Suchergebnisse

After regaining independence in 1918, the Polish state, apart from the necessity of building a state apparatus, was forced to fight for its borders and then for their recognition on the international arena. Another extremely important task of Polish diplomacy was the issue of creating a system of alliances that would give Poland and the newly revived states of the subregion security guarantees. To this end, in the first years after the end of the war, Warsaw intensively sought to create a permanent form of political and military cooperation within the Central and Eastern Europe subregion and the Baltic Sea. In Warsaw, on March 17, 1922, an agreement was signed by Poland, Latvia, Lithuania, Estonia and Finland, which in the far-reaching plans of the Polish Ministry of Foreign Affairs was to be a step towards establishing the so-called of the Baltic Union. The problem, however, was that in Finland at the time, the tendency to strengthen cooperation with the Scandinavian countries and the desire to adopt a policy of neutrality played a large role. Lithuania, however, was not willing to further strengthen relations with Poland, with which it remained in conflict after the occupation of Vilnius in April 1919 by the troops of General Lucjan Żeligowski. The fact that Vilnius was captured by Polish troops aroused waves of criticism in Western Europe towards Warsaw. The opportunity to improve the image came in January 1923, when Lithuania removed the French garrison and annexed the so-called Klaipeda country. Warsaw's balanced and calm reaction to Lithuanian moves was positively assessed by the Western powers. Although none of the concepts of building an alliance capable of opposing Soviet Russia and thus ensuring the security of itself and its allies has not been implemented, their analysis today allows us to put forward the thesis that the fate of this part of Europe has never been indifferent to Poland and it has always been associated with security of the entire subregion, as evidenced by the current political and military commitment in the form of battalion battle groups under the NATO initiative known as enhanced forward presence (eFP). ; Państwo polskie po odzyskaniu niepodległości w 1918 r. poza koniecznością budowania aparatu państwowego zmuszone zostało do walki o swoje granice a następnie o ich uznanie na arenie międzynarodowej. Kolejnym niezwykle istotnym zadaniem dyplomacji polskiej stała się kwestia stworzenia systemu sojuszy, które dałyby Polsce i nowo odrodzonym państwom subregionu gwarancje bezpieczeństwa. W tym celu Warszawa w pierwszych latach po zakończeniu wojny intensywnie zabiegała o stworzenie stałej formy współpracy polityczno-militarnej w obrębie subregionu Europy Środkowo-Wschodniej oraz Morza Bałtyckiego. W Warszawie 17 marca 1922 r. doszło do podpisania przez Polskę, Łotwę, Litwę, Estonię i Finlandię układu, który w dalekosiężnych planach polskiego MSZ miał być krokiem ku powołaniu do życia tzw. związku bałtyckiego. Problem polegał jednak na tym, że w Finlandii w tym czasie dużą role odgrywały tendencje zacieśnienia współpracy z państwami skandynawskimi oraz chęć obrania polityki neutralności. Litwa zaś nie była skłonna do dalszego zacieśniania relacji z Polską, z którą pozostawała w konflikcie po zajęciu Wilna w kwietniu 1919 r. przez oddziały gen. Lucjana Żeligowskiego. Fakt ten wzbudził w Europie Zachodniej fale krytyki względem Warszawy. Okazja do poprawy wizerunku nadarzyła się w styczniu 1923 r, kiedy to Litwa usunęła garnizon francuski i dokonała aneksji tzw. Kraju Kłajpedy. Wyważona i spokojna reakcja Warszawy na posunięcia Litwinów została pozytywnie oceniona przez mocarstwa zachodnie. Chociaż żadna z koncepcji zbudowania sojuszu zdolnego przeciwstawić się Rosji Radzieckiej a tym samym zapewnić bezpieczeństwo sobie oraz sojusznikom, nie została zrealizowana, jednak ich analiza pozwala nam dzisiaj wysunąć tezę, że losy tej części Europy nigdy nie były Polsce obojętne i zawsze wiązały się one z bezpieczeństwem całego subregionu, czego dowodem jest obecne zaangażowanie polityczne i militarne w postaci batalionowych grup bojowych w ramach inicjatywy NATO znanej, jako wzmocniona Wysunięta Obecność (ang. enhanced Forward Presence – eFP). ; Після відновлення незалежності в 1918 році польська держава, крім необхідності побудови державного апарату, була змушена боротися за свої кордони, а потім і за їх визнання на міжнародній арені. Ще одним надзвичайно важливим завданням польської дипломатії було питання створення системи союзів, яка би дала Польщі та нововідродженим державам гарантії безпеки субрегіону. Із цією метою у перші роки після закінчення війни Варшава посилено прагнула створити постійну форму політичного та військового співробітництва в межах субрегіону Центрально-Східної Європи та Балтійського моря. У Варшаві 17 березня 1922 р. Польща, Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія навіть підписали угоду, яка в далекосяжних планах польського Міністерства закордонних справ повинна стати кроком до створення т. зв. Балтійського союзу. Однак проблема полягала в тому, що в той час у Фінляндії велику роль відігравала тенденція до зміцнення співпраці зі скандинавськими країнами та бажання прийняти політику нейтралітету. Литва, однак, не бажала надалі зміцнювати відносини з Польщею, з якою вона залишалася в конфлікті після окупації Вільнюса у квітні 1919 р. військами генерала Лучана Желіговського. Цей факт викликав хвилі критики щодо Варшави у Західній Європі. Можливість покращити імідж з'явилася у січні 1923 року, коли Литва усунула французький гарнізон та анексувала т. зв. Клайпедський край. Урівноважена та спокійна реакція Варшави на литовські кроки була позитивно оцінена західними державами. Хоча жодна з концепцій побудови альянсу, здатного протистояти Радянській Росії і таким чином запевнити безпеку собі та своїм союзникам, не була втілена в життя, однак їх аналіз сьогодні дозволяє висунути тезу про те, що доля цієї частини Європи ніколи не була байдужою для Польщі. Вона завжди була пов'язана з безпекою усього субрегіону, про що свідчить нинішня політична та військова прихильність у формі бойових груп батальйонів як частини ініціативи НАТО, як посилена Розширена Присутність.