Suchergebnisse

Досліджується формування в теорії та на практиці двох діаметрально протилежних шкіл аграрної економіки. Перша вважає, що сільське господарство підпорядковується загальним економічним законам капіталістичної системи господарювання (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс), а друга – що галузі притаманні особливості, які обмежують це підпорядкування, внаслідок чого дана сфера лише «віддзеркалює» загальну капіталістичну політекономію. Розкрито основи шкіл другого напряму, сформовані класиками агроекономіки А. Теєром, Й. Тюненом, Т. Бринкманом і розвинуті Е. Давідом, С. Булгаковим, Т. Гольцем, О. Чаяновим, М. Макаровим та іншими вченими.Огляд практики господарювання у світовому аграрному просторі довів, що сільське господарство успішно розвивається там, де визнається специфіка соціально-економічних відносин в аграрному секторі, зумовлена переплетінням у галузі природних і економічних умов відтворення, особливостями використання трудових і земельних ресурсів, впливом рентного чинника, низькою еластичністю попиту на основні види сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів, значущістю соціальних і екологічних функцій сільського господарства для розвитку суспільства.Країни ж, де аграрна політика базується на принципах загальноекономічних законів капіталізму, які аргументують переваги великих капіталістичних господарств, концентрації та глибокої спеціалізації сільського господарства, підпорядкованість виробництва максимізації прибутку тощо, стикаються з негативними соціальними і економічними наслідками, втрати від яких у сукупності переважають економічні вигоди орієнтованої лише на капітал системи господарювання.Аналізується розвиток агроекономічної науки в умовах сучасного науково-технічного прогресу і глобалізаційних процесів, яка, розширивши під впливом їх позитивних результатів і негативних наслідків змістове наповнення соціальних і екологічних функцій сільського господарства, довела рівнозначність цих функцій економічній функції галузі. Розкривається сутність концепції багатофункціональності сільського господарства, яка визнана міжнародним співтовариством інструментом розробки аграрних політик сталого розвитку сільського господарства. У даному контексті аналізуються проблеми вітчизняних наукових агроекономічних течій і наслідки їх реалізації у процесі реформування аграрного сектору України.

Розкрито передумови виникнення кооперації як форми і механізму нівелювання антагоністичних економічних відносин капіталістичної системи, охарактеризовано основні теоретичні лінії, притаманні історичному розвитку теоретичного базису кооперативної ідеї, їх юридичне відображення і реалізацію в практичній діяльності в контексті теоретичних засад кооперативів, їх місце в економічному самозахисті й вплив на еволюцію соціального характеру селянства, обґрунтовані в працях видатного українського економіста і соціолога М. Туган-Барановського. Доведено, що саме відмінності мотивації об'єднання суб'єктів господарювання, механізму економічних і фінансових відносин, що обумовлюють некапіталістичний характер кооперативних формувань, на чому наголошував учений, забезпечили кооперативам вищий порівняно з іншими організаційно-правовими формами рівень виживання за викликів ХХ ст.
Систематизовано результати наукових досліджень впливу глобалізації економіки і ринків на еволюцію кооперативних принципів і структуру кооперативних формувань, проаналізовано різні підходи до співвідношення логіки кооперативних цінностей і логіки практичності, його закріплення в кооперативному законодавстві, а також вплив на розвиток кооперативного руху. В цьому контексті обґрунтовано причини відсутності в Україні динамічного розвитку сільськогосподарських кооперативів і способи їх усунення як важливого чинника становлення фермерського типу господарювання, без чого малі й середні українські господарства, у разі набуття країною членства в ЄС, не «впишуться» в спільний європейський ринок і Спільну аграрну політику. Вони будуть витіснені з сільськогосподарського виробництва з відповідними негативними наслідками для забезпечення продовольчої безпеки і продовольчого суверенітету суспільства, збереження розселення і облаштування сільських територій, що суперечить Цілям сталого розвитку.

Розкрито теоретичні основи соціально-економічної природи сільськогосподарського підприємства, сформульовані основоположниками агроекономіки А.Теєром, Й. Тюненом, Т. Бринкманом та іншими вченими, що дає змогу обґрунтувати особливості корпоратизації аграрного сектору. Досліджено історію проникнення несільськогосподарського капіталу в аграрний сектор різних країн протягом ХХ ст., розглянуто передумови, що спонукали або сприяли корпоратизації сільського господарства шляхом поглинання фермерських господарств, несправедливої конкуренції на земельному ринку, колонізації капіталом сільськогосподарських земель країн із слабкими правовими інструментами і корумпованою або некомпетентною владою. Узагальнено специфіку й негативні наслідки діяльності агро-промислово-торгових корпорацій, на прикладі України доведено, що вони практично не змінюються залежно від аналізованих країни чи періоду. Окреслено панораму агрохолдингізації України, виділено три її етапи, охарактеризовано їх особливості та наслідки для сільського господарства і сільського розвитку: прибуткові, орієнтовані на інвестора; кооперативні, орієнтовані на свого члена-клієнта; неприбуткові, представлені виробничими соціально орієнтованими корпораціями, створеними для спільного ведення господарської діяльності. В Україні функціонують корпорації лише першого типу, серед яких дедалі більше домінують вітчизняні та міжнародні корпорації з несільськогосподарським капіталом. Систематизовано основи аграрних політик західноєвропейських, північноамериканських та інших країн, які призупинили або не допустили колонізації сільського господарства промислово-торговельно-фінансовим капіталом. Виокремлено ті їх напрями, які необхідно і можливо адаптувати до умов України з метою створення сприятливого інституціонально-правового середовища для розвитку корпорацій другого і третього типів.

Розкрито сутність антагонізму взаємовідносин між суб'єктами і об'єктами людської діяльності, що виникають у системі "людина –– суспільство –– економіка –– природа", та їх переростання в соціально-екологічні конфлікти. Останні характеризуються такими відносинами між ними, за яких кожна із сторін відображає протилежну позицію по відношенню до впливу економіки на екологію, і навпаки. Обґрунтовано місце і роль у загостренні економіко-екологічних конфліктів концепції економічного зростання, яке забезпечується випереджальним нарощуванням масштабів та інтенсивності споживання продуктивної сили природного ресурсу. Викладено головні принципи концепції сталого розвитку, основою якого є паритетність відносин між людиною, економікою і природою, що нейтралізує виникнення економіко-екологічних конфліктів.Виокремлено поетапність наростання екодеструктивного впливу економіки на природні ресурси сільського господарства –– основної галузі життєзабезпечення суспільства, охарактеризовано кожний етап. Доведено, що неузгодженість нарощування валового виробництва сільськогосподарської продукції в Україні з вимогами сталого (економіко-соціально-екологічно збалансованого) розвитку галузі досягла рівня антропогенного навантаження на природний сільськогосподарський ресурс, який наближається до граничної лінії, за якою починаються і стають загрозливими для виробництва та життя людей кризові зміни в природних, насамперед земельних, ресурсах,Обґрунтовано місце агроекології в переході до економіко-соціально-екологічно збалансованого розвитку, охарактеризовано її сутність як галузі науки та основні принципи. Визначено відмінності між індустріально-інтенсивним і агроекологічним сільським господарством. Розкрито роль останнього в збереженні та нарощуванні продуктивної сили сільськогосподарських угідь у довгостроковому періоді, адаптації галузі до змін клімату і сприяння їх пом'якшенню, покращенні харчування людей, скороченні масштабів безробіття і бідності в сільських районах. Сформульовано на основі документів ООН і Європейського Союзу рекомендації щодо вжиття заходів з імплементації наукових розробок і передових практик переходу від індустріально-інтенсивного екологоруйнівного до сталого агроекологічного виробництва в аграрну політику України.

Міжнародні організації, світова наукова спільнота відзначають наростання екологічних процесів, пов'язаних із сільськогосподарською діяльністю. Зокрема, визнається негативний вплив на екологію природних ресурсів аграрного сектору глибоко спеціалізованого (монокультурного) виробництва, яке посилює деградацію угідь. Втрати від ґрунтовтоми – супутника монокультури становлять майже 25 % світового врожаю. У документах ООН ідеться не лише про екологічні, а й про соціальні втрати монокультурного виробництва: зменшення зайнятості сільського населення, посилення бідності, погіршення харчування тощо.
Проаналізовано процеси формування в Україні глибоко спеціалізованого, з ознаками монокультурного, землеробства, зональний аспект якого дозволяє виявити його негативні екологічні й соціальні наслідки. Перехід у Степовій зоні на вирощування ґрунтовиснажливих і гумусопоглинаючих зернових і соняшнику, які зайняли більш як 93 % посівних площ, витіснивши пари і багаторічні трави, обумовив посилення ерозії, якою нині вражено 60–80 % сільгоспугідь, дегуманізацію ґрунтів (дефіцит гумусу сягає 600 кг/га), значне скорочення тваринництва, зменшення споживання населенням молока і молокопродуктів, зниження калорійності середньодобового раціону, ліквідацію робочих місць у сільськогосподарському виробництві тощо. Зазначені процеси притаманні східним регіонам Лісостепу і, хоча й меншою мірою, іншим регіонам країни. У цілому по Україні знижується якість харчування, зростає імпортозалежність за певними видами продовольчих товарів, витіснених з виробництва в результаті глибокої спеціалізації. Для упередження подальшого розвитку цих та інших негативних процесів обґрунтовано безальтернативність переходу від глибоко спеціалізованого монокультурного сільського господарства до агроекологічного плодозмінного в симбіозі з тваринництвом. Запропоновано механізми переходу до даного типу землеробства з урахуванням теоретичних засад проблеми і досвіду її розв'язання в західноєвропейських та інших країнах, що дозволить призупинити деградацію і забезпечити зростання продуктивності сільськогосподарських угідь, зберегти продовольчий суверенітет країни та її сільський трудовий потенціал.