Naumkina S. M., Gaidaenko P. L. The role of charismatic signaling in the context of political leadershipin social networks. – Article.The article examines the features of the use of social networks to broadcast verbal and nonverbal markersof charismatic leadership.The aim of the article is a theoretical and methodological justification of the influence of charismaticsignaling in social networks on the formation of the image of a charismatic leader in the eyes of followers.To achieve this goal it is necessary to solve the following tasks: to define the main concepts of the study; to carry out theoretical and conceptual substantiation of the role of charismatic signaling; consider the main featuresof verbal and nonverbal signals; analyze this phenomenon in the political sphere.Research methods such as analysis, synthesis, content analysis, theoretical generalization, comparativeanalysis in the context of political science research and structural-functional method were used.The constant expansion of the media sphere constant expansion of the contributes to the emergence of newgenres, including blogs. Some members of the ruling elite are adapting to the passage of time and currenttrends, as a result of which it becomes necessary to maintain their blog, their website, create a communicationfield and "grateful" audience to promote their ideas, positions, self-promotion.Examples of the political impact of disseminating large amounts of information on social networks in the context of the COVID-19 crisisand the escalation of the military-political conflict in Ukraine are considered. Thus, the media becomes botha factor and a consequence of political activity, a goal and a means of politics, an integral part of the politicalprocess.Some perspectives of charismatic signals in the context of information networks are analyzed and a setof verbal and nonverbal signals that are expected to cause charismatic influence is considered.Emphasis is placed on the fact that signaling through information networks is differential. ...
Substantiation of the modern phenomenon of «opposition», its forms, types of manifestation and functioning is an important theoretical and methodological problem, the solution of which is necessary not only and not so much political science as political practice.The relevance of the chosen topic lies in the need to define political institutions, practices and processes that outline the parameters of efficiency and institutionalization of the political opposition in the political and legal context in its theoretical justification and measurement.Political science in the context of political opposition has become much more heterogeneous since the 90s of the twentieth century, because it was at this time that it began to focus on the phenomenon under study analytically, comparatively and on the example of a growing number of cases.In the context of the Visegrad countries, this was especially relevant, because, on the one hand, they have now acquired the format of the process and inter-institutional relations, which has expanded understanding of the nature and types, forms and indicators, and the general structure of political opposition, including at the expense of the Visegrad countries. This course of events has also played a huge role in the development of regional studies on the political opposition, even though they are still relatively underrepresented and unsystematized. The fact is that the fact of democratization of the region was a kind of divide between studies of the proto-opposition (including resistance, dissent and socio-political movements and organizations) or political opposition (including systemic, especially parliamentary and anti-systemic) in conditions, respectively, autocratic and democratic political regimes.It should be noted that a similar situation, especially against the background of Western political science, is typical of Ukrainian political science, in which the issue of political opposition is still mainly theoretical and descriptive, but very little analytical and comparative, and therefore not multifaceted. In view of this, it is justified that further progress should be made on the understanding, structuring and typology of the political opposition, both theoretically and methodologically and practically empirically. ; Обґрунтування сучасного феномена «оппозиція», його форм, видів прояву та функціонування є важливою теоретико-методологічною проблемою, вирішення якої необхідно потребує не тільки і не стільки політична наука, скільки політична практика. Актуальність обраної тематики полягає у потребі означення політичних інститутів, практик і процесів, які окреслюють параметри ефективності й інституціоналізованості політичної опозиції у політико-правовому зрізі при її теоретичному обґрунтуванні і виміру. Політична наука у рамках проблематики політичної опозиції стала значно гетерогеннішою, починаючи саме з 90-х років ХХ ст., адже саме у цей час вона почала концентруватись на досліджуваному феномені аналітично, порівняльно та на прикладі постійно зростаючої кількості кейсів. У контексті країн Вишеградської групи це було особливо актуально, адже, з однієї сторони, вони в цей час набули того формату процесу та міжінституційних відносин, що відбулось розширення розуміння сутності і типів, форм та індикаторів, а також загалом структури політичної опозиції, в тому числі за рахунок країн Вишеградської групи. Такий хід подій також зіграв колосальне значення з приводу розвитку регіональних досліджень про політичну опозицію, навіть попри те, що вони сьогодні й досі є відносно недорепрезентованими і несистематизованими. Річ у тому, що факт демократизації країн регіону виявився своєрідним вододілом між дослідженнями протоопозиції (зокрема, опору, дисидентства і суспільно-політичних рухів й організацій) чи політичної опозиції (в тому числі системної, передусім парламентської, й антисистемної) в умовах, відповідно, автократичних і демократичних політичних режимів.Варто зазначити, що схожа ситуація, особливо на тлі західної політології, притаманна й для української політичної науки, у якій проблематика політичної опозиції й досі є головно теоретичноорієнтованою та описовою, але вкрай мало аналітичною та порівняльною, а відтак недостатньо багатогранною. Саме з огляду на це, обґрунтовано, що повинен відбуватись подальший поступ з приводу розуміння, структуризації і типологізації політичної опозиції, причому теоретикометодологічно і практично-емпірично.
The article considers and analyzes the causes and consequences of the confrontation between modernization and traditionalism in the socio-political and legal field of modern institutional development of Russia. The imperial historical tradition has become a factor that determines the current understanding of the nature, boundaries, mechanisms of protection of political and civil rights of man and citizen in this country. In the modern political and legal life of Russia, a number of informal destructive institutions of politics are clearly expressed, which hinder the proper realization of political and civil rights. First of all, it is the actual (if not de jure, then de facto) appointment of the head of state's successor, patron-client networks, systemic corruption, nepotism, clientelism, clannishness, favouritism, and others. It is this situation that rightly allows us to characterize Russian modern reality as "neopatrimonial" and even "neo-feudal". Government measures of the last decade of state and legal development of the Russian Federation are actively aimed at narrowing the space of civil society and civil, political rights and freedoms, despite their normative consolidation in the 90s of last century. Despite the fact that Russian society is very heterogeneous, it can be stated that the struggle for the possibility of realizing civil and political rights and freedoms is not a priority for Russians in general. The absence of massive and protracted public protests against various manifestations of authoritarianism, human rights oppression, and persecution of NGOs indicates a general indifference of Russians to these issues, insufficient support for human rights values in Russian public opinion. ; У статті розглядаються та аналізуються причини та наслідки протистояння модернізації та традиціоналізму в соціально-політичному та правому полі сучасного інституційного розвитку Росії. Імперська історична традиція стала тим чинником, який визначає нинішнє розуміння сутності, меж, механізмів захисту політичних і громадянських прав людини та громадянина в цій країні. У сучасному політико-правовому житті Росії чітко увиразнено низку неформальних деструктивних інститутів політики, які перешкоджають належній реалізації політичних і громадянських прав. Перш за все це фактичне (якщо не де-юре, так де-факто) призначення спадкоємця глави держави, патрон-клієнтські мережі, системна корупція, непотизм, клієнтизм, клановість, фаворитизм та ін. Саме таке становище слушно дозволяє характеризувати російську сучасну дійсність як «неопатримоніальну» і навіть «неофеодальну». Урядові заходи останнього десятиліття державно-правового розвитку Російської Федерації активно спрямовуються на звуження простору громадянського суспільства та громадянських, політичних прав і свобод, незважаючи на їх нормативне закріплення у 90-х роках минулого століття. Попри те, що російське суспільство є дуже неоднорідним, можна констатувати, що боротьба за можливість реалізації саме громадянських та політичних прав і свобод не є пріоритетами для росіян загалом. Відсутність велелюдних і тривалих протестів громадськості проти різноманітних проявів авторитаризму, утисків прав людини, переслідування НУО свідчить про загалом деяку байдужість росіян до цих питань, недостатню підтримку цінностей прав людини в російській громадській думці.
Substantiation of the modern phenomenon of «opposition», its forms, types of manifestation and functioning is an important theoretical and methodological problem, the solution of which is necessary not only and not so much political science as political practice.The relevance of the chosen topic lies in the need to define political institutions, practices and processes that outline the parameters of efficiency and institutionalization of the political opposition in the political and legal context in its theoretical justification and measurement.Political science in the context of political opposition has become much more heterogeneous since the 90s of the twentieth century, because it was at this time that it began to focus on the phenomenon under study analytically, comparatively and on the example of a growing number of cases.In the context of the Visegrad countries, this was especially relevant, because, on the one hand, they have now acquired the format of the process and inter-institutional relations, which has expanded understanding of the nature and types, forms and indicators, and the general structure of political opposition, including at the expense of the Visegrad countries. This course of events has also played a huge role in the development of regional studies on the political opposition, even though they are still relatively underrepresented and unsystematized. The fact is that the fact of democratization of the region was a kind of divide between studies of the proto-opposition (including resistance, dissent and socio-political movements and organizations) or political opposition (including systemic, especially parliamentary and anti-systemic) in conditions, respectively, autocratic and democratic political regimes.It should be noted that a similar situation, especially against the background of Western political science, is typical of Ukrainian political science, in which the issue of political opposition is still mainly theoretical and descriptive, but very little analytical and comparative, and therefore not multifaceted. In view of this, it is justified that further progress should be made on the understanding, structuring and typology of the political opposition, both theoretically and methodologically and practically empirically. ; Обґрунтування сучасного феномена «оппозиція», його форм, видів прояву та функціонування є важливою теоретико-методологічною проблемою, вирішення якої необхідно потребує не тільки і не стільки політична наука, скільки політична практика. Актуальність обраної тематики полягає у потребі означення політичних інститутів, практик і процесів, які окреслюють параметри ефективності й інституціоналізованості політичної опозиції у політико-правовому зрізі при її теоретичному обґрунтуванні і виміру. Політична наука у рамках проблематики політичної опозиції стала значно гетерогеннішою, починаючи саме з 90-х років ХХ ст., адже саме у цей час вона почала концентруватись на досліджуваному феномені аналітично, порівняльно та на прикладі постійно зростаючої кількості кейсів. У контексті країн Вишеградської групи це було особливо актуально, адже, з однієї сторони, вони в цей час набули того формату процесу та міжінституційних відносин, що відбулось розширення розуміння сутності і типів, форм та індикаторів, а також загалом структури політичної опозиції, в тому числі за рахунок країн Вишеградської групи. Такий хід подій також зіграв колосальне значення з приводу розвитку регіональних досліджень про політичну опозицію, навіть попри те, що вони сьогодні й досі є відносно недорепрезентованими і несистематизованими. Річ у тому, що факт демократизації країн регіону виявився своєрідним вододілом між дослідженнями протоопозиції (зокрема, опору, дисидентства і суспільно-політичних рухів й організацій) чи політичної опозиції (в тому числі системної, передусім парламентської, й антисистемної) в умовах, відповідно, автократичних і демократичних політичних режимів.Варто зазначити, що схожа ситуація, особливо на тлі західної політології, притаманна й для української політичної науки, у якій проблематика політичної опозиції й досі є головно теоретичноорієнтованою та описовою, але вкрай мало аналітичною та порівняльною, а відтак недостатньо багатогранною. Саме з огляду на це, обґрунтовано, що повинен відбуватись подальший поступ з приводу розуміння, структуризації і типологізації політичної опозиції, причому теоретикометодологічно і практично-емпірично.
The modern revolutions in which is defined in common, that the classical component, which combines modern and classical revolution, hut also reveals something new that brought the «color» revolutions in a world political process in the last decades are analyses . ; Рассматривается осуществление современных революций, в рамках которых определяется то общее, которое объединяет современные и классические революции, а также выявляет то новое, что привнесли «цветные» революции в мировой политический процесс в последние десятилетия. ; Розглядається здійснення сучасних революцій, в межах яких виявляється те спільне, що поєдную сучасні та класичні революції, а також виявляє те нове, що привнесли «кольорові» революції в світовий політичний процес останніх десятиліть.
