Suchergebnisse

The main purpose of the paper is to study the diplomatic initiatives of the administration of George W. Bush. on the crisis settlement of the US-Iran relationship in the context of talks on the release of American hostages in Lebanon. The author traces the evolution of the political steps of George W. Bush. on improving relations with the Islamic Republic of Iran and the gradual evolution of US foreign policy towards passive deterrence of Tehran. The article analyzes the policies of Iranian President H. Rafsanjani for Iran's withdrawal from international isolation, which is considered as a factor affecting bilateral relations between Washington and Tehran.George W. Bush became the third US president whose relations with Tehran were characterized by tensions due to the seizure of hostages. Hezbollah began to capture Americans in 1982, and many hostages had been captive since then, including Lt. Col. W. Higgins, who was captured in 1981 while serving in Lebanon at the United Nations and was killed in 1989. This stage in the history of bilateral relations has become a significant obstacle to the establishment of political ties between Washington and Tehran.In August 1990, the balance of power in the Persian Gulf changed dramatically when Iraq invaded Kuwait and the United States began re-deploying troops and military equipment to the Middle East, which began to bother Iran. The author analyzes changes in Iran's behavior and reveals its influence on terrorist organization Hezbollah.Bilateral cooperation between Washington and Tehran during the period of the presidency of George W. Bush and H. Rafsanjani demonstrates cautious counter-steps by both sides, which clearly highlights the distrust between the two countries and their leadership. It also shows the fact that each country was dealing with internal political struggle and external constraints, trying to cope with the challenges.Rejecting the idea of establishing contact with the leadership of Tehran, the administration has lost the opportunity to improve US-Iranian relations in the future. Other challenges facing the US in international affairs were the fall of communism, the crisis in China and the Gulf War. They have contributed to the US transition in relations with Iran on the passive containment of the Islamic Republic. Washington eventually practically ignored Tehran. ; Основною метою роботи є дослідження дипломатичних ініціатив адміністрації Дж. Буша-ст. щодо врегулювання кризи взаємин США з Іраном у контексті перемовин щодо звільнення американських заручників у Лівані. Автор простежує еволюцію політичних кроків Дж. Буша-ст. щодо поліпшення відносин з Ісламською Республікою Іран та поступову еволюцію американської зовнішньої політики до пасивного стримування Тегерану. У статті проведено аналіз політики іранського президента Х. Рафсанджані щодо виведення Ірану з міжнародної ізоляції, що розглядається як фактор впливу на двосторонні відносини Вашингтону та Тегерану.Дж. Буш став третім президентом США, чиї відносини з Тегераном характеризувались напруженістю через захоплення заручників. Хезболла почала захоплення американців в 1982 р., і багато заручників страждали в неволі з того часу, зокрема підполковник В. Хіггінс, який був захоплений у 1981 р. під час служби в Лівані у Організації Об'єднаних Націй і був убитий в 1989 р. Цей етап в історії двосторонніх відносин став значною перепоною до налагодження зав'язків Вашингтону з Тегераном.У серпні 1990 р. баланс сил у Перській затоці різко змінився, коли Ірак вторгся в Кувейт і Сполучені Штати почали передислоковувати війська і військову техніку на Середній Схід, що почало дуже турбувати Іран. Автор аналізує зміни у поведінці Ірану та розкриває його вплив на діяльність терористичної організації Хезболла.Двостороння співпраця Вашингтону з Тегераном за період президенства Дж. Буша та Х. Рафсанджані демонструє обережні зустрічні кроки обох сторін, що чітко підкреслює недовіру між двома країнами та їх керівництва. Це також показує той факт, що кожна країна мала справу зі внутрішньополітичною боротьбою і зовнішніми обмеженнями, намагаючись впоратися з викликами.Відкинувши ідею налагодження контакту з керівництвом Тегерану, адміністрація втратила можливість покращити американо-іранські відносини надалі. Інші виклики перед США у міжнародних відносинах – падіння комунізму, криза в Китаї і війни в Перській затоці – сприяли переходу США у відносинах з Іраном на пасивне стримування Ісламської республіки. Вашингтон в кінцевому підсумку практично ігнорував Тегеран.

The article discusses the historical aspects and causes of the transition of the political conflict in Yemen on the international plane. Yemen is considered to be the country having an extremely important strategic position in the region. The positions of Saudi Arabia and Iran in relation to Yemen are outlined. The reasons for establishing Arab military coalition and conducting the operation «Decisive Storm» are revealed. The consequences of the Arab coalition's activity are analyzed. The possible forecast of the pace of developments is given. ; В статье рассматриваются исторические аспекты и причины перехода внутриполитического конфликта в Йемене в международную плоскость. Определено, что Йемен занимает чрезвычайно важное стратегическое положение в регионе. Очерчены позиции Саудовской Аравии и Ирана в отношении Йемена. Раскрыты причины создания арабской военной коалиции и проведения операции «Буря решимости». Проанализированы последствия деятельности арабской коалиции. Приведен возможный прогноз развития событий. ; У статті розглядаються історичні аспекти та причини переходу внутрішньополітичного конфлікту в Ємені в міжнародну площину. Визначено, що Ємен займає надзвичайно важливе стратегічне положення в регіоні. Окреслено позиції Саудівської Аравії та Ірану щодо Ємену. Розкрито причини створення арабської військової коаліції та проведення операції «Буря рішучості». Проаналізовано наслідки діяльності арабської коаліції. Наведено можливий прогноз розвитку подій.

The paper deals with the key aspects of the development of the diplomatic relations of the Late Roman Empire and the Sasanian Iran during the reign of JustinianI (527-565). It is noted that despite the significant political changes that took place in Europe after the fall of Roman imperial power in the West, the Eastern Roman Empire remained the leading power in the region. The Sasanian state was the only international partner equal to its status. The long-standing relations between the two leading powers contributed to the establishment and development of international legal norms and diplomatic rituals. From this point of view, an important period in the development of Roman-Iranian relations was the reign of Emperor JustinianI (527-565). Roman-Iranian relations and late-Roman diplomacy repeatedly became the objects of study, both of classic specialists in antiquity and Byzantine Empire (E.Gibbon, J.Kulakovskyi, F.Uspenskyi, and others), and modern scholars (W.Treadgold, D.Y.Mishyn, and others). However, certain important aspects of Justinian I's diplomacy remained unstudied. The goal of the paper is to study the late Roman diplomacy of Justinian period in relations with Sasanian state in dynamic development. Particular attention is paid to the circumstances of the establishing of «Eternal Peace» (532) and «Fifty-Year Peace» (562), as well as Late Roman subsidiary diplomacy. During the reign of JustinianI (527-565), late-Roman diplomacy in relations with Iran went through a controversial phase of development. By the 520s, the Empire had developed the long-term traditions of relations with the mighty powers of the East. Roman and Iran rulers fought for domination in the Middle East, and the efforts of diplomats of both sides played a great role in that fight. There was some parity between the Roman Empire and Iran. In diplomatic correspondence, it was emphasized by the «brotherhood» relations established between the emperors and the «kings of kings» of Sassanid dynasty. Other states and peoples of the region were more likely to act as satellites of one of the empires. Part of the practice of bilateral relations was the monetary subsidies paid by the Romans to Iran for the Caucasus mountain passes protection. Those subsidies were often interpreted as a ransom paid for peacekeeping. However, they objectively gave the Romans freedom of action at other borders and not to keep large military contingents in the East. Such a situation was successfully used by JustinianI for the implementation of the Renovatio imperii in the West after the establishing of «Eternal Peace» in 532. Although the military conflict between the Romans and Iran repeatedly took place in the 540s – 550s, the activities of JustinianI's diplomats became not less decisive factor in the containment of KhosrowI than the military force. The Peace Treaty of 562, which settled the relations between the Roman Empire and Iran, was the result of the policy of Emperor Justinian I in the Middle East. Roman diplomacy got the opportunity to hold the position in the region while the main armed forces of the Romans operated in the West. Iran succeeded in receiving monetary subsidies that confirmed the Romans' willingness to maintain long-term peace on their eastern border. ; В статье раскрываются особенности развития позднеримской дипломатии Юстиниана I в отношениях с сасанидского Ирана. Автор статьи анализирует преемственность дипломатической традиции, формировавшейся в Римской империи от начала взаимодействия с иранскими царями в III в. Рассматривается практика обмена посольствами в мирное и военное время, заключение договоров и их стандартные условия. Особое внимание уделяется роли римских денежных субсидий, как стабилизационного фактора в отношениях двух империй. Автор также анализирует обстоятельства заключения и содержание «Вечного мира» (532 г.) И «Пятидесятилетнего мира» (562 г.). ; У статті розкриваються особливості розвитку пізньоримської дипломатії ЮстиніанаІ у відносинах з Сасанідським Іраном. Автор статті аналізує наступність дипломатичної традиції, що формувалась у Римській імперії від початку взаємодії з іранськими царями у ІІІст. Розглядається практика обміну посольствами у мирний і воєнний час, укладання угод та їх стандартні умови. Особлива увага приділяється ролі римських грошових субсидій, як стабілізаційного фактору у відносинах двох імперій. Автор також аналізує обставини укладання та зміст «Вічного миру» (532р.) та «П'ятдесятилітнього миру» (562р.).

The article analyzes one of the fundamental issues of Islamic political thought - the origin of the military-political actions of the Prophet Muhammad. This is an issue that has been the subject of serious debate and controversy among Muslim thinkers for many centuries. The author compares two opposing points of view of Muslim scholars of different eras on this issue. According to the first – the political decisions of the Prophet Muhammad must be perceived as the fruit of revelation, according to the second – they are still the result of a bright political talent. Having decided on the arguments of each of the parties and as an arbiter, the author turns to the Holy Quran. Various examples from the scriptures of Muslims lead to the conclusion that political and military decisions made as a result of revelation occupy a significant place in the Sunnah of the Prophet Muhammad. However, the author cites the example of a case when the Prophet Muhammad made important military-political decisions at his own discretion or as a result of a meeting with his companions. Summarizing the examples, taking into account the lessons of Islamic history and the modern political process, the author comes to the conclusion that the fundamental principles of Islamic rule established by the Prophet Muhammad are of Quranic origin, and they are mandatory for Muslim leaders. Guided by these principles, Muslim leaders are free to make decisions in one form or another, depending on the prevailing circumstances. The Quran and Sunnah of the Prophet Muhammad reflect the principles and essence of Islamic politics. External forms are seen as a changeable phenomenon, and in traditional Islamic discourse, the interest in understanding them is usually not so great. ; У статті аналізується одне з важливих питань ісламської політичної думки – походження військово-політичних дій пророка Мухаммада. Це питання протягом багатьох століть є предметом серйозних дискусій та розбіжностей серед мусульманських мислителів. Автор зіставляє дві протилежні з цього питання погляди мусульманських вчених різних епох. Згідно з першою – політичні рішення пророка Мухаммада необхідно сприймати як плід одкровення, згідно з другою – вони все ж таки є результатом яскравого політичного таланту. Автор визначившись із доводами кожної із сторін і як арбітр, звертається до священного Корану. Різні приклади зі священного писання мусульман дозволяють дійти такого висновку, що політичні та військові рішення, прийняті як наслідок одкровення, займають значне місце в сунні пророка Мухаммада. Проте, автором наводяться приклад випадки, коли пророк Мухаммад приймав важливі військово-політичні рішення на власний розсуд або за результатами наради зі своїми сподвижниками. Узагальнивши приклади з урахуванням уроків ісламської історії та сучасних політичних процесів, автор приходить до висновку, що основоположні принципи ісламського правління, встановлені пророком Мухаммадом, мають коранічне походження, і вони мають для мусульманських лідерів обов'язковий характер. Керуючись цими принципами, мусульманські лідери вільні приймати рішення в тій чи іншій формі залежно від обставин, що склалися. У Корані та сунні пророка Мухаммада відображено принципи та сутність ісламської політики. Зовнішні форми розглядаються у якості мінливого явища й у традиційному ісламському дискурсі інтерес до їх осмислення, зазвичай, не такий великий.

The article examines two antagonistic theories of international relations – neorealism and neoliberal institutionalism using the case of Iran's nuclear policy. The author compares the approaches of neorealists and neoliberal institutionalists to the problem of nuclear proliferation and analyzes how these approaches can explain the evolution of Iran's military nuclear program. Iran is a country with significant energy resources, namely second place after Saudi Arabia in terms of oil reserves and second in terms of natural gas reserves after Russia; Iran also has a unique geographical location in such regions as the Persian Gulf and the Middle East. Also, a certain policy of Iran is formed on the basis of the Shiite branch of Islam, which already distinguishes this country, given the particularly unfavorable historical conditions under which the Shiite Islam was formed and the events of the Islamic Revolution in Iran in 1979 and the Iran-Iraq War of 1980–1988, when Iran faced Iraq alone and use of chemical weapons by Iraq, which deepened Iranian isolation thoughts. The fact that there has been no international response to Iraq's use of chemical weapons has heightened Iran's sense of isolation. This experience was certainly imprinted in the Iranian national psyche and caused even greater distrust in international arms control treaties. Relations with the United States in Iran are extremely tense and unstable, depending on the US administration and the political situation in Iran, as Iran has traditionally maneuvered between radical conservatives and more moderate politicians. The US elections in 2020 and the elections in Iran in 2021 will be an important stage in the further development of relations and the fate of the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA). The article examines the extent to which the theoretical considerations of proponents of theories of neorealism and neoliberal institutionalism are reflected in Iran's practical nuclear policy and what impact these two theories may have on the future nuclear strategy of the Iranian leadership. ; Стаття розглядає дві антагоністичні теорії міжнародних відносин – неореалізм та неоліберальний інституціоналізм на прикладі ядерної політики Ірану. Автор порівнює підходи неореалістів та неоліберальних інституціоналістів до проблеми ядерного розповсюдження й аналізує, як ці підходи можуть пояснити еволюцію воєнної ядерної програми Ірану. Іран – це країна, яка має значні енергетичні ресурси, а саме займає друге місце після Саудівської Аравії за обсягом запасів нафти і друге – за обсягом запасів природного газу після Росії; також Іран має унікальне географічне положення в таких регіонах, як Персидський залив та регіон Близького Сходу. Також політика Ірану формується на основі шиїтського напряму ісламу, що вже відрізняє цю країну, враховуючи особливі несприятливі історичні умови, за яких формувалася шиїтська течія ісламу, та події Ісламської революції в Ірані 1979 року та ірано-іракської війни 1980–1988 рр., коли Іран зіткнувся з Іраком та використанням хімічної зброї сам на сам. Той факт, що не було міжнародної реакції на використання Іраком хімічної зброї, посилив відчуття ізоляції Ірану. Цей досвід, безумовно, відпечатався в іранській національній психіці та викликав ще більш глибоку недовіру до міжнародних договорів про контроль над озброєннями. Відносини США та Ірану вкрай напружені та нестабільні, залежать від Адміністрації США та політичної ситуації в Ірані, адже Іран традиційно маневрує між радикальними консерваторами та більш поміркованими політиками. Вибори США 2020 та вибори в Ірані 2021 р. стануть важливим етапом подальшого розвитку відносин та визначать долю Спільного всеосяжного плану дій (СВПД). У статті досліджується, наскільки теоретичні міркування прихильників теорій неореалізму та неоліберального інституціоналізму знайшли відображення у практичній ядерній політиці Ірану, і який вплив ці дві теорії можуть мати на подальше формування ядерної стратегії іранського керівництва в майбутньому.

The article examines two antagonistic theories of international relations – neorealism and neoliberal institutionalism using the case of Iran's nuclear policy. The author compares the approaches of neorealists and neoliberal institutionalists to the problem of nuclear proliferation and analyzes how these approaches can explain the evolution of Iran's military nuclear program. Iran is a country with significant energy resources, namely second place after Saudi Arabia in terms of oil reserves and second in terms of natural gas reserves after Russia; Iran also has a unique geographical location in such regions as the Persian Gulf and the Middle East. Also, a certain policy of Iran is formed on the basis of the Shiite branch of Islam, which already distinguishes this country, given the particularly unfavorable historical conditions under which the Shiite Islam was formed and the events of the Islamic Revolution in Iran in 1979 and the Iran-Iraq War of 1980–1988, when Iran faced Iraq alone and use of chemical weapons by Iraq, which deepened Iranian isolation thoughts. The fact that there has been no international response to Iraq's use of chemical weapons has heightened Iran's sense of isolation. This experience was certainly imprinted in the Iranian national psyche and caused even greater distrust in international arms control treaties. Relations with the United States in Iran are extremely tense and unstable, depending on the US administration and the political situation in Iran, as Iran has traditionally maneuvered between radical conservatives and more moderate politicians. The US elections in 2020 and the elections in Iran in 2021 will be an important stage in the further development of relations and the fate of the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA). The article examines the extent to which the theoretical considerations of proponents of theories of neorealism and neoliberal institutionalism are reflected in Iran's practical nuclear policy and what impact these two theories may have on the future nuclear strategy of the Iranian leadership. ; Стаття розглядає дві антагоністичні теорії міжнародних відносин – неореалізм та неоліберальний інституціоналізм на прикладі ядерної політики Ірану. Автор порівнює підходи неореалістів та неоліберальних інституціоналістів до проблеми ядерного розповсюдження й аналізує, як ці підходи можуть пояснити еволюцію воєнної ядерної програми Ірану. Іран – це країна, яка має значні енергетичні ресурси, а саме займає друге місце після Саудівської Аравії за обсягом запасів нафти і друге – за обсягом запасів природного газу після Росії; також Іран має унікальне географічне положення в таких регіонах, як Персидський залив та регіон Близького Сходу. Також політика Ірану формується на основі шиїтського напряму ісламу, що вже відрізняє цю країну, враховуючи особливі несприятливі історичні умови, за яких формувалася шиїтська течія ісламу, та події Ісламської революції в Ірані 1979 року та ірано-іракської війни 1980–1988 рр., коли Іран зіткнувся з Іраком та використанням хімічної зброї сам на сам. Той факт, що не було міжнародної реакції на використання Іраком хімічної зброї, посилив відчуття ізоляції Ірану. Цей досвід, безумовно, відпечатався в іранській національній психіці та викликав ще більш глибоку недовіру до міжнародних договорів про контроль над озброєннями. Відносини США та Ірану вкрай напружені та нестабільні, залежать від Адміністрації США та політичної ситуації в Ірані, адже Іран традиційно маневрує між радикальними консерваторами та більш поміркованими політиками. Вибори США 2020 та вибори в Ірані 2021 р. стануть важливим етапом подальшого розвитку відносин та визначать долю Спільного всеосяжного плану дій (СВПД). У статті досліджується, наскільки теоретичні міркування прихильників теорій неореалізму та неоліберального інституціоналізму знайшли відображення у практичній ядерній політиці Ірану, і який вплив ці дві теорії можуть мати на подальше формування ядерної стратегії іранського керівництва в майбутньому.

The U.S. policy on Iran in 1960 – 70s of the XX century, which was implemented within the framework of the Twin Pillars concept under the Nixon Doctrine, is studied in the article. Much attention is paid to the foreign policy vector of President R. Nixon in the Near and Middle East and in Iran in particular. U.S. policy in the 1960s and 1970s has turned Iran into an active player in the Gulf region, modernizing its armed forces, contributing to economic growth and political independence. The implementation of the Twin pillars policy in the framework of the Nixon Doctrine turned the Islamic Republic in the American protectorate in the Near and Middle East. Obvious benefits at the time of bilateral relations were very noticeable to the United States because Iran had the ability and desire to play a guardian role in the region and friendly relations between the two countries had a positive history of relationships. The author also notes the main shortcomings of the policy that contributed to the confrontation of the two countries after the Islamic Revolution of 1979. ; В статье проведено исследование политики США в отношении Ирана в 1960 – 70-х гг., которая проводилась согласно концепции «двух столбов» в рамках Доктрины Никсона. Значительное внимание уделяется внешнеполитическому курс президента Р. Никсона на Ближнем и Среднем Востоке и в отношении Ирана в частности. Политика США в 1960 – 70-х гг. ХХ века превратила Иран в активного игрока в регионе Персидского залива, модернизировав его вооруженные силы, способствуя экономическому росту и политической самостоятельности. Введение концепции «двух опор» в рамках реализации Доктрины Никсона превратили Исламскую республику в американский протекторат на Среднем и Ближнем Востоке. Очевидные выгоды в то время от двусторонних отношений были очень ощутимыми для Соединенных Штатов, поскольку Иран имел возможность и желание сыграть такую роль в регионе, а дружеские связи между странами имели положительную историю отношений. Автор также отмечает недостатки политики США, что способствовали конфронтации двух стран после Исламской революции 1979 г. ; У статті здійснено дослідження політики США щодо Ірану у 1960 – 70-х рр., яка реалізовувалась згідно концепції «двох опор» у рамках Доктрини Ніксона. Значна увага приділяється зовнішньополітичному курсу президента Р. Ніксона на Близькому та Середньому Сході та щодо Ірану, зокрема. Політика США у 1960 – 70-х рр. ХХ ст. перетворила Іран в активного гравця в регіоні Перської затоки, модернізувавши його збройні сили, сприяючи економічному зростанню та політичній самостійності.Запровадження концепції «двох опор» у рамках реалізації Доктрини Ніксона перетворили Ісламську республіку в американський протекторат на Середньому та Близькому Сході. Очевидні вигоди в той час від двосторонніх відносин були дуже відчутними для Сполучених Штатів, оскільки Іран мав можливість і бажання відіграти таку роль в регіоні, а дружні зв'язки між країнами мали позитивну історію відносин. Автор також відзначає недоліки політики, які сприяли конфронтації двох країн після Ісламської революції 1979 року.

The U.S. policy on Iran in 1960 – 70s of the XX century, which was implemented within the framework of the Twin Pillars concept under the Nixon Doctrine, is studied in the article. Much attention is paid to the foreign policy vector of President R. Nixon in the Near and Middle East and in Iran in particular. U.S. policy in the 1960s and 1970s has turned Iran into an active player in the Gulf region, modernizing its armed forces, contributing to economic growth and political independence. The implementation of the Twin pillars policy in the framework of the Nixon Doctrine turned the Islamic Republic in the American protectorate in the Near and Middle East. Obvious benefits at the time of bilateral relations were very noticeable to the United States because Iran had the ability and desire to play a guardian role in the region and friendly relations between the two countries had a positive history of relationships. The author also notes the main shortcomings of the policy that contributed to the confrontation of the two countries after the Islamic Revolution of 1979. ; В статье проведено исследование политики США в отношении Ирана в 1960 – 70-х гг., которая проводилась согласно концепции «двух столбов» в рамках Доктрины Никсона. Значительное внимание уделяется внешнеполитическому курс президента Р. Никсона на Ближнем и Среднем Востоке и в отношении Ирана в частности. Политика США в 1960 – 70-х гг. ХХ века превратила Иран в активного игрока в регионе Персидского залива, модернизировав его вооруженные силы, способствуя экономическому росту и политической самостоятельности. Введение концепции «двух опор» в рамках реализации Доктрины Никсона превратили Исламскую республику в американский протекторат на Среднем и Ближнем Востоке. Очевидные выгоды в то время от двусторонних отношений были очень ощутимыми для Соединенных Штатов, поскольку Иран имел возможность и желание сыграть такую роль в регионе, а дружеские связи между странами имели положительную историю отношений. Автор также отмечает недостатки политики США, что способствовали конфронтации двух стран после Исламской революции 1979 г. ; У статті здійснено дослідження політики США щодо Ірану у 1960 – 70-х рр., яка реалізовувалась згідно концепції «двох опор» у рамках Доктрини Ніксона. Значна увага приділяється зовнішньополітичному курсу президента Р. Ніксона на Близькому та Середньому Сході та щодо Ірану, зокрема. Політика США у 1960 – 70-х рр. ХХ ст. перетворила Іран в активного гравця в регіоні Перської затоки, модернізувавши його збройні сили, сприяючи економічному зростанню та політичній самостійності.Запровадження концепції «двох опор» у рамках реалізації Доктрини Ніксона перетворили Ісламську республіку в американський протекторат на Середньому та Близькому Сході. Очевидні вигоди в той час від двосторонніх відносин були дуже відчутними для Сполучених Штатів, оскільки Іран мав можливість і бажання відіграти таку роль в регіоні, а дружні зв'язки між країнами мали позитивну історію відносин. Автор також відзначає недоліки політики, які сприяли конфронтації двох країн після Ісламської революції 1979 року.

The circumstances of Iran's withdrawal from the nuclear deal or the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA), which was signed between Iran and the six great powers in 2015, were considered. It is indicated that the US withdrawal from the JCPOA in 2018 and US economic sanctions against Iran were the main reasons for Tehran's phased withdrawal from the nuclear deal. It was noted that the assassinations of two well-known Iranian figures at the beginning and at the end of 2020 – General Qasem Soleimani and nuclear physicist Mohsen Fakhrizadeh provoked Iran to completely abandon the provisions of the JCPOA and to radicalize its nuclear policy. The implications of Iran's gradual withdrawal from the nuclear deal for the security of Euro-Atlantic structures are analyzed. It has been proven that the risks associated with the development of the Iranian nuclear program were relatively insignificant during 2019. However, these risks began to increase in 2020 and especially at the beginning of 2021. The circumstances of Iran's decision on possible increasing the uranium enrichment level to 20% and on the probable limiting the access to Iranian nuclear facilities for international inspectors were considered. It is analyzed whether such a decision of Iran can bring this country closer to obtaining nuclear weapons. It is concluded that, most likely, despite the technical capabilities, Iran will not make a political decision to produce an atomic bomb in the near future to avoid its complete isolation. Therefore, the potential nuclear conflict with Iran does not yet threaten to Euro-Atlantic security. Differences in attitudes towards the Iranian nuclear program between the United States and its European NATO allies during Donald Trump's presidency are traced. The prospects for a change in the American position toward Iran during Joseph Biden's presidency are assessed. The article analyzes the difficulties that the United States and its allies may face in the course of negotiations with Iran during the presidency of J. Biden. It is indicated that the influential conservative elements in Iran may delay Iran's return to the nuclear deal in order to bargain for better conditions. It is concluded that the United States and its allies should respond to possible Iranian provocations by economic sanctions rather than by forceful actions, which could lead to an escalation that is dangerous for the Euro-Atlantic security. ; Розглянуто обставини виходу Ірану з ядерної угоди або Спільного всебічного плану дій (СВПД), який був підписаний між Іраном та шістьма великими державами у 2015 р. Вказано, що вихід США з СВПД у 2018 році та запровадження ними економічних санкцій проти Ірану стали головними причинами початку поетапного виходу Тегерану з ядерної угоди. Відзначено, що убивства двох відомих іранських діячів на початку та наприкінці 2020 р. – генерала Касема Солеймані та ядерного фізика Мохсена Фахрізаде спровокували Іран на остаточний відхід від положень СВПД і на радикалізацію його ядерної політики. Проаналізовано наслідки поступового виходу Ірану з ядерної угоди для безпеки євроатлантичних структур. Доведено, що ризики, пов'язані з розвитком іранської ядерної програми, були порівняно незначними упродовж 2019 р., однак почали зростати у 2020 р. і особливо на початку 2021 р. Розглянуто обставини прийняття Іраном рішення про можливе доведення рівня збагачення урану до 20% і про ймовірне обмеження доступу міжнародних інспекторів на іранські ядерні об'єкти. Проаналізовано, наскільки таке рішення Ірану може наблизити цю країну до набуття ядерної зброї і зроблено висновок, що, скоріше за все, попри наявність технічної можливості, Іран не буде найближчим часом приймати політичне рішення про розробку атомної бомби, аби не опинитись у цілковитій ізоляції. Тому ядерний конфлікт з Іраном поки не загрожує євроатлантичній безпеці. Простежено відмінності у відношенні до іранської ядерної програми між США та їхніми європейськими союзниками по НАТО у період президентства Дональда Трампа. Здійснено оцінку перспектив зміни американської позиції щодо Ірану внаслідок приходу до влади у Вашингтоні адміністрації новообраного президента Джозефа Байдена. Проаналізовано труднощі, з якими США та їхні союзники можуть зіткнутися у процесі переговорів з Іраном за часів президентства Дж.Байдена. Вказано, що впливові в Ірані консервативні елементи можуть затягувати з поверненням Ірану до ядерної угоди з метою виторгувати для себе кращі умови. Зроблено висновок, що на ймовірні провокації з боку Ірану США та їхні союзникам слід реагувати економічними санкціями, а не силовими акціями, які можуть призвести до небезпечної для євроатлантичної безпеки збройної ескалації.

This is an attempt to analyse contemporary balance in the Middle East region. The main aspects of the formation of its new landscape are the change of the model of «US presence» in the region. Geopolitical competition between global and regional power centres – US, Russia, Iran, Turkey, Saudi Arabia and Israel that leads to new division lines between regional actors to the creation of new alliances and blocks.The D. Trump's decision to remove American troops from Syria became the manifestation of change of the US role in the Middle East region that would have serious geo-political consequences.US are trying to mobilise it allies in the region into anti-Iran coalition with the help of such military-political project as Middle East Alliance. One can see complete approaching of the position of Israel and the number of Arab Gulf countries, but this process faces the unsettled Palestinian problem and Arab public opinion. The Warsaw ministry Middle East conference became a new US attempt to strengthen anti-Iran coalition and to close Israel with the Arab World. ; Аналізується сучасний геополітичний баланс у Близькосхідному регіоні. Головними чинниками формування його нового ландшафту є зміна моделі присутності в регіоні Сполучених Штатів, геополітичне суперництво між глобальними та регіональними центрами сили – США, Росією, Іраном, Туреччиною, Саудівською Аравією та Ізраїлем, що призводить до нового водорозділу між регіональними акторами і до створення нових альянсів і блоків. Проявом такої зміни ролі США у Близькосхідному регіоні стало рішення Д. Трампа про вихід американських військ із Сирії, що матиме серйозні геополітичні наслідки.США намагаються мобілізувати своїх союзників у регіоні в антиіранську коаліцію за допомогою такого воєнно-політичного проекту, як Близькосхідний стратегічний альянс (Middle East Strategic Alliance). Відбувається певне зближення позицій Ізраїлю та низки арабських країн Затоки, однак цей процес натикається на невирішеність палестинської проблеми та арабську громадську думку. Варшавська міністерська конференція з питання Близького Сходу стала черговою спробою США зміцнити антиіранську коаліцію та зблизити Ізраїль з арабським світом.

The impact of changes in the geopolitical landscape at the global and regional levels on the development and transformation of such an important region of the Arab world as the Persian Gulf is analyzed. It is noted that the transformation processes of this region were primarily influenced by the US intervention in Iraq in 2003 and the "Arab spring" of 2010-2011. Over the past two decades, Iran has become the main rival of the Arab countries of the Persian Gulf. The tough and uncompromising confrontation with Iran mainly determines the peculiarities and aspirations of the foreign policy of these countries, the development of their integration formats and the emergence of new alliances. It isindicated that under the influence of the events of the "Arab spring" and the need to confront Iran, a "revolution from above" is unfolding in the Arab countries of the Persian Gulf today, and large-scale reforms have begun. The prospects for creating a new military-political project "Middle East Strategic Alliance", the possibilities and risks of normalizing relations between the Arab countries of the Persian Gulf and Israel are analyzed ; Проаналізовано вплив змін геополітичного ландшафту на глобальному та регіональному рівнях на розвиток та трансформацію такого важливого регіону арабського світу як Перська затока. Визначено, що на трансформаційні процеси в першу чергу вплинула інтервенція США до Іраку 2003 р. та «арабська весна» 2010-2011 рр. Протягом останніх двох десятиліть головним суперником арабських країн Перської затоки став Іран. Жорстке і безкомпромісне протиборство з Іраном головним чином визначає особливості та спрямованість зовнішньополітичного курсу цих країн, розвиток їх інтеграційних форматів та появу нових альянсів. Підкреслено, що під впливом подій «арабської весни» та необхідності протистояння Ірану, в арабських країнах Перської затоки нині розгортається «революція зверху», почалися широкомасштабні реформи. Проаналізовано перспективи створення нового воєннополітичного проекту «близькосхідний стратегічний альянс», можливості та ризики нормалізації відносин арабських країн Перської затоки з Ізраїлем.

The study considers problems and prospects of cooperation between the United States, the European Union, and Israel in resolving the Iranian nuclear issue.The article's objective is to analyze the policy of Israel, the United States and the EU regarding the Iranian nuclear issue and explore prospects for cooperation of these three actors of international relations in dealing with Iran's nuclear program.The study applied the research method of content analysis, system analysis, and comparative analysis. The article reveals that the Israelian policy toward Iran did not change during last two decades because Jerusalem negatively assesses the Iranian nuclear activities and expresses its readiness to use force to stop Iran's nuclear weapons program. The article states that both the United States and European Union sometimes had to convince Israel to avoid the open military confrontation with Iran. The study also discovers that the European Union's position toward Iran differs from Israel's approach because unlike the Jewish state, the European leaders are ready to make concessions to Iran in the nuclear field. The article reminds that the US position toward the Iranian nuclear program changed several times during last two decades. The article compares the Iran policy of different US presidential administrations and states that presidents GeorgeW.Bush and Donald Trump mostly shared Israel's position toward the Iranian nuclear policy while presidents Barak Obama and Joe Biden supported the European approach toward negotiations with Iran. However, despite Joe Biden's efforts to restore the nuclear deal with Iran or Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA), which is criticized by Jerusalem, the United States continued its cooperation with Israel in deterring the Iranian threats. The article discusses the relevant problem of developing a common approach toward the Iranian nuclear issue and is practically useful because it can help the policy makers and analysts to understand the current positions of Israel, the United States, and the European Union toward Iran's nuclear program and define the prospects of their cooperation in dealing with this international problem.The study concludes that the EU is not actively involved into the US-Israeli cooperation to deal with the Iranian threats but the EU countries host the US antiballistic missiles systems that are aimed to deter the potential Iran's attack. The article supposes that in the near future Israel, the United States and the European Union may have to unite their efforts to exert pressure on the conservative leaders of Iran who do not demonstrate their readiness to make significant concessions in the nuclear field. ; У статті розглянута взаємодія між Ізраїлем, Європейським Союзом та Сполученими Штатами Америки щодо вирішення проблеми розвитку ядерної програми Ірану. У статті відзначено, що її метою є проаналізувати політику Ізраїлю, США та ЄС щодо вирішення проблеми іранської ядерної програми. У роботі були застосовані дослідницькі методи контент-аналізу, системного аналізу та компаративістського аналізу. У статті відзначено, що США та ЄС відіграють важливу роль у міжнародних зусиллях щодо дипломатичного вирішення проблеми іранської ядерної програми, але водночас Вашингтону та Брюсселю доводиться враховувати позицію Єрусалиму щодо ядерної політики Тегерану, оскільки від єврейської держави багато в чому залежить мир у близькосхідному регіоні. У статті здійснено порівняльний аналіз позицій Ізраїлю, США та ЄС щодо іранської ядерної програми та простежена еволюція політики Єрусалиму, Вашингтону та Брюсселю щодо ядерної політики Тегерану. Зроблено висновок, що позиція Ізраїлю щодо іранської ядерної програми фактично не змінювалася упродовж останніх двох десятиліть, у той час як позиції США та ЄС дещо видозмінювалися, що не завжди знаходило схвалення у Єрусалимі. У статті зроблено припущення про те, що в майбутньому повне зближення позицій Вашингтону, Брюсселю та Єрусалиму відбудеться лише в тому випадку, якщо Іран продовжить безконтрольне нарощування своєї ядерної програми і відмовлятиметься від поступок у ядерних питаннях. ; У статті розглянута взаємодія між Ізраїлем, Європейським Союзом та Сполученими Штатами Америки щодо вирішення проблеми розвитку ядерної програми Ірану. У статті відзначено, що її метою є проаналізувати політику Ізраїлю, США та ЄС щодо вирішення проблеми іранської ядерної програми. У роботі були застосовані дослідницькі методи контент-аналізу, системного аналізу та компаративістського аналізу. У статті відзначено, що США та ЄС відіграють важливу роль у міжнародних зусиллях щодо дипломатичного вирішення проблеми іранської ядерної програми, але водночас Вашингтону та Брюсселю доводиться враховувати позицію Єрусалиму щодо ядерної політики Тегерану, оскільки від єврейської держави багато в чому залежить мир у близькосхідному регіоні. У статті здійснено порівняльний аналіз позицій Ізраїлю, США та ЄС щодо іранської ядерної програми та простежена еволюція політики Єрусалиму, Вашингтону та Брюсселю щодо ядерної політики Тегерану. Зроблено висновок, що позиція Ізраїлю щодо іранської ядерної програми фактично не змінювалася упродовж останніх двох десятиліть, у той час як позиції США та ЄС дещо видозмінювалися, що не завжди знаходило схвалення у Єрусалимі. У статті зроблено припущення про те, що в майбутньому повне зближення позицій Вашингтону, Брюсселю та Єрусалиму відбудеться лише в тому випадку, якщо Іран продовжить безконтрольне нарощування своєї ядерної програми і відмовлятиметься від поступок у ядерних питаннях.

The article examines strategic culture as phenomenon which impacts on states' nuclear policy. This impact is examined in the article within the framework of Iranian nuclear policy. The article analyzes cultural, historical and mental factors which form strategic culture of Iran and influence on political decision making related to the development of Iranian nuclear program. Basing on the analysis of strategic culture of Iran the article makes prognosis on the future development of Iranian nuclear program. ; В статье рассматривается феномен стратегической культуры как явления, которое влияет на ядерную политику государств, в контексте ядерной программы Ирана. В статье анализируются культурные, исторические и ментальные факторы, которые формируют стратегическую культуру Ирана и влияют на принятие политических решений, касающихся развития иранской ядерной программы. На основе анализа иранской стратегической культуры в статье осуществляется прогноз дальнейшего развития ядерной программы Ирана. ; У статті розглядається феномен стратегічної культури як явища, яке впливає на ядерну політику держав, у контексті ядерної програми Ірану. У статті аналізуються культурні, історичні та ментальні фактори, які формуютьстратегічну культуру Ірану і впливають на прийняття політичних рішень,що стосуються розвитку іранської ядерної програми. На основі аналізуіранської стратегічної культури у статті здійснюється прогноз щодо подальшого розвитку ядерної програми Ірану.

It is proven in the paper that the chosen topic is relevant due to the impact of China and the EU on the negotiations about the regulation of the Iranian nuclear program's issue. In the article, it is done a comparative analysis of the policy of the EU and China regarding the regulation of the Iranian nuclear program's problem. It is also mentioned in the paper that since the time of the US presidential administration of Donald Trump, the EU and China have been seen as valuable actors in resolving the Iranian nuclear program's issue. For this reason, the main purpose of the work is a review of the influence that China's and EU's policies regarding the development of the nuclear program of the Islamic Republic of Iran (IRI) exert on European security. The history of China-Iran relations in the nuclear sphere and the important role of China in the development of the Iranian nuclear program is mentioned in the paper. It is also noted that the fact that the EU countries are partners or allies of the United States, which is the main rival of the IRI, has complicated the dialogue between the European Union and Iran. It is shown in the paper that during Mahmud Ahmadinejad's presidency, the Iranian nuclear program was not controlled by the international community, and because of that China supported sanctions of the UN Security Council against Iran. As it is mentioned in the article, until the end of the 2000s, the EU, as well as the People's Republic of China (PRC), did not support the US policy toward Iran. The Iranian-Chinese relations in the nuclear field were studied. It is mentioned that despite the fact that China is interested in exporting Iranian energy resources, Beijing will never accept Iran's possession of nuclear weapons. It is assumed that the fact that China does not support the nuclear weapons status of Iran gives it the opportunity to cooperate with the EU in case Iran decides to acquire nuclear weapons. It is noticed that China had a major impact on the negotiations related to signing the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA), i. e. the nuclear agreement with Iran. The further actions of the EU and the PRC after the dissolution of the JCPOA are mentioned in the paper. The scenarios of further development of the situation around the Iranian nuclear program were reviewed. As a result of the research, it is concluded that China and the EU have played a significant role in achieving the JCPOA and conducting diplomatic negotiations with Iran. The strengthening of Beijing's role as a key partner of Teheran and the decrease of the EU's impact on Iran's foreign policy were mentioned in the paper. ; В статье было доказано, что актуальность выбранной темы обусловлена значительным влиянием Китая и ЕС на переговоры касательно урегулирования проблемы иранской ядерной программы. В статье был применен сравнительный анализ политики ЕС и КНР по урегулированию проблемы иранской ядерной программы. В работе также отмечается, что со времен правления в США президентской администрации Дональда Трампа ЕС и КНР рассматриваются как важные акторы в урегулировании проблемы ядерной программы Ирана. Именно поэтому основной целью работы является оценка влияния на европейскую безопасность политики Китая и ЕС по развитию ядерной программы Исламской Республики Иран (ИРИ). В статье упомянута история взаимоотношений КНР и Ирана в ядерной сфере и обозначена важная роль Китая в развитии иранской ядерной программы. Также отмечено, что из-за того, что страны ЕС являются партнерами или союзниками США, которые считаются главным соперником ИРИ, усложнило диалог между Евросоюзом и Ираном. В статье показано, что во времена президентства Махмуда Ахмадинежада ядерная программа ИРИ не была контролируема международным сообществом, что и подтолкнуло Китай поддержать санкции Совета Безопасности ООН против Ирана. В статье также отмечено, что ЕС до конца 2000-х, так же как и КНР, без энтузиазма относился к политике США, направленной против Ирана. Были исследованы ирано-китайские отношения в ядерной сфере. Обозначено, что несмотря на то, что КНР заинтересована в экспорте иранских энергоресурсов, Пекин уже не будет мириться с наличием ядерного оружия в руках Ирана. Сделано предположение, что тот факт, что Китай выступает против ядерного статуса ИРИ, дает ему возможность наладить сотрудничество с ЕС в случае, если Иран решит приобрести ядерное оружие. Отмечено, что КНР имела важное значение в переговорах касательно подписания Совместного всеобъемлющего плана действий (СВПД) то есть ядерного соглашения с Ираном. В статье упомянуты дальнейшие действия ЕС и КНР после расторжения СВПД, рассмотрены перспективы дальнейшего развития ситуации вокруг иранской ядерной программы. В результате исследования был сделан вывод о том, что Китай и ЕС сыграли важную роль в достижении СВПД и проведении дипломатических переговоров с Ираном. В статье отмечено усиление роли Пекина как ключевого партнера Тегерана и уменьшение влияния ЕС на внешнюю политику Ирана. ; У статті було доведено, що актуальність обраної теми зумовлена значним впливом Китаю та ЄС на переговори щодо врегулювання проблеми іранської ядерної програми. У статті здійснено порівняльний аналіз політики ЄС та КНР щодо врегулювання проблеми іранської ядерної програми. У роботі також зазначено, що з часів правління в США президентської адміністрації Дональда Трампа ЄС і КНР розглядаються як важливі актори у врегулюванні проблеми ядерної програми Ірану. Саме тому основною метою роботи є оцінка впливу на європейську безпеку політики Китаю і ЄС щодо розвитку ядерної програми Ісламської Республіки Іран (ІРІ). У статті згадано історію взаємин КНР і Ірану в ядерній сфері та відзначено важливу роль Китаю в розвитку іранської ядерної програми. Також зазначено, що той факт, що країни ЄС є партнерами або союзниками США, які є головним суперником ІРІ, ускладнив діалог між Євросоюзом та Іраном. У статті показано, що за часів президентства Махмуда Ахмадинеджадуд ядерна програма ІРІ не була контрольована міжнародною спільнотою, що і підштовхнуло Китай підтримати санкції Ради Безпеки ООН проти Ірану. У статті також зазначено, що ЄС до кінця 2000-х, так само як і КНР, без ентузіазму ставився до політики США, спрямованої проти Ірану. Були досліджені ірано-китайські взаємини у ядерній сфері. Відзначено, що незважаючи на те, що КНР зацікавлена в експорті іранських енергоресурсів, Пекін уже не буде миритися з наявністю ядерної зброї в руках Ірану. Зроблено пpипущення, що той факт, що Китай виступає проти ядерного статусу ІРІ, дає йому можливість налагодити співпрацю з ЄС у випадку, якщо Іран вирішить набути ядерну зброю. Відзначено, що КНР мала важливе значення у переговорах щодо підписання Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) тобто ядерної угоди з Іраном. У статті згадані подальші дії ЄС і КНР після розірвання СВПД. Розглянуті перспективи подальшого розвитку ситуації довкола іранської ядерної програми. У результаті дослідження було зроблено висновок про те, що Китай і ЄС зіграли важливу роль у досягненні СВПД та проведенні дипломатичних переговорів з Іраном. У статті відзначено посилення ролі Пекіна як ключового партнера Тегерану та зменшення впливу ЄС на зовнішню політику Ірану.

The problem of conflict in Yemen as an element of the proxy war between Saudi Arabia and Iran is considered. As a result of factors of a different nature, the usual religious confrontation between the two great faiths of Islam, has turned into a regional conflict, in which the interests of the plurality of states-leaders are mixed. The chronology of the events of the emergence of the confessional internal conflict into the regional is given. The interest and secret role played in the conflict between Saudi Arabia, the United States, Iran, the United Arab Emirates, and Israel have been analyzed. It is noted that the intervention of the coalition of states led by Saudi Arabia in the Yemen conflict is a manifestation of ambitions regarding the establishment of the regional leadership of the latter. It has been established that Yemen today has become a platform for expanding influence not only for Iran and Saudi Arabia, but for other advanced states at the expense of important shipping routes. It is noted that the coast of Yemen is a strategically advantageous area, where the exit from the Gulf of Aden is further in the Red Sea and the Suez Canal. This passage flows through the "gates of tears" (Bab al-Mandebi Strait), and Iran is interested in having an outpost in such an important sea corridor. It was found that the main consequence of the coalition's intervention was to strengthen the "world-recognized" government of Yemen. It is alleged that the escalation of the conflict in Yemen may be related to the so-called "New Middle East" project - the arc of instability in the designated region. An attempt was made to study the connection between events and players in the region using the game theory. Key words: proxy war, conflict, Middle East, geopolitical goals, political Islam, Islamic denominations, Cold War. ; Розглянуто проблему конфлікту в Ємені, як елемента проксі-війни між Саудівською Аравією та Іраном. В результаті чинників різного характеру, звичайне релігійне протистояння двох великих конфесій ісламу, переросло в регіональний конфлікт, в якому замішані інтереси множин держав-лідерів. Наведено хронологію подій переростання конфесійного внутрішнього конфлікту в регіональний. Проаналізовано зацікавленість і таємна роль в конфлікті Саудівської Аравії, США, Ірану, Об'єднаних Арабських Еміратів, а також Ізраїлю. Встановлено, що Ємен сьогодні став майданчиком для розширення впливу не тільки для Ірану і Саудівської Аравії, а й для інших передових держав за рахунок важливих судноплавних маршрутів. Зроблено спробу вивчення зв'язку між подіями і гравцями в регіоні з використанням теорії ігор. Ключові слова: проксі-війна, конфлікт, Близький Схід, геополітичні цілі, політичний іслам, ісламські конфесії, холодна війна. Рассмотрена проблема конфликта в Йемене, как элемент прокси-войны между Саудовской Аравией и Ираном. В результате факторов различного характера, обычное религиозное противостояние двух крупных конфессий ислама, переросло в региональный конфликт, в котором замешаны интересы множеств государств-лидеров. Приведена хронология событий перерастания конфессионального внутреннего конфликта в региональный. Проанализирована заинтересованность и тайная роль в конфликте Саудовской Аравии, США, Ирана, Объединённых Арабских Эмиратов, а также Израиля. Установлено, что Йемен сегодня стал площадкой для расширения влияния не только для Ирана и Саудовской Аравии, но и для других передовых государств за счет важных судоходных маршрутов. Сделана попытка изучения связи между событиями и игроками в регионе с использованием теории игр. Ключевые слова: прокси-война, конфликт, Ближний Восток, геополитические цели, политический ислам, исламские конфессии, холодная война.The problem of conflict in Yemen as an element of the proxy war between Saudi Arabia and Iran is considered. As a result of factors of a different nature, the usual religious confrontation between the two great faiths of Islam, has turned into a regional conflict, in which the interests of the plurality of states-leaders are mixed. The chronology of the events of the emergence of the confessional internal conflict into the regional is given. The interest and secret role played in the conflict between Saudi Arabia, the United States, Iran, the United Arab Emirates, and Israel have been analyzed. It is noted that the intervention of the coalition of states led by Saudi Arabia in the Yemen conflict is a manifestation of ambitions regarding the establishment of the regional leadership of the latter. It has been established that Yemen today has become a platform for expanding influence not only for Iran and Saudi Arabia, but for other advanced states at the expense of important shipping routes. It is noted that the coast of Yemen is a strategically advantageous area, where the exit from the Gulf of Aden is further in the Red Sea and the Suez Canal. This passage flows through the "gates of tears" (Bab al-Mandebi Strait), and Iran is interested in having an outpost in such an important sea corridor. It was found that the main consequence of the coalition's intervention was to strengthen the "world-recognized" government of Yemen. It is alleged that the escalation of the conflict in Yemen may be related to the so-called "New Middle East" project - the arc of instability in the designated region. An attempt was made to study the connection between events and players in the region using the game theory. Key words: proxy war, conflict, Middle East, geopolitical goals, political Islam, Islamic denominations, Cold War.