Suchergebnisse

The article analyses discussions in modern feminist theory about perspectives for promotion of feminist politics and criticism of neoliberal and anti-gender politics in pandemic situation. In particular, the critical arguments of C. Arruzza, T. Bhattacharya and N. Fraser in their manifesto Feminism for 99% (2019) against liberal feminism and their project of "another feminism" as alternative to the liberal one, which will be focused not on elites but on masses of "real women". The controversial character of the thesis of Manifesto authors is shown: in the situation of a pandemic as a radical rupture of social bonds, an effective argument for international feminist solidarity can be their proposition that all women, regardless of their ethnic, class and racial affiliation, should be united on the basis of their unpaid reproductive and domestic work. The reflections of J. Butler on opportunities of restoring social bonds and resisting the forces of destruction and militarism are analyzed in her book Forces of Nonviolence (2020), in which she develops S. Freud's ideas about the possibility of overcoming the death drive, which in his opinion is the driving force and cause of any war. It is shown that Butler, following Freud, identifies mania as a force capable of overcoming death drive and understands mania as a protest of a living organism against its destruction or self-destruction. The article analyses Butler's thesis about modern feminism, that if uncovering appropriate forms of education, it can develop in human beings a manic aversion to violence and war as means of destroying organic life. In the conclusion, author suggests that it is possible to reconsider feminist criticism of liberal feminism and return to its slogans, while radicalising them. ; В статье анализируются дискуссии в современной феминистской теории о перспективах продвижения феминистских политик и критики неолиберальных и антигендерных политик в ситуации пандемии. В частности рассматриваются критические аргументы Ч. Арруцца, Т. Бхаттачарья и Н. Фрэйзер в их манифесте «Феминизм для 99%» (2019) против либерального феминизма и их проект «другого феминизма», альтернативного либеральному, который будет ориентирован не на элиты, а на массы «реальных женщин». Показан спорный характер тезиса авторов Манифеста о том, что в ситуации пандемии как радикального разрыва социальных связей действенным аргументом за интернациональную феминистскую солидарность может выступать выдвигаемый ими тезис о том, что всех женщин независимо от их этнической, классовой и расовой принадлежности объединяет неоплачиваемый репродуктивный и домашний труд. Проанализированы размышления Дж. Батлер о возможностях восстановления нарушенных социальных связей и противодействия силам деструктивности и милитаризма в её книге «Силы ненасилия» (2020), в которой она развивает идеи З. Фрейда о возможности преодоления влечения к смерти, которое, по его мнению, является движущей силой и причиной любой войны. Показано, что Батлер, вслед за Фрейдом, в качестве влечения, способного превзойти по силе влечение к смерти, называет манию, понимаемую как противостоящий разрушающей меланхолии протест живого организма против его деструкции или самодеструкции. Проанализирован тезис Батлер о том, что современный феминизм, если он откроет соответствующие формы воспитания, может развить у людей маниакальное отвращение к насилию и войне как способам уничтожения органической жизни. Сделан вывод о возможности пересмотреть феминистскую критику либерального феминизма и вернуться к его лозунгам, радикализировав их. ; У статті аналізуються актуальні дискусії в сучасній феміністській теорії про перспективи просування феміністських політик і критики неоліберальних і антігендерних політик в ситуації пандемії. Зокрема розглядаються критичні аргументи Ч. Арруцца, Т. Бхаттачарья та Н. Фрейзер в їх маніфесті «Фемінізм для 99%» (2019) проти західного ліберального фемінізму і їх проект «іншого фемінізму», альтернативного ліберальному, який буде орієнтований не на еліти, а на інтернаціональні маси «реальних жінок». Показаний спірний характер тези авторів Маніфесту про те, що в ситуації пандемії як радикального розриву соціальних зв'язків дієвим аргументом за інтернаціональну феміністську солідарність може виступати запропонована ними теза про те, що всіх жінок незалежно від їх етнічної, класової і расової приналежності об'єднує неоплачувана репродуктивна і домашня праця. Проаналізовано роздуми Дж. Батлер про можливості відновлення порушених соціальних зв'язків і протидії силам деструктивності і мілітаризму в її книзі «Сили ненасильства» (2020), в якій вона розвиває ідеї З. Фрейда про можливість подолання потягу до смерті, який, на його думку, є рушійною силою і причиною будь-якої війни. Показано, що Батлер слідом за Фрейдом вважає, що потягом, здатним перевершити по силі потяг до смерті, є манія, що розуміється як протидія руйнуючим силам меланхолії і афірмативний протест живого організму проти загрози його деструкції або самодеструкції. Проаналізовано тезу Батлер про те, що сучасний фемінізм, якщо він відкриє відповідні антимілітаристські форми виховання, може розвинути у людей маніакальну огиду до насильства і війни як способам знищення органічного життя. Зроблено висновок про можливість переглянути сучасну феміністську критику ліберального фемінізму і повернутися до його гасел, радикалізуючи їх.

The article analyses Jacques Rancière's theory of paradoxical interconnection between politics and aesthetics in contemporary culture. Author argues that Rancière's theory belongs to the trend in modern philosophy, which develops the concept of autonomy of political referring back to Karl Schmitt, while Rancière's theory of art is based on the concept of autonomy of the aesthetical, and represents politics and aesthetics as two modes of sensuality, or, in terms of Rancière, 'the distribution of the sensual'. In this context, Rancière understands the connection between aesthetics and politics not in the sense of the 'aesthetisation of politics' inherent to the 'age of the masses', compromised by great totalitarian projects, but as a special sensual regime, which, according to Rancière, coincides with the regime of democracy as an absolute anomaly of power. Rancière's thesis that the political, starting from antiquity, is being displaced and depoliticized by the so called post-politics as promise of a tolerant, rational post-ideological consensus and post-democracy, or 'democracy without demos', is considered in the context of Rancière's analysis of contemporary art. As alternative to modern forms of depoliticisation and rational consensus, Rancière proposes the formation of new type of rationality - rationality of disagreement or dissensus, as type of paradoxical rationality that correlates with the paradoxicality of really political action as unpredictable/ impossible. The purpose of modern art, as well as modern politics, is, according to Rancière, to create unpredictable and undecidable aesthetic gap that provides for the effect of new sensibility and consonance in affect or 'community of equals' that implements the principle of equality here and now. ; В статье анализируется концепция взаимодействия политики и эстетики Жака Рансьера – одного из ведущих современных теоретиков политики и искусства. Показано, что теорию политики Рансьера можно отнести к направлению в современной философии, развивающему восходящую к К. Шмитту концепцию автономии политического, а теория искусства Рансьера опирается на тезис об автономии эстетического, который роднит политику и эстетику как два близких режима чувственности, или, в терминах Рансьера, «разделения чувственного». В этом контексте Рансьер понимает связь эстетики и политики не в смысле свойственной «веку масс» «эстетизации политики», скомпрометированной в великих тоталитарных проектах, а как эстетический чувственный режим политики, совпадающий с режимом демократии как абсолютной аномалии власти. Тезис Рансьера о том, что политическое, начиная с античности, подвергается вытеснению, деполитизации основными формами которой являются постполитика как обещание толерантного, рационального пост-идеологического консенсуса и постдемократия, или «демократия без демоса» рассмотрен в контексте анализа Рансьером современного искусства. Показано, что в качестве альтернативы современным формам деполитизации и рационального консенсуса Рансьер предлагает формирование рациональности нового типа – рациональности несогласия или диссенсуса, представляющую особый тип парадоксальной рациональности, коррелирующей с парадоксальностью политического действия, определяемого через понятие непредсказуемого/невозможного. Предназначением современного искусства, так же как и современной политики является, согласно Рансьеру, создание непредсказуемого и неразрешимого эстетического разрыва, обеспечивающего эффект нового сенцориума и совместности в аффекте или «сообщества равных», реализующего принцип равенства здесь и сейчас. ; У статті аналізується концепція взаємодії політики і естетики Жака Рансьєра – одного з провідних сучасних політичних філософів і теоретиків мистецтва. Показано, що теорію політики Рансьєра можна віднести до напрямку в сучасній філософії, який розвиває висхідну до Карла Шмітта концепцію автономії політичного, а теорія мистецтваРансьєра спирається на тезу про автономію естетичного, який ріднить політику і естетику як два близьких режими чуттєвості, або, в термінах Рансьєра, «розподілу чуттєвого». У цьому контексті Рансьєр розуміє зв'язок естетики і політики не в сенсі властивої для «століття мас» «естетизації політики», скомпрометованої в великих тоталітарних проектах, а як естетичний чуттєвий режим політики, що співпадає, згідно Рансьєру, з режимом демократії як абсолютної аномалії влади. Теза Рансьєр про те, що політичне, починаючи з античності, піддається витісненню, деполітизації основними формами якої є постполітіка як обіцянка толерантного, раціонального пост-ідеологічного консенсусу і постдемократія, або «демократія без демоса», розглянута в контексті аналізу Рансьєром сучасного мистецтва. Показано, що в якості альтернативи сучасним формам деполітизації та раціонального консенсусу Рансьєр пропонує формування раціональності нового типу – раціональності незгоди або діссенсуса, що представляє особливий тип парадоксальної раціональності, яка корелює з парадоксальністю дійсно політичної дії, що визначається через поняття непередбачуваного/неможливого. Призначенням сучасного мистецтва, так само як і сучасної політики, є, відповідно до Рансьєр, створення непередбачуваного і нерозв'язного естетичного розриву, що забезпечує ефект нового сенцоріуму і спільності в афекті або «співтовариства рівних», що реалізує принцип рівності тут і зараз.