Suchergebnisse

Introduction. Quality assurance systems have become an integral part of higher education in most countries of the world, and quality assurance agencies have become fully-fledged entities of national education systems, alongside educational institutions and education authorities.The quality of higher education is a major indicator of the level of public confidence in higher education institutions, the compatibility of national education systems in different countries with regard to the achievement of the standard level of competences and professional abilities of those who study under certain educational programs.According to the Law of Ukraine "On Higher Education" the quality assurance system of higher education in Ukraine consists of the following elements:systems of providing higher education institutions with the quality of educational activity and quality of higher education (internal quality assurance system);systems of external quality assurance of the educational activity of higher education institutions and the quality of higher education;quality assurance systems of the National Higher Education Quality Assurance Agency and independent higher education quality assurance and quality assurance agencies.At present, the issue of not only ensuring the quality of higher education, but also its guarantee, which is reflected in the Law of Ukraine "On Education", is becoming urgent.Particularly noteworthy is the problem of providing and guaranteeing the quality of training of military specialists in higher military education institutions.Purpose. The organizational structure of the internal system of quality assurance of higher military education at a higher military educational institution includes five levels:the level of a higher military educational establishment, which defines the policy in the field of quality assurance of higher military education, sets goals, determines the legal, organizational, methodological, material and social and psychological conditions of educational activity;the level of the institute, the faculty, the area of responsibility of which is the quality of development and implementation of specific educational programs, state final certification and distribution of graduates according to their rating;the level of the department that produces or provides training for higher military education applicants in a number of disciplines with responsibility for the quality of their implementation and control of training results;the level of the scientific-pedagogical worker who is granted the rights and responsibility for ensuring the quality of the development and implementation of programs of specific educational disciplines, educational-methodical materials, introduction of the latest educational technologies and methods;the level of the applicant for higher military education, at which the educational programs are mastered and the competencies of the military specialist are formed.The purpose of the article is to analyze the peculiarities of functioning of the internal system of guaranteeing the quality of higher military education at the level of teachers of higher military educational establishments and the role of professionalism of scientific and pedagogical workers in the achievement of quality educational results.Methods. The study was conducted using the following theoretical methods: systematic analysis of national and international experience in quality assurance in higher military education, induction and deduction, comparison, generalization and systematization.Results. The results of the study revealed:1. The quality assurance system of higher military education is based on the quality assurance of the educational process and the guarantee of the effectiveness of the system of management of a higher military educational institution, focused on achieving the set parameters of the quality of education and the results of training.2. Guarantees of the quality of educational processes are determined by the quality of educational programs, the level of professionalism of scientific and pedagogical and scientific personnel, the quality of competitive selection of applicants for higher education, innovative educational technologies, modern information, educational and methodological, material and technical support.3. Guarantees of the effectiveness of the higher military educational system management system include the realization of the educational goals that define the policy, tasks and responsibilities in the field of quality of higher military education, a complex, coordinated process of influencing the educational activity in order to achieve the highest compliance with modern requirements and quality standards of education.Originality. The quality assurance system of higher military education provides for the responsibility of military authorities which are the customers of the training of military specialists, higher military educational establishments and military educational units of higher education institutions for the formation of certain competences at higher education level, which enables them to perform professionally professional functions. in the troops (forces) in positions on purpose.In order to achieve this goal in higher military educational establishments, it is necessary to have a system of guaranteeing the quality of higher military education, based on the peculiarities of training military specialists in certain specialties and specializations, set goals for the quality of the educational process, as well as available material, technical, personnel, scientific and information and educational and methodological resources.Conclusion. Further development of the military education system to guarantee the quality of training of military specialists in higher military educational establishments is closely linked to the level of professional competence of teachers, their ability and ability to provide the qualitative formation of the necessary competences in the applicants for higher military education.Further studies on these issues are expected to analyze other levels of the organizational structure of the internal quality assurance system of higher military education, in particular:the level of a higher military educational institution;level of institute, faculty;the level of the department;the level of the applicant for higher military education. ; В статье проанализированы особенности функционирования внутренней системы гарантирования качества высшего военного образования на уровне преподавателей ВВУЗов и роль профессионализма научно-педагогических работников в достижении качественных результатов обучения. Определены направления мониторинга уровня профессионализма преподавателя ВВУЗа на основе использования методики рейтингового оценивания их педагогической деятельности. Профессиональная компетентность преподавателей ВВУЗов рассматривается как динамическая система взаимосвязей профессионально-проектного, профессионально-организационного, профессионально-методического, профессионально-образовательного и профессионально-коммуникативного элементов их деятельности, которая оказывает существенное влияние на качество образовательного процесса ВВУЗа. ; У статті проаналізовано особливості функціонування внутрішньої системі гарантування якості вищої військової освіти на рівні викладачів ВВНЗ та ролі професіоналізму науково-педагогічних працівників у досягненні якісних результатів навчання. Визначено напрями моніторингу рівня професіоналізму викладача ВВНЗ на підставі використання методики рейтингового оцінювання їх педагогічної діяльності. Професійна компетентність викладачів ВВНЗ розглядається як динамічна система взаємозв'язків професійно-проектувального, професійно-організаційного, професійно-методичного, професійно-освітнього та професійно-комунікативного елементів їх діяльності, що суттєво впливає на якість освітнього процесу ВВНЗ.

Актуальность. 2020 год в истории человечества останется годом испытаний для населения более чем 180 стран мира, их правительств, экономик и систем здравоохранения в связи с пандемией острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2. На конец мая в мире заболели коронавирусной инфекцией COVID-19 6 159 953 человек, 371 006 умерли, 2 738 179 выздоровели. Разработка вакцины против трех известных типов коронавируса может занять от одного до полутора лет и потребует дополнительно $2 млрд, считают во Всемирном банке. Цель исследования. Определить риски медицинской деятельности для учреждений первичной медицинской помощи в условиях эпидемии острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2, и подходы к управлению ими. Материалы и методы. В качестве материалов исследования использованы научные источники (1 ед.), международные документы (7 ед.), законодательные и нормативно-правовые акты (10 ед.). Использованы методы системного подхода, системного и контент-анализа, концептуального моделирования. Результаты. Установлено, что в учреждениях первичной медицинской помощи Украины в период эпидемии острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2, реализовались управленческо-организационные, нормативно-правовые, финансово-хозяйственные, операционно-технологические, кадровые риски за счет введения карантина на государственном уровне, утверждения нормативно-правовых документов по организации и оказанию медицинской помощи пациентам с COVID-19, в которые несколько раз вносились изменения за короткий период времени, начала второго этапа медицинской реформы с 01.04.2020 в учреждениях здравоохранения вторичной медицинской помощи. Предложено несколько направлений совершенствования подходов к управлению рисками в существующей системе риск-менеджмента учреждений первичной медицинской помощи: усиление руководства учреждением путем внедрения дополнительной специализированной функциональной структуры при руководителе – штаба управления учреждением в условиях эпидемии; разработка и реализация эффективной стратегии эпидемического мониторинга, профилактики и инфекционного контроля; обновления контента информации о рисках в целях обмена между всеми заинтересованными сторонами; пересмотр кадровой политики и кадрового обеспечения учреждения. Выводы. Существует необходимость оживления системы риск-менеджмента в учреждениях первичной медицинской помощи в связи со значительным усложнением эпидемической ситуации, которое может продолжаться длительный период времени. Необходимо пересмотреть подходы к управлению рисками в направлениях совершенствования управления учреждением, персоналом, эпидемической безопасностью, информационным обеспечением. ; Актуальність. 2020 рік в історії людства залишиться роком випробувань для населення більш ніж 180 країн світу, їх урядів, економік і систем охорони здоров'я у зв'язку з пандемією гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. На кінець травня в світі захворіли коронавирусной інфекцією COVID-19 6 159 953 чоловік, 371 006 померли, 2 738 179 одужали. Розробка вакцини проти трьох відомих типів коронавируса може зайняти від одного до півтора років і зажадає додатково $ 2 млрд, вважають у Світовому банку. Мета дослідження. Визначити ризики медичної діяльності для закладів первинної медичної допомоги в умовах епідемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та підходи до управління ними. Матеріали та методи. Матеріалами дослідження слугували наукові джерела за темою (1 од.), міжнародні документи (7 од.), законодавчі та нормативно-правові акти (10 од.). Використані методи системного підходу, системного і контент-аналізу, концептуального моделювання. Результати. Встановлено, що в закладах первинної медичної допомоги України у період епідемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, реалізувались управлінсько-організаційні, нормативно-правові, фінансово-господарські, операційно-технологічні, кадрові ризики за рахунок введення карантинних обмежень на державному рівні, затвердження нормативно-правових документів з організації та надання медичної допомоги пацієнтам з COVID-19, до яких декілька разів вносились зміни за короткий період часу, початку другого етапу медичної реформи з 01.04.2020 в закладах охорони здоров'я вторинної медичної допомоги. Запропоновано декілька напрямів удосконалення підходів до управління ризиками в існуючій системі ризик-менеджменту закладів первинної медичної допомоги: посилення управління закладом шляхом впровадження додаткової спеціалізованої функціональної структури при керівникові – штабу управління закладом в умовах епідемії; розробка і реалізація дієвої стратегії епідемічного моніторингу, профілактики та інфекційного контролю; оновлення контенту інформації про ризики з метою обміну між усіма зацікавленими сторонами; перегляд кадрової політики та кадрового забезпечення закладу первинної медичної допомоги. Висновки. Існує необхідність пожвавлення системи ризик-менеджменту в закладах первинної медичної допомоги у зв'язку зі значним ускладненням епідемічної ситуації, яке може утримуватись тривалий період часу. Необхідно переглянути підходи до управління ризиками в напрямах удосконалення управління закладом, персоналом, епідемічною безпекою, інформаційним забезпеченням. ; Background. 2020 in the history of mankind will remain a year of experience for the population of more than 180 countries of the world, their governments, economies and health systems in connection with the acute respiratory disease COVID-19 pandemic caused by the SARS-CoV-2 coronavirus. At the end of May, 6,159,953 people were infected with COVID-19 coronavirus infection in the world, 371,006 died, 2,738,179 recovered. The development of a vaccine against three known types of coronavirus can take from one to one and a half years and will require an additional $ 2 billion, according to the World Bank. The purpose of the research: to determine the risks of medical activity for primary care facilities in the context of the epidemic of acute respiratory disease COVID-19 caused by the SARS-CoV-2 coronavirus, and approaches to their management. Materials and methods. Scientific sources (1 unit), international documents (7 units), legislative and regulatory acts (10 units). Systems approach, system and content analysis, conceptual modeling were used in our work. Results. It was established that in the primary medical care institutions of Ukraine during the period of the acute respiratory illness COVID-19 epidemic caused by the SARS-CoV-2 coronavirus, managerial - organizational, regulatory, financial, economic, operational and technological, personnel risks were implemented due to the introduction of quarantine at the state level, approval of regulatory documents on the organization and provision of medical care for patients with COVID-19, which were amended several times over a short period of time, the second stage of medical reform since 04.01.2020 in secondary healthcare institutions. Several directions of improving approaches to risk management in the existing risk management system of primary care institutions are proposed: strengthening the management of the institution by introducing an additional specialized functional structure under the head of the institution's headquarters in an epidemic; development and implementation of an effective strategy for epidemiological monitoring, prevention and infection control; updating the content of risk information in order to exchange between all interested parties; review of personnel policy and staffing of the institution. Conclusions. There is a need to revitalize the risk management system in primary health care facilities in connection with a significant complication of the epidemic situation, which can last a long period of time. It is necessary to reconsider approaches to risk management in the areas of improving the management of the institution, personnel, epidemic security, and information support.

Background. Treatment of wounds and wound infection is an important issue for the military medicine system and the national health care system of Ukraine. This is due to the actualization of combat surgical trauma as a result of the armed confrontation in the East of the country. It is also associated with a significant frequency of purulent necrotic complications in the structure of surgical morbidity. The purpose of the study was analysis of modern approaches to purulent wounds treatment and the range of topical medicines for their implementation. Materials and methods. National and international scientific literature used in the work; methods of systematic analysis and biblio-semantic research applied in the work. Results. The analysis showed that the treatment of purulent wounds is a complex and multicomponent process. The main tasks of this process are determined by the need to influence the main factors of pathogenesis, such as: quick wound cleansing; suppression of wound microflora; reduction of inflammatory-infiltrative processes in the wound; acceleration of reparative processes. The evolution of ideas about wound healing has gone through three stages that complemented the previous ones: I – the theory of moist wound management, II – the approach to treatment according to the phase of the wound process, III – the theory «Wound bed preparation». At the present stage the main approaches in the purulent wounds treatment are the pathogenetic orientation in accordance with the phase of the wound process. It includes: debridement, additional treatment of the postoperative wound, early closure of the wound defect, wound drainage, antibacterial therapy, elimination of the factors that slow down healing. The leading role in providing multimodality influence on factors of the pathogenesis belongs to topical medicines – antiseptics, antibiotics, enzymes, sorbents, drugs which promote repair and epithelization. Conclusions. 1. Treatment of purulent wounds remains an unresolved problem of the health care system. 2. At the present stage the main approaches in the purulent wounds treatment are the pathogenetic orientation in accordance with the phase of the wound process and influence on the main factors of pathogenesis. 3. The leading role in providing multimodality influence on factors of the pathogenesis belongs to soft dosage forms – ointments, creams, gels, which provide high therapeutic efficacy antiseptic, antibiotics, anti-inflammatory and reparative drugs in the affected area with minimal side effects. 4. The available range of medicines for the treatment of purulent wounds needs to be expanded by developing modern soft dosage forms with combined action. ; Актуальность. Лечение ран и раневой инфекции является важной проблемой как военной, так и общегосударственной системы здравоохранения Украины. Это обусловлено актуализацией боевой хирургической травмы вследствие вооруженного противостояния на Востоке страны и значительной долей гнойно-некротических осложнений в структуре хирургической заболеваемости. Цель исследования: анализ современных подходов к лечению гнойных ран и ассортимента лекарственных средств для местного применения для их реализации. Материалы и методы: в работе использованы национальные и международные литературные источники; использованы методы системного анализа и библиосемантического исследования. Результаты. Проведенный анализ засвидетельствовал, что лечение гнойных ран является сложным и многокомпонентным процессом, основные задачи которого определяются необходимостью воздействия на основные факторы патогенеза: быстрая очистка раны; угнетение жизнедеятельности раневой микрофлоры; уменьшение в ране воспалительно-инфильтративных процессов; ускорение репаративных процессов. Эволюция представлений о лечении ран прошла 3 этапа, которые не отрицали, а дополняли предыдущие: І – теория влажного заживления ран, ІІ –дифференцированный подход к лечению в соответствии с фазой раневого процесса, ІІІ – теория обработки основания раны «Wound bed preparation». На современном этапе основоположным подходом к лечению гнойных ран является патогенетическая направленность в соответствии с фазой раневого процесса, включающим следующие этапы: активную хирургическую обработку; дополнительную обработку послеоперационной раны; раннее закрытие раневого дефекта; дренирование раны; антибактериальную терапию; ликвидацию факторов, замедляющих заживление. Важное влияние на ведущие факторы патогенеза имеют лекарственные средства для местного применения – антисептики и антибактериальные средства, ферментные препараты, сорбенты, средства, способствующие репарации и эпителизации. Выводы. 1. Лечение гнойных ран остается нерешенной проблемой здравоохранения. 2. Принципиальными подходами в лечении гнойных ран на современном этапе являются патогенетическая направленность в соответствии с фазой раневого процесса и воздействие на основные факторы патогенеза. 3. Основная роль в обеспечении комплексного действия на факторы патогенеза принадлежит мягким лекарственным средствам – мазям, кремам и гелям, позволяющим в очаге поражения создавать высокую терапевтическую эффективность лекарственных веществ, имеющих антисептическое, антибактериальное, противовоспалительное и репаративное действие, при минимальных проявлениях побочного действия. 4. Существующий ассортимент лекарственных средств для лечения гнойных ран требует расширения путем разработки современных мягких лекарственных средств комбинированного действия. ; Актуальність. Лікування ран та ранової інфекції є важливою проблемою як для військової, так і загальнодержавної системи охорони здоров'я України. Це обумовлюється актуалізацією бойової хірургічної травми внаслідок збройного протистояння на Сході країни та значною часткою гнійно-некротичних ускладнень у структурі хірургічної захворюваності. Мета дослідження: аналіз сучасних підходів до лікування гнійних ран та асортименту лікарських засобів для місцевого застосування для їх реалізації. Матеріали та методи. У роботі використані національні та міжнародні літературні джерела; застосовано методи системного аналізу і бібліосемантичного дослідження. Результати. Проведений аналіз засвідчив, що лікування гнійних ран є складним та багатокомпонентним процесом, основні задачі якого визначаються необхідністю впливу на провідні фактори патогенезу: швидке очищення рани; пригнічення життєдіяльності ранової мікрофлори; зменшення в рані запально-інфільтративних процесів; прискорення репаративних процесів. Еволюція уявлень про лікування ран пройшла 3 етапи, що не заперечували, а доповнювали попередні: І – теорія вологого загоєння ран; ІІ – диференційований підхід до лікування відповідно до фази ранового процесу; ІІІ – теорія обробки основи рани «Wound bed preparation». На сучасному етапі основоположним підходом до лікування гнійних ран є патогенетична спрямованість відповідно до фази ранового процесу, що включає наступні етапи: активну хірургічну обробку; додаткову обробку післяопераційної рани; раннє закриття ранового дефекту; дренування рани; антибактеріальну терапію; усунення факторів, що уповільнюють загоєння. Важливе значення для впливу на провідні фактори патогенезу мають лікарські засоби для місцевого застосування – антисептики і антибактеріальні засоби, ферментні препарати, сорбенти, засоби, що сприяють репарації та епітелізації. Висновки. 1. Лікування гнійних ран залишається невирішеною проблемою охорони здоров'я. 2. Принциповими підходами в лікуванні гнійних ран на сучасному етапі є патогенетична спрямованість відповідно до фази ранового процесу та комбінований вплив на основні фактори патогенезу. 3. Провідна роль у забезпеченні комплексного впливу на фактори патогенезу належить м'яким лікарським засобам – мазям, кремам та гелям, які забезпечують у ділянці ураження високу терапевтичну ефективність лікарських речовин з антисептичною, антибактеріальною, протизапальною та репаративною активністю при мінімальних проявах побічної дії. 4. Наявний асортимент лікарських засобів для лікування гнійних ран потребує розширення шляхом розробки сучасних м'яких лікарських засобів комбінованої дії.

The article is devoted to the study of one of the most effective international bodies in the field of protectionof human rights and freedoms – the European Court of Human Rights (ECHR), an important function of which isto ensure the steady observance and implementation of the Convention norms by the participating states, in particular, on the protection of property rights. In particular, changes to national legislation are analyzed in the contextof the ECHR law enforcement practice as a source of law when considering cases by Ukrainian courts, including caseson the protection of property rights. The author concludes that the court defends only those rights that are prescribedin the Convention and its Protocols. The author draws attention to the fact that the importance of the Convention isdetermined, in particular, by the breadth of rights enshrined therein and their interpretation.The ECHR judicial practice in the field of property rights protection is analyzed, and the main positions of the ECHRregarding legal nature and content of the concepts "property", "possessions", "right to protect property rights", "property protection" and "legal expectations" are examined. It is shown that property in the context of the ECHR practicemay include an impressive list of assets of both tangible and intangible nature, in particular, real estate, movableproperty, the right to retirement, company shares, business interests related to business management, as well asclient management (business reputation, intangible assets, etc.), the company's clients, legal settlements regardingthe occurrence of certain circumstances, the decision of the arbitration body in connection with the dispute, etc.Considerable attention is given to the study of the concept and content of property rights in accordance withthe Protocol 1 to the European Convention on Human Rights, in particular, in the context of peaceful enjoymentof their property. The main components of the principle of lawful interference with possessions are revealed, namely:a) whether the interference is lawful; b) whether it pursues a "public interest"; c) whether such a measure (interference with the right to peaceful enjoyment of possessions) is proportional to defined goals.Analyzing the ECHR practice, when considering cases in which it is a violation of the norms of Art. 1 of the First Protocol, the author concludes that the Court proceeds from an analysis of three parts of the norm in their totality:1) the principle of peaceful enjoyment of possessions; 2) violation of such a principle; 3) control over the exerciseof the right to peaceful enjoyment of possessions.Simultaneously, the author also discloses related issues (fair balance, boundaries of permitted interference, etc.). ; Статья посвящена исследованию одного из наиболее эффективных международных органов в сфере защиты прав и свобод человека – Европейского суда по правам человека (ЕСПЧ), важной функцией которого является обеспечение неуклонного соблюдения и выполнения норм конвенции государствами-участниками, в частности, по вопросам защиты права собственности. В частности, проанализированы изменения к национальному законодательству в разрезе правоприменительной практики ЕСПЧ как источника права при рассмотрении дел украинскими судами, в том числе дел о защите права собственности.Автор приходит к выводу, что суд встает на защиту только тех прав, которые прописаны в Конвенции и Протоколах к ней. Внимание автора обращается на то, что важность Конвенции обусловлена в частности широтой закрепленных в ней прав и их толкованием. Анализируется прецедентная практика ЕСПЧ в сфере защиты права собственности, а также исследуются основные позиции ЕСПЧ относительно юридической природы и содержания понятий «имущество», «собственность», «право защиты права собственности», «защита имущества» и «законные ожидания». Показано, что к собственности в контексте практики ЕСПЧ может относиться внушительный перечень активов как материального, так и нематериального характера, в частности недвижимое имущество, движимое имущество, право на пенсию, акции компании, хозяйственные интересы, связанные с управлением бизнесом, а также управление клиентурой (деловая репутация, нематериальные активы и т.д.), клиенты компании, законные расчеты относительно наступления определенных обстоятельств, решение арбитражного органа в связи со спором и тому подобное.Значительное внимание в работе уделяется исследованию понятия и содержания права собственностив соответствии с Протоколом 1 к Европейской конвенции по правам человека, в частности, в контексте мирноговладения своей собственностью. Раскрываются главные составляющие принципа правомерного вмешательства в право собственности, а именно: а) является ли вмешательство законным; б) преследует ли оно «общественный интерес»; в) является ли такая мера (вмешательство в право на мирное владение имуществом) пропорциональным определенным целям.Анализируя практику ЕСПЧ, при рассмотрении дел в которых речь идет о нарушении норм ст. 1 Первого Протокола, автор приходит к выводу, что Суд исходит из анализа трех частей нормы в их совокупности: 1) принципмирного владения имуществом; 2) нарушение такого принципа; 3) контроль за осуществлением права на мирное владение имуществом. Параллельно автором раскрываются также и смежные вопросы (справедливый баланс, границы дозволенного вмешательства и т. д.). ; Стаття присвячена дослідженню одного з найбільш ефективних міжнародних органів в сфері захисту праві свобод людини – Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), важливою функцією якого є забезпечення неухильного дотримання і виконання норм конвенції державами-учасниками, зокрема, з питань захисту права власності. Зокрема, проаналізовано зміни до національного законодавства в розрізі правозастосовної практики ЄСПЛяк джерела права при розгляді справ українськими судами, в тому числі справ про захист права власності.Автор приходить до висновку, що суд встає на захист тільки тих прав, які прописані в Конвенції та протоколахдо неї. Увага автора звертається на те, що важливість Конвенції обумовлена зокрема широтою закріплених в нійправ і їх тлумаченням. Аналізується прецедентна практика ЄСПЛ у сфері захисту права власності, а також досліджуються основні позиції ЄСПЛ щодо юридичної природи та змісту понять «майно», «власність», «право захиступрава власності», «захист майна» і «законні очікування». Показано, що до власності в контексті практики ЄСПЛможе ставитися значний перелік активів як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема нерухомемайно, рухоме майно, право на пенсію, акції компанії, господарські інтереси, пов'язані з управлінням бізнесом,а також управління клієнтурою ( ділова репутація, нематеріальні активи і т.д.), клієнти компанії, законні розрахунки щодо настання певних обставин, рішення арбітражного органу в зв'язку з суперечкою тощо.Значна увага в роботі приділяється дослідженню поняття і змісту права власності відповідно до Протоколу 1 доЄвропейської конвенції з прав людини, зокрема, в контексті мирного володіння своєю власністю. Розкриваються головні складові принципу правомірного втручання в право власності, а саме: а) чи є втручання законним;б) переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним певним цілям.Аналізуючи практику ЄСПЛ, при розгляді справ в яких мова йде про порушення норм ст. 1 Першого Протоколу,автор приходить до висновку, що Суд виходить з аналізу трьох частин норми в їх сукупності: 1) принцип мирноговолодіння майном; 2) порушення такого принципу; 3) контроль за здійсненням права на мирне володіння майном.Паралельно автором розкриваються також і суміжні питання (справедливий баланс, межі дозволеного втручання і т.д.).

The article deals with organizational and procedural problems of the translator's participation in criminal proceedings, problems of certification in the competence of the translator, possible unintentional translation errors during criminal proceedings.Implementing the guarantee of legal protection enshrined in international law for participants of criminal proceedings who do not speak the language of the judiciary, the Criminal Procedure Code of Ukraine designed a special institute of translator. If the relevance of the study of this institute has not recently been considered as one of the priority tasks of the science of criminal process, the situation has changed considerably in the current realities. In addition to the many different nationalities that have long resided on the territory of Ukraine, in recent decades there has been another reason for the actualization of the Institute of Translators, namely, mass migration processes. As one of the integral consequences of the great political reforms of the end of the last century, caused the change of the political map of the world, as well as the development of foreign economic activity, these processes attracted many migrants to our country. At the same time, the psychology and mentality of some categories of migrants who come to Ukraine influences their initiation of illegal activities.According to Part 3 of Art. 29 of the Criminal Procedure Code of Ukraine (hereinafter referred to as the CPC of Ukraine) the investigating judge, court, prosecutor, investigator shall provide the participants of criminal proceedings who do not speak or speak the state language with the right to testify, petition and file complaints, to speak in their native or other language. which they own using the services of a translator in the manner prescribed by the CPC of Ukraine.On the basis of this article it is possible to formulate certain conclusions about the participation of the translator in the criminal process of Ukraine.1. At present, science has worked out all the characteristics that a translator must possess in the criminal process: fluency in language, age and conviction, competence and lack of interest in the case. At the same time, these features expand and specify the relevant provisions of the CPC of Ukraine.2. The CPC of Ukraine identifies two possible reasons for a translator's involvement in a criminal proceeding: "not speaking the language" or "insufficient command of the language used in the proceedings" by the criminal proceedings. However, these categories are formally vague and may include several levels of language proficiency that are not practically possible to establish.3. The CPC of Ukraine sets out in detail the rights, duties and responsibilities of the translator, who determine his place in the criminal process and characterize him as a full-fledged subject of criminal procedural law.Thus, it is obvious that the participation of an interpreter in itself violates the usual course of criminal justice, since its participants, who do not speak a foreign language, depend on the interpreter; in addition, there are a number of factors that complicate the latter, described in this chapter.• search for a translator who speaks the required language or dialect;• selection of a translator of the required gender;• exclusion of the possibility of procedural incompetence of the translator;• transportation of the translator to the place of carrying out a specific procedural action / or carrying out of these actions in the territory of the expert translation body;• timely payment for translator services;• formation of a base of incompetent translators or translators who have violations while participating in criminal proceedings, etc. ; У статті розглядаються організаційні та процесуальні проблеми участі перекладача у кримінальному провадженні, проблеми засвідчення компетенції перекладача, можливі ненавмисні помилки перекладу під час кримінального провадження. Реалізуючи гарантію правового захисту, закріплену в міжнародному праві для учасників кримінального провадження, які не володіють мовою судової влади, Кримінальний процесуальний кодекс України розробив спеціальний інститут перекладача. Якщо актуальність дослідження цього інституту останнім часом не розглядалася як одне з пріоритетних завдань науки про кримінальний процес, ситуація значно змінилася в сучасних реаліях. Окрім безлічі різних національностей, які тривалий час проживали на території України, в останні десятиліття з'явилася ще одна причина актуалізації Інституту перекладачів, а саме - процеси масової міграції. Однією з цілісних наслідків великих політичних реформ кінця минулого століття, спричинених зміною політичної карти світу, а також розвитком зовнішньоекономічної діяльності, ці процеси залучили до нашої країни багато мігрантів. У той же час психологія та менталітет деяких категорій мігрантів, які приїжджають в Україну, впливають на їх ініціювання незаконної діяльності. Відповідно до ч. 3 ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу України слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий надають учасникам кримінального провадження, які не розмовляють або не володіють державною мовою, право на свідчення, клопотання подавати скарги, розмовляти рідною чи іншою мовою. якими вони володіють, користуючись послугами перекладача у порядку, визначеному КПК України. На основі цієї статті можна сформулювати певні висновки щодо участі перекладача у кримінальному процесі України. 1. В даний час наукою розроблені всі характеристики, якими повинен володіти перекладач у кримінальному процесі: вільне володіння мовою, вік та переконаність, компетентність та відсутність інтересу до справи. У той же час ці особливості розширюються та конкретизуються відповідні положення КПК України. 2. КПК України визначає дві можливі причини участі перекладача у кримінальному провадженні: "не володіє мовою" або "недостатнє володіння мовою, якою використовується у провадженні" у кримінальному провадженні. Однак ці категорії формально розпливчасті і можуть включати кілька рівнів володіння мовою, які практично неможливо встановити. 3. КПК України детально викладає права, обов'язки та відповідальність перекладача, які визначають його місце в кримінальному процесі та характеризують його як повноцінного суб'єкта кримінального процесуального права. Таким чином, очевидно, що участь перекладача сама по собі порушує звичайний хід кримінального судочинства, оскільки його учасники, які не володіють іноземною мовою, залежать від перекладача; крім того, існує ряд факторів, які ускладнюють останні, описані в цій главі. Тому очевидно, що для оптимізації процесу кримінального судочинства в Україні для створення проблем необхідно створити спеціальний експертний орган з перекладу. пошук перекладача, який розмовляє потрібною мовою чи діалектом; вибір перекладача необхідної статі; виключення можливості процесуальної некомпетентності перекладача; транспортування перекладача до місця здійснення конкретної процесуальної дії / або проведення цих дій на території експертного органу з перекладу; своєчасна оплата послуг перекладача; формування бази некомпетентних перекладачів або перекладачів, які мають порушення під час участі у кримінальному провадженні тощо.

The task of building an effective security architecture facing the European Union is extremely important in that the approach to its solution will determine the nature of the relations between the countries in the region in the future. An analysis of the processes of building a common security and defense policy (EUSR) of the EU is impossible without addressing the interrelated problems: security in the EU with the European Union's place in the Euro-Atlantic processes and in the world at large. The development of the SPBO has a significant impact on all countries of Central and Eastern Europe, including Ukraine, which explains the relevance of its further study by national science. Until the scientific and legal literature has addressed the issue of forming and developing a common security and defense policy in the EU. In many ways, this is explained by the relatively short period of existence of the ESDC as a phenomenon, with the result that, in most cases, the study focused on considering the formation, rather than the functioning, of the ESDC mechanisms designed to prepare the EU component for further work. First of all, we are referring to studies on various aspects of the history and current activities of the European Union. In addition, the authors analyze the common issues of European security: from the problems of building security models for Europe to issues related to the activities of European regional military-political organizations on the security and interaction of European and US countries in the field of the common security and defense policy of the EU. Other authors have considered some aspects in the process of becoming an EU Security Council. However, the existing work does not allow for a holistic picture of the process of forming and developing a common foreign and security policy of the EU, in turn, the continued development of a common foreign and security policy of the EU necessitates the development of new aspects of identified issues and generalizations. In this article, the author focuses on highlighting the main stages of the EUSF formation and its importance for the effective functioning of the EU as a whole. There are four main stages in the development of the common security and defense policy: the first stage (1992-1997) is the signing of the Maastricht and Amsterdam Treaties; the second stage (1998-2002), when the EU declared its intention to form an ESDP in Saint-Malo (1998), as well as the decisions taken at the Cologne, Helsinki, Nice, Lachen summits; the third stage (since 2003), the Berlin Plus agreement was reached (March 2003). The Council of Europe adopted the first European Security Strategy (December 2003); and the final stage began with the entry into force of the Lisbon Treaty on 1 December 2009. Within this framework, the European Union is trying to adequately respond to some of the new challenges that emerge in the process of globalization, shaping European identity. Keywords: European Union, EU common security and defense policy, EU common foreign policy, international security, EU security policy. ; Анализ процессов выстраивания общей политики безопасности и обороны (ОПБО) ЕС невозможен без рассмотрения взаимосвязанных проблем: обеспечение безопасности в ЕС с местом Европейского Союза в евро-атлантических процессах и в мире в целом. Развитие ОПБО оказывает значительное влияние на все страны Центральной и Восточной Европы, в том числе и в Украине, что объясняет актуальность дальнейшего изучения отечественной наукой. Пока в научной юридической и политической литературе вопросы формирования и развития общей политики безопасности и обороны ЕС не получили достаточного освещения. В данной статье автор концентрирует внимание на выделении основных этапов формирования ОПБО и ее значении для эффективного функционирования ЕС в целом. Ключевые слова: Европейский Союз, общая политика безопасности и обороны ЕС, общая внешняя политика ЕС, международная безопасность, политика безопасности ЕС ; Завдання побудови ефективної архітектури безпеки, що стоїть перед Європейським Союзом, надзвичайно важливе тим, що підхід до його вирішення визначить характер взаємовідносин держав в регіоні в майбутньому. Аналіз процесів вибудовування спільної політики безпеки і оборони (СПБО) ЄС неможливий без розгляду взаємопов'язаних проблем: забезпечення безпеки в ЄС з місцем Європейського Союзу в євро-атлантичних процесах і в світі в цілому. Розвиток СПБО здійснює значний вплив на всі країни Центральної та Східної Європи, в тому числі і на Україну, що пояснює актуальність її подальшого вивчення вітчизняною наукою. Поки в науковій юридичній та політичній літературі питання формування і розвитку спільної політики безпеки і оборони ЄС не отримали достатнього висвітлення. Багато в чому це пояснюється відносно коротким періодом існування СПБО як явища, в результаті чого вивчення в більшості випадків фокусувалася на розгляді становлення, а не функціонування механізмів СПБО, покликаних підготувати дану складову ЄС до подальшої роботи. Тут, перш за все, маються на увазі дослідження з різних аспектів історії та сучасної діяльності Європейського союзу. Поруч автори аналізують загальні питання європейської безпеки: від проблем побудови моделей безпеки для Європи до питань, пов'язаних з діяльністю європейських регіональних військово-політичних організацій з безпеки і взаємодії країн Європи і США в галузі спільної політики безпеки і оборони ЄС. Іншими авторами розглянуті окремі аспекти в процесі становлення СПБО ЄС. Однак наявні роботи не дозволяють створити цілісну картину процесу формування і розвитку спільної зовнішньої політики і політики безпеки та оборони ЄС, в свою чергу, постійний розвиток спільної зовнішньої політики і політики безпеки та оборони ЄС зумовлює необхідність розробки нових аспектів визначеної проблематики та узагальнюючих публікацій. У даній статті автор концентрує увагу на виділенні основних етапів формування СПБО та її значенні для ефективного функціонування ЄС в цілому. У розвитку спільної політики безпеки і оборони можна виділити чотири основні етапи: перший етап (1992-1997 роки), це підписання Маастрихтського і Амстердамського договорів; другий етап (1998-2002 роки), коли була зроблена заява про намір ЄС сформувати ЄПБО в Сен-Мало (1998 рік), а також рішення, прийняті на самітах в Кельні, Гельсінкі, Ніцці, Лакені; третій етап (з 2003 року), були досягнуті домовленості «Берлін плюс» (березень 2003 року). Рада Європи прийняла першу Європейську стратегію безпеки (грудень 2003 року); і останній етап розпочався із з набранням чинності 1 грудня 2009 р. Лісабонського договору. В його рамках Європейський Союз намагається адекватно реагувати на деякі нові виклики, що виникають в процесі глобалізації, формуючи європейську ідентичність. Ключові слова: Європейський Союз, спільна політика безпеки та оборони ЄС, спільна зовнішня політика ЄС, міжнародна безпека, безпекова політика ЄС.

Introduction. Quality assurance systems have become an integral part of higher education in most countries of the world, and quality assurance agencies have become fully-fledged entities of national education systems, alongside educational institutions and education authorities.The quality of higher education is a major indicator of the level of public confidence in higher education institutions, the compatibility of national education systems in different countries with regard to the achievement of the standard level of competences and professional abilities of those who study under certain educational programs.According to the Law of Ukraine "On Higher Education" the quality assurance system of higher education in Ukraine consists of the following elements:systems of providing higher education institutions with the quality of educational activity and quality of higher education (internal quality assurance system);systems of external quality assurance of the educational activity of higher education institutions and the quality of higher education;quality assurance systems of the National Higher Education Quality Assurance Agency and independent higher education quality assurance and quality assurance agencies.At present, the issue of not only ensuring the quality of higher education, but also its guarantee, which is reflected in the Law of Ukraine "On Education", is becoming urgent.Particularly noteworthy is the problem of providing and guaranteeing the quality of training of military specialists in higher military education institutions.Purpose. The organizational structure of the internal system of quality assurance of higher military education at a higher military educational institution includes five levels:the level of a higher military educational establishment, which defines the policy in the field of quality assurance of higher military education, sets goals, determines the legal, organizational, methodological, material and social and psychological conditions of educational activity;the level of the institute, the faculty, the area of responsibility of which is the quality of development and implementation of specific educational programs, state final certification and distribution of graduates according to their rating;the level of the department that produces or provides training for higher military education applicants in a number of disciplines with responsibility for the quality of their implementation and control of training results;the level of the scientific-pedagogical worker who is granted the rights and responsibility for ensuring the quality of the development and implementation of programs of specific educational disciplines, educational-methodical materials, introduction of the latest educational technologies and methods;the level of the applicant for higher military education, at which the educational programs are mastered and the competencies of the military specialist are formed.The purpose of the article is to analyze the peculiarities of functioning of the internal system of guaranteeing the quality of higher military education at the level of teachers of higher military educational establishments and the role of professionalism of scientific and pedagogical workers in the achievement of quality educational results.Methods. The study was conducted using the following theoretical methods: systematic analysis of national and international experience in quality assurance in higher military education, induction and deduction, comparison, generalization and systematization.Results. The results of the study revealed:1. The quality assurance system of higher military education is based on the quality assurance of the educational process and the guarantee of the effectiveness of the system of management of a higher military educational institution, focused on achieving the set parameters of the quality of education and the results of training.2. Guarantees of the quality of educational processes are determined by the quality of educational programs, the level of professionalism of scientific and pedagogical and scientific personnel, the quality of competitive selection of applicants for higher education, innovative educational technologies, modern information, educational and methodological, material and technical support.3. Guarantees of the effectiveness of the higher military educational system management system include the realization of the educational goals that define the policy, tasks and responsibilities in the field of quality of higher military education, a complex, coordinated process of influencing the educational activity in order to achieve the highest compliance with modern requirements and quality standards of education.Originality. The quality assurance system of higher military education provides for the responsibility of military authorities which are the customers of the training of military specialists, higher military educational establishments and military educational units of higher education institutions for the formation of certain competences at higher education level, which enables them to perform professionally professional functions. in the troops (forces) in positions on purpose.In order to achieve this goal in higher military educational establishments, it is necessary to have a system of guaranteeing the quality of higher military education, based on the peculiarities of training military specialists in certain specialties and specializations, set goals for the quality of the educational process, as well as available material, technical, personnel, scientific and information and educational and methodological resources.Conclusion. Further development of the military education system to guarantee the quality of training of military specialists in higher military educational establishments is closely linked to the level of professional competence of teachers, their ability and ability to provide the qualitative formation of the necessary competences in the applicants for higher military education.Further studies on these issues are expected to analyze other levels of the organizational structure of the internal quality assurance system of higher military education, in particular:the level of a higher military educational institution;level of institute, faculty;the level of the department;the level of the applicant for higher military education. ; В статье проанализированы особенности функционирования внутренней системы гарантирования качества высшего военного образования на уровне преподавателей ВВУЗов и роль профессионализма научно-педагогических работников в достижении качественных результатов обучения. Определены направления мониторинга уровня профессионализма преподавателя ВВУЗа на основе использования методики рейтингового оценивания их педагогической деятельности. Профессиональная компетентность преподавателей ВВУЗов рассматривается как динамическая система взаимосвязей профессионально-проектного, профессионально-организационного, профессионально-методического, профессионально-образовательного и профессионально-коммуникативного элементов их деятельности, которая оказывает существенное влияние на качество образовательного процесса ВВУЗа. ; У статті проаналізовано особливості функціонування внутрішньої системі гарантування якості вищої військової освіти на рівні викладачів ВВНЗ та ролі професіоналізму науково-педагогічних працівників у досягненні якісних результатів навчання. Визначено напрями моніторингу рівня професіоналізму викладача ВВНЗ на підставі використання методики рейтингового оцінювання їх педагогічної діяльності. Професійна компетентність викладачів ВВНЗ розглядається як динамічна система взаємозв'язків професійно-проектувального, професійно-організаційного, професійно-методичного, професійно-освітнього та професійно-комунікативного елементів їх діяльності, що суттєво впливає на якість освітнього процесу ВВНЗ.

Актуальность. 2020 год в истории человечества останется годом испытаний для населения более чем 180 стран мира, их правительств, экономик и систем здравоохранения в связи с пандемией острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2. На конец мая в мире заболели коронавирусной инфекцией COVID-19 6 159 953 человек, 371 006 умерли, 2 738 179 выздоровели. Разработка вакцины против трех известных типов коронавируса может занять от одного до полутора лет и потребует дополнительно $2 млрд, считают во Всемирном банке. Цель исследования. Определить риски медицинской деятельности для учреждений первичной медицинской помощи в условиях эпидемии острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2, и подходы к управлению ими. Материалы и методы. В качестве материалов исследования использованы научные источники (1 ед.), международные документы (7 ед.), законодательные и нормативно-правовые акты (10 ед.). Использованы методы системного подхода, системного и контент-анализа, концептуального моделирования. Результаты. Установлено, что в учреждениях первичной медицинской помощи Украины в период эпидемии острой респираторной болезни COVID-19, вызванной коронавирусом SARS-CoV-2, реализовались управленческо-организационные, нормативно-правовые, финансово-хозяйственные, операционно-технологические, кадровые риски за счет введения карантина на государственном уровне, утверждения нормативно-правовых документов по организации и оказанию медицинской помощи пациентам с COVID-19, в которые несколько раз вносились изменения за короткий период времени, начала второго этапа медицинской реформы с 01.04.2020 в учреждениях здравоохранения вторичной медицинской помощи. Предложено несколько направлений совершенствования подходов к управлению рисками в существующей системе риск-менеджмента учреждений первичной медицинской помощи: усиление руководства учреждением путем внедрения дополнительной специализированной функциональной структуры при руководителе – штаба управления учреждением в условиях эпидемии; разработка и реализация эффективной стратегии эпидемического мониторинга, профилактики и инфекционного контроля; обновления контента информации о рисках в целях обмена между всеми заинтересованными сторонами; пересмотр кадровой политики и кадрового обеспечения учреждения. Выводы. Существует необходимость оживления системы риск-менеджмента в учреждениях первичной медицинской помощи в связи со значительным усложнением эпидемической ситуации, которое может продолжаться длительный период времени. Необходимо пересмотреть подходы к управлению рисками в направлениях совершенствования управления учреждением, персоналом, эпидемической безопасностью, информационным обеспечением. ; Актуальність. 2020 рік в історії людства залишиться роком випробувань для населення більш ніж 180 країн світу, їх урядів, економік і систем охорони здоров'я у зв'язку з пандемією гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. На кінець травня в світі захворіли коронавирусной інфекцією COVID-19 6 159 953 чоловік, 371 006 померли, 2 738 179 одужали. Розробка вакцини проти трьох відомих типів коронавируса може зайняти від одного до півтора років і зажадає додатково $ 2 млрд, вважають у Світовому банку. Мета дослідження. Визначити ризики медичної діяльності для закладів первинної медичної допомоги в умовах епідемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та підходи до управління ними. Матеріали та методи. Матеріалами дослідження слугували наукові джерела за темою (1 од.), міжнародні документи (7 од.), законодавчі та нормативно-правові акти (10 од.). Використані методи системного підходу, системного і контент-аналізу, концептуального моделювання. Результати. Встановлено, що в закладах первинної медичної допомоги України у період епідемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, реалізувались управлінсько-організаційні, нормативно-правові, фінансово-господарські, операційно-технологічні, кадрові ризики за рахунок введення карантинних обмежень на державному рівні, затвердження нормативно-правових документів з організації та надання медичної допомоги пацієнтам з COVID-19, до яких декілька разів вносились зміни за короткий період часу, початку другого етапу медичної реформи з 01.04.2020 в закладах охорони здоров'я вторинної медичної допомоги. Запропоновано декілька напрямів удосконалення підходів до управління ризиками в існуючій системі ризик-менеджменту закладів первинної медичної допомоги: посилення управління закладом шляхом впровадження додаткової спеціалізованої функціональної структури при керівникові – штабу управління закладом в умовах епідемії; розробка і реалізація дієвої стратегії епідемічного моніторингу, профілактики та інфекційного контролю; оновлення контенту інформації про ризики з метою обміну між усіма зацікавленими сторонами; перегляд кадрової політики та кадрового забезпечення закладу первинної медичної допомоги. Висновки. Існує необхідність пожвавлення системи ризик-менеджменту в закладах первинної медичної допомоги у зв'язку зі значним ускладненням епідемічної ситуації, яке може утримуватись тривалий період часу. Необхідно переглянути підходи до управління ризиками в напрямах удосконалення управління закладом, персоналом, епідемічною безпекою, інформаційним забезпеченням. ; Background. 2020 in the history of mankind will remain a year of experience for the population of more than 180 countries of the world, their governments, economies and health systems in connection with the acute respiratory disease COVID-19 pandemic caused by the SARS-CoV-2 coronavirus. At the end of May, 6,159,953 people were infected with COVID-19 coronavirus infection in the world, 371,006 died, 2,738,179 recovered. The development of a vaccine against three known types of coronavirus can take from one to one and a half years and will require an additional $ 2 billion, according to the World Bank. The purpose of the research: to determine the risks of medical activity for primary care facilities in the context of the epidemic of acute respiratory disease COVID-19 caused by the SARS-CoV-2 coronavirus, and approaches to their management. Materials and methods. Scientific sources (1 unit), international documents (7 units), legislative and regulatory acts (10 units). Systems approach, system and content analysis, conceptual modeling were used in our work. Results. It was established that in the primary medical care institutions of Ukraine during the period of the acute respiratory illness COVID-19 epidemic caused by the SARS-CoV-2 coronavirus, managerial - organizational, regulatory, financial, economic, operational and technological, personnel risks were implemented due to the introduction of quarantine at the state level, approval of regulatory documents on the organization and provision of medical care for patients with COVID-19, which were amended several times over a short period of time, the second stage of medical reform since 04.01.2020 in secondary healthcare institutions. Several directions of improving approaches to risk management in the existing risk management system of primary care institutions are proposed: strengthening the management of the institution by introducing an additional specialized functional structure under the head of the institution's headquarters in an epidemic; development and implementation of an effective strategy for epidemiological monitoring, prevention and infection control; updating the content of risk information in order to exchange between all interested parties; review of personnel policy and staffing of the institution. Conclusions. There is a need to revitalize the risk management system in primary health care facilities in connection with a significant complication of the epidemic situation, which can last a long period of time. It is necessary to reconsider approaches to risk management in the areas of improving the management of the institution, personnel, epidemic security, and information support.

The article clarifies the essence and features of organizational and information support for enterprise development management in the context of the digital economy, reveals the influence of modern information and communication technologies on the business environment and enterprise management, identifies threats, risks, prerequisites and opportunities, and justifiably tasks and measures to build qualitatively new models of organizational and information support for enterprise development management based on new organizational forms and using knowledge of modern digital technologies. Key words: organizational and informational support, enterprises, management of enterprise development, digital economy. REFERENCES1. Apalkova Vv. V. (2015) Koncepciya rozvytkku cyfrovoi ekonomiky v Evrosouzi ta perspektyvy Ukrainy [Conception of development of digital economy in European Union and prospect in Ukraine]. Announcer of the Dnepropetrovsk University. Series: Management of innovations. Vol. 4.2. Gegel G. V. F. (1997) Nauka logiki [Science of logics]. Sankt-Petersburg: Science.3. Hroisman V. (2017) Cyfrova ekonomika zdatna strimko pigvyschyty VVP [Digital economy is able swiftly to promote GDP]. Economic news, 8 of November, 2017.4. Dunska A. R. Innovaciina strategiya yak suchasnyi instrument upravlinnya rozvytkom pidpryemstva [Innovative strategy as modern instrument of management development of enterprise]. Retrieved from http://www.confcontact.com/20101008/5_dunska.htm (accessed 29 October 2019).5. Pakulin S. L. (2014) Pidvyschennya stiikisti I effektyvnogo vykorystannya socialnoekonomichnogo potencialu administratyvno-terytorialnogo utvorennya [Increase of firmness and providing of the effective using of socio-economic potential of administrative-territorial formation] Present research and development. Material of 10 International scientific practical conference, 17-25 of January, 2014. Sofiya: Byal-GRAD-BG (in Ukrainian).6. Raevneva O. V. (2006) Upravlinnya rozvytkom pidpryemstva: metodologiya, mehanizmy, modeli [Management development of enterprise: methodology, mechanisms, models]. Kharkov (in Ukrainian)7. Sirenko N. M. (2010) Upravlinnya strategieu innovaciinogo rozvytku agrarnogo sektora ekonomiky [Management of innovative strategy of development of agrarian sector of economy]. Mykolaiv (in Ukrainian)8. Smolyar L. G., Kotenko O. A. Mereghevi struktury ayk suchasns forma organizacii ekonomichnoi diyalnosti [Network structures as modern form of organization of economic activity] Retrieved from http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1660 (accessed 29 October 2019).9. Haminich S. U. (2006) Upravlinnya pidpryemstvom va zasadah osvitnogo potencialu [Management of enterprise at principles of educational potential] Doneck: DNU (in Ukrainian).10. Feschur R. V. Upravlinnya rozvytkom mashynobudivnyh pidpryemstv [Management development of machine-building enterprises]. Publishing house of Lviv Polytechnics. No 624 (in Ukrainian).11. Shumpeter Yi. (1982) Teoriya ekonomicheskogo razvitiya [Theory of economic development]. Moscow: Progress (in Russian).12. Kelly K. (2009) Health Science Libraries: future trends. An Leabharlann Retrieved from http://epubs.rcsi.ie/libraryart/4. (accessed 29 October 2019). ; В статье уточнены сущность и особенности организационно-информационного обеспечения управления развитием предприятия в условиях становления цифровой экономики, выявлено влияние современных информационно-коммуникационных технологий на условия хозяйствования и управления предприятиями, обозначены угрозы, риски, предпосылки и возможности и обоснованно задачи и меры по построению качественно новых моделей организационно-информационного обеспечения управления развитием предприятия на основе новых организационных форм и с использованием современных цифровых технологий. Ключевые слова: организационно-информационное обеспечение, предприятия, управление развитием предприятия, цифровая экономика. Список использованной литературы1. Апалькова В. В. Концепція розвитку цифрової економіки в Євросоюзі та перспективи України. Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Менеджмент інновацій. 2015. Вип. 4. С. 9-18.2. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. Санкт-Петербург: Наука, 1997. 800 с.3. Гройсман В. Цифрова економіка здатна стрімко підвищити ВВП. Новини економіки. 8 вересня 2017.4. Дунська А. Р. Інноваційна стратегія як сучасний інструмент управління розвитком підприємства URL: http://www.confcontact.com/20101008/5_dunska.htm (дата звернення: 29.10.2019)5. Пакулін С. Л. Підвищення стійкості й забезпечення ефективного використання соціально-економічного потенціалу адміністративно-територіального утворення Настоящи изследoвания и развитие. Mатериали за 10 Междунар. научна практична конференция, 17-25 януари, 2014. София: Бял ГРАД-БГ, 2014. Том 7. Икономики. С. 28-30.6. Раєвнєва О. В. Управління розвитком підприємства: методологія, механізми, моделі: монографія. Харків, 2006. 496 с.7. Сіренко Н. М. Управління стратегією інноваційного розвитку аграрного сектора економіки: монографія. Миколаїв, 2010. 416 с.8. Смоляр Л. Г., Котенко О. А. Мережеві структури як сучасна форма організації економічної діяльності URL: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1660 (дата звернення 29.10.2019)9. Хамініч С. Ю. Управління підприємством на засадах освітнього потенціалу: монографія. Дніпро: Вид–во ДНУ, 2006. 288 с.10. Фещур Р.В. Управління розвитком машинобудівних підприємств. Видавництво Львівської Політехники. 2008. № 624. С. 100–109.11. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Москва: Прогресс, 1982. 455 с.12. Kelly K. (2009) Health Science Libraries: future trends. An Leabharlann. URL: http://epubs.rcsi.ie/libraryart/4. (дата звернення 29.10.2019) ; У статті уточнено сутність та особливості організаційно-інформаційного забезпечення управління розвитком підприємства в умовах становлення цифрової економіки, виявлено вплив сучасних інформаційно-комунікаційних технологій на умови господарювання й управління підприємствами, окреслено загрози, ризики, передумови й можливості та обґрунтовано завдання й заходи щодо побудови якісно нових моделей організаційно-інформаційного забезпечення управління розвитком підприємства на основі нових організаційних форм та з використанням сучасних цифрових технологій. Ключові слова: організаційно-інформаційне забезпечення, підприємства, управління розвитком підприємства, цифрова економіка. Список використаної літератури1. Апалькова В. В. Концепція розвитку цифрової економіки в Євросоюзі та перспективи України. Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Менеджмент інновацій. 2015. Вип. 4. С. 9-18.2. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. Санкт-Петербург: Наука, 1997. 800 с.3. Гройсман В. Цифрова економіка здатна стрімко підвищити ВВП. Новини економіки. 8 вересня 2017.4. Дунська А. Р. Інноваційна стратегія як сучасний інструмент управління розвитком підприємства URL: http://www.confcontact.com/20101008/5_dunska.htm (дата звернення: 29.10.2019)5. Пакулін С. Л. Підвищення стійкості й забезпечення ефективного використання соціально-економічного потенціалу адміністративно-територіального утворення Настоящи изследoвания и развитие. Mатериали за 10 Междунар. научна практична конференция, 17-25 януари, 2014. София: Бял ГРАД-БГ, 2014. Том 7. Икономики. С. 28-30.6. Раєвнєва О. В. Управління розвитком підприємства: методологія, механізми, моделі: монографія. Харків, 2006. 496 с.7. Сіренко Н. М. Управління стратегією інноваційного розвитку аграрного сектора економіки: монографія. Миколаїв, 2010. 416 с.8. Смоляр Л. Г., Котенко О. А. Мережеві структури як сучасна форма організації економічної діяльності URL: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1660 (дата звернення 29.10.2019)9. Хамініч С. Ю. Управління підприємством на засадах освітнього потенціалу: монографія. Дніпро: Вид–во ДНУ, 2006. 288 с.10. Фещур Р.В. Управління розвитком машинобудівних підприємств. Видавництво Львівської Політехники. 2008. № 624. С. 100–109.11. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Москва: Прогресс, 1982. 455 с.12. Kelly K. (2009) Health Science Libraries: future trends. An Leabharlann. URL: http://epubs.rcsi.ie/libraryart/4. (дата звернення 29.10.2019)

The author offers readers a comprehensive analysis of the legal history of the Turkic Khaganate (552-603), both during its formation (545-553) and during the reign of the prominent military leader Muqan Qaghan (553-572). The establishment of close political and legal ties between the Turks and the Eastern Roman Empire was the result of a peace treaty between the Byzantines and the Persians (562). In 562, 563, 565 and 566, the Turkic Khaganate sent its official ambassadors to Constantinople. At that time, the Turks had the legal status of vassals of the Chinese dynastic kingdom of Western Wei (according to the privilege of 545). The victory over the Zhuzhan Khaganate in 552 allowed the Turks to take control of all the Turko-Mongol and Manchurian tribes of the eastern part of the Eurasian steppe. In 554, the Turks began to fight against other heirs of the Hun tribe - the "White Huns-Hephthalites". Since the Hephthalites had long terrorized the eastern provinces of the New Persian Empire, the Iranian shahanshah (king of kings) Khosrow I Anushirvan (531579) decided to invite part of the Turkic horde to military service. At the same time, we assume that Khosrow Anushirvan, having a large staff of advisers of Greco-Roman origin, sought to use the lex foedus model , according to which the Roman Empire traditionally recruited and accepted "barbarians" for imperial military service. The idea was successful. Muqan Qaghan transferred the troops of his uncle Istdmi ("Western Horde") under the command of Khosrov, and Istdmi's daughter became the main wife of the Persian "king of kings". In 555-557, the Turks defeated the last pro-Zhuzhan forces in northern China (Avar tribes) and subjugated Khorezm. As a result of the defeat, someAvars retreated as far as the Volga-Don interfluve, wherein they began to ask the Byzantine emperor Justinian the Great (527-565) to grant them the status of federates. The Eastern Roman Empire accepted the Avars as its citizens and, de jure, founded the Avar Khaganate (558-805). Since the possessions of the Turkic Khaganate now reached the Volga, the Turks and Persians concluded a treaty on the division of Hephthalite possessions (566), which covered the borders of modern Afghanistan and Pakistan. Ratification of the new agreement set an important precedent in the historical and legal life of Eurasia. The Turkic Khaganate recognized as its suzerains both the Chinese emperors of the Western Wei dynasty and the shahanshah of Persia ("the precedent of polyvassality"). At the same time, the Turks gave the "suzerains" all the necessary signs of attention and recognition, seeing this as a space for political manoeuvring, seeking to completely subjugate the key sections of the Great Silk Road. The transfer of power in Byzantium to Emperor Justin II (565-578) and the further intensification of trade contacts between Constantinople and the Turkic Khaganate led to the cooling of Iranian-Turkic relations. In 567, the Eastern Roman Empire initiated the resettlement of the Avars in Pannonia and Dacia, while the Northern Black Sea Coast was ceded to the Western Turkic Horde by Istem as a lex foedus. Thus, as of 568, the Turkic Khaganate legally declared itself dependent on the authorities of the Eastern Roman Empire, Iran and the Western Wei, which, of course, should have led to the outbreak of another international armed conflict. ; Автор пропонує читачам комплексний аналіз юридичної історії Тюркського каганату (552-603 рр.),як за доби його становлення (545553 рр.), так і в часи правління видатного полководця Муган-ка-гана (553-572 рр.). Встановлення тісних політико-правових зв'язків між тюрками і Східною Римською імперією було наслідком укладення мирної угоди між візантійцями та персами (562 р.). У 562, 563, 565 і 566 роках Тюркський каганат надсилав своїх офіційних послів у Константинополь. На той момент тюрки володіли юридичним статусом васалів китайського династичного царства Західна Вей (згідно з привілеєм 545 р.). Перемога над Жужаньським каганатом у 552 р. дозволила тюркам взяти під контроль усі тюрко-монголь-ські й маньчжурські племена східної частини Євразійського степу. У 554 р. тюрки почали боротьбу проти інших спадкоємців племені хунну - «гуннів-ефталітів». Оскільки ефталіти вже тривалий час тероризували східні провінції Новоперсидського царства, то іранський шахіншах («цар царів») Хосров Ануширван (531-579) прийняв рішення запросити частину тюркської орди на військову службу. При цьому ми припускаємо, що Хосров Ануширван, маючи великий штат радників греко-римського походження, прагнув використати юридичну модель lex foedus, згідно з якою Римська імперія традиційно вербувала та приймала на імперську військову службу цілі народи «варварів» (як германців чи слов'ян-землеробів, так і кочівників іранського, арабського чи гуннського походження). Задум був успішним. Муган-каган передав загони свого дядька Істемі («західну орду») під командування Хосрова, а донька Істемі стала дружиною персидського «царя царів». У 555-557 рр. тюрки розгромили останні прожу-жаньські сили в Північному Китаї (племена аварів) та підпорядкували своїй владі Хорезм. Внаслідокпоразки частина аварів відступила аж у Волго-Донське міжріччя, де в 558 р. стала просити візантійського імператора Юстиніана Великого (527-565) надати їм статус федератів. Східна Римська імперія прийняла аварів у своє підданство і де-юре заснувала Аварський каганат (558-805 рр.). Оскільки володіння Тюркського каганату тепер сягнули Волги, тюрки і перси уклали Договір про поділ ефталітських володінь (566 р.), що охоплювали межі сучасних Афганістану та Пакистану. Ратифікація нової угоди створила важливий прецедент в історико-правовому житті Євразії. Тюркський каганат визнавав своїми сюзеренами як китайських імператорів із династії Західна Вей, так і шахіншаха Персії («прецедент полівасалітету»). При цьому тюрки надавали «сюзеренам» усі необхідні знаки уваги та визнання, вбачаючи в цьому простір для політичного маневрування, прагнучи повністю підпорядкувати своїй владі ключові відтинки Великого Шовкового Шляху. Прихід до влади у Візантії імператора Юстина ІІ (565-578) та подальша активізація торговельних контактів Константинополя з Тюркським каганатом привели до охолодження ірано-тюркських стосунків. У 567 р. Східна Римська імперія ініціювала переселення аварів у Паннонію та Дакію, тоді як Північне Причорномор'я передавалось західнотюркській орді Істемі на правах lex foedus. Отже, станом на 568 р. Тюркський каганат юридично визнавав себе залежним від влади Східної Римської імперії, Ірану та Західної Вей, що, безумовно, мало призвести до вибуху чергового міжнародного збройного конфлікту.

Background. Treatment of wounds and wound infection is an important issue for the military medicine system and the national health care system of Ukraine. This is due to the actualization of combat surgical trauma as a result of the armed confrontation in the East of the country. It is also associated with a significant frequency of purulent necrotic complications in the structure of surgical morbidity. The purpose of the study was analysis of modern approaches to purulent wounds treatment and the range of topical medicines for their implementation. Materials and methods. National and international scientific literature used in the work; methods of systematic analysis and biblio-semantic research applied in the work. Results. The analysis showed that the treatment of purulent wounds is a complex and multicomponent process. The main tasks of this process are determined by the need to influence the main factors of pathogenesis, such as: quick wound cleansing; suppression of wound microflora; reduction of inflammatory-infiltrative processes in the wound; acceleration of reparative processes. The evolution of ideas about wound healing has gone through three stages that complemented the previous ones: I – the theory of moist wound management, II – the approach to treatment according to the phase of the wound process, III – the theory «Wound bed preparation». At the present stage the main approaches in the purulent wounds treatment are the pathogenetic orientation in accordance with the phase of the wound process. It includes: debridement, additional treatment of the postoperative wound, early closure of the wound defect, wound drainage, antibacterial therapy, elimination of the factors that slow down healing. The leading role in providing multimodality influence on factors of the pathogenesis belongs to topical medicines – antiseptics, antibiotics, enzymes, sorbents, drugs which promote repair and epithelization. Conclusions. 1. Treatment of purulent wounds remains an unresolved problem of the health care system. 2. At the present stage the main approaches in the purulent wounds treatment are the pathogenetic orientation in accordance with the phase of the wound process and influence on the main factors of pathogenesis. 3. The leading role in providing multimodality influence on factors of the pathogenesis belongs to soft dosage forms – ointments, creams, gels, which provide high therapeutic efficacy antiseptic, antibiotics, anti-inflammatory and reparative drugs in the affected area with minimal side effects. 4. The available range of medicines for the treatment of purulent wounds needs to be expanded by developing modern soft dosage forms with combined action. ; Актуальность. Лечение ран и раневой инфекции является важной проблемой как военной, так и общегосударственной системы здравоохранения Украины. Это обусловлено актуализацией боевой хирургической травмы вследствие вооруженного противостояния на Востоке страны и значительной долей гнойно-некротических осложнений в структуре хирургической заболеваемости. Цель исследования: анализ современных подходов к лечению гнойных ран и ассортимента лекарственных средств для местного применения для их реализации. Материалы и методы: в работе использованы национальные и международные литературные источники; использованы методы системного анализа и библиосемантического исследования. Результаты. Проведенный анализ засвидетельствовал, что лечение гнойных ран является сложным и многокомпонентным процессом, основные задачи которого определяются необходимостью воздействия на основные факторы патогенеза: быстрая очистка раны; угнетение жизнедеятельности раневой микрофлоры; уменьшение в ране воспалительно-инфильтративных процессов; ускорение репаративных процессов. Эволюция представлений о лечении ран прошла 3 этапа, которые не отрицали, а дополняли предыдущие: І – теория влажного заживления ран, ІІ –дифференцированный подход к лечению в соответствии с фазой раневого процесса, ІІІ – теория обработки основания раны «Wound bed preparation». На современном этапе основоположным подходом к лечению гнойных ран является патогенетическая направленность в соответствии с фазой раневого процесса, включающим следующие этапы: активную хирургическую обработку; дополнительную обработку послеоперационной раны; раннее закрытие раневого дефекта; дренирование раны; антибактериальную терапию; ликвидацию факторов, замедляющих заживление. Важное влияние на ведущие факторы патогенеза имеют лекарственные средства для местного применения – антисептики и антибактериальные средства, ферментные препараты, сорбенты, средства, способствующие репарации и эпителизации. Выводы. 1. Лечение гнойных ран остается нерешенной проблемой здравоохранения. 2. Принципиальными подходами в лечении гнойных ран на современном этапе являются патогенетическая направленность в соответствии с фазой раневого процесса и воздействие на основные факторы патогенеза. 3. Основная роль в обеспечении комплексного действия на факторы патогенеза принадлежит мягким лекарственным средствам – мазям, кремам и гелям, позволяющим в очаге поражения создавать высокую терапевтическую эффективность лекарственных веществ, имеющих антисептическое, антибактериальное, противовоспалительное и репаративное действие, при минимальных проявлениях побочного действия. 4. Существующий ассортимент лекарственных средств для лечения гнойных ран требует расширения путем разработки современных мягких лекарственных средств комбинированного действия. ; Актуальність. Лікування ран та ранової інфекції є важливою проблемою як для військової, так і загальнодержавної системи охорони здоров'я України. Це обумовлюється актуалізацією бойової хірургічної травми внаслідок збройного протистояння на Сході країни та значною часткою гнійно-некротичних ускладнень у структурі хірургічної захворюваності. Мета дослідження: аналіз сучасних підходів до лікування гнійних ран та асортименту лікарських засобів для місцевого застосування для їх реалізації. Матеріали та методи. У роботі використані національні та міжнародні літературні джерела; застосовано методи системного аналізу і бібліосемантичного дослідження. Результати. Проведений аналіз засвідчив, що лікування гнійних ран є складним та багатокомпонентним процесом, основні задачі якого визначаються необхідністю впливу на провідні фактори патогенезу: швидке очищення рани; пригнічення життєдіяльності ранової мікрофлори; зменшення в рані запально-інфільтративних процесів; прискорення репаративних процесів. Еволюція уявлень про лікування ран пройшла 3 етапи, що не заперечували, а доповнювали попередні: І – теорія вологого загоєння ран; ІІ – диференційований підхід до лікування відповідно до фази ранового процесу; ІІІ – теорія обробки основи рани «Wound bed preparation». На сучасному етапі основоположним підходом до лікування гнійних ран є патогенетична спрямованість відповідно до фази ранового процесу, що включає наступні етапи: активну хірургічну обробку; додаткову обробку післяопераційної рани; раннє закриття ранового дефекту; дренування рани; антибактеріальну терапію; усунення факторів, що уповільнюють загоєння. Важливе значення для впливу на провідні фактори патогенезу мають лікарські засоби для місцевого застосування – антисептики і антибактеріальні засоби, ферментні препарати, сорбенти, засоби, що сприяють репарації та епітелізації. Висновки. 1. Лікування гнійних ран залишається невирішеною проблемою охорони здоров'я. 2. Принциповими підходами в лікуванні гнійних ран на сучасному етапі є патогенетична спрямованість відповідно до фази ранового процесу та комбінований вплив на основні фактори патогенезу. 3. Провідна роль у забезпеченні комплексного впливу на фактори патогенезу належить м'яким лікарським засобам – мазям, кремам та гелям, які забезпечують у ділянці ураження високу терапевтичну ефективність лікарських речовин з антисептичною, антибактеріальною, протизапальною та репаративною активністю при мінімальних проявах побічної дії. 4. Наявний асортимент лікарських засобів для лікування гнійних ран потребує розширення шляхом розробки сучасних м'яких лікарських засобів комбінованої дії.

Постановка проблеми. Залишаються невирішеними ряд міжнародно-правових питань щодо розгортання миротворчої операції на сході України: легітимізація миротворчої операції, комплектування миротворчого контингенту.Для ООН прийнятним є розміщення миротворчих сил на міжнародно-визнаному кордоні України і РФ. Це дозволить припинити підтримку сепаратистів з російської території. Позиція РФ полягає в розділі конфліктуючих сторін за фактичною лінії зіткнення. Це означає, що потенційні миротворці, якщо будуть спрямовані в зону конфлікту, з'являться в глибині української території. Їх присутність матиме "заморожуючу" функцію і не дозволить Збройним Силам України проводити заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, повернення контролю над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях.Існує два основних типи операцій ООН:- peacekeeping вимагає документованої згоди сторін конфлікту, може бути проведена регіональними організаціями, у взаємодії з ООН або самостійно; при цьому мандат ООН є бажаним, але його може і не бути;- peace enforcement вимагає наявності мандата СБ ООН, проте не вимагає згоди сторін конфлікту.Інша група проблем пов'язана з виділенням миротворчих контингентів. Регіон, який перейшов під контроль окупаційної адміністрації, оголошений "районом здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях". Це виключає ООН з числа потенційних регуляторів, або вимагає використання замість контингентів ООН, підрозділів регіональних організацій. Власне, в даному регіоні таких боєздатних контингентів всього три: Сили реагування НАТО, оперативно-тактичні з'єднання Євросоюзу (CJTF), Колективні миротворчі сили ОДКБ.Висновки. Таким чином, для вирішення конкретних завдань в контексті конфлікту на Сході України не підійде звичайна миротворча операція або політична місія ООН, а потрібно саме створення індивідуального партнерства сил різних організацій і, можливо, окремих держав. Таке партнерство може включати політико-дипломатичну місію ООН і ОБСЄ, а у встановленні гарантованого поділу і насильницького розведення важких озброєнь сторін буде спиратися на компоненти різнотипних сил кризового реагування НАТО, ЄС і ОДКБ. Така комбінація силових компонентів має сенс тільки в разі повної імплементації мінських домовленостей. ; Постановка проблемы. Остаются нерешенными ряд международно-правовых вопросов по развертыванию миротворческой операции на востоке Украины: легитимизация миротворческой операции, комплектование миротворческого контингента.Для ООН приемлемым является размещение миротворческих сил на международно-признанной границе Украины и РФ. Это позволит прекратить поддержку сепаратистов с российской территории. Позиция РФ состоит в разделе конфликтующих сторон по фактической линии соприкосновения. Это означает, что потенциальные миротворцы, если будут направлены в зону конфликта, появятся в глубине украинской территории. Их присутствие будет иметь "замораживающую" функцию и не позволит Вооруженным Силам Украины проводить мероприятия по обеспечению национальной безопасности и обороны, возвращению контроля над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях.Существует два основных типа операций ООН:peacekeeping ‑ требует документированной согласия сторон конфликта, может быть проведена региональными организациями, во взаимодействии с ООН или самостоятельно; при этом мандат ООН является желательным, но его может и не быть;peace enforcement ‑ требует наличия мандата СБ ООН, однако не требует согласия сторон конфликта.Другая группа проблем связана с выделением миротворческих контингентов. Регион, который перешел под контроль оккупационной администрации, объявлен "районом осуществления мероприятий по обеспечению национальной безопасности и обороны, отпора и сдерживания вооруженной агрессии Российской Федерации в Донецкой и Луганской областях". Это исключает ООН из числа потенциальных регуляторов, или требует использования вместо контингентов ООН, подразделений региональных организаций ‑ собственно, в данном регионе таких боеспособных контингентов всего три: Силы реагирования НАТО, оперативно-тактические соединения Евросоюза (CJTF), Коллективные миротворческие силы ОДКБ.Выводы. Таким образом, для решения конкретных задач в контексте конфликта на Востоке Украины не подойдет обычная миротворческая операция или политическая миссия ООН, а нужно именно создание индивидуального партнерства сил различных организаций и, возможно, отдельных государств. Такое партнерство может включать политико-дипломатическую миссию ООН и ОБСЕ, а в установлении гарантированного разделения и насильственного разведения тяжелых вооружений сторон будет опираться на компоненты разнотипных сил кризисного реагирования НАТО, ЕС и ОДКБ. Такая комбинация силовых компонентов имеет смысл только в случае полной имплементации минских договоренностей. ; Formulation of the problem. A number of international legal issues on the deployment of a peacekeeping operation in the east ofUkraine remain unresolved: who and on what line the peacekeeping contingent should share, the legitimization of the peacekeeping operation, the manning of the peacekeeping contingent.Presenting main material. It is acceptable for the United Nations to deploy peacekeeping forces on the internationally recognized border ofUkraine and theRussian Federation. This will stop the support of the separatists from the Russian territory. The position of the RF consists in the division of the conflicting sides according to the actual line of contact. This means that potential peacekeepers, if sent to the conflict zone, will appear in the depth of Ukrainian territory. Their presence will have a "freezing" function and will not allow the Armed Forces of Ukraine to carry out measures to ensure national security and defense, the return of control over temporarily occupied territories in theDonetsk and Lugansk regions.There are two main types of UN operations:- peacekeeping - requires the documented consent of the parties to the conflict, can be carried out by regional organizations, in cooperation with the UN or independently; the UN mandate is desirable, but it may not be;- peace enforcement - requires the existence of a UN Security Council mandate, but does not require the consent of the parties to the conflict.Another group of problems relates to the allocation of peacekeeping contingents. The region, which came under the control of the occupation administration, was declared "the area of implementation of measures to ensure national security and defense, repelling and deterring the armed aggression of theRussian FederationinDonetskand Lugansk regions." This excludes the UN from among the potential regulators, or requires the use of regional organizations instead of UN contingents, in fact, there are only three combat-capable contingents in this region: the NATO Response Force, the European Union Operational and Tactical Union (CJTF), the CSTO Collective Peacekeeping Forces.Conclusions. Thus, for the solution of specific tasks in the context of the conflict in the East of Ukraine, the usual peacekeeping operation or UN political mission is not suitable, but it is precisely the creation of an individual partnership of the forces of various organizations and, possibly, individual states. Such a partnership can include a political and diplomatic mission of the UN and the OSCE, and will rely on the components of the NATO, EU and CSTO crisis response forces to establish the guaranteed separation and violent development of the heavy weapons of the parties. Such a combination of power components makes sense only in the case of full implementation of Minsk agreements.

the paper is focused on studying such a category of modern criminal law as the «measure of punishment», which demonstrates the duration and number of restrictions on the rights and freedoms of the convicted, inherent in each specific type of punishment in general and individually determined punishment (established in the conviction of the court) in particular. Expressed supposition that the introduction of the category of the measure of punishment is due to the necessity of observing the basic and universally recognized in international law principles of treatment of persons within the criminal law of the state, who are prosecuted. Approaches to theoretical interpretation of the measure of punishment have been revealed. Its correlation with the principles of criminal law has been demonstrated. It has been stated that the category of the «measure of punishment» is not sufficiently studied in the science of criminal law. The advantages and disadvantages of using the category of the «measure of punishment» within judicial practice have been revealed. It has been proved that its use contributes to the certainty, specificity, predictability of the court decision. At the same time, the measure of punishment is not the same category of «punishment», since it is intended to reflect the quantity and quality of restrictions on the rights and freedoms of a person convicted by the court. It has been established that the measure of punishment determined by the court is not unchanged. It can be adjusted while executing and serving a sentence (for example, by conditional early release from punishment, replacing the unserved portion of the sentence with a milder one, etc.). The authors have specified the place of the category of the «measure of punishment» in the current criminal and criminal procedural legislation of Ukraine. The correlation between the category of the «measure of punishment» and the term «length of punishment or amount of penalty» has been demonstrated. It has been proved that it covers not only the length of time and the amount of penalty, but also the type and amount determined by the court. Special attention has been paid to establishing the correspondence between the measure of punishment envisaged in the Ukrainian legislation and the possibilities of attaining the objectives of punishment during its execution, limited by these amounts. The problem of establishing the terms of criminal penalties in the legislation of Ukraine (imprisonment, restriction of freedom, arrest, etc.) has been analyzed. The authors have specified the problems of recognizing the periods of time as completed sentence, when a person has not actually experienced it. The authors have emphasized the connection of the effectiveness of the process of a person's correction during the execution of a criminal punishment with the observance of the principle of certainty of punishment. ; работа посвящена изучению такой категории современного уголовного права, как «мера наказания», которая показывает продолжительность и количество ограничений прав и свобод осужденного, присущие каждому конкретному виду наказания вообще и индивидуально определенном наказанию (установленном в приговоре суда) в частности. Высказано предположение, что использование категории меры наказания обусловлено необходимостью соблюдения в уголовном праве государства основных и общепризнанных в международном праве принципов обращения с лицами, привлекаются к ответственности. Выявлены подходы к теоретической интерпретации меры наказания. Показано ее соотношение с принципами уголовного права. Констатируется, что категория «мера наказания» недостаточно исследована в науке уголовного права. Выявлены преимущества и недостатки использования категории «мера наказания» в судебной практике. Доказано, что ее использование способствует определенности, конкретности, предсказуемости судебного решения. В то же время, мера наказания не является тождественной категории «наказание», поскольку она предназначена для отображения количества и качества ограничений прав и свобод осужденного судом лица. Установлено, что определенная судом мера наказания не является неизменной. Она может корректироваться во время исполнения и отбывания наказания (например, путем условно-досрочного освобождения от отбывания наказания, замены неотбытой части наказания более мягким и т.д.). Указано место категории «мера наказания» в действующем уголовном и уголовном процессуальном законодательстве Украины. Показано соотношение категории «мера наказания» и понятие «срок или размер наказания». Доказано, что она охватывает не только срок и размер наказания, но и их вид и количество, определенное судом. Уделено внимание установлению соответствия между предусмотренными в законодательстве Украины мерами наказаний и возможностями достижения целей наказания при его исполнении, ограниченного этими размерами. Анализируется проблема установления сроков уголовных наказаний в законодательстве Украины (лишения свободы, ограничения свободы, ареста и т.п.). Указывается на проблемы признания отбытым наказанием периодов времени, когда лицо фактически его не претерпевало. Подчеркнута связь эффективности процесса исправления лица при исполнении уголовного наказания с соблюдением принципа определенности наказания. ; Роботу присвячено вивченню такої категорії сучасного кримінального права, як «міра покарання», яка показує тривалість та кількість обмежень прав та свобод засудженого, властиві кожному конкретному виду покарання взагалі й індивідуально визначеному покаранню (встановленому у обвинувальному вироку суду) зокрема. Висловлене припущення, що впровадження категорії міри покарання зумовлене необхідністю додержання в кримінальному праві держави основних і загальновизнаних в міжнародному праві принципів поводження із особами, які притягуються до відповідальності. Виявлено підходи до теоретичної інтерпретації міри покарання. Показано її співвідношення із принципами кримінального права. Констатується, що категорія «міра покарання» недостатньо досліджена в науці кримінального права. Виявлено переваги і недоліки використання категорії «міра покарання» в судовій практиці. Доведено що її використання сприяє визначеності, конкретності, передбачуваності судового рішення. Водночас, міра покарання не є тотожною категорії «покарання», оскільки вона призначена для відображення кількості та якості обмежень прав і свобод засудженої судом особи. Встановлено, що визначена судом міра покарання не є незмінною. Вона може коригуватися під час виконання й відбування покарання (наприклад, шляхом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким тощо). Вказане місце категорії «міра покарання» в чинному кримінальному та кримінальному процесуальному законодавстві України. Показане співвідношення категорії «міра покарання» та поняття «строк або розмір покарання». Доведено, що вона охоплює не лише строк та розмір покарань, але і їхній вид та кількість, визначену судом. Приділено увагу встановленню відповідності між передбаченими в законодавстві України мірами покарань та можливостями досягнення цілей покарання під час його виконання, обмеженого цими розмірами. Аналізується проблема встановлення строків кримінальних покарань в законодавстві України (позбавлення волі, обмеження волі, арешту тощо). Вказується на проблеми визнання відбутим покаранням періодів часу, коли особа фактично його не зазнавала. Підкреслено зв'язок ефективності процесу виправлення особи під час виконання кримінального покарання із дотриманням принципу визначеності покарання.

Постановка проблеми. Залишаються невирішеними ряд міжнародно-правових питань щодо розгортання миротворчої операції на сході України: легітимізація миротворчої операції, комплектування миротворчого контингенту.Для ООН прийнятним є розміщення миротворчих сил на міжнародно-визнаному кордоні України і РФ. Це дозволить припинити підтримку сепаратистів з російської території. Позиція РФ полягає в розділі конфліктуючих сторін за фактичною лінії зіткнення. Це означає, що потенційні миротворці, якщо будуть спрямовані в зону конфлікту, з'являться в глибині української території. Їх присутність матиме "заморожуючу" функцію і не дозволить Збройним Силам України проводити заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, повернення контролю над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях.Існує два основних типи операцій ООН:- peacekeeping вимагає документованої згоди сторін конфлікту, може бути проведена регіональними організаціями, у взаємодії з ООН або самостійно; при цьому мандат ООН є бажаним, але його може і не бути;- peace enforcement вимагає наявності мандата СБ ООН, проте не вимагає згоди сторін конфлікту.Інша група проблем пов'язана з виділенням миротворчих контингентів. Регіон, який перейшов під контроль окупаційної адміністрації, оголошений "районом здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях". Це виключає ООН з числа потенційних регуляторів, або вимагає використання замість контингентів ООН, підрозділів регіональних організацій. Власне, в даному регіоні таких боєздатних контингентів всього три: Сили реагування НАТО, оперативно-тактичні з'єднання Євросоюзу (CJTF), Колективні миротворчі сили ОДКБ.Висновки. Таким чином, для вирішення конкретних завдань в контексті конфлікту на Сході України не підійде звичайна миротворча операція або політична місія ООН, а потрібно саме створення індивідуального партнерства сил різних організацій і, можливо, окремих держав. Таке партнерство може включати політико-дипломатичну місію ООН і ОБСЄ, а у встановленні гарантованого поділу і насильницького розведення важких озброєнь сторін буде спиратися на компоненти різнотипних сил кризового реагування НАТО, ЄС і ОДКБ. Така комбінація силових компонентів має сенс тільки в разі повної імплементації мінських домовленостей. ; Постановка проблемы. Остаются нерешенными ряд международно-правовых вопросов по развертыванию миротворческой операции на востоке Украины: легитимизация миротворческой операции, комплектование миротворческого контингента.Для ООН приемлемым является размещение миротворческих сил на международно-признанной границе Украины и РФ. Это позволит прекратить поддержку сепаратистов с российской территории. Позиция РФ состоит в разделе конфликтующих сторон по фактической линии соприкосновения. Это означает, что потенциальные миротворцы, если будут направлены в зону конфликта, появятся в глубине украинской территории. Их присутствие будет иметь "замораживающую" функцию и не позволит Вооруженным Силам Украины проводить мероприятия по обеспечению национальной безопасности и обороны, возвращению контроля над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях.Существует два основных типа операций ООН:peacekeeping ‑ требует документированной согласия сторон конфликта, может быть проведена региональными организациями, во взаимодействии с ООН или самостоятельно; при этом мандат ООН является желательным, но его может и не быть;peace enforcement ‑ требует наличия мандата СБ ООН, однако не требует согласия сторон конфликта.Другая группа проблем связана с выделением миротворческих контингентов. Регион, который перешел под контроль оккупационной администрации, объявлен "районом осуществления мероприятий по обеспечению национальной безопасности и обороны, отпора и сдерживания вооруженной агрессии Российской Федерации в Донецкой и Луганской областях". Это исключает ООН из числа потенциальных регуляторов, или требует использования вместо контингентов ООН, подразделений региональных организаций ‑ собственно, в данном регионе таких боеспособных контингентов всего три: Силы реагирования НАТО, оперативно-тактические соединения Евросоюза (CJTF), Коллективные миротворческие силы ОДКБ.Выводы. Таким образом, для решения конкретных задач в контексте конфликта на Востоке Украины не подойдет обычная миротворческая операция или политическая миссия ООН, а нужно именно создание индивидуального партнерства сил различных организаций и, возможно, отдельных государств. Такое партнерство может включать политико-дипломатическую миссию ООН и ОБСЕ, а в установлении гарантированного разделения и насильственного разведения тяжелых вооружений сторон будет опираться на компоненты разнотипных сил кризисного реагирования НАТО, ЕС и ОДКБ. Такая комбинация силовых компонентов имеет смысл только в случае полной имплементации минских договоренностей. ; Formulation of the problem. A number of international legal issues on the deployment of a peacekeeping operation in the east ofUkraine remain unresolved: who and on what line the peacekeeping contingent should share, the legitimization of the peacekeeping operation, the manning of the peacekeeping contingent.Presenting main material. It is acceptable for the United Nations to deploy peacekeeping forces on the internationally recognized border ofUkraine and theRussian Federation. This will stop the support of the separatists from the Russian territory. The position of the RF consists in the division of the conflicting sides according to the actual line of contact. This means that potential peacekeepers, if sent to the conflict zone, will appear in the depth of Ukrainian territory. Their presence will have a "freezing" function and will not allow the Armed Forces of Ukraine to carry out measures to ensure national security and defense, the return of control over temporarily occupied territories in theDonetsk and Lugansk regions.There are two main types of UN operations:- peacekeeping - requires the documented consent of the parties to the conflict, can be carried out by regional organizations, in cooperation with the UN or independently; the UN mandate is desirable, but it may not be;- peace enforcement - requires the existence of a UN Security Council mandate, but does not require the consent of the parties to the conflict.Another group of problems relates to the allocation of peacekeeping contingents. The region, which came under the control of the occupation administration, was declared "the area of implementation of measures to ensure national security and defense, repelling and deterring the armed aggression of theRussian FederationinDonetskand Lugansk regions." This excludes the UN from among the potential regulators, or requires the use of regional organizations instead of UN contingents, in fact, there are only three combat-capable contingents in this region: the NATO Response Force, the European Union Operational and Tactical Union (CJTF), the CSTO Collective Peacekeeping Forces.Conclusions. Thus, for the solution of specific tasks in the context of the conflict in the East of Ukraine, the usual peacekeeping operation or UN political mission is not suitable, but it is precisely the creation of an individual partnership of the forces of various organizations and, possibly, individual states. Such a partnership can include a political and diplomatic mission of the UN and the OSCE, and will rely on the components of the NATO, EU and CSTO crisis response forces to establish the guaranteed separation and violent development of the heavy weapons of the parties. Such a combination of power components makes sense only in the case of full implementation of Minsk agreements.

Розглянуто можливі порушення прав інтелектуальної власності в оборонній сфері та відповідальність за їх вчинення. Проаналізовано законодавство України, що регу­лює діяльність, пов'язану з розробкою озброєння та військової техніки, а також здійс­ненням міжнародного військово-технічного співробітництва, стосовно забезпечення охорони інтелектуальної власності. Зазначено важливість охорони інтелектуальної власності та необхідність удосконалення законодавства щодо врегулювання питань охорони інтелектуальної власності в оборонній сфері. ; Рассмотрено возможные наруше­ния прав интеллектуальной собственности в оборонной сфере и ответственность за их совершение. Проведен анализ законодательства Украины, регулирующего деятельность, связанную с разработкой вооружения и военной техники, а также осуществлением международного военно-технического сотрудничества, относи­тельно обеспечения охраны интеллектуальной собственности. Обращено внима­ние на важность охраны интеллектуальной собственности и необходимость усо­вершенствовать законодательство относительно урегулирования вопросов охраны интеллектуальной собственности в оборонной сфере. ; Possible violations of intellectual property rights in the de­fense sector and responsibility for their implementation are considered. The legisla­tion of Ukraine regulating activities related to the development of armaments and military equipment, as well as the implementation of international military-technical cooperation, concerning the protection of intellectual property, is analyzed. The im­portance of intellectual property protection and the necessity to improve the legisla­tion on the regulation of issues of intellectual property protection in the defense sphere are noted. Ukrainian legislation theoretically allows you to protect the rights of intellectual property owners. In the case of violation of intellectual property rights, its protection is carried out in accordance with the procedure established by adminis­trative, civil and criminal law.However, all these norms do not protect against possible violations of intellectual property rights, and all subjects involved in the development of armaments and mili­tary equipment — central executive authorities, acting as customers of the state defense order, enterprises and organizations that are developing (modernizing) of arma­ment and military equipment, and employees of these enterprises, which themselves create objects of intellectual property rights.Responsibility of the customer for a number of violations of intellectual property rights in the development of weapons and military equipment is not defined.For violation of the conditions of the state contract, the parties' liability is stipulated. But the turn if in these conditions are not defined or not clearly defined, requirements for carrying out measures concerning the protection of intellectual property is not pro­vided for liability. As a result, the customer may receive an example of armament and military equipment that is already morally obsolete and also with material claims.The foregoing results in the fact that when the customer executes the control over the execution of the state defense order, namely, measures to protect intellectual prop­erty, the availability of patent documentation for products and technology for its pro­duction are not verified, and moreover, the use of intellectual property created (used) in the course of execution the state contract, is carried out without a separate contract with the definition of the rights of the customer.The law also does not specify the responsibility of the executor for non-compliance with the requirements related to the protection of intellectual property rights in the ex­ecution of a state contract for state defense orders and the further use of intellectual property rights objects.This situation leads to the «leakage» of intellectual property rights from the legal market of goods, to the so-called "shadow" circulation of objects of intellectual property rights.The grounds for possible violations are laid down in the statutory documents of the developer, in particular the absence of a collective contract stacked in the organizations executing the state defense order, the provisions of the protection of intellectual proper­ty rights: (the exclusive property right for a service object of intellectual property rights belongs to the employer, and non-property rights belong to the authors who are paid the author's reward, the size, terms and procedure for payment of which are determined by an employment contract (contract) between the author and the employer). This contract in most cases doesn't set up, or there are no position of the size and procedure for pay­ment of the author's remuneration for a service object of intellectual property rights.Uncertainty in collective and labor contract provisions regarding the observance of in­tellectual property rights leads to the loss of property rights, as well as non-proprietary rights to intellectual property rights, by authors, and non-remuneration for their use.However, the authors themselves may also violate the requirements of the law. Par­ticularly, these violations are notable to the development of weapons and military equipment, as they can lead to the damage of the national interests of Ukraine. To date, the legislation does not define the responsibility of the authors of the service objects of intellectual property rights for the implementation of such violations.Thus, the issue of intellectual property protection, in particular regarding the defini­tion of responsibility for the commission of offenses concerning the use of intellectual property rights in the defense sector, has been paid insufficient attention by our legisla­tors, who have not been able (or not wanted) to solve existing problems in this area. And this is the most fundamental violation for which central (central and executive) central executive authorities responsible for developing state policy in the field of defense and ensuring its implementation, as well as specific officials of these central executive bodies, should be held accountable. After all, the lack of legislative regulation of the problems of intellectual property protection in the development of weapons and military equipment and in the process of military-technical cooperation leads to a number of violations. This is due to only one — the lack of attention and interest from the central executive author­ities in ensuring the rights of the state and other entities in relation to objects of intellec­tual property rights, as is the case in the advanced countries of the world.The current state of intellectual property protection in the defense sector indicates the need to improve the regulation of issues of the formation and implementation of state policy, the principles of state control in this area, as well as the powers and re­sponsibilities of all the subjects involved in the defense sector.The imperfection of the legal framework gives the legal possibility of unauthorized use of objects of intellectual property rights that are created when performing the state defense order, including (especially) the implementation of military-technical coopera­tion. This is facilitated by the lack of responsibility for actions that create a threat of vio­lation of intellectual property rights or contribute to the violation.In order to warn and prevent violations of intellectual property rights, it is necessary to improve the legislative and normative-legal basis for the regulation of issues of intel­lectual property protection in the defense sphere.