакових представників першої хвилі політичної еміграції заманювали різними обіцянками повернутися додому. В европейських столицях агенти Кремля підшукували й підкуповували низку продажних журналістів, влаштовували їм показові поїздки, стимулюючи цим появу в провідних газетах Заходу фальшивих публікацій про «радянський рай» на одній шостій земної кулі. Особливо послідовно влада взялася за непокірних українців: знищувала інтелігенцію, трудове селянство, національну церкву, і, як і в царські часи, насильно русифікувала.По завершенні Другої світової війни, коли втікачів-українців із того «раю» виявилося в рази більше, Москва насилала в численні табори Ді-Пі так звані репатріаційні комісії, які промивали мізки радянським збігцям, прагнули повернути їх в СРСР із тим, щоб згодом у нелюдський спосіб позбиткуватися над їхнім свободолюбством у сибірських таборах ГУЛАГу.Здавалося, той щедро оплачуваний потік цинічної російської брехні нікому й ніколи не вдасться ні заглушити, ні нейтралізувати, ні зупинити. Та ось у середовищі української еміграції виявився один сміливець, який голосно, на весь світ заявив, чому він не хоче повертатися в СРСР. Це був Іван Багряний. Народжений в Україні 1907 року, будучи поетом за талантом і громадським трибуном за покликанням, він сповна відчув на собі переваги «радянського способу життя». 1932 року репресований за безвинні з політичної точки зору вірші. На еміграції в Німеччині відновив літературну працю. 1947 року обраний заступником голови Української Національної Ради, став лідером Української революційно-демократичної партії.Вихід у світ книжки Багряного «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» друком і накладом Українського центрального Бюро в Лондоні 1946 року стало своєрідною «бомбою». Передусім для офіційної Москви. Також для політиків, журналістів та інтелектуалів Заходу. Текст брошури складався з 13-ти коротких параграфів. Кожен із них слугує окремим прикладом-аргументом відповіді на поставлене в назві твору запитання.Через трохи більше як шість років у рідкісній на сьогодні газеті «Українські Вісті» (Новий Ульм, Німеччина) з'являється публіцистична стаття цього ж автора «Про свободу слова, совісті і преси за залізною заслоною». Її можна назвати своєрідним продовженням вищезгаданої брошури.На відміну від «Чому я не хочу вертати на «родіну»?», яка неодноразово перевидавалася за кордоном, у тім числі і в перекладах англійською, німецькою, французькою мовами, ця стаття полум'яного публіциста в українському журналістикознавстві є, на жаль, призабутою. І хоч написана вона понад 70 років тому, актуальність порушеної автором проблеми (гуманітарна катастрофа, яку зазнала українська нація від колоніальної політики російського «старшого брата») ще більше загострилася натепер, за умов неоголошеної Росією гібридної війни проти українців, зосібно й на інформаційному полі. * * *Драматичною є доля наступного тексту, який «Український Інформаційний Простір» оприлюднює в Україні вперше.Йдеться про розвідку відомого члена Української Центральної Ради, журналіста і вченого Аркадія Животка, життєвий шлях якого передчасно обірвався на еміграції, «Девятьдесять років української студентської преси». Вона мала скласти окремий розділ написаної в еміграції найголовнішої праці цього діяча – «Історія української преси».Видана 1946 року в Регенсбурзі циклостильовим способом (по-нинішньому – ксероксна відбитка машинописного варіанту) «Історія української преси» Аркадія Животка мала урізаний вигляд. Через брак коштів за умов безпросвітної еміграційної дійсності Аркадій Животко змушений був зняти з оригіналу підручника третину тексту. Як вважав, до кращих часів. Однак для цього автора вони так і не прийшли. Хворе й виснажене випробуваннями долі серце зупинилося на 58 році життя – 14 червня 1948 року. Сталося це в таборі скитальників зі Східної Європи Лягарде неподалік німецького Ашафенбурга.Утім, цю свою статтю автор встиг побачити надрукованою. Її було вміщено в спареному числі (1–2) журналу «Студентський Шлях», який на правах рукопису видавав машинописним способом у Мюнхені Центральний Еміґраційний Союз Українського Студентства (ЦЕСУС). Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яких тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику.«Історія української преси А. Животка перевидавалася двічі: 1990 року у Мюнхені заходами Українського Вільного Університету з передмовою і упорядкуванням М. Присяжного та 1999 року в Києві заходами видавництва «Наша культура і наука» з передмовою і упорядкуванням М. Тимошика. Не опублікований у цій книзі розділ про історію української студентської преси так і залишився в машинописному варіанті рідкісної на сьогодні підшивки машинописного «Студентського Шляху».Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яку тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику – вони розгубилися повоєнними дорогами еміграції бездержавної нації…Текст подається за оригіналом підшивки журналу, який в Україні практично невідомий. Комплект цього раритету подарував авторові цих рядків у канадському Вінніпезі покійний нині викладач Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті Тимофій Міненко. ; For all the years since the creation of the USSR, Stalin's communist-Bolshevik clique lied to the world about the so-called successes of communist construction in the country of the supposedly fairest society on the Earth.In the 1920s and 1930s, iconic representatives of the first wave of political emigration were lured by various promises to return home. In European capitals, Kremlin agents searched for and bribed a number of corrupt journalists, arranged for them demonstration trips, and encouraged the false publications' appearance in the leading newspapers of the West about the «Soviet Paradise». Especially consistently, the authorities took on disobedient Ukrainians: they destroyed the intelligentsia, the working peasantry, the national church, and, as in tsarist times, forcibly Russified them.At the end of World War II, when there were too many Ukrainian refugees from that «Paradise,«Moscow sent so-called repatriation commissions to numerous DP camps, which brainwashed Soviet fugitives and sought to return them to the USSR to harm their love of freedom in the Siberian GULAG camps.It seemed that no one would ever be able to silence, neutralize, or stop that generously paid flow of cynical Russian lies. But among the Ukrainian emigrants, there was a brave man who loudly declared to the whole world why he did not want to return to theUSSR. It was Ivan Bahrianyi. Born in Ukraine in 1907, as a poet by talent and a public tribune by vocation, he fully experienced the benefits of the «Soviet way of life.» In 1932 he was repressed, from a political point of view, for innocent poems. During his emigration toGermany, he resumed his literary work. In 1947 he was elected Deputy Chairman of the Ukrainian National Council and became the leader of the Ukrainian Revolutionary Democratic Party.The publication of Bahrianyi's book «Why don't I want to return to my «motherland»?» printed by the Ukrainian Central Bureau in London in 1946 became a kind of a «bomb». First of all, for official Moscow. Also, for Western politicians, journalists, and intellectuals. The text of the brochure consisted of 13 short paragraphs. Each of them serves as a separate example-argument of the answer to the question posed in the title of the work.A little more than six years later, a journalistic article by the same author, «On Freedom of Speech, Conscience, and the Press Behind the Iron Curtain», appeared in the now-rare newspaper «Ukrainian News» (New Ulm, Germany). It can be called a kind of the above brochure continuation.Unlike «Why don't I want to return to my «motherland»?», which had been repeatedly republished abroad, including in English, German, and French translations, this article by an ardent publicist in Ukrainian journalism is, unfortunately, forgotten. And although it was written more than 70 years ago, the urgency of the problem raised by the author (the humanitarian catastrophe suffered by the Ukrainian nation from the colonial policy of Russia's «older brother») has become even more acute now, under the conditions of Russia's undeclared hybrid war against Ukrainians, especially in the information field.* * *The fate of the next text, which «Ukrainian Information Space» publishes in Ukraine for the first time, is dramatic.It is about the activity of a well-known member of the Central Council of Ukraine, journalist and scientist Arkadii Zhyvotko, whose life path ended prematurely in exile, «Ninety years of the Ukrainian student press.«It was to compose a separate section of the most important work of this figure written in exile – «History of the Ukrainian press.»Published in1946 inRegensburgin a cyclostyle way (now a photocopy of a typewritten version), Arkadii Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» had a truncated appearance. Due to the lack of funds in the conditions of a hopeless emigration reality, Arkadii Zhyvotko was forced to remove a third of the text from the original textbook. As he believed, until better times. However, they never came for this author. Sick and exhausted by the trials of fate heart stopped at the age of 58 on June 14, 1948. It happened in the camp of wanderers from Eastern Europe Lagarde near Aschaffenburg,Germany.However, the author managed to see this article published. It was published in a paired number (1–2) by the magazine «Student Way», which was published as a manuscript by typewriting in Munich by the Central Emigration Union of Ukrainian Students (CESUS). The value of this article is that most of the printed materials that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy. A. Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» was republished twice: in 1990 in Munich, in Ukrainian Free University with a foreword and arrangement by M. Prysiazhnyi and1999 in Kyiv, by the publishing house «Nasha Kultura i Nauka» with a foreword and arrangement by M. Tymoshyk. The section on the history of the Ukrainian student press, which was not published in this book, remained in the typewritten version of the currently rare typewritten folder of the «Student Way».The value of this article is that most of the publications that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy – they were lost on the post-war roads of a stateless nation emigration…The text is submitted according to the original folder of the magazine, which is practically unknown in Ukraine. The set of this rarity was present­ed to the author of these lines in Winnipeg, Canada by the now-deceased professor of St. Andrew's College at the University of Manitoba Tymofii Minenko.

For all the years since the creation of the USSR, Stalin's communist-Bolshevik clique lied to the world about the so-called successes of communist construction in the country of the supposedly fairest society on the Earth.In the 1920s and 1930s, iconic representatives of the first wave of political emigration were lured by various promises to return home. In European capitals, Kremlin agents searched for and bribed a number of corrupt journalists, arranged for them demonstration trips, and encouraged the false publications' appearance in the leading newspapers of the West about the «Soviet Paradise». Especially consistently, the authorities took on disobedient Ukrainians: they destroyed the intelligentsia, the working peasantry, the national church, and, as in tsarist times, forcibly Russified them.At the end of World War II, when there were too many Ukrainian refugees from that «Paradise,«Moscow sent so-called repatriation commissions to numerous DP camps, which brainwashed Soviet fugitives and sought to return them to the USSR to harm their love of freedom in the Siberian GULAG camps.It seemed that no one would ever be able to silence, neutralize, or stop that generously paid flow of cynical Russian lies. But among the Ukrainian emigrants, there was a brave man who loudly declared to the whole world why he did not want to return to theUSSR. It was Ivan Bahrianyi. Born in Ukraine in 1907, as a poet by talent and a public tribune by vocation, he fully experienced the benefits of the «Soviet way of life.» In 1932 he was repressed, from a political point of view, for innocent poems. During his emigration toGermany, he resumed his literary work. In 1947 he was elected Deputy Chairman of the Ukrainian National Council and became the leader of the Ukrainian Revolutionary Democratic Party.The publication of Bahrianyi's book «Why don't I want to return to my «motherland»?» printed by the Ukrainian Central Bureau in London in 1946 became a kind of a «bomb». First of all, for official Moscow. Also, for Western politicians, journalists, and intellectuals. The text of the brochure consisted of 13 short paragraphs. Each of them serves as a separate example-argument of the answer to the question posed in the title of the work.A little more than six years later, a journalistic article by the same author, «On Freedom of Speech, Conscience, and the Press Behind the Iron Curtain», appeared in the now-rare newspaper «Ukrainian News» (New Ulm, Germany). It can be called a kind of the above brochure continuation.Unlike «Why don't I want to return to my «motherland»?», which had been repeatedly republished abroad, including in English, German, and French translations, this article by an ardent publicist in Ukrainian journalism is, unfortunately, forgotten. And although it was written more than 70 years ago, the urgency of the problem raised by the author (the humanitarian catastrophe suffered by the Ukrainian nation from the colonial policy of Russia's «older brother») has become even more acute now, under the conditions of Russia's undeclared hybrid war against Ukrainians, especially in the information field.* * *The fate of the next text, which «Ukrainian Information Space» publishes in Ukraine for the first time, is dramatic.It is about the activity of a well-known member of the Central Council of Ukraine, journalist and scientist Arkadii Zhyvotko, whose life path ended prematurely in exile, «Ninety years of the Ukrainian student press.«It was to compose a separate section of the most important work of this figure written in exile – «History of the Ukrainian press.»Published in1946 inRegensburgin a cyclostyle way (now a photocopy of a typewritten version), Arkadii Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» had a truncated appearance. Due to the lack of funds in the conditions of a hopeless emigration reality, Arkadii Zhyvotko was forced to remove a third of the text from the original textbook. As he believed, until better times. However, they never came for this author. Sick and exhausted by the trials of fate heart stopped at the age of 58 on June 14, 1948. It happened in the camp of wanderers from Eastern Europe Lagarde near Aschaffenburg,Germany.However, the author managed to see this article published. It was published in a paired number (1–2) by the magazine «Student Way», which was published as a manuscript by typewriting in Munich by the Central Emigration Union of Ukrainian Students (CESUS). The value of this article is that most of the printed materials that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy. A. Zhyvotko's «History of the Ukrainian Press» was republished twice: in 1990 in Munich, in Ukrainian Free University with a foreword and arrangement by M. Prysiazhnyi and1999 in Kyiv, by the publishing house «Nasha Kultura i Nauka» with a foreword and arrangement by M. Tymoshyk. The section on the history of the Ukrainian student press, which was not published in this book, remained in the typewritten version of the currently rare typewritten folder of the «Student Way».The value of this article is that most of the publications that Arkadii Zhyvotko held in his hands and described for history do not exist in any copy – they were lost on the post-war roads of a stateless nation emigration…The text is submitted according to the original folder of the magazine, which is practically unknown in Ukraine. The set of this rarity was present­ed to the author of these lines in Winnipeg, Canada by the now-deceased professor of St. Andrew's College at the University of Manitoba Tymofii Minenko. ; Упродовж усіх років від часу створення СРСР комуно-більшовицька кліка Сталіна брехала світові про так звані успіхи комуністичного будівництва в країні нібито найсправедливішого на земній кулі суспільства.У 20–30-х роках знакових представників першої хвилі політичної еміграції заманювали різними обіцянками повернутися додому. В европейських столицях агенти Кремля підшукували й підкуповували низку продажних журналістів, влаштовували їм показові поїздки, стимулюючи цим появу в провідних газетах Заходу фальшивих публікацій про «радянський рай» на одній шостій земної кулі. Особливо послідовно влада взялася за непокірних українців: знищувала інтелігенцію, трудове селянство, національну церкву, і, як і в царські часи, насильно русифікувала.По завершенні Другої світової війни, коли втікачів-українців із того «раю» виявилося в рази більше, Москва насилала в численні табори Ді-Пі так звані репатріаційні комісії, які промивали мізки радянським збігцям, прагнули повернути їх в СРСР із тим, щоб згодом у нелюдський спосіб позбиткуватися над їхнім свободолюбством у сибірських таборах ГУЛАГу.Здавалося, той щедро оплачуваний потік цинічної російської брехні нікому й ніколи не вдасться ні заглушити, ні нейтралізувати, ні зупинити. Та ось у середовищі української еміграції виявився один сміливець, який голосно, на весь світ заявив, чому він не хоче повертатися в СРСР. Це був Іван Багряний. Народжений в Україні 1907 року, будучи поетом за талантом і громадським трибуном за покликанням, він сповна відчув на собі переваги «радянського способу життя». 1932 року репресований за безвинні з політичної точки зору вірші. На еміграції в Німеччині відновив літературну працю. 1947 року обраний заступником голови Української Національної Ради, став лідером Української революційно-демократичної партії.Вихід у світ книжки Багряного «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» друком і накладом Українського центрального Бюро в Лондоні 1946 року стало своєрідною «бомбою». Передусім для офіційної Москви. Також для політиків, журналістів та інтелектуалів Заходу. Текст брошури складався з 13-ти коротких параграфів. Кожен із них слугує окремим прикладом-аргументом відповіді на поставлене в назві твору запитання.Через трохи більше як шість років у рідкісній на сьогодні газеті «Українські Вісті» (Новий Ульм, Німеччина) з'являється публіцистична стаття цього ж автора «Про свободу слова, совісті і преси за залізною заслоною». Її можна назвати своєрідним продовженням вищезгаданої брошури.На відміну від «Чому я не хочу вертати на «родіну»?», яка неодноразово перевидавалася за кордоном, у тім числі і в перекладах англійською, німецькою, французькою мовами, ця стаття полум'яного публіциста в українському журналістикознавстві є, на жаль, призабутою. І хоч написана вона понад 70 років тому, актуальність порушеної автором проблеми (гуманітарна катастрофа, яку зазнала українська нація від колоніальної політики російського «старшого брата») ще більше загострилася натепер, за умов неоголошеної Росією гібридної війни проти українців, зосібно й на інформаційному полі. * * *Драматичною є доля наступного тексту, який «Український Інформаційний Простір» оприлюднює в Україні вперше.Йдеться про розвідку відомого члена Української Центральної Ради, журналіста і вченого Аркадія Животка, життєвий шлях якого передчасно обірвався на еміграції, «Девятьдесять років української студентської преси». Вона мала скласти окремий розділ написаної в еміграції найголовнішої праці цього діяча – «Історія української преси».Видана 1946 року в Регенсбурзі циклостильовим способом (по-нинішньому – ксероксна відбитка машинописного варіанту) «Історія української преси» Аркадія Животка мала урізаний вигляд. Через брак коштів за умов безпросвітної еміграційної дійсності Аркадій Животко змушений був зняти з оригіналу підручника третину тексту. Як вважав, до кращих часів. Однак для цього автора вони так і не прийшли. Хворе й виснажене випробуваннями долі серце зупинилося на 58 році життя – 14 червня 1948 року. Сталося це в таборі скитальників зі Східної Європи Лягарде неподалік німецького Ашафенбурга.Утім, цю свою статтю автор встиг побачити надрукованою. Її було вміщено в спареному числі (1–2) журналу «Студентський Шлях», який на правах рукопису видавав машинописним способом у Мюнхені Центральний Еміґраційний Союз Українського Студентства (ЦЕСУС). Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яких тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику.«Історія української преси А. Животка перевидавалася двічі: 1990 року у Мюнхені заходами Українського Вільного Університету з передмовою і упорядкуванням М. Присяжного та 1999 року в Києві заходами видавництва «Наша культура і наука» з передмовою і упорядкуванням М. Тимошика. Не опублікований у цій книзі розділ про історію української студентської преси так і залишився в машинописному варіанті рідкісної на сьогодні підшивки машинописного «Студентського Шляху».Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яку тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику – вони розгубилися повоєнними дорогами еміграції бездержавної нації…Текст подається за оригіналом підшивки журналу, який в Україні практично невідомий. Комплект цього раритету подарував авторові цих рядків у канадському Вінніпезі покійний нині викладач Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті Тимофій Міненко.

The retrospective of establishment of historical and book science researches in Ukraine and Ukrainian exile from the time of the first bibliological publications in the nineteenth century to the period of research bibliological institutions formation is considered. Also activity of Ukrainian bibliological periodicals and scientists in this field in the XX–XXI centuries is investigated. The main stages of Ukrainian bibliology formation are marked.At the first stage (the beginning of the nineteenth century until 1917), the study of historical and bibliographic issues took place sporadically, unsystematically, and often within the framework of other scientific disciplines: bibliography, history, philology, literary studies, ethnography, etc. During the imperial-colonial period of our development, the formation of Ukrainian historical book science (as well as all Ukrainian humanities in general) was restrained by the stateless status of the Ukrainian nation.At the second stage (from 1917 to the mid 40's, the twentieth century), during the national liberation struggles of the Ukrainian people (1917–1921) and the era of Ukrainization in the sub-Soviet Ukraine, professional periodicals and institutions engaged in book science were created. Ukrainian scholars are actively engaged in historical and literary research in Western Ukrainian lands and in Ukrainian emigration. At the same time, there is a gradual curtailment of book science studies in sub-SovietUkraine, as well as the prohibition of Ukrainian book science as a science in general at Stalin's day in the above the Dnipro river lands, and after 1939 inWestern Ukraine.The third stage (from the second half of the 50's to the late 80's of the twentieth century) — is characterized by the restoration of book science studies in the Ukrainian SSR in the post-Stalinist era. However, for the sake of political conjuncture, only those topics were covered, and through the prism of such views that would not affect the foundations of the dominant science of Soviet (in fact, one of the forms of Russian imperial) ideology.The fourth stage (from the beginning of the 90's to the twentieth century, continues to this day) relates to the development of historical and literary research inUkraineon the eve of independence. This period is characterized by the emergence of new domestic scientific periodicals in the field of social communications, which constantly publishes works on the history and book science topics, the structuring of scientific institutions involved in book science studios, the gradual departure of Ukrainian book science from the ideologized postulates of Russian book science. ; Рассмотрена ретроспектива становления историко-книговедческих исследований в Украине и украинской эмиграции со времени появления первых книговедческих публикаций в ХІХ в. до периода формирования исследовательских книговедческих институций, деятельности украинских книговедческих периодических изданий и отдельных персоналий книговедов в ХІХ–ХХІ вв. Выделено основные этапы становления украинского книговедения. ; Розглянуто ретроспективу становлення історико-книгознавчих досліджень в Україні та українській еміграції від часу появи перших книгознавчих публікацій у ХІХ ст. до періоду формування дослідницьких книгознавчих установ, діяльності українських книгознавчих періодичних видань та окремих персоналій книгознавців у ХХ–ХХІ ст. Виділено основні етапи становлення українського книгознавства.На першому етапі (початок ХІХ ст.–до 1917 р.) дослідження історико-книгознавчих питань відбувалось спорадично, безсистемно і часто в рамках інших наукових дисциплін: бібліографії, історії, філології, літературознавства, краєзнавства тощо. У імперсько-колоніальний період нашого розвитку становлення українського історичного книгознавства (як і всієї української гуманітаристики загалом) стримувалося бездержавним статусом української нації.На другому етапі (від 1917 до середини 40-х рр. ХХ ст.) — у період національно-визвольних змагань українського народу (1917–1921 рр.) та добу українізації у підрадянській Україні створюється фахова періодика та інституції, що займалися книгознавчою проблематикою. Активно українські вчені займаються історико-книгознавчими дослідженнями на західноукраїнських землях та в українській еміграції. Водночас, відбувається поступове згортання книгознавчих студій у підрадянській Україні, а також заборони українського книгознавства як науки взагалі у сталінську добу на Наддніпрянщині, а після 1939 р. і на західноукраїнських землях.Третій етап (з другої половини 50-х–до кінця 80-х рр. ХХ ст. ) — характеризується відновленням книгознавчих студій в УРСР у післясталінську добу. Однак, на догоду політичній кон'юктурі висвітлювались лише ті теми, та крізь призму таких поглядів, які не зачіпали б підвалин панівної у науці радянської (фактично однієї із форм російської імперської) ідеології.Четвертий етап (від початку 90-х рр. ХХ ст. триває до нині) стосується розвитку історико-книгознавчих досліджень в Україні в добу незалежності. Цей період характеризується появою нових вітчизняних наукових періодичних видань із галузі соціальних комунікацій, де постійно публікуються й праці на історико-книгознавчу тематику, структуризацією наукових інституцій, що займаються книгознавчими студіями, поступовим відходом українського книгознавства від заідеологізованих постулатів російської книгознавчої науки.

The retrospective of establishment of historical and book science researches in Ukraine and Ukrainian exile from the time of the first bibliological publications in the nineteenth century to the period of research bibliological institutions formation is considered. Also activity of Ukrainian bibliological periodicals and scientists in this field in the XX–XXI centuries is investigated. The main stages of Ukrainian bibliology formation are marked.At the first stage (the beginning of the nineteenth century until 1917), the study of historical and bibliographic issues took place sporadically, unsystematically, and often within the framework of other scientific disciplines: bibliography, history, philology, literary studies, ethnography, etc. During the imperial-colonial period of our development, the formation of Ukrainian historical book science (as well as all Ukrainian humanities in general) was restrained by the stateless status of the Ukrainian nation.At the second stage (from 1917 to the mid 40's, the twentieth century), during the national liberation struggles of the Ukrainian people (1917–1921) and the era of Ukrainization in the sub-Soviet Ukraine, professional periodicals and institutions engaged in book science were created. Ukrainian scholars are actively engaged in historical and literary research in Western Ukrainian lands and in Ukrainian emigration. At the same time, there is a gradual curtailment of book science studies in sub-SovietUkraine, as well as the prohibition of Ukrainian book science as a science in general at Stalin's day in the above the Dnipro river lands, and after 1939 inWestern Ukraine.The third stage (from the second half of the 50's to the late 80's of the twentieth century) — is characterized by the restoration of book science studies in the Ukrainian SSR in the post-Stalinist era. However, for the sake of political conjuncture, only those topics were covered, and through the prism of such views that would not affect the foundations of the dominant science of Soviet (in fact, one of the forms of Russian imperial) ideology.The fourth stage (from the beginning of the 90's to the twentieth century, continues to this day) relates to the development of historical and literary research inUkraineon the eve of independence. This period is characterized by the emergence of new domestic scientific periodicals in the field of social communications, which constantly publishes works on the history and book science topics, the structuring of scientific institutions involved in book science studios, the gradual departure of Ukrainian book science from the ideologized postulates of Russian book science. ; Рассмотрена ретроспектива становления историко-книговедческих исследований в Украине и украинской эмиграции со времени появления первых книговедческих публикаций в ХІХ в. до периода формирования исследовательских книговедческих институций, деятельности украинских книговедческих периодических изданий и отдельных персоналий книговедов в ХІХ–ХХІ вв. Выделено основные этапы становления украинского книговедения. ; Розглянуто ретроспективу становлення історико-книгознавчих досліджень в Україні та українській еміграції від часу появи перших книгознавчих публікацій у ХІХ ст. до періоду формування дослідницьких книгознавчих установ, діяльності українських книгознавчих періодичних видань та окремих персоналій книгознавців у ХХ–ХХІ ст. Виділено основні етапи становлення українського книгознавства.На першому етапі (початок ХІХ ст.–до 1917 р.) дослідження історико-книгознавчих питань відбувалось спорадично, безсистемно і часто в рамках інших наукових дисциплін: бібліографії, історії, філології, літературознавства, краєзнавства тощо. У імперсько-колоніальний період нашого розвитку становлення українського історичного книгознавства (як і всієї української гуманітаристики загалом) стримувалося бездержавним статусом української нації.На другому етапі (від 1917 до середини 40-х рр. ХХ ст.) — у період національно-визвольних змагань українського народу (1917–1921 рр.) та добу українізації у підрадянській Україні створюється фахова періодика та інституції, що займалися книгознавчою проблематикою. Активно українські вчені займаються історико-книгознавчими дослідженнями на західноукраїнських землях та в українській еміграції. Водночас, відбувається поступове згортання книгознавчих студій у підрадянській Україні, а також заборони українського книгознавства як науки взагалі у сталінську добу на Наддніпрянщині, а після 1939 р. і на західноукраїнських землях.Третій етап (з другої половини 50-х–до кінця 80-х рр. ХХ ст. ) — характеризується відновленням книгознавчих студій в УРСР у післясталінську добу. Однак, на догоду політичній кон'юктурі висвітлювались лише ті теми, та крізь призму таких поглядів, які не зачіпали б підвалин панівної у науці радянської (фактично однієї із форм російської імперської) ідеології.Четвертий етап (від початку 90-х рр. ХХ ст. триває до нині) стосується розвитку історико-книгознавчих досліджень в Україні в добу незалежності. Цей період характеризується появою нових вітчизняних наукових періодичних видань із галузі соціальних комунікацій, де постійно публікуються й праці на історико-книгознавчу тематику, структуризацією наукових інституцій, що займаються книгознавчими студіями, поступовим відходом українського книгознавства від заідеологізованих постулатів російської книгознавчої науки.

Yugoslavism as the ideological and political movement in the Austro-Hungarian Empire has emerged in the late XIX cent. and has been based on austroslavism or trialism. During the whole period of its existence, until the end of the XX cent., it acquired various values depending on the intra-imperial and international factors and, in turn, affected ethnic relations in the Balkans. Its feature current was the mixing of the concepts of national idea, the civil idea, the cultural-religious principles. For the vast majority of the Slavic politicians the national idea have not yet become a political or state-building. Within Austria-Hungary during the global crisis and World War I this idea has allowed Habsburgs' Slavs to survive and to destroy the feudal empire.In general, this mixing of the national, political and religious concepts indicates a very weak development of the Balkan bourgeoisie, which in the early XX cent. could not nationally divided in the confrontation with the Austrian bourgeoisie, already tight-knit by the German nationalism, and after that in the First Yugoslavia – with the national unification.The development of the Slovenian state-building thought went within the fight between yugoslavism and slovenism. The Yugoslavism's result was the collapse of the Austro-Hungarian Empire, which certainly impacted positively on all aspects of life of its colonial peoples. But after fulfilling its role as a catalyst of the national liberation, the idea didn't came down from the Balkan political arena, and after 1918 the Yugoslavism has only become the main contributing factor to ethnic conflicts. For the leading Slovene People's Party since the inception of the State of SHS, and then the Kingdom of SHS/Yugoslavia, the experience of the political struggle within the framework of the Austro-Hungarian Empire has cleared the fact: in a conflict of interests of many nations in the united state the only way is the protection of the national idea and fight for their own nation-state. But the particular state position of the Slovenian lands – which was colonial during the last thousand years – have shown that this goal in terms of national unification couldn't be the achieved only by the Slovene bourgeoisie, which was small and weak. It had to win by the support of the general public, which would be led by its intellectual elite, who would propagand the scientific historical and ethnic studies, and especially evidences of the "historicity" of the Slovene nation, the existence of its own nation-state and state-building tradition.Joseph Mal is the founder of the historical heritage of the Slovene State. He indicated the formation of the princely power, the main administrative institutions as well as the existence of Slovene legislation, mentioned in the sources as the Slovenes' oath to their prince (Rota), "Institutio Sclavenica" and "Slavica lex", which proves the full compliance of Karantania to the concept of "independent state". This evidences of the "historicity" of the Slovenes, despite the opposition from the side of the ruling state internationalism, have gradually "ideologically liberated" [15] the Slovenes from blinkers, concerning their own state past, and substantiated the Slovenian national idea on the historical and legal basis. ; Рассмотрено развитие словенской идеи государственного строительства в условиях Австро-Венгерской империи и Государства СХС, выделены причины ее несамостоятельности и приверженности югославизму, указаны важные вехи биографии доктора Иосифа Маля, рассмотрены его основные работы и исследованы важнейшие выводы относительно основ словенского государственного строительства, которые основополагающе повлияли на дальнейшее развитие национально-политической мысли Словении. ; Розглянуто розвиток словенської державотворчої ідеї в умовах Австро-Угорської імперії та Держави СХС, виділено причини її несамостійності та прихильності югославізму, зазначено важливі віхи біографії доктора Йосипа Маля, розглянуто його головні твори та досліджено найважливіші висновки щодо основ словенського державотворення, які засадничо вплинули на подальший розвиток національно-політичної думки Словенії.

The article is dedicated to the consideration of the genesis of the extension policy by foreign settlements and concessions in Qing and Republican China in the context of informal imperialism. The main aspects and methods of non-state expansion of (semi-) colonial actors are characterized and the degree of dependence of their actions on the policies of the metropolitan countries is revealed. Also, article highlight relationship between consular authorities, foreign community and their self-governing institutions, native Chinese compradors and local power, what creates opportunity to understand how informal colonial policy actually was realized. In an attempt to go beyond the historiographical paradigm of describing the "century of humiliation" period in China history as a product of the purely intentions of great power governments, we can see another, "human" dimension of semi-colonial politics in its refractions on the ground. Special attention to discover distinctions between metropolitan-baked and sanctioned by non-state institutions or persons "expansion" from formal settlements borders have been given. Different types of historical sources are considered and matched in attempt to find true motives and subjects or lobbyists of expanding foreign extraterritorial enclaves territory for the period of their existence. ; В статье рассматривается проблема генезиса политики расширения иностранных сеттльментов и концессий в Китае в контексте неформального империализма. Охарактеризованы методы негосударственной экспансии колониальных акторов и выявлена степень их зависимости от метрополий. ; У статті розглядається проблема ґенези політики розширення іноземнихсетльментів та концесій у Китаї в контексті неформального імперіалізму.Охарактеризовано основні методи недержавної експансії колоніальних акторів тавиявлено ступінь залежності від метрополій.

В статті розглядається шлях, який пройшла система навчання та соціалізації глухих в США від епохи колонізації до епохи технократичної держави. Описано позитивні та негативні сторони кожного з існуючих підходів до навчання глухих та слабочуючих, а також цілеспрямована політика держави та недержавних організації стосовно підвищення рівня грамотності у нечуючих здобувачів освіти різного віку. ; This paper analyzes in brief the history of Deaf education from the US colonial period till technocratic state. Both positive and negative sides of each existing approaches in Deaf education are defined as well as government policies and efforts of non-government organizations regarding improvement of literacy level among deaf learners of different ages are described.