Suchergebnisse

The article is devoted to the actual problem in modern international relations, namely the problem of instability and the role of axiological factor. The modern globalized world is filled with numerous regional conflicts and contradictions, which are determined by opposing value orientations of multi-ethnic communities. After all, there are almost no mono-ethnic countries left. It is worth exploring, along with the causes of a significant deterioration in the situation of intercultural interaction, the ways of its stabilization. This determines the topicality of the authors' research. The authors investigate the influence of values of multi-ethnic communities as a factor of instability in international relations. The authors of the article developed a methodological approach based on synergetic theory to understanding the political instability of international relations in which the axiological factor is dominant. The main purpose of the work can be formulated as follows. First, to analyze the consequences of the struggle between the leading geopolitical players for spheres of influence, manifested in mass uncontrolled migration to the West and, at the same time, in political instability based on the incongruence of values. Secondly, to identify ways to overcome the conflictibility caused by the axiological factor. Researchers have shown the main consequences of these processes on the example of Western Europe. Among them are the the manifestation of xenophobia, the negative attitude of local residents to migrants, the growing popularity of right-wing radicalism in Europe, the surge of international terrorism and the like. The authors noted the attempts of EU political structures to resist such conflict. As a conclusion, the authors pointed out the prospects for reducing conflict through institutional work to harmonize intercultural interactions and create normal social conditions in donor countries of migration. ; Авторы исследуют влияние ценностей полиэтнических сообществ как фактора нестабильности международных отношений. Использовано методологический подход на основе синергетической теории к пониманию политической нестабильности международных отношений, в которых аксиологический фактор является доминирующим. Главная цель работы: во-первых, анализ последствий борьбы между ведущими геополитическими игроками за сферы влияния, проявляющихся в массовой неконтролируемой миграции в страны Запада, а вместе с тем – в политической нестабильности на основе неконгруэнтности ценностей; во-вторых, наметить пути преодоления конфликтности, вызванной аксиологическим фактором. Исследователи показали основные последствия этих процессов на примере Западной Европы: ксенофобию, негативное отношение местных жителей к мигрантам; рост популярности правого радикализма в Европе, всплеск международного терроризма и тому подобное. Авторы отметили попытки политических структур ЕС противостоять конфликтности. Как вывод, авторы указали перспективы снижения конфликтности через организационную работу по гармонизации межкультурного взаимодействия и создание нормальных социальных условий в странах-донорах миграции. ; Автори досліджують вплив цінностей поліетнічних спільнот як чинника нестабільності міжнародних відносин. Використано методологічний підхід на основі синергетичної теорії до розуміння політичної нестабільності міжнародних відносин, в яких аксіологічний чинник є домінуючим. Головна мета роботи: по-перше - аналіз наслідків боротьби між провідними геополітичними гравцями за сфери впливу, що спричиняє масову неконтрольовану міграцію до країн Заходу а разом з тим - політичну нестабільність на основі неконгруентності цінностей; по-друге окреслити шляхи подолання конфліктності, спричиненої аксіологічним чинником. Дослідники показали основні наслідки цих процесів на прикладі Західної Європи: ксенофобію, негативне ставлення місцевих жителів до мігрантів; зростання популярності правого радикалізму в Європі; сплеск міжнародного тероризму тощо. Автори зазначили намагання політичних структур ЄС протистояти конфліктності. Як висновок, автори вказали перспективи зниження конфліктності через організаційну роботу з гармонізації міжкультурної взаємодії та створення нормальних соціальних умов у країнах-донарах міграції.

The interaction of individuals, groups, communities, politicians and authorities interacting on cultural, ideological, geopolitical and other issues from the point of view of synergetic is explored. levels. Their interaction is based on democratic values such as democracy, public opinion, law, freedom of speech and action, competence, responsibility, human dignity, non-interference with privacy, the ability to defend and defend their own interests. All this throughout the history of building a language policy model has integrated and systematically influenced its formation and development. Synergetic component is the constructive and destructive interaction of different carriers of political ideologies, representatives of political institutions, political views of the subjects of language policy, etc., which positively or negatively influence the formation of the model. In this sense, the synergistic aspect of constructing a model of language policy is analyzed, which is to be understood as a complete model in terms of content and substance, which is formed on the basis of both constructive and destructive methodologies that link its parts to a coherent body, which is in continuous interaction. in the conditions of periodic statelessness of the Ukrainian people. It has been found out that the constructive component of constructing a model of language policy is such concepts as state independence, the only state language that fulfills a unifying role in society, the national idea, national interests, democratic values, etc., without which an effective model of language policy is built. impossible. Lack of constructing a model of language policy lack of constructive interaction, desire to understand and find a compromise of different language policy subjects, as well as – anti-Ukrainian institutions that form in the Ukrainians pro-Russian identity, linguistic-political identity, Ukrainian non-acceptance, non-Ukrainian state languages, culture, history, heroes and more. It is noted that the lack of any interaction, manipulation of the socio-political consciousness and political behavior of the community for the sake of revenge and victory, hinders the construction of a model of language policy. Synergetic is defined as a phenomenon and construct that is characterized by the kinds of interactions that lead to both the constructive renewal that took place in legally independent Ukraine in the early 1990-s and the destructive change in the language policy model that took place in the mid-1990-s. with the coming into power of pro-Russian politicians. The constructive interaction of national democrats and former communists is negatively affected, on the one hand, by their culture, consciousness and ideology, on the other, by belonging to different vectors – western or eastern. In this context, there is a lack of hostilitywarring interaction between the characters that are expressed in language-political conflicts and linguistic-political separatism, which impede the constructive model of language policy. Such destructive relations between the left-wing political forces, which in the late 1980-s, and the right-wing ones that were revived, reflected in the development and adoption of laws of Ukraine, in particular, on languages in the Ukrainian SSR, which, on the one hand, declared Ukrainian as the state language, on the other hand, blocked its constructive development and spread in the South and East of the country. This law, like all others after it, essentially laid the foundations for the construction of a dual model of language policy, which is based on the lack of political interaction between the pro-Ukrainian and pro-Russian parts of Ukrainian politics. ; Досліджується взаємодія індивідів, груп, спільнот, політиків і влади на культурному, ідеологічному, геополітичному та ін. рівнях з точки зору синергетики. Їх взаємодія ґрунтується на демократичних цінностях, якими є народовладдя, громадська думка, право, свобода слова і дій, компетентність, відповідальність, людська гідність, невтручання в особисте життя, можливість захищати та відстоювати власні інтереси. Усе це упродовж усієї історії побудови моделі мовної політики комплексно і системно впливає на її формування та розбудову. Складовою синергетики є конструктивна і деструктивна взаємодія різних носіїв політичних ідеологій, представників політичних інституцій, за політичними поглядами суб'єктів мовної політики та ін., які позитивно чи негативно впливають на формування моделі. У цьому сенсі аналізується синергетичний аспект побудови моделі мовної політики, що варто розуміти як закінчену у змістовному і сутнісному відношеннях модель, яка формується на основі як конструктивної, так і деструктивної методологіях, які зв'язують її частини у цілісний організм, який знаходиться у безперервній взаємодії в умовах періодичної бездержавності українського народу. З'ясовано, що конструктивною складовою побудови моделі мовної політики є такі концепти як державна незалежність, єдина державна мова, яка виконує у суспільстві об'єднавчу роль, національна ідея, національні інтереси, демократичні цінності та ін., без яких побудувати ефективну модель мовної політики неможливо. Гальмують побудову моделі мовної політики відсутність конструктивної взаємодії, бажання порозумітися та знайти компроміс різних за ідеологією суб'єктів мовної політики, а також – антиукраїнськи налаштовані інституції, які формують в українців проросійську самосвідомість, мовно-політичну ідентичність, неприйняття усього українського: державної незалежності, української мови, культури, історії, героїв та ін. Зазначено, що гальмує побудову моделі мовної політики також відсутність будь-якої взаємодії, маніпулювання суспільнополітичною свідомістю та політичною поведінкою спільноти заради реваншу та перемоги. Дається визначення синергетики як явища і конструкту, якому притаманні такі види взаємодій, які ведуть як до конструктивного оновлення, що відбулося у юридично незалежній Україні на початку 1990-х років, так і – деструктивної зміни моделі мовної політики, яка відбулася у середині 90 – х рр. з приходом до влади проросійськи налаштованих політиків. На конструктивну взаємодію національних демократів і колишніх комуністів негативно впливає, з одного боку, їх культура, свідомість та ідеологія, з іншого, приналежність до різних векторів – західного чи східного. У цьому контексті перемагає відсутність взаємодії, що змінюється ворожнечею, війною символів, які виражаються у мовно-політичних конфліктах та мовно-політичному сепаратизмі, які перешкоджають конструктивно розбудовувати модель мовної політики. Такі деструктивні стосунки «лівих» політичних сил, які у кінці 1980-х рр. відживали, і «правих», які відроджувалися, відобразилися на розробці та ухваленні законів України, зокрема, «Про мови в Українській РСР», який, з одного боку, проголосив українську мову державною, з іншого, заблокував її конструктивний розвиток та поширення на Півдні і Сході країни. Цей закон, як і усі інші після нього, по суті, заклав підвалини для побудови подвійної моделі мовної політики, яка базується на відсутності політичної взаємодії проукраїнськи і проросійськи налаштованих частин українського політикуму.

The interaction of individuals, groups, communities, politicians and authorities interacting on cultural, ideological, geopolitical and other issues from the point of view of synergetic is explored. levels. Their interaction is based on democratic values such as democracy, public opinion, law, freedom of speech and action, competence, responsibility, human dignity, non-interference with privacy, the ability to defend and defend their own interests. All this throughout the history of building a language policy model has integrated and systematically influenced its formation and development. Synergetic component is the constructive and destructive interaction of different carriers of political ideologies, representatives of political institutions, political views of the subjects of language policy, etc., which positively or negatively influence the formation of the model. In this sense, the synergistic aspect of constructing a model of language policy is analyzed, which is to be understood as a complete model in terms of content and substance, which is formed on the basis of both constructive and destructive methodologies that link its parts to a coherent body, which is in continuous interaction. in the conditions of periodic statelessness of the Ukrainian people. It has been found out that the constructive component of constructing a model of language policy is such concepts as state independence, the only state language that fulfills a unifying role in society, the national idea, national interests, democratic values, etc., without which an effective model of language policy is built. impossible. Lack of constructing a model of language policy lack of constructive interaction, desire to understand and find a compromise of different language policy subjects, as well as – anti-Ukrainian institutions that form in the Ukrainians pro-Russian identity, linguistic-political identity, Ukrainian non-acceptance, non-Ukrainian state languages, culture, history, heroes and more. It is noted that the lack of any interaction, manipulation of the socio-political consciousness and political behavior of the community for the sake of revenge and victory, hinders the construction of a model of language policy. Synergetic is defined as a phenomenon and construct that is characterized by the kinds of interactions that lead to both the constructive renewal that took place in legally independent Ukraine in the early 1990-s and the destructive change in the language policy model that took place in the mid-1990-s. with the coming into power of pro-Russian politicians. The constructive interaction of national democrats and former communists is negatively affected, on the one hand, by their culture, consciousness and ideology, on the other, by belonging to different vectors – western or eastern. In this context, there is a lack of hostilitywarring interaction between the characters that are expressed in language-political conflicts and linguistic-political separatism, which impede the constructive model of language policy. Such destructive relations between the left-wing political forces, which in the late 1980-s, and the right-wing ones that were revived, reflected in the development and adoption of laws of Ukraine, in particular, on languages in the Ukrainian SSR, which, on the one hand, declared Ukrainian as the state language, on the other hand, blocked its constructive development and spread in the South and East of the country. This law, like all others after it, essentially laid the foundations for the construction of a dual model of language policy, which is based on the lack of political interaction between the pro-Ukrainian and pro-Russian parts of Ukrainian politics. ; Досліджується взаємодія індивідів, груп, спільнот, політиків і влади на культурному, ідеологічному, геополітичному та ін. рівнях з точки зору синергетики. Їх взаємодія ґрунтується на демократичних цінностях, якими є народовладдя, громадська думка, право, свобода слова і дій, компетентність, відповідальність, людська гідність, невтручання в особисте життя, можливість захищати та відстоювати власні інтереси. Усе це упродовж усієї історії побудови моделі мовної політики комплексно і системно впливає на її формування та розбудову. Складовою синергетики є конструктивна і деструктивна взаємодія різних носіїв політичних ідеологій, представників політичних інституцій, за політичними поглядами суб'єктів мовної політики та ін., які позитивно чи негативно впливають на формування моделі. У цьому сенсі аналізується синергетичний аспект побудови моделі мовної політики, що варто розуміти як закінчену у змістовному і сутнісному відношеннях модель, яка формується на основі як конструктивної, так і деструктивної методологіях, які зв'язують її частини у цілісний організм, який знаходиться у безперервній взаємодії в умовах періодичної бездержавності українського народу. З'ясовано, що конструктивною складовою побудови моделі мовної політики є такі концепти як державна незалежність, єдина державна мова, яка виконує у суспільстві об'єднавчу роль, національна ідея, національні інтереси, демократичні цінності та ін., без яких побудувати ефективну модель мовної політики неможливо. Гальмують побудову моделі мовної політики відсутність конструктивної взаємодії, бажання порозумітися та знайти компроміс різних за ідеологією суб'єктів мовної політики, а також – антиукраїнськи налаштовані інституції, які формують в українців проросійську самосвідомість, мовно-політичну ідентичність, неприйняття усього українського: державної незалежності, української мови, культури, історії, героїв та ін. Зазначено, що гальмує побудову моделі мовної політики також відсутність будь-якої взаємодії, маніпулювання суспільнополітичною свідомістю та політичною поведінкою спільноти заради реваншу та перемоги. Дається визначення синергетики як явища і конструкту, якому притаманні такі види взаємодій, які ведуть як до конструктивного оновлення, що відбулося у юридично незалежній Україні на початку 1990-х років, так і – деструктивної зміни моделі мовної політики, яка відбулася у середині 90 – х рр. з приходом до влади проросійськи налаштованих політиків. На конструктивну взаємодію національних демократів і колишніх комуністів негативно впливає, з одного боку, їх культура, свідомість та ідеологія, з іншого, приналежність до різних векторів – західного чи східного. У цьому контексті перемагає відсутність взаємодії, що змінюється ворожнечею, війною символів, які виражаються у мовно-політичних конфліктах та мовно-політичному сепаратизмі, які перешкоджають конструктивно розбудовувати модель мовної політики. Такі деструктивні стосунки «лівих» політичних сил, які у кінці 1980-х рр. відживали, і «правих», які відроджувалися, відобразилися на розробці та ухваленні законів України, зокрема, «Про мови в Українській РСР», який, з одного боку, проголосив українську мову державною, з іншого, заблокував її конструктивний розвиток та поширення на Півдні і Сході країни. Цей закон, як і усі інші після нього, по суті, заклав підвалини для побудови подвійної моделі мовної політики, яка базується на відсутності політичної взаємодії проукраїнськи і проросійськи налаштованих частин українського політикуму.

The article examines the peculiarities of the denouncement of Communist heritage in Eastern Europe. The practical cases of the Anti-Communist legislation of the Czech Republic and Poland were chosen as the basis for research, their value of their experience for Ukraine was analyzed. The political practices of Romania, Hungary, and the Baltic States were studied as well; their legislation and the reasons for De-Communization are considered.According to the critique of Ukrainian De-Communization legislation in the United States and Europe, the study considered foreign "analogues" to Ukrainian laws, determining whether they differ and in which ways. In the scope of the study, differences in the starting conditions for De-Communization and lustration in the countries were identified. A peaceful, negotiated form of transit of power dominated, leaving the perpetrators of criminal actions of the old regimes largely still a part of the society which was experiencing a transition to democracy, and in many cases they even retained the status of political elite, now responsible for abandoning the old political system, in which the former communists were active participants. Both radical (Czech) and moderate (Poland) approaches to lustration were imperfect, due to the lack of documents of the old regime, or incorrect data in these documents. Subsequently, lustrations became an instrument of the political struggle of the right-wing parties against the "new left", the former communists who were able to remain in politics (similar to the political situation in Ukraine).The research has shown that the process of De-Communization and lustration began with the democratization of public life. Among the factors that affect the success of these processes are: the presence of representatives of the old elite in power, the level of legitimacy of the old regime in the eyes of the population, the level of control over society by the secret police. Most of the studied governments were set up to quickly eliminate the remnants of the "legacy" of Communist dictatorships, while acquitting the members of the resistance to the regime.Depending on the success and scope of Anti-Communist policies, three groups of countries were identified: full, partial and formal De-Communization. It has been proved that with the delegitimization of the communist past, the first group will expand. ; У статті досліджено особливості проведення ліквідації комуністичної спадщини в державах Східної Європи. За основу дослідження обрані практичні кейси антикомуністичного законодавства Чехії та Польщі, проаналізовано їх досвід для України. Опрацьовані й політичні практики Румунії, Угорщини, країн Балтії, розглянуте законодавство та причини декомунізації.Відповідно до критики українського декомунізаційного законодавства в США та Європі, розглянуті іноземні «аналоги» українським законам, визначено, чим вони відрізняються. Під час дослідження були виокремленні відмінності стартових умов проведення декомунізації та люстрації у країнах. Домінувала мирна, переговорна форма транзиту влади, через що винуватці недобросовісних дій старих режимів залишилися великою мірою частиною суспільства, яке переживало перехід до демократії, і в багатьох випадках навіть зберегли свій статус політичної еліти, яка тепер мала відповідати за відхід від тієї політичної системи, в якій колишні комуністи були активними учасниками. Як радикальні (Чехія), так і помірковані (Польща) підходи до люстрації були недосконалими, через брак документів старого режиму, або невірні дані в цих документах. Згодом, люстрації перетворилися на інструмент політичної боротьби правих партій проти «нових лівих», колишніх комуністів, які змогли залишитися в політиці (подібно до політичної ситуації в Україні).У ході дослідження було визначено, що процес проведення декомунізації та люстрації бере початок з демократизації суспільного життя. Серед факторів, які впливають на успішність цих процесів: наявність представників старої еліти при владі, легітимність попереднього режиму в очах населення, рівень контролю суспільства таємною поліцією. Більшість з досліджених держав була налаштована на швидку ліквідацію залишків «спадщини» комуністичних диктатур, на виправдання учасників опору режимові. Відповідно до успішності та обсягу проведення антикомуністичної політики було виділено три групи країн: повної, часткової та формальної декомунізаці. Доведено, що з делегітимізацією комуністичного минулого перша група розширюватиметься.

The article examines the peculiarities of the denouncement of Communist heritage in Eastern Europe. The practical cases of the Anti-Communist legislation of the Czech Republic and Poland were chosen as the basis for research, their value of their experience for Ukraine was analyzed. The political practices of Romania, Hungary, and the Baltic States were studied as well; their legislation and the reasons for De-Communization are considered.According to the critique of Ukrainian De-Communization legislation in the United States and Europe, the study considered foreign "analogues" to Ukrainian laws, determining whether they differ and in which ways. In the scope of the study, differences in the starting conditions for De-Communization and lustration in the countries were identified. A peaceful, negotiated form of transit of power dominated, leaving the perpetrators of criminal actions of the old regimes largely still a part of the society which was experiencing a transition to democracy, and in many cases they even retained the status of political elite, now responsible for abandoning the old political system, in which the former communists were active participants. Both radical (Czech) and moderate (Poland) approaches to lustration were imperfect, due to the lack of documents of the old regime, or incorrect data in these documents. Subsequently, lustrations became an instrument of the political struggle of the right-wing parties against the "new left", the former communists who were able to remain in politics (similar to the political situation in Ukraine).The research has shown that the process of De-Communization and lustration began with the democratization of public life. Among the factors that affect the success of these processes are: the presence of representatives of the old elite in power, the level of legitimacy of the old regime in the eyes of the population, the level of control over society by the secret police. Most of the studied governments were set up to quickly eliminate the remnants of the "legacy" of Communist dictatorships, while acquitting the members of the resistance to the regime.Depending on the success and scope of Anti-Communist policies, three groups of countries were identified: full, partial and formal De-Communization. It has been proved that with the delegitimization of the communist past, the first group will expand. ; У статті досліджено особливості проведення ліквідації комуністичної спадщини в державах Східної Європи. За основу дослідження обрані практичні кейси антикомуністичного законодавства Чехії та Польщі, проаналізовано їх досвід для України. Опрацьовані й політичні практики Румунії, Угорщини, країн Балтії, розглянуте законодавство та причини декомунізації.Відповідно до критики українського декомунізаційного законодавства в США та Європі, розглянуті іноземні «аналоги» українським законам, визначено, чим вони відрізняються. Під час дослідження були виокремленні відмінності стартових умов проведення декомунізації та люстрації у країнах. Домінувала мирна, переговорна форма транзиту влади, через що винуватці недобросовісних дій старих режимів залишилися великою мірою частиною суспільства, яке переживало перехід до демократії, і в багатьох випадках навіть зберегли свій статус політичної еліти, яка тепер мала відповідати за відхід від тієї політичної системи, в якій колишні комуністи були активними учасниками. Як радикальні (Чехія), так і помірковані (Польща) підходи до люстрації були недосконалими, через брак документів старого режиму, або невірні дані в цих документах. Згодом, люстрації перетворилися на інструмент політичної боротьби правих партій проти «нових лівих», колишніх комуністів, які змогли залишитися в політиці (подібно до політичної ситуації в Україні).У ході дослідження було визначено, що процес проведення декомунізації та люстрації бере початок з демократизації суспільного життя. Серед факторів, які впливають на успішність цих процесів: наявність представників старої еліти при владі, легітимність попереднього режиму в очах населення, рівень контролю суспільства таємною поліцією. Більшість з досліджених держав була налаштована на швидку ліквідацію залишків «спадщини» комуністичних диктатур, на виправдання учасників опору режимові. Відповідно до успішності та обсягу проведення антикомуністичної політики було виділено три групи країн: повної, часткової та формальної декомунізаці. Доведено, що з делегітимізацією комуністичного минулого перша група розширюватиметься.

Formulation of the problem. The urgency of a comprehensive study of the institute of political parties is conditioned by several illustrative circumstances. The past election campaign in the Ukrainian parliament in 2019 was marked by the fact that it was held under the old "rules of the game." It is known that the parliamentary election campaigns of 1998, 2002, 2007, 2012 also used a mixed system of elections, in which 50% of parliamentarians were elected in majority constituencies and 50% of people's deputies were elected on a proportional basis for party lists. According to the current rules of elections to the Verkhovna Rada of Ukraine, candidates for the People's Deputies will be nominated by a political party, which were registered in accordance with the established procedure no later than one year before the elections. Despite the fact that the institute of self-nomination of candidates for the People's Deputies remains, political parties have become the main political players, the only active actors in the electoral process of Ukraine and have received a strong impetus for their development.The purpose of this article is to reveal the history of political party formation in order to gain a better understanding of the essential nature of these important political entities and to identify promising moments in the development of parties in Ukraine.Analysis of recent research and publications. In the world and Ukrainian partology, it should be noted that well-known foreign experts J. Sartori, M. Duverge, A. Leiphart, S. Avineri, G. Almond, E. Wind, S. Lipset, S. Rokkan, S. Neumann in characterization the current state and prospects of the development of parties as political institutions indicate a direct connection and mutual influence between the party and electoral systems. Particular attention of domestic partologists M. Primus, N. Goncharuk, A. Pakharev, I. Kresina, O. Erzhov, V. Lytvyn, G. Malkin, Y. Shvedy focuses on the problem of the influence of the electoral process on the formation of the party system in Ukraine. Recently, in connection with the growing role of parties in the political life of our country, studies of new aspects of their activity have appeared: L. Gonyukova considers political parties as an institute of state policy and governance, O. Sakiri concentrates attention on the principles of constructing the image of a political party, O.Nikogosyan considers the peculiarities of the development of political parties and party systems in the post-communist space, A. Tetyanich explores the constitutional and legal principles of state control over the activities of political parties, etc.The article deals with the history of the formation and development of political parties as socio-political institutions, from the time of antiquity to the emergence of mass parties in the second half of the nineteenth century. The latest trends in the evolution of the institution of political parties as subjects of democratic politics in polyarchy systems are analyzed. It is noted that political parties have become the main political players, the only active actors in the electoral process of Ukraine and have received a strong impetus for their development. Modern political parties emerge as institutions of democratic politics, they "grow" from the bottom, are created by politically active citizens for the protection of their own interests, and therefore represent first and foremost an important segment of civil society, which unites it with public authorities. For a long time, the division of the parties into the left was adopted (the Communists, the Social Democrats were referred to here), the centrists (those who tried to defend the interests of the majority), the right (who stood for an elitist understanding of politics). However, as most political parties shifted to the middle class in the 20th century, only two of them became right-wing: center-right and center-left. At the same time, the ranking scale itself remained the same. At the end of the twentieth century. significant changes occurred in the political sphere of society. Political parties began to lose their traditional class character and appeal not so much to certain social strata as to all groups of the population. American political scientist J. Lapalambara called this type of political party a "grab all party" and then a "voter party". This trend is also confirmed in modern Ukraine (Party of Servants). Parties have stopped offering ways to develop society, politicians are only interested in voter votes, not ideological issues.It is concluded that modern Ukrainian parties need to go a long way in their development to meet all the criteria of a democratic political party. Ukrainian parties must undergo a transformation from political additions of oligarchic holdings to truly mass popular structures based on the principle of modernization, and then there will be a significant increase in real support.A promising direction for further research is to consider the organizational foundations of the functioning of political parties in polyarchies and under hybrid political regimes.Remarks are made about the prospects of party building in contemporary Ukraine. ; В статье рассматривается история создания и развития политических партий как социально-политических институтов, начиная со времен античности до возникновения массовых партий во второй половине XIX века. Цель данной статьи состоит в раскрытии истории формирования политических партий для лучшего понимания сущностной природы этих важных политических образований и определении перспективных моменты в развитии партий в Украине. Анализируются новейшие тенденции эволюции института политических партий как субъектов демократической политики в системах полиархии. Отмечается, что политические партии превратились в главных политических игроков, единственных действенных субъектов в электоральном процессе Украины и получили мощный импульс для своего развития. Современные политические партии возникают как институты демократической политики, они «вырастают» снизу, создаются политически активными гражданами для защиты собственных интересов, и поэтому представляют из себя прежде всего важный сегмент гражданского общества, котрій объединяет его с органами государственной власти. Делаются замечания о переспектив партийного строительства в современной Украине. ; У статті розглядається історія утворення та розвитку політичних партій як соціально-політичних інститутів, починаючи від часів античності до виникнення масових партій у другій половині ХІХ ст. Мета даної статті полягає у розкритті історії формування політичних партій задля кращого розуміння сутнісної природи цих важливих політичних утворень та визначенні перспективних моментів у розвитку партій в Україні. Аналізуються новітні тенденції еволюції інституту політичних партій як суб'єктів демократичної політики у системах поліархії. Зазначається, що політичні партії перетворилися на головних політичних гравців, єдиних дієвих суб'єктів в електоральному процесі України та отримали потужний імпульс для свого розвитку. Сучасні політичні партіївиникають як інститути демократичної політики, вони «виростають» знизу, створються політично активними громадянами для захисту власних інтересів, і тому представляють з себе насамперед важливий сегмент громадянського суспільства, який поєднує його з органами державної влади.Робляться зауваження щодо перспектив партійного будівництва у сучасній Україні.

Formulation of the problem. The urgency of a comprehensive study of the institute of political parties is conditioned by several illustrative circumstances. The past election campaign in the Ukrainian parliament in 2019 was marked by the fact that it was held under the old "rules of the game." It is known that the parliamentary election campaigns of 1998, 2002, 2007, 2012 also used a mixed system of elections, in which 50% of parliamentarians were elected in majority constituencies and 50% of people's deputies were elected on a proportional basis for party lists. According to the current rules of elections to the Verkhovna Rada of Ukraine, candidates for the People's Deputies will be nominated by a political party, which were registered in accordance with the established procedure no later than one year before the elections. Despite the fact that the institute of self-nomination of candidates for the People's Deputies remains, political parties have become the main political players, the only active actors in the electoral process of Ukraine and have received a strong impetus for their development.The purpose of this article is to reveal the history of political party formation in order to gain a better understanding of the essential nature of these important political entities and to identify promising moments in the development of parties in Ukraine.Analysis of recent research and publications. In the world and Ukrainian partology, it should be noted that well-known foreign experts J. Sartori, M. Duverge, A. Leiphart, S. Avineri, G. Almond, E. Wind, S. Lipset, S. Rokkan, S. Neumann in characterization the current state and prospects of the development of parties as political institutions indicate a direct connection and mutual influence between the party and electoral systems. Particular attention of domestic partologists M. Primus, N. Goncharuk, A. Pakharev, I. Kresina, O. Erzhov, V. Lytvyn, G. Malkin, Y. Shvedy focuses on the problem of the influence of the electoral process on the formation of the party system in Ukraine. Recently, in connection with the growing role of parties in the political life of our country, studies of new aspects of their activity have appeared: L. Gonyukova considers political parties as an institute of state policy and governance, O. Sakiri concentrates attention on the principles of constructing the image of a political party, O.Nikogosyan considers the peculiarities of the development of political parties and party systems in the post-communist space, A. Tetyanich explores the constitutional and legal principles of state control over the activities of political parties, etc.The article deals with the history of the formation and development of political parties as socio-political institutions, from the time of antiquity to the emergence of mass parties in the second half of the nineteenth century. The latest trends in the evolution of the institution of political parties as subjects of democratic politics in polyarchy systems are analyzed. It is noted that political parties have become the main political players, the only active actors in the electoral process of Ukraine and have received a strong impetus for their development. Modern political parties emerge as institutions of democratic politics, they "grow" from the bottom, are created by politically active citizens for the protection of their own interests, and therefore represent first and foremost an important segment of civil society, which unites it with public authorities. For a long time, the division of the parties into the left was adopted (the Communists, the Social Democrats were referred to here), the centrists (those who tried to defend the interests of the majority), the right (who stood for an elitist understanding of politics). However, as most political parties shifted to the middle class in the 20th century, only two of them became right-wing: center-right and center-left. At the same time, the ranking scale itself remained the same. At the end of the twentieth century. significant changes occurred in the political sphere of society. Political parties began to lose their traditional class character and appeal not so much to certain social strata as to all groups of the population. American political scientist J. Lapalambara called this type of political party a "grab all party" and then a "voter party". This trend is also confirmed in modern Ukraine (Party of Servants). Parties have stopped offering ways to develop society, politicians are only interested in voter votes, not ideological issues.It is concluded that modern Ukrainian parties need to go a long way in their development to meet all the criteria of a democratic political party. Ukrainian parties must undergo a transformation from political additions of oligarchic holdings to truly mass popular structures based on the principle of modernization, and then there will be a significant increase in real support.A promising direction for further research is to consider the organizational foundations of the functioning of political parties in polyarchies and under hybrid political regimes.Remarks are made about the prospects of party building in contemporary Ukraine. ; В статье рассматривается история создания и развития политических партий как социально-политических институтов, начиная со времен античности до возникновения массовых партий во второй половине XIX века. Цель данной статьи состоит в раскрытии истории формирования политических партий для лучшего понимания сущностной природы этих важных политических образований и определении перспективных моменты в развитии партий в Украине. Анализируются новейшие тенденции эволюции института политических партий как субъектов демократической политики в системах полиархии. Отмечается, что политические партии превратились в главных политических игроков, единственных действенных субъектов в электоральном процессе Украины и получили мощный импульс для своего развития. Современные политические партии возникают как институты демократической политики, они «вырастают» снизу, создаются политически активными гражданами для защиты собственных интересов, и поэтому представляют из себя прежде всего важный сегмент гражданского общества, котрій объединяет его с органами государственной власти. Делаются замечания о переспектив партийного строительства в современной Украине. ; У статті розглядається історія утворення та розвитку політичних партій як соціально-політичних інститутів, починаючи від часів античності до виникнення масових партій у другій половині ХІХ ст. Мета даної статті полягає у розкритті історії формування політичних партій задля кращого розуміння сутнісної природи цих важливих політичних утворень та визначенні перспективних моментів у розвитку партій в Україні. Аналізуються новітні тенденції еволюції інституту політичних партій як суб'єктів демократичної політики у системах поліархії. Зазначається, що політичні партії перетворилися на головних політичних гравців, єдиних дієвих суб'єктів в електоральному процесі України та отримали потужний імпульс для свого розвитку. Сучасні політичні партіївиникають як інститути демократичної політики, вони «виростають» знизу, створються політично активними громадянами для захисту власних інтересів, і тому представляють з себе насамперед важливий сегмент громадянського суспільства, який поєднує його з органами державної влади.Робляться зауваження щодо перспектив партійного будівництва у сучасній Україні.

Стаття присвячена теоретичному дослідженню перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції України крізь призму геополітичних інтересів Європейського Союзу. Метою дослідження було визначення геополітичного місця України в системі просування інтересів ЄС в регіоні та світі загалом. Для досягнення поставленої мети та завдань був застосований міждисциплінарний підхід, який дозволив різнобічно здійснити аналіз, використовуючи історичний, соціологічний, порівняльний та узагальнюючий методи. У результаті проведеного дослідження вдалося виокремити дві конкуруючі позиції щодо необхідності розширення ЄС на схід в позиціях вчених-геополітиків й консервативного крила європейської політичної еліти, які вбачають в східному векторі новий геополітичний концепт осмислення сучасного Європейського Союзу як регіонального лідера та світового актора, та громадської думки пересічних громадян, які орієнтуючись на російську інформаційну пропаганду в цілому негативно сприймають українські інтеграційні прагнення. Були охарактеризовані переваги, що посилюють значення України в просуванні геополітичних інтересів ЄС в регіоні власної могутності, зокрема: соціально-політична готовність українців стати європейцями, геоекономічна доцільність, енергетичне посередництво, технологічна й науково-дослідна спроможність, безпека східних кордонів, демографічна обумовленість зрілої нації. Також доведено, що будь-яке просування на Схід – це результат консолідації не лише держав-членів ЄС, а й оформлення цілісного культурного й ціннісного простору, які Україна сповідує, де рівність, політичний й економічний паритет є рівнозначними критеріями співробітництва. Через обґрунтування важливої геополітичної ролі України як простору, який перебуває в орбіті інтересів ЄС і Росії та провокує їх конкуренцію, було визначено стратегічну обумовленість необхідності інтеграції України до ЄС для побудови космополітичного суспільства, без права посягання на цей життєвий простір жодним національним суб'єктом, що зробить його максимально привабливим та прогресивним. ; The article is devoted to a theoretical study of the prospects of European and Euro-Atlantic integration of Ukraine through the prism of the geopolitical interests of the European Union. The aim of the study was to determine the geopolitical place of Ukraine in the system of promoting the interests of the EU in the region and the world as a whole. To achieve the set goals and objectives, an interdisciplinary approach was applied, which allowed for a comprehensive analysis using historical, sociological, comparative and generalizing methods.The study identified two competing positions on the need for EU enlargement to the east in the positions of geopolitical scholars and the conservative wing of the European political elite, who see in the eastern vector a new geopolitical concept of understanding the modern European Union as a regional leader and world actor, public opinion of citizens who focusing on Russian information propaganda, generally have a negative perception of Ukrainian integration aspirations. The advantages that strengthen Ukraine's importance in promoting the EU's geopolitical interests in the region of its own power were characterized, in particular: socio-political readiness of Ukrainians to become Europeans, geoeconomic feasibility, energy mediation, technological and research capacity, security of eastern borders, demographic conditionality of the mature nation. It has also been proved that any advance to the East is the result not only of the consolidation of EU member states, but also of the formation of an integral cultural and value space that Ukraine professes, where equality, political and economic parity are equivalent criteria for cooperation.By substantiating the important geopolitical role of Ukraine as a space in the orbit of EU and Russian interests and provoking their competition, the strategic conditionality of the need for Ukraine's integration into the EU to build a cosmopolitan society was determined, without the right to encroach on this living space by any national entity that will make it as attractive and progressive as possible.The value of this study is the analysis of Ukraine from the standpoint of the European Union, its approaches and policy practices in working with Eastern European countries.Prospects for further scientific research require the formulation of proposals for the political establishment of Ukraine, public administration decisions for the implementation of the Western vector of geostrategy.The article is theoretical and can be used as a scientific justification for the need for further close cooperation and effective EU integration policy towards Eastern Europe and Ukraine in particular. ; Статья посвящена теоретическому исследованию перспектив европейской и евроатлантической интеграции Украины через геополитические интересы Европейского Союза. Целью исследования было определение геополитического места Украины в системе продвижения интересов ЕС в регионе и мире в целом. Для достижения поставленных целей и задач был применен междисциплинарный подход, позволивший провести анализ, используя исторический, социологический, сравнительный и обобщающий методы.В результате проведенного исследования удалось выделить две конкурирующие позиции относительно необходимости расширения ЕС на восток в позициях ученых-геополитиков и консервативного крыла европейской политической элиты, которые видят в восточном векторе новый геополитический концепт осмысления современного Европейского Союза как регионального лидера и мирового актера, и общественного мнения граждан, которые ориентируясь на российскую информационную пропаганду в целом негативно воспринимают украинские интеграционные стремления. Были охарактеризованы преимущества, усиливающие значение Украины в продвижении геополитических интересов ЕС в регионе собственного могущества, в частности: социально-политическая готовность украинцев стать европейцами, геоэкономическая целесообразность, энергетическое посредничество, технологическая и научно-исследовательская способность, безопасность восточных границ, демографическая обусловленность. Также доказано, что любое продвижение на Восток – это результат консолидации не только государств-членов ЕС, но и оформление целостного культурного и ценностного пространства, которые исповедует Украина, где равенство, политический и экономический паритет являются равнозначными критериями сотрудничества. Из-за обоснования важной геополитической роли Украины как пространства, которое находится в орбите интересов ЕС и России и провоцирует их конкуренцию, была определена стратегическая обусловленность необходимости интеграции Украины в ЕС для построения космополитического общества, без права посягательства на это жизненное пространство любым национальным субъектом, что сделает его максимально привлекательным и прогрессивным.

The aim of the article is to show the ideological transformation of the left part of the Canadian political spectrum from the post-stalinist shifts till the Cuban missile crisis. The presented material can be used in further studies of the Cold war from the ideological approach. The results of the study can contribute to the better understanding of the Cold War history in Canada, regarding the global confrontation as a conflict of not only the superpowers but also the ideas. The article is also a case study of political parties, making an account of factors which caused organizational instability and changes in their ideological orientation. The main results: it has been found that there was a significant right-wing ideological shift in the Canadian Labour movement and Social Democrats as well. On the other hand, our study shows how the Communists were able to keep their ideological background stable and overcome the organizational weakness of 1956-59, even if the price was paid in losing some people the among their ranks. The article shows a wide range of factors that influenced that drift. Concise conclusions: It is shown that overall the Canadian left were weakened during this period. The most powerful leftist party, the Co-operative Commonwealth Federation, has shown a denounce of some Marxist theses in the 1956 conference, and that led it to further centrist transformation, united with the labour movement in this drift. The Cold war influenced this shift in many cases, as the Left program documents consistently show the distancing from the communist regimes which are claimed as totalitarian. The Communist Party of Canada was left as a one, and reasonably weak, pro-soviet power, remaining somewhat orthodox in its doctrinal ideological beliefs. Their activities were crippled as well due to societal opposal to them as a rival Cold war side. Originality and scientific novelty of the current article are based on the fact that, for the first time, the attempt has been made to give an account of program changes of the Canadian Left while considering the factors which led to them (or their absence). For the first time there has been made a comparison of those changes which gives us possibility to characterize Canadian political climate during the subsequent period. ; Мета статті – показати ідеологічну трансформацію лівої частини канадського політичного спектру від постсталінських зрушень до кубинської ракетної кризи. Представлений матеріал може бути використаний у подальших дослідженнях холодної війни з ідеологічного підходу. Результати дослідження можуть сприяти кращому розумінню історії «холодної війни» в Канаді, розглядаючи глобальне протистояння як конфлікт не лише наддержав, а й ідей. Стаття також є тематичним дослідженням політичних партій із врахуванням факторів, що спричинили організаційну нестабільність та зміни їх ідеологічної спрямованості. Основні результати: виявлено, що в канадському робітничому та соціал-демократичному рухах відбулися значні ідеологічні зрушення вправо. З іншого боку, наше дослідження показує, як комуністи зуміли зберегти свою ідеологію і подолати організаційну слабкість 1956-59 років, навіть якщо ціною була втрата деяких людей у своїх рядах. У статті показано широкий спектр факторів, які вплинули на цей дрейф. Стислі висновки: Показано, що в цілому канадські ліві були ослаблені в цей період. Найпотужніша ліва партія, Кооперативна Федерація Співдружності, продемонструвала на конференції 1956 року відхід від деяких марксистських тез, що привело її до подальших центристських перетворень, в яких вона була поєднана з робітничим рухом. Холодна війна вплинула на цей зсув у багатьох випадках, оскільки ліві програмні документи послідовно показують дистанціювання від комуністичних режимів, які називаються тоталітарними. Комуністична партія Канади залишилася єдиною і досить слабкою прорадянською силою, зберігаючи певну ортодоксальність у своїх доктринальних ідеологічних переконаннях. Її діяльність була також суттєво зменшена у масштабах через протидію суспільства як прихильникам сторони-суперниці Канади в «холодній війні». Оригінальність та наукова новизна даної статті ґрунтуються на тому, що вперше зроблено спробу розглянути програмні зміни канадських лівих з урахуванням факторів, які до них (або їх відсутності) призвели. Вперше проведено порівняння цих змін, що дає можливість охарактеризувати канадський політичний клімат у досліджуваний період. ; Мета статті – показати ідеологічну трансформацію лівої частини канадського політичного спектру від постсталінських зрушень до кубинської ракетної кризи. Представлений матеріал може бути використаний у подальших дослідженнях холодної війни з ідеологічного підходу. Результати дослідження можуть сприяти кращому розумінню історії «холодної війни» в Канаді, розглядаючи глобальне протистояння як конфлікт не лише наддержав, а й ідей. Стаття також є тематичним дослідженням політичних партій із врахуванням факторів, що спричинили організаційну нестабільність та зміни їх ідеологічної спрямованості. Основні результати: виявлено, що в канадському робітничому та соціал-демократичному рухах відбулися значні ідеологічні зрушення вправо. З іншого боку, наше дослідження показує, як комуністи зуміли зберегти свою ідеологію і подолати організаційну слабкість 1956-59 років, навіть якщо ціною була втрата деяких людей у своїх рядах. У статті показано широкий спектр факторів, які вплинули на цей дрейф. Стислі висновки: Показано, що в цілому канадські ліві були ослаблені в цей період. Найпотужніша ліва партія, Кооперативна Федерація Співдружності, продемонструвала на конференції 1956 року відхід від деяких марксистських тез, що привело її до подальших центристських перетворень, в яких вона була поєднана з робітничим рухом. Холодна війна вплинула на цей зсув у багатьох випадках, оскільки ліві програмні документи послідовно показують дистанціювання від комуністичних режимів, які називаються тоталітарними. Комуністична партія Канади залишилася єдиною і досить слабкою прорадянською силою, зберігаючи певну ортодоксальність у своїх доктринальних ідеологічних переконаннях. Її діяльність була також суттєво зменшена у масштабах через протидію суспільства як прихильникам сторони-суперниці Канади в «холодній війні». Оригінальність та наукова новизна даної статті ґрунтуються на тому, що вперше зроблено спробу розглянути програмні зміни канадських лівих з урахуванням факторів, які до них (або їх відсутності) призвели. Вперше проведено порівняння цих змін, що дає можливість охарактеризувати канадський політичний клімат у досліджуваний період.

Стаття присвячена філософському та культурологічному аналізу філософії постмодернізму (постструктуралізму) на основі методології гегельянства, гайдеґґерівської філософії мови, структурного психоаналізу, деконструктивізму, герменевтики, універсальної етики та філософії діалогу. У статті обґрунтовується теза про те, що постмодернізм як модель теоретичної рефлексії є автономним щодо лібералізму та релятивізму концептом "французької школи", що має антиліберальну спрямованість і за закладеними в нього імпліцитними буттєвими смислами кореспондує з консервативним християнським світовідчуттям. Середньовічними онтологічними "ядрами" постмодернізму постають концепти "реального" Ж. Лакана, "археписьма" Ж. Дерріда, "шизоїда" Ж. Дельоза, "рефігурації мови" П. Рікера. Таким чином, звільнений від стереотипів релятивації, постмодернізм постає як третя (консервативна) альтернатива в опозиції європейського вибору між лібералізмом та радикалізмом. ; Статья посвящена философскому и культурологическому анализу философии постмодернизма (постструктурализма) на основе методологии гегельянства, хайдеггеровской философии языка, структурного психоанализа, деконструктивизма, герменевтики, универсальной этики и философии диалога. В статье обосновывается тезис о том, что постмодернизм как модель теоретической рефлексии является автономным по отношению к либерализму и релятивизму концептом "французской школы", имеет антилиберальную направленность и по заложенным в него имплицитным бытийными смыслам корреспондирует с консервативным христианским мироощущением. Средневековыми онтологическими "ядрами" постмодернизма предстают концепты: "реального" Ж. Лакана, "археписьма" Ж. Деррида, "шизоида" Ж. Делёза, "рефигурации языка" П. Рикёра. Таким образом, освобожденный от стереотипов релятивации, постмодернизм выступает как третья (консервативная) альтернатива в оппозиции европейского выбора между либерализмом и радикализмом. ; The article is devoted to the philosophical and cultural analysis of postmodern philosophy (post-structuralism) on the basis of the Hegelian methodology, Heidegger's philosophy of language, structural psychoanalysis, deconstructionism, hermeneutics, universal ethics and philosophy of dialogue. The article substantiates the thesis that postmodernism as a model of theoretical reflection is autonomous with regard to liberalism and relativism with the concept of a "French school", which has an anti-liberal orientation and corresponds to the conservative Christian attitudes imposed by implicit ontological meanings. The medieval ontological "nuclei" of postmodernism are concepts: "Real" by J. Lacan, "Archepism" by J. Derrida, "Schizoid" by J. Deleuze, "language reconfiguration" by P. Ricker. Thus, freed from the stereotypes of relativity, postmodernism appears as a third (conservative) alternative in opposition to the European choice between liberalism and radicalism.The double standard extends to the attitude of liberals to radical currents in crisis processes. Initially, liberal leaders take an overwhelming majority in right-wing nationalism, using it as a tool to support the status quo of capitalism, a means of distracting the masses from real problems, and a mechanism of intimidation. When the mass is intimidated enough, it is proposed to liberalism as "a source of defacing" as the "only alternative". We can talk about the artificial situation of identifying the choice of Fa versus Antifa for the subject who is forced to choose between "purse and life" - between multiculturalism and radical nationalismThe key task of structural psychoanalysis is not only the returning of the conflict to its original place, that is, the disclosure of the deep-seated class traumas of the capitalist neoliberal world itself, according to S. Zizek and other representatives of the Slovenian school, but also - the separation of the philosophy of postmodernism as a spiritual phenomenon from political projects of neoliberalism and multiculturalism, which until recently were considered an applied dimension of postmodern politics and promoted the introduction into the social practice of the vicious circle "liberalism - nationalism liberalism" - a circle that does not provide choice and which excludes from its own semiosfery any other values: ethical and dialogical, modern, conservative, religious, international, non-system Left (antyhlobalistic) and others. In order to realize this task, postmodernism must be considered under the other (not postmodern) viewpoint, depriving it of the stereotypes of "relativism", "cynicism" and "enlightenment", that is, it is necessary to demonstrate that the authentic core of postmodern philosophy is far from multicultural indifference of "post-truth" and includes expressive ontological motives.The double goal of our study: to carry out a critical rethinking of postmodernism as a form of manifestation of a conservative attitude based on hereditary archetypes of the Middle Ages and Modernism, and to show that postmodernism as a philosophy is not the cause of the tragic self-denial of postmodernism as an applied measurement of multiculturalism, that multiculturalism with its vicious circles of relativity , devastation and radicalism is separate from the phenomenon of postmodernism and belongs to the "shock" project of American liberal democracy, and not to "French school" Moreover, the School of Post-Structuralism of the Sorbonne, as the basis of postmodernism, is the descendant of the Marxist school of "new left" in Frankfurt and its meaning is fundamentally anti-capitalist and anti-liberal.By combining among themselves in a single interdisciplinary field the classical philosophy of M. Heidegger's language, J. G. Derrida's "grammar", G. Lacan's structural psychoanalysis, J. Habermas's universal ethics, J. de Gaulle's schizodiscourse, and hermeneutics and the philosophy of P. Ricker's dialogue, we have shown that In the semantic field of postmodernism there are ontological kernels of conservatism, which approximate this philosophical model to medieval traditionalist thought and make the border between modern and postmodern very conditional. The return of postmodernism to the status of the philosophy of being and the liberation of the French school from the stereotypes of "lack" and "loseness" is necessary in order to protect postmodernism from accusations of cynicism, relativism and "emptiness", since these allegations are, firstly, based on the mixing of postmodernism with liberal irony, and, secondly, often serve as an excuse for the revival of various kinds of fundamentalist aspirations. We have shown that liberalism, by provoking through the irony of the identification of the "illusion", initially contributes to the development of radical movements, and then, when they emerge from the symbolic control, they remove them from the agenda as "fascist", opposing them to themselves. There is a closed vicious circle of impossibility to choose between "Fa and Antifa". Our work was an attempt to remove postmodernism from this circle.

Relevance of the research in studying the mechanisms of transformations in the ideology and and social practices of conscious Ukrainianness. The article aims to highlight the process of ideological evolution and practical activities of one of the prominent figures of the Ukrainian national movement А. А. Rusov (1847-1915) from national culture to political gradualism. The study used a personalistic approach, historical and biographical, historical-systemic and historical-typological methods. Results. On the basis of various archival and published documentary and narrative material, it is shown that according to his worldview, Аleksandr Rusov was one of the typical representatives of Ukrainian patriotism. In the 1880s and 1890s, he took care of the national culture, which aimed at the national and cultural revival of Ukraine. This activity was carried out by legal means within the statistical bureaus of zemstvos, in elected positions of zemstvo self-government, in scientific societies. Recognition of the scientific achievements of the candidate of St. Vladimir's University was his membership in the Russian Geographical, Moscow Archaeological, Kyiv Law Societies. Many good deeds were done by Ukrainian intellectuals in the Society for Mutual Assistance to Students and Teachers, the Charitable Society for the Publication of Useful and Cheap Books, the Ukrainian Scientific Society in Kyiv, and the Kyiv branch of the Shevchenko Scientific Society. We should also point out his active organizational and journalistic activities in support of the Ukrainian press, in particular the weekly «Ukrainsky Vestnik» the «Hromadske Slovo» and «Rada» newspapers. At the same time, А. А. Rusov acted in semi-legal Ukrainian communities and circles, repeatedly subjected to searches, police surveillance and imprisonment. In the late nineteenth – early twentieth century he was no longer limited to national culture but took an active part in the activities of political gradual organizations, in particular, such as the All-Ukrainian General Organization; was one of the initiators of the Society of Ukrainian Progressives. The Ukrainian activist became a consistent supporter of gradual work and did not share the political violence of the left-wing Russian socialists. Conclusions. It is proved that during the 1880s and 1900s А.А. Rusov was one of the prominent figures in the Ukrainian national movement, whose activity lasted both in the provinces of Dnieper Ukraine and in St. Petersburg. Ukrainian intellectual and public and political figure made a significant contribution to the Ukrainian national cause, consistently defending the right of the Ukrainian people to their native language, literature, press, school, scientific knowledge, etc. The originality and scientific novelty of the article lies in a certain increase in specific historical material and in the coverage of the personality of А. А. Rusov as a Ukrainian intellectual, who in the late nineteenth - early twentieth century was not limited to national culture, but combined it with the gradual socio-political activities. ; Актуальність дослідження у вивченні механізмів трансформацій в ідеології та соціальних практиках свідомого українства. Стаття ставить на меті висвітлити процес ідейної еволюції та практичної діяльності одного з визначних діячів українського національного руху О. О. Русова (1847–1915) від національного культурництва до політичної поступовості. В дослідженні застосовано персоналістичний підхід, історико-біографічний, історико-системний та історико-типологічний методи. Результати. На основі різноманітного архівного та опублікованого документального й оповідного матеріалу показано, що за своїм світоглядом Олександр Русов належав до типових представників українського народолюбства. У 1880-х–1890-х рр. він опікувався національним культурництвом, яке мало на меті національно-культурне відродження України. Засобами для цього було поширення наукових знань, розвиток культури та патріотичних почуттів до батьківщини – України. Ця діяльність здійснювалася легальними засобами в межах статистичних бюро земств, на виборних посадах земського самоврядування, в наукових товариствах. Визнанням наукового доробку кандидата Університету Св. Володимира стало його членство в Російському географічному, Московському археологічному, Київському юридичному товариствах. Багато добрих справ було зроблено українським інтелектуалом в «Обществе взаємного вспомоществования учащим и учившим», «Благотворительном обществе издания общеполезных и дешевых книг», Українському науковому товаристві в Києві, Київському осередку Наукового товариства імені Шевченка. Слід також вказати на його активну організаційну й публіцистичну діяльність з підтримки української преси, зокрема тижневика «Украинский вестник», газет «Громадське слово» та «Рада». Водночас О. О. Русов діяв у напівлегальних українських громадах та гуртках, неодноразово піддавався обшукам, поліцейському нагляду та ув'язненням. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. він вже не обмежувався національним культурництвом, а брав активну участь у діяльності політичних поступових організацій, зокрема таких, як Всеукраїнська загальна організація; був одним з ініціаторів створення Товариства українських поступовців. Український діяч став послідовним прихильником поступової праці й не поділяв політичного насильства лівих російських соціалістів. Висновки. Доведено, що впродовж 1880-х– 1900-х рр. О. О. Русов належав до помітних постатей в українському національному русі, діяльність якого тривала як у губерніях Наддніпрянської України, так і в Санкт-Петербурзі. Український інтелектуал та громадсько-політичний діяч зробив вагомий внесок в українську національну справу, послідовно відстоюючи право українського народу на рідну мову, літературу, пресу, школу, наукові знання тощо. Оригінальність і наукова новизна статті полягає у певному прирощенні конкретно-історичного матеріалу і у висвітленні особистості О. О. Русова як українського інтелектуала, котрий наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не обмежувався національним культурництвом, а поєднував його з поступовою громадсько-політичною діяльністю. ; Актуальність дослідження у вивченні механізмів трансформацій в ідеології та соціальних практиках свідомого українства. Стаття ставить на меті висвітлити процес ідейної еволюції та практичної діяльності одного з визначних діячів українського національного руху О. О. Русова (1847–1915) від національного культурництва до політичної поступовості. В дослідженні застосовано персоналістичний підхід, історико-біографічний, історико-системний та історико-типологічний методи. Результати. На основі різноманітного архівного та опублікованого документального й оповідного матеріалу показано, що за своїм світоглядом Олександр Русов належав до типових представників українського народолюбства. У 1880-х–1890-х рр. він опікувався національним культурництвом, яке мало на меті національно-культурне відродження України. Засобами для цього було поширення наукових знань, розвиток культури та патріотичних почуттів до батьківщини – України. Ця діяльність здійснювалася легальними засобами в межах статистичних бюро земств, на виборних посадах земського самоврядування, в наукових товариствах. Визнанням наукового доробку кандидата Університету Св. Володимира стало його членство в Російському географічному, Московському археологічному, Київському юридичному товариствах. Багато добрих справ було зроблено українським інтелектуалом в «Обществе взаємного вспомоществования учащим и учившим», «Благотворительном обществе издания общеполезных и дешевых книг», Українському науковому товаристві в Києві, Київському осередку Наукового товариства імені Шевченка. Слід також вказати на його активну організаційну й публіцистичну діяльність з підтримки української преси, зокрема тижневика «Украинский вестник», газет «Громадське слово» та «Рада». Водночас О. О. Русов діяв у напівлегальних українських громадах та гуртках, неодноразово піддавався обшукам, поліцейському нагляду та ув'язненням. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. він вже не обмежувався національним культурництвом, а брав активну участь у діяльності політичних поступових організацій, зокрема таких, як Всеукраїнська загальна організація; був одним з ініціаторів створення Товариства українських поступовців. Український діяч став послідовним прихильником поступової праці й не поділяв політичного насильства лівих російських соціалістів. Висновки. Доведено, що впродовж 1880-х– 1900-х рр. О. О. Русов належав до помітних постатей в українському національному русі, діяльність якого тривала як у губерніях Наддніпрянської України, так і в Санкт-Петербурзі. Український інтелектуал та громадсько-політичний діяч зробив вагомий внесок в українську національну справу, послідовно відстоюючи право українського народу на рідну мову, літературу, пресу, школу, наукові знання тощо. Оригінальність і наукова новизна статті полягає у певному прирощенні конкретно-історичного матеріалу і у висвітленні особистості О. О. Русова як українського інтелектуала, котрий наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не обмежувався національним культурництвом, а поєднував його з поступовою громадсько-політичною діяльністю.