У статті розкрито теоретичні домінанти дискурсу владних еліт; виокремлено і проаналізовано ракурси дослідження, кожен з яких співвідноситься з уявленнями про еліти: по-перше, еліти досліджуються як функціональні групи, по-друге, еліти аналізуються як окрема соціальна верства, по-третє, еліти розглядаються як інститути. З'ясовано шляхи, методи і засоби відновлення владної групи; доведено, що контроль позицій і ресурсів владними елітами забезпечує легальну і легітимну можливість здійснювати кінцеві рішення, уможливлює їх домінування у формальних інститутах, визначати та контролювати правила їх функціонування, визначати спрямованість їхньої діяльності, сприяти координуванню їх роботи. виокремлено сутність їх активності як стабілізуючу стосовно соціальних систем і суспільства загалом; показано, що владні еліти є елементами інститутів та інституціональних порядків. При цьому суспільство за допомогою інститутів самоорганізується і самоструктурується, що означає наявність чинника його темпоральної стабілізації; розкрито соціально-професійні джерела рекрутування владних груп; обґрунтовано що концентрований характер впливу неформальних комунікацій на прийняття державних рішень визначає діяльність мережевих коаліцій правлячого класу; з'ясовано, що при цьому відбувається трансформація процесу прийняття рішень, уповільнюються політичні ефекти представництва елітою громадянських інтересів, оскільки на меті - монополізація управління і контроль над суспільством; з'ясовано,що мережі, активно конвертуючи різні форми капіталу в політичний тиск, є інвесторами політичного капіталу. Вони форматують певну соціальну тканину, яка визначає політичний порядок денний; доведено, що дискурс політико-культурних досліджень владних еліт має опертя на когнітивні моделі соціологічного неоінституціалізму, сучасної «культурсоціології» і культурної антропології.
У статті досліджено підходи до генезису та еволюції теорії інституціоналізму. Метою дослідження є ретроспективний аналіз інституціонального підходу в політичній науці та прослідковування еволюції інституціональної парадигми. Автор виходить з того, що в інституціональній традиції є кілька теоретичних блоків, як-то: французький правовий інституціоналізм, інституціональна проблематика представників соціологічної та політологічної думки ХІХ – першої половини ХХ століття, а також американський економічний інституціоналізм цього ж періоду. З'ясовано, що інституціональний підхід як цілісна методологічна програма вивчення соціального порядку вперше був розроблений в межах соціологічного напрямку західноєвропейського правознавства. Визначено, що основою інституціональної теорії у французькому правознавстві є ідея рівноваги, за якою суспільний розвиток відбувається як спонтанний рівноважний процес, а порядок, який постає в процесі такого розвитку, не є наперед встановленим ні природою, ні сувереном. Розкрито, що дослідники ХІХ – першої половини ХХ ст. трактують інститути переважно як фундаментальні колективні структури суспільства, нормативна і легітимаційна сила яких міститься у сфері цінностей, однак їх увага сконцентрована довкола формальних інститутів.
Виокремлено суттєвий внесок у розвиток інституціональної парадигми представників економічної теорії американського інституціоналізму. З'ясовано, що в межах традиції американського інституціоналізму природа інститутів пояснюється як сукупність неформальних і похідних від них формальних норм мислення та поведінки, що визначають взаємодію людини з навколишнім середовищем, а також відносини між людьми. Темпоральність змінюваності інститутів відбувається у результаті свідомого та несвідомого вибору людей. Обґрунтовано, що «класичний» інституціалізм розглядав політику як незалежну від індивідуальних інтересів нормативну систему. Характерною прикметою відповідної традиції був легалізм, який передбачає інтерпретацію політики в термінах конституції і права. Водночас ідеалізація інститутів зумовлювала ідеалізацію відображуваних ними суспільних інтересів, що набували характеру самостійної сутності, не пов'язаної з інтересами конкретних індивідів. Тому саме холістська методологія є ключовою ознакою старого інституціоналізму.
Автор доходить висновку, що об'єктивістський підхід залишається базовим для традиційного інституціоналізму. При цьому відбувається звуження можливостей дослідження ролі суб'єктивного чинника в політичних процесах. Крім об'єктивізму, специфічною прикметою вказаного підходу є інституціонально-структурний детермінізм у розумінні політичної реальності. Політична реальність у цьому плані розглядається як повністю залежна від форматування і функціонування політичних інститутів.
The article reveals the theoretical dominants of power elite discourse; the perspectives of research are singled out and analyzed in correlation with the definitions of elite. First, elites are studied as functional groups, second, elites are analyzed as separate social strata, and third, elites are considered as institutions. Ways, methods and means of restoration of a power group are defined; it is proved that the control of positions and resources by the ruling elites provides a legal and legitimate opportunity to make final decisions, enables their dominance in formal institutions, determines and controls the rules of their functioning, gives the direction of their activities, facilitates coordination of their work. the essence of their activity as stabilizing in relation to social systems and society in general is singled out; it is shown that the ruling elites are elements of institutions and institutional orders. In this case, society with the help of institutions self-organizes and self-structures suggesting the presence of a factor of its temporal stabilization; socio-professional sources of recruitment of power groups are revealed; it is grounded that the concentrated nature of the influence of informal communications on state decision-making determines the activity of network coalitions of the ruling class; it was found that this is a transformation of the decision-making process, slowing down the political effects of the elite representation of civic interests, as the goal - the monopolization of management and control over society. It has been found that networks, by means of active converting various forms of capital into political pressure, become investors in political capital. They form a certain social fabric that determines the political agenda; it is proved that the discourse of political and cultural research of the power elites is based on cognitive models of sociological neo-institutionalism, modern "cultural sociology" and cultural anthropology. ; У статті розкрито теоретичні домінанти дискурсу владних еліт; виокремлено і проаналізовано ракурси дослідження, кожен з яких співвідноситься з уявленнями про еліти: по-перше, еліти досліджуються як функціональні групи, по-друге, еліти аналізуються як окрема соціальна верства, по-третє, еліти розглядаються як інститути. З'ясовано шляхи, методи і засоби відновлення владної групи; доведено, що контроль позицій і ресурсів владними елітами забезпечує легальну і легітимну можливість здійснювати кінцеві рішення, уможливлює їх домінування у формальних інститутах, визначати та контролювати правила їх функціонування, визначати спрямованість їхньої діяльності, сприяти координуванню їх роботи. виокремлено сутність їх активності як стабілізуючу стосовно соціальних систем і суспільства загалом; показано, що владні еліти є елементами інститутів та інституціональних порядків. При цьому суспільство за допомогою інститутів самоорганізується і самоструктурується, що означає наявність чинника його темпоральної стабілізації; розкрито соціально-професійні джерела рекрутування владних груп; обґрунтовано що концентрований характер впливу неформальних комунікацій на прийняття державних рішень визначає діяльність мережевих коаліцій правлячого класу; з'ясовано, що при цьому відбувається трансформація процесу прийняття рішень, уповільнюються політичні ефекти представництва елітою громадянських інтересів, оскільки на меті - монополізація управління і контроль над суспільством; з'ясовано,що мережі, активно конвертуючи різні форми капіталу в політичний тиск, є інвесторами політичного капіталу. Вони форматують певну соціальну тканину, яка визначає політичний порядок денний; доведено, що дискурс політико-культурних досліджень владних еліт має опертя на когнітивні моделі соціологічного неоінституціалізму, сучасної «культурсоціології» і культурної антропології. ; У статті розкрито теоретичні домінанти дискурсу владних еліт; виокремлено і проаналізовано ракурси дослідження, кожен з яких співвідноситься з уявленнями про еліти: по-перше, еліти досліджуються як функціональні групи, по-друге, еліти аналізуються як окрема соціальна верства, по-третє, еліти розглядаються як інститути. З'ясовано шляхи, методи і засоби відновлення владної групи; доведено, що контроль позицій і ресурсів владними елітами забезпечує легальну і легітимну можливість здійснювати кінцеві рішення, уможливлює їх домінування у формальних інститутах, визначати та контролювати правила їх функціонування, визначати спрямованість їхньої діяльності, сприяти координуванню їх роботи. виокремлено сутність їх активності як стабілізуючу стосовно соціальних систем і суспільства загалом; показано, що владні еліти є елементами інститутів та інституціональних порядків. При цьому суспільство за допомогою інститутів самоорганізується і самоструктурується, що означає наявність чинника його темпоральної стабілізації; розкрито соціально-професійні джерела рекрутування владних груп; обґрунтовано що концентрований характер впливу неформальних комунікацій на прийняття державних рішень визначає діяльність мережевих коаліцій правлячого класу; з'ясовано, що при цьому відбувається трансформація процесу прийняття рішень, уповільнюються політичні ефекти представництва елітою громадянських інтересів, оскільки на меті - монополізація управління і контроль над суспільством; з'ясовано,що мережі, активно конвертуючи різні форми капіталу в політичний тиск, є інвесторами політичного капіталу. Вони форматують певну соціальну тканину, яка визначає політичний порядок денний; доведено, що дискурс політико-культурних досліджень владних еліт має опертя на когнітивні моделі соціологічного неоінституціалізму, сучасної «культурсоціології» і культурної антропології.
The article investigates the approaches to the genesis and evolution of institutionalism theory. The aim of the study is a retrospective analysis of the institutional approach in political science and tracing the evolution of the institutional paradigm. The author proceeds from the fact that in the institutional tradition there are several theoretical blocks, such as: French legal institutionalism, institutional issues of sociological and political thought of the XIX - first half of the twentieth century, and American economic institutionalism of the same period. It was found out that the institutional approach as a holistic methodological program for studying the social order was first developed within the sociological direction of Western European jurisprudence. It is determined that the basis of institutional theory in French jurisprudence is the idea of equilibrium, according to which social development is regarded as a spontaneous equilibrium process, and the order that emerges in the process of such development is not predetermined by nature or sovereign. It is revealed that the researchers of the XIX - first half of the XX century interpret institutions mainly as fundamental collective social structures, the normative and legitimating power of which lies in the sphere of values, while their attention is concentrated around formal institutions. Im addition, the article highlights the significant contribution to the development of the institutional paradigm of the representatives of the economic theory of American institutionalism. It has been found that within the tradition of American institutionalism, the nature of institutions is explained as a set of informal and derived formal norms of thought and behavior that determine human interaction with the environment, as well as human relationships. The temporality of the variability of institutions occurs as a result of conscious and unconscious choice of people. It is substantiated that «classical» institutionalism considered politics as a normative system free from individual interests. A characteristic feature of this tradition was legalism, which involves the interpretation of politics in terms of constitution and law. At the same time, the idealization of institutions led to the idealization of the public interests they reflected, which acquired the character of an independent entity, not related to the interests of specific individuals. That is why holistic methodology is a key feature of the old institutionalism. The author concludes that the objectivist approach remains fundamental to traditional institutionalism. This narrows the scope for exploring the role of the subjective factor in political processes. In addition to objectivism, a specific feature of this approach is the institutional-structural determinism in the understanding of political reality. Political reality in this regard is viewed as completely dependent on the formatting and functioning of political institutions. ; У статті досліджено підходи до генезису та еволюції теорії інституціоналізму. Метою дослідження є ретроспективний аналіз інституціонального підходу в політичній науці та прослідковування еволюції інституціональної парадигми. Автор виходить з того, що в інституціональній традиції є кілька теоретичних блоків, як-то: французький правовий інституціоналізм, інституціональна проблематика представників соціологічної та політологічної думки ХІХ – першої половини ХХ століття, а також американський економічний інституціоналізм цього ж періоду. З'ясовано, що інституціональний підхід як цілісна методологічна програма вивчення соціального порядку вперше був розроблений в межах соціологічного напрямку західноєвропейського правознавства. Визначено, що основою інституціональної теорії у французькому правознавстві є ідея рівноваги, за якою суспільний розвиток відбувається як спонтанний рівноважний процес, а порядок, який постає в процесі такого розвитку, не є наперед встановленим ні природою, ні сувереном. Розкрито, що дослідники ХІХ – першої половини ХХ ст. трактують інститути переважно як фундаментальні колективні структури суспільства, нормативна і легітимаційна сила яких міститься у сфері цінностей, однак їх увага сконцентрована довкола формальних інститутів. Виокремлено суттєвий внесок у розвиток інституціональної парадигми представників економічної теорії американського інституціоналізму. З'ясовано, що в межах традиції американського інституціоналізму природа інститутів пояснюється як сукупність неформальних і похідних від них формальних норм мислення та поведінки, що визначають взаємодію людини з навколишнім середовищем, а також відносини між людьми. Темпоральність змінюваності інститутів відбувається у результаті свідомого та несвідомого вибору людей. Обґрунтовано, що «класичний» інституціалізм розглядав політику як незалежну від індивідуальних інтересів нормативну систему. Характерною прикметою відповідної традиції був легалізм, який передбачає інтерпретацію політики в термінах конституції і права. Водночас ідеалізація інститутів зумовлювала ідеалізацію відображуваних ними суспільних інтересів, що набували характеру самостійної сутності, не пов'язаної з інтересами конкретних індивідів. Тому саме холістська методологія є ключовою ознакою старого інституціоналізму. Автор доходить висновку, що об'єктивістський підхід залишається базовим для традиційного інституціоналізму. При цьому відбувається звуження можливостей дослідження ролі суб'єктивного чинника в політичних процесах. Крім об'єктивізму, специфічною прикметою вказаного підходу є інституціонально-структурний детермінізм у розумінні політичної реальності. Політична реальність у цьому плані розглядається як повністю залежна від форматування і функціонування політичних інститутів. ; У статті досліджено підходи до генезису та еволюції теорії інституціоналізму. Метою дослідження є ретроспективний аналіз інституціонального підходу в політичній науці та прослідковування еволюції інституціональної парадигми. Автор виходить з того, що в інституціональній традиції є кілька теоретичних блоків, як-то: французький правовий інституціоналізм, інституціональна проблематика представників соціологічної та політологічної думки ХІХ – першої половини ХХ століття, а також американський економічний інституціоналізм цього ж періоду. З'ясовано, що інституціональний підхід як цілісна методологічна програма вивчення соціального порядку вперше був розроблений в межах соціологічного напрямку західноєвропейського правознавства. Визначено, що основою інституціональної теорії у французькому правознавстві є ідея рівноваги, за якою суспільний розвиток відбувається як спонтанний рівноважний процес, а порядок, який постає в процесі такого розвитку, не є наперед встановленим ні природою, ні сувереном. Розкрито, що дослідники ХІХ – першої половини ХХ ст. трактують інститути переважно як фундаментальні колективні структури суспільства, нормативна і легітимаційна сила яких міститься у сфері цінностей, однак їх увага сконцентрована довкола формальних інститутів. Виокремлено суттєвий внесок у розвиток інституціональної парадигми представників економічної теорії американського інституціоналізму. З'ясовано, що в межах традиції американського інституціоналізму природа інститутів пояснюється як сукупність неформальних і похідних від них формальних норм мислення та поведінки, що визначають взаємодію людини з навколишнім середовищем, а також відносини між людьми. Темпоральність змінюваності інститутів відбувається у результаті свідомого та несвідомого вибору людей. Обґрунтовано, що «класичний» інституціалізм розглядав політику як незалежну від індивідуальних інтересів нормативну систему. Характерною прикметою відповідної традиції був легалізм, який передбачає інтерпретацію політики в термінах конституції і права. Водночас ідеалізація інститутів зумовлювала ідеалізацію відображуваних ними суспільних інтересів, що набували характеру самостійної сутності, не пов'язаної з інтересами конкретних індивідів. Тому саме холістська методологія є ключовою ознакою старого інституціоналізму. Автор доходить висновку, що об'єктивістський підхід залишається базовим для традиційного інституціоналізму. При цьому відбувається звуження можливостей дослідження ролі суб'єктивного чинника в політичних процесах. Крім об'єктивізму, специфічною прикметою вказаного підходу є інституціонально-структурний детермінізм у розумінні політичної реальності. Політична реальність у цьому плані розглядається як повністю залежна від форматування і функціонування політичних інститутів.
