Suchergebnisse

За кримінальним процесуальним законодавством джерелами доказів у кримінальному провадженні є показання, речові докази, документи та висновки експертів. Найбільш розповсюдженим джерелом є показання, які згідно із законодавством можуть бути отримані лише під час проведення допиту. Разом з тим у правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли під час іншої, ніж допит, слідчої дії, зокрема, слідчого експерименту, огляду, обшуку, слідчий отримує від осіб, які беруть у ній участь, певні відомості, що мають значення для кримінального провадження. Втім, іноді суди вважають результати таких слідчих дій недопустимими як докази, оскільки під час їх проведення слідчим були зафіксовані показання, що не відповідають вимогам законодавства стосовно процесуальної форми їх отримання. Така ситуація призводить до того, що вказані відомості не оцінюються судами під час судового розгляду, особи, які надали відомості під час проведення таких слідчих дій, не допитуються як свідки, а обставинам кримінального провадження, що були зафіксовані у протоколі слідчої дії, не дається належна судова оцінка. У зв'язку з цим у статті авторка з'ясовує сутність показань як джерел доказів у кримінальному провадженні; розглядає проблеми, що виникають під час класифікації слідчих (розшукових) дій залежно від способів отримання інформації на вербальні, невербальні та змішані; аналізує вітчизняну правозастосовну практику, практику Європейського суду з прав людини, доктринальні підходи і зокрема робить висновок, що кримінальне процесуальне законодавство містить правову невизначеність стосовно поняття показань та відомостей, отриманих у кримінальному провадженні. Зазначає, що показання осіб слід розглядати в широкому сенсі, як це зроблено в законодавстві деяких країн і притаманно практиці Європейського Суду. Тож слід розуміти під ними будь-які відомості, які були надані особою під час проведення слідчих (розшукових) дій, що обумовлює необхідність відповідних гарантій особам, які їх надають, а також обов'язковий допит такої особи в суді з метою безпосереднього сприйняття наданих відомостей під час судового засідання та дотримання вимог закону щодо обґрунтування такими показаннями висновків суду у судовому рішенні. ; В соответствии с уголовным процессуальным законодательством источниками доказательств в уголовном процессе являются показания, вещественные доказательства, документы и заключения экспертов. Наиболее распространенным источником из них являются показания, которые по законодательству могут быть получены только при проведении допроса. Вместе с тем в правоприменительной практике нередки случаи, когда во время иных, нежели допрос, следственных действий, в частности, следственного эксперимента, осмотра, обыска, следователь получает от лиц, принимающих в них участие, определенные сведения, имеющие значение для уголовного производства. Однако иногда суды считают результаты таких следственных действий недопустимыми в качестве доказательств, поскольку в ходе их проведения следователем были зафиксированы показания, не соответствующие требованиям законодательства относительно процессуальной формы их получения. Это приводит к тому, что указанные сведения не оцениваются судами в ходе судебного разбирательства, лица, которые их дали при проведении указанных следственных действий, не допрашиваются в качестве свидетелей, а обстоятельствам уголовного производства, которые были зафиксированы в протоколе следственного действия, не дается надлежащая оценка судом. В связи с этим в статье автор обращается к определению сущности показаний как источников доказательств в уголовном производстве; рассматривает проблемы, возникающие при классификации следственных (розыскных) действий в зависимости от способов получения информации на вербальные, невербальные и смешанные; анализирует отечественную правоприменительную практику, практику Европейского суда по правам человека, доктринальные подходы и на основании проведенного исследования делает вывод, что уголовное процессуальное законодательство содержит правовую неопределенность относительно понятия показаний и сведений, полученных в уголовном производстве. Показания лиц следует рассматривать в широком смысле, как это сделано в законодательстве некоторых государств и характерно для практики Европейского Суда. Следует понимать под ними любые сведения, которые были даны лицом в ходе проведения следственных (розыскных) действий, что обусловливает необходимость предоставления соответствующих гарантий лицам, которые их дают, а также обязательный допрос такого лица в суде с целью непосредственного восприятия предоставленных сведений во время судебного заседания и соблюдения требований закона относительно обоснования такими показаниями выводов суда в судебном решении. ; According to the criminal procedure legislation, the sources of evidence in criminal proceedings are testimony, material evidence, documents and expert advice. The most common source is testimony, which, according to the legislation, can be obtained only during the interrogation. However, in law enforcement practice there are cases when during some investigative actions, other than interrogation, for instance investigative experiment, inspection, search, the investigator receives from persons involved in it certain information relevant to the criminal proceedings. However, courts sometimes consider the results of such investigative actions inadmissible as evidence, because during their conduct the investigator has recorded testimony which does not meet the requirements of the legislation regarding the procedural form of their obtaining. Such situations lead to the fact that the mentioned information is not evaluated by the courts during the trial, persons, who provided these knowledge during conducting such investigative actions are not interrogated as witnesses, and the proper judicial assessment is not made of the circumstances of the criminal proceedings which were recorded in the protocol of the investigative action. Thus, in the article the author draws attention to the awareness of the essence of the testimony as the sources of evidence in criminal proceedings; considers problems which arise during the classification of investigative actions depending on the methods of obtaining the information on verbal, nonverbal and mixed; analyzes national law enforcement practice, case-law of the European Court of Human Rights, doctrinal approaches and on the basis of the conducted research concludes that the criminal procedural legislation contains legal uncertainty regarding the concept of testimony and knowledge obtained in criminal proceedings. Author admits that the testimony of individuals should be considered in a broad sense, as it is done in the legislation of the foreign countries and in the case-law of the European Court of Human Rights, as any knowledge which has been provided by a person during investigative (detective) actions, which determined the necessity of essential guarantees to people providing it, as well as mandatory interrogation of such people in court in order to perceive the provided knowledge during the hearing and observance of the law to substantiate the court's conclusions in judicial decision with such testimony.

According to the criminal procedure legislation, the sources of evidence in criminal proceedings are testimony, material evidence, documents and expert advice. The most common source is testimony, which, according to the legislation, can be obtained only during the interrogation. However, in law enforcement practice there are cases when during some investigative actions, other than interrogation, for instance investigative experiment, inspection, search, the investigator receives from persons involved in it certain information relevant to the criminal proceedings. However, courts sometimes consider the results of such investigative actions inadmissible as evidence, because during their conduct the investigator has recorded testimony which does not meet the requirements of the legislation regarding the procedural form of their obtaining. Such situations lead to the fact that the mentioned information is not evaluated by the courts during the trial, persons, who provided these knowledge during conducting such investigative actions are not interrogated as witnesses, and the proper judicial assessment is not made of the circumstances of the criminal proceedings which were recorded in the protocol of the investigative action. Thus, in the article the author draws attention to the awareness of the essence of the testimony as the sources of evidence in criminal proceedings; considers problems which arise during the classification of investigative actions depending on the methods of obtaining the information on verbal, nonverbal and mixed; analyzes national law enforcement practice, case-law of the European Court of Human Rights, doctrinal approaches and on the basis of the conducted research concludes that the criminal procedural legislation contains legal uncertainty regarding the concept of testimony and knowledge obtained in criminal proceedings. Author admits that the testimony of individuals should be considered in a broad sense, as it is done in the legislation of the foreign countries and in the case-law of the European Court of Human Rights, as any knowledge which has been provided by a person during investigative (detective) actions, which determined the necessity of essential guarantees to people providing it, as well as mandatory interrogation of such people in court in order to perceive the provided knowledge during the hearing and observance of the law to substantiate the court's conclusions in judicial decision with such testimony. ; В соответствии с уголовным процессуальным законодательством источниками доказательств в уголовном процессе являются показания, вещественные доказательства, документы и заключения экспертов. Наиболее распространенным источником из них являются показания, которые по законодательству могут быть получены только при проведении допроса. Вместе с тем в правоприменительной практике нередки случаи, когда во время иных, нежели допрос, следственных действий, в частности, следственного эксперимента, осмотра, обыска, следователь получает от лиц, принимающих в них участие, определенные сведения, имеющие значение для уголовного производства. Однако иногда суды считают результаты таких следственных действий недопустимыми в качестве доказательств, поскольку в ходе их проведения следователем были зафиксированы показания, не соответствующие требованиям законодательства относительно процессуальной формы их получения. Это приводит к тому, что указанные сведения не оцениваются судами в ходе судебного разбирательства, лица, которые их дали при проведении указанных следственных действий, не допрашиваются в качестве свидетелей, а обстоятельствам уголовного производства, которые были зафиксированы в протоколе следственного действия, не дается надлежащая оценка судом. В связи с этим в статье автор обращается к определению сущности показаний как источников доказательств в уголовном производстве; рассматривает проблемы, возникающие при классификации следственных (розыскных) действий в зависимости от способов получения информации на вербальные, невербальные и смешанные; анализирует отечественную правоприменительную практику, практику Европейского суда по правам человека, доктринальные подходы и на основании проведенного исследования делает вывод, что уголовное процессуальное законодательство содержит правовую неопределенность относительно понятия показаний и сведений, полученных в уголовном производстве. Показания лиц следует рассматривать в широком смысле, как это сделано в законодательстве некоторых государств и характерно для практики Европейского Суда. Следует понимать под ними любые сведения, которые были даны лицом в ходе проведения следственных (розыскных) действий, что обусловливает необходимость предоставления соответствующих гарантий лицам, которые их дают, а также обязательный допрос такого лица в суде с целью непосредственного восприятия предоставленных сведений во время судебного заседания и соблюдения требований закона относительно обоснования такими показаниями выводов суда в судебном решении. ; За кримінальним процесуальним законодавством джерелами доказів у кримінальному провадженні є показання, речові докази, документи та висновки експертів. Найбільш розповсюдженим джерелом є показання, які згідно із законодавством можуть бути отримані лише під час проведення допиту. Разом з тим у правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли під час іншої, ніж допит, слідчої дії, зокрема, слідчого експерименту, огляду, обшуку, слідчий отримує від осіб, які беруть у ній участь, певні відомості, що мають значення для кримінального провадження. Втім, іноді суди вважають результати таких слідчих дій недопустимими як докази, оскільки під час їх проведення слідчим були зафіксовані показання, що не відповідають вимогам законодавства стосовно процесуальної форми їх отримання. Така ситуація призводить до того, що вказані відомості не оцінюються судами під час судового розгляду, особи, які надали відомості під час проведення таких слідчих дій, не допитуються як свідки, а обставинам кримінального провадження, що були зафіксовані у протоколі слідчої дії, не дається належна судова оцінка. У зв'язку з цим у статті авторка з'ясовує сутність показань як джерел доказів у кримінальному провадженні; розглядає проблеми, що виникають під час класифікації слідчих (розшукових) дій залежно від способів отримання інформації на вербальні, невербальні та змішані; аналізує вітчизняну правозастосовну практику, практику Європейського суду з прав людини, доктринальні підходи і зокрема робить висновок, що кримінальне процесуальне законодавство містить правову невизначеність стосовно поняття показань та відомостей, отриманих у кримінальному провадженні. Зазначає, що показання осіб слід розглядати в широкому сенсі, як це зроблено в законодавстві деяких країн і притаманно практиці Європейського Суду. Тож слід розуміти під ними будь-які відомості, які були надані особою під час проведення слідчих (розшукових) дій, що обумовлює необхідність відповідних гарантій особам, які їх надають, а також обов'язковий допит такої особи в суді з метою безпосереднього сприйняття наданих відомостей під час судового засідання та дотримання вимог закону щодо обґрунтування такими показаннями висновків суду у судовому рішенні.

According to the criminal procedure legislation, the sources of evidence in criminal proceedings are testimony, material evidence, documents and expert advice. The most common source is testimony, which, according to the legislation, can be obtained only during the interrogation. However, in law enforcement practice there are cases when during some investigative actions, other than interrogation, for instance investigative experiment, inspection, search, the investigator receives from persons involved in it certain information relevant to the criminal proceedings. However, courts sometimes consider the results of such investigative actions inadmissible as evidence, because during their conduct the investigator has recorded testimony which does not meet the requirements of the legislation regarding the procedural form of their obtaining. Such situations lead to the fact that the mentioned information is not evaluated by the courts during the trial, persons, who provided these knowledge during conducting such investigative actions are not interrogated as witnesses, and the proper judicial assessment is not made of the circumstances of the criminal proceedings which were recorded in the protocol of the investigative action. Thus, in the article the author draws attention to the awareness of the essence of the testimony as the sources of evidence in criminal proceedings; considers problems which arise during the classification of investigative actions depending on the methods of obtaining the information on verbal, nonverbal and mixed; analyzes national law enforcement practice, case-law of the European Court of Human Rights, doctrinal approaches and on the basis of the conducted research concludes that the criminal procedural legislation contains legal uncertainty regarding the concept of testimony and knowledge obtained in criminal proceedings. Author admits that the testimony of individuals should be considered in a broad sense, as it is done in the legislation of the foreign countries and in the case-law of the European Court of Human Rights, as any knowledge which has been provided by a person during investigative (detective) actions, which determined the necessity of essential guarantees to people providing it, as well as mandatory interrogation of such people in court in order to perceive the provided knowledge during the hearing and observance of the law to substantiate the court's conclusions in judicial decision with such testimony. ; В соответствии с уголовным процессуальным законодательством источниками доказательств в уголовном процессе являются показания, вещественные доказательства, документы и заключения экспертов. Наиболее распространенным источником из них являются показания, которые по законодательству могут быть получены только при проведении допроса. Вместе с тем в правоприменительной практике нередки случаи, когда во время иных, нежели допрос, следственных действий, в частности, следственного эксперимента, осмотра, обыска, следователь получает от лиц, принимающих в них участие, определенные сведения, имеющие значение для уголовного производства. Однако иногда суды считают результаты таких следственных действий недопустимыми в качестве доказательств, поскольку в ходе их проведения следователем были зафиксированы показания, не соответствующие требованиям законодательства относительно процессуальной формы их получения. Это приводит к тому, что указанные сведения не оцениваются судами в ходе судебного разбирательства, лица, которые их дали при проведении указанных следственных действий, не допрашиваются в качестве свидетелей, а обстоятельствам уголовного производства, которые были зафиксированы в протоколе следственного действия, не дается надлежащая оценка судом. В связи с этим в статье автор обращается к определению сущности показаний как источников доказательств в уголовном производстве; рассматривает проблемы, возникающие при классификации следственных (розыскных) действий в зависимости от способов получения информации на вербальные, невербальные и смешанные; анализирует отечественную правоприменительную практику, практику Европейского суда по правам человека, доктринальные подходы и на основании проведенного исследования делает вывод, что уголовное процессуальное законодательство содержит правовую неопределенность относительно понятия показаний и сведений, полученных в уголовном производстве. Показания лиц следует рассматривать в широком смысле, как это сделано в законодательстве некоторых государств и характерно для практики Европейского Суда. Следует понимать под ними любые сведения, которые были даны лицом в ходе проведения следственных (розыскных) действий, что обусловливает необходимость предоставления соответствующих гарантий лицам, которые их дают, а также обязательный допрос такого лица в суде с целью непосредственного восприятия предоставленных сведений во время судебного заседания и соблюдения требований закона относительно обоснования такими показаниями выводов суда в судебном решении. ; За кримінальним процесуальним законодавством джерелами доказів у кримінальному провадженні є показання, речові докази, документи та висновки експертів. Найбільш розповсюдженим джерелом є показання, які згідно із законодавством можуть бути отримані лише під час проведення допиту. Разом з тим у правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли під час іншої, ніж допит, слідчої дії, зокрема, слідчого експерименту, огляду, обшуку, слідчий отримує від осіб, які беруть у ній участь, певні відомості, що мають значення для кримінального провадження. Втім, іноді суди вважають результати таких слідчих дій недопустимими як докази, оскільки під час їх проведення слідчим були зафіксовані показання, що не відповідають вимогам законодавства стосовно процесуальної форми їх отримання. Така ситуація призводить до того, що вказані відомості не оцінюються судами під час судового розгляду, особи, які надали відомості під час проведення таких слідчих дій, не допитуються як свідки, а обставинам кримінального провадження, що були зафіксовані у протоколі слідчої дії, не дається належна судова оцінка. У зв'язку з цим у статті авторка з'ясовує сутність показань як джерел доказів у кримінальному провадженні; розглядає проблеми, що виникають під час класифікації слідчих (розшукових) дій залежно від способів отримання інформації на вербальні, невербальні та змішані; аналізує вітчизняну правозастосовну практику, практику Європейського суду з прав людини, доктринальні підходи і зокрема робить висновок, що кримінальне процесуальне законодавство містить правову невизначеність стосовно поняття показань та відомостей, отриманих у кримінальному провадженні. Зазначає, що показання осіб слід розглядати в широкому сенсі, як це зроблено в законодавстві деяких країн і притаманно практиці Європейського Суду. Тож слід розуміти під ними будь-які відомості, які були надані особою під час проведення слідчих (розшукових) дій, що обумовлює необхідність відповідних гарантій особам, які їх надають, а також обов'язковий допит такої особи в суді з метою безпосереднього сприйняття наданих відомостей під час судового засідання та дотримання вимог закону щодо обґрунтування такими показаннями висновків суду у судовому рішенні.

Досліджуються питання визначення та розподілу судових витрат у кримінальному провадженні. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до визначення видів процесуальних витрат у кримінальному провадженні, віднесення судового збору до судових витрат у кримінальному провадженні. Проаналізовано термінологію, що використовується у кримінальному процесуальному та цивільному процесуальному законодавстві. Констатовано недоцільність ототожнення понять «процесуальні витрати» та «судові витрати», адже останні є поняттям більш широким, ніж «процесуальні витрати», оскільки у цивільному судочинстві судові витрати включають в себе судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи. Зроблено висновок про недоцільність справляння судового збору з потерпілого, який пред'являє до обвинуваченого цивільний позов у кримінальному провадженні, а відтак стягнення з обвинуваченого судового збору як процесуальних витрат. ; Исследуются вопросы определения и распределения судебных расходов в ходе уголовного производства. На основании обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к определению видов процессуальных издержек в уголовном процессе, отнесении судебного сбора к судебным издержкам. Проанализирована терминология, используемая в уголовном процессуальном и гражданском процессуальном законодательстве. Констатируется нецелесообразность отождествления понятий «процессуальные расходы» и «судебные расходы» в связи с тем, что последние являются более широким понятием, поскольку в гражданском судопроизводстве судебные издержки включают в себя судебный сбор и расходы, связанные с рассмотрением дела. Сделан вывод о нецелесообразности взимания судебного сбора с потерпевшего, предъявляющего к обвиняемому гражданский иск в уголовном производстве, а в связи с этим и взыскание с обвиняемого судебного сбора как процессуальной издержки. ; The article deals with the issues of determination and distribution of court costs during criminal proceedings. On the basis of the generalization of judicial practice, it was concluded that there was no unity in the approaches to determining the types of procedural costs in criminal procedure, the assignment of litigation fees to court costs. The terminology used in the criminal procedural and civil procedural legislation is analyzed. This gave the possibility to state the inappropriateness of identifying the concepts of «procedural expenses» and «court costs», because the latter are broader concept, since in civil proceedings the court costs include litigation fees and expenses which are connected with the hearing of the case. It is concluded that it is inappropriate to charge the litigation fee from the victim, who submit to the accused the civil action in criminal proceeding, and in connection with this the charge from the accused the litigation fees as a procedural expense.

Досліджуються питання визначення та розподілу судових витрат у кримінальному провадженні. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до визначення видів процесуальних витрат у кримінальному провадженні, віднесення судового збору до судових витрат у кримінальному провадженні. Проаналізовано термінологію, що використовується у кримінальному процесуальному та цивільному процесуальному законодавстві. Констатовано недоцільність ототожнення понять «процесуальні витрати» та «судові витрати», адже останні є поняттям більш широким, ніж «процесуальні витрати», оскільки у цивільному судочинстві судові витрати включають в себе судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи. Зроблено висновок про недоцільність справляння судового збору з потерпілого, який пред'являє до обвинуваченого цивільний позов у кримінальному провадженні, а відтак стягнення з обвинуваченого судового збору як процесуальних витрат. ; Исследуются вопросы определения и распределения судебных расходов в ходе уголовного производства. На основании обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к определению видов процессуальных издержек в уголовном процессе, отнесении судебного сбора к судебным издержкам. Проанализирована терминология, используемая в уголовном процессуальном и гражданском процессуальном законодательстве. Констатируется нецелесообразность отождествления понятий «процессуальные расходы» и «судебные расходы» в связи с тем, что последние являются более широким понятием, поскольку в гражданском судопроизводстве судебные издержки включают в себя судебный сбор и расходы, связанные с рассмотрением дела. Сделан вывод о нецелесообразности взимания судебного сбора с потерпевшего, предъявляющего к обвиняемому гражданский иск в уголовном производстве, а в связи с этим и взыскание с обвиняемого судебного сбора как процессуальной издержки. ; The article deals with the issues of determination and distribution of court costs during criminal proceedings. On the basis of the generalization of judicial practice, it was concluded that there was no unity in the approaches to determining the types of procedural costs in criminal procedure, the assignment of litigation fees to court costs. The terminology used in the criminal procedural and civil procedural legislation is analyzed. This gave the possibility to state the inappropriateness of identifying the concepts of «procedural expenses» and «court costs», because the latter are broader concept, since in civil proceedings the court costs include litigation fees and expenses which are connected with the hearing of the case. It is concluded that it is inappropriate to charge the litigation fee from the victim, who submit to the accused the civil action in criminal proceeding, and in connection with this the charge from the accused the litigation fees as a procedural expense.

Досліджуються питання визначення та розподілу судових витрат у кримінальному провадженні. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до визначення видів процесуальних витрат у кримінальному провадженні, віднесення судового збору до судових витрат у кримінальному провадженні. Проаналізовано термінологію, що використовується у кримінальному процесуальному та цивільному процесуальному законодавстві. Констатовано недоцільність ототожнення понять «процесуальні витрати» та «судові витрати», адже останні є поняттям більш широким, ніж «процесуальні витрати», оскільки у цивільному судочинстві судові витрати включають в себе судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи. Зроблено висновок про недоцільність справляння судового збору з потерпілого, який пред'являє до обвинуваченого цивільний позов у кримінальному провадженні, а відтак стягнення з обвинуваченого судового збору як процесуальних витрат. ; Исследуются вопросы определения и распределения судебных расходов в ходе уголовного производства. На основании обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к определению видов процессуальных издержек в уголовном процессе, отнесении судебного сбора к судебным издержкам. Проанализирована терминология, используемая в уголовном процессуальном и гражданском процессуальном законодательстве. Констатируется нецелесообразность отождествления понятий «процессуальные расходы» и «судебные расходы» в связи с тем, что последние являются более широким понятием, поскольку в гражданском судопроизводстве судебные издержки включают в себя судебный сбор и расходы, связанные с рассмотрением дела. Сделан вывод о нецелесообразности взимания судебного сбора с потерпевшего, предъявляющего к обвиняемому гражданский иск в уголовном производстве, а в связи с этим и взыскание с обвиняемого судебного сбора как процессуальной издержки. ; The article deals with the issues of determination and distribution of court costs during criminal proceedings. On the basis of the generalization of judicial practice, it was concluded that there was no unity in the approaches to determining the types of procedural costs in criminal procedure, the assignment of litigation fees to court costs. The terminology used in the criminal procedural and civil procedural legislation is analyzed. This gave the possibility to state the inappropriateness of identifying the concepts of «procedural expenses» and «court costs», because the latter are broader concept, since in civil proceedings the court costs include litigation fees and expenses which are connected with the hearing of the case. It is concluded that it is inappropriate to charge the litigation fee from the victim, who submit to the accused the civil action in criminal proceeding, and in connection with this the charge from the accused the litigation fees as a procedural expense.

The article explores the issues of the victim's involvement in the process of obtaining temporary access to things and documents. The current legislative provisions were analyzed, according to it only the parties to criminal proceedings have the right to appeal to the investigating judge during the pre-trial investigation or the court during the court proceedings requesting temporary access to things and documents. It is established that when a victim is not a part of the criminal proceedings, he is not empowered to apply to the investigating judge with a request for temporary access to things and documents. However, the practice of applying the law evidences about application another one approach to the solution of this issue, in particular, the existing court decisions on granting the investigative judge permission to the victim to temporary access to things and documents. This practice has led the Supreme Court to find that there is a lack of clarity, uncertainty about the legal rules regarding the victim's status and his rights in criminal proceedings, which constitutes an exclusive legal problem. In order to resolve this issue and to ensure the development of the law and the formation of a single law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer the criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court. In order to resolve this problem and to ensure the development of law and the formation of a uniform law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court and to ask questions for clarification of the legislative provisions. On the basis of the generalized case law, it was concluded that there is no unity in approaches to granting the victim permission for temporary access to things and documents. It is concluded that the issues raised in the article are theoretical and practical issues of granting the victim permission for temporary access to things and documents which need their legislative solution. ; Исследуются вопросы участия потерпевшего в процессе получения временного доступа к вещам и документам. На основании проведенного обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к предоставлению потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам. Аргументируется, что поднятые в статье проблемные вопросы теоретического и практического характера предоставления потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам требуют законодательного решения. ; Досліджено питання участі потерпілого в процесі отримання тимчасового доступу до речей і документів. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Аргументовано, що порушені у статті проблемні питання теоретичного і практичного характеру надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів потребують свого законодавчого вирішення.

Досліджено питання участі потерпілого в процесі отримання тимчасового доступу до речей і документів. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Аргументовано, що порушені у статті проблемні питання теоретичного і практичного характеру надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів потребують свого законодавчого вирішення. ; Исследуются вопросы участия потерпевшего в процессе получения временного доступа к вещам и документам. На основании проведенного обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к предоставлению потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам. Аргументируется, что поднятые в статье проблемные вопросы теоретического и практического характера предоставления потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам требуют законодательного решения. ; The article explores the issues of the victim's involvement in the process of obtaining temporary access to things and documents. The current legislative provisions were analyzed, according to it only the parties to criminal proceedings have the right to appeal to the investigating judge during the pre-trial investigation or the court during the court proceedings requesting temporary access to things and documents. It is established that when a victim is not a part of the criminal proceedings, he is not empowered to apply to the investigating judge with a request for temporary access to things and documents. However, the practice of applying the law evidences about application another one approach to the solution of this issue, in particular, the existing court decisions on granting the investigative judge permission to the victim to temporary access to things and documents. This practice has led the Supreme Court to find that there is a lack of clarity, uncertainty about the legal rules regarding the victim's status and his rights in criminal proceedings, which constitutes an exclusive legal problem. In order to resolve this issue and to ensure the development of the law and the formation of a single law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer the criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court. In order to resolve this problem and to ensure the development of law and the formation of a uniform law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court and to ask questions for clarification of the legislative provisions. On the basis of the generalized case law, it was concluded that there is no unity in approaches to granting the victim permission for temporary access to things and documents. It is concluded that the issues raised in the article are theoretical and practical issues of granting the victim permission for temporary access to things and documents which need their legislative solution.

The article explores the issues of the victim's involvement in the process of obtaining temporary access to things and documents. The current legislative provisions were analyzed, according to it only the parties to criminal proceedings have the right to appeal to the investigating judge during the pre-trial investigation or the court during the court proceedings requesting temporary access to things and documents. It is established that when a victim is not a part of the criminal proceedings, he is not empowered to apply to the investigating judge with a request for temporary access to things and documents. However, the practice of applying the law evidences about application another one approach to the solution of this issue, in particular, the existing court decisions on granting the investigative judge permission to the victim to temporary access to things and documents. This practice has led the Supreme Court to find that there is a lack of clarity, uncertainty about the legal rules regarding the victim's status and his rights in criminal proceedings, which constitutes an exclusive legal problem. In order to resolve this issue and to ensure the development of the law and the formation of a single law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer the criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court. In order to resolve this problem and to ensure the development of law and the formation of a uniform law enforcement practice, the panel of judges concluded that it was necessary to refer criminal proceedings to the Grand Chamber of the Supreme Court and to ask questions for clarification of the legislative provisions. On the basis of the generalized case law, it was concluded that there is no unity in approaches to granting the victim permission for temporary access to things and documents. It is concluded that the issues raised in the article are theoretical and practical issues of granting the victim permission for temporary access to things and documents which need their legislative solution. ; Исследуются вопросы участия потерпевшего в процессе получения временного доступа к вещам и документам. На основании проведенного обобщения судебной практики сделан вывод об отсутствии единства в подходах к предоставлению потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам. Аргументируется, что поднятые в статье проблемные вопросы теоретического и практического характера предоставления потерпевшему разрешения на временный доступ к вещам и документам требуют законодательного решения. ; Досліджено питання участі потерпілого в процесі отримання тимчасового доступу до речей і документів. На підставі проведеного узагальнення судової практики зроблено висновок про відсутність єдності у підходах до надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Аргументовано, що порушені у статті проблемні питання теоретичного і практичного характеру надання потерпілому дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів потребують свого законодавчого вирішення.