Suchergebnisse

У запропонованій статті читацька увага зосереджується на окремих аспектах здійснення політичного впливу у жіночому та молодіжному середовищах першою партією в Україні – Русько-українською радикальною партією (РУРП), а також її правонаступницями: Українською радикальною партією (УРП) й Українською соціалістично-радикальною партією з 1890 до 1939 років.Наголошується, що вже перша програма РУРП виокремлює у важливий чинник партійної роботи встановлення гендерної рівності, яку сповідували засновник партії Іван Франко та Михайло Павлик, виборювали визначні радикалки Наталя Кобринська й Анна Павлик. Постійна підтримка та сприяння радикалів розвою жіночого руху увінчалися створенням Союзу українських працюючих жінок «Жіноча громада» у 1933 році.Досліджено, що з другої половини двадцятих років ХХ ст. радикали, об'єднані з соціалістами, активізували діяльність на створення професійних селянських та робітничих спілок, культурно-освітніх і кооперативних товариств, молодіжних організацій, підпорядкованих своєму впливові.До слова, такі тенденції були притаманні тодішньому лівому руху на всіх частинах українських земель незалежно від їхнього окупаційного підпорядкування. На теренах Галичини й Волині, окупованих Другою Річчю Посполитою, УСРП сформувала Союз української поступової молоді імені М.Драгоманова «Каменярі», який разом з «Жіночою громадою» став основним джерелом кадрового поповнення рядів соціалістів-радикалів.

У запропонованій статті читацька увага зосереджується на окремих аспектах здійснення політичного впливу у жіночому та молодіжному середовищах першою партією в Україні – Русько-українською радикальною партією (РУРП), а також її правонаступницями: Українською радикальною партією (УРП) й Українською соціалістично-радикальною партією з 1890 до 1939 років.Наголошується, що вже перша програма РУРП виокремлює у важливий чинник партійної роботи встановлення гендерної рівності, яку сповідували засновник партії Іван Франко та Михайло Павлик, виборювали визначні радикалки Наталя Кобринська й Анна Павлик. Постійна підтримка та сприяння радикалів розвою жіночого руху увінчалися створенням Союзу українських працюючих жінок «Жіноча громада» у 1933 році.Досліджено, що з другої половини двадцятих років ХХ ст. радикали, об'єднані з соціалістами, активізували діяльність на створення професійних селянських та робітничих спілок, культурно-освітніх і кооперативних товариств, молодіжних організацій, підпорядкованих своєму впливові.До слова, такі тенденції були притаманні тодішньому лівому руху на всіх частинах українських земель незалежно від їхнього окупаційного підпорядкування. На теренах Галичини й Волині, окупованих Другою Річчю Посполитою, УСРП сформувала Союз української поступової молоді імені М.Драгоманова «Каменярі», який разом з «Жіночою громадою» став основним джерелом кадрового поповнення рядів соціалістів-радикалів. ; The suggested article focuses on specific aspects of the implementation of political influence in women's and youth environment by the first party in Ukraine – the Russian-Ukrainian Radical Party (RURP) and its successors, the Ukrainian Radical Party (URP) and the Ukrainian Socialist-Radical Party for the period from 1890 to 1939.It has been emphasized that the first program of RURP distinguished the important factor of the party work. It was the establishment of the gender equality that was professed be the party founder Ivan Franko and Michael Pavlyk and was followed by its outstanding members-followers of the party Natalya Kobrynska and Anna Pavlyk. The permanent radicals' support of women's movement was culminated in the creation of the Union of Ukrainian women workers «Women's Hromada» in 1933. It has been revealed that from the second half of the 20th of the XX-th century, the radicals together with the socialists intensified their activities aimed at the formation of the trade unions of workers and peasants, the cultural and educational societies, the cooperative societies and the youth organizations that were under their influence.By the way, such tendencies were inherent to the left movement in all parts of Ukrainian land regardless of their occupation submission. In Galicia and Volyn that were occupied by Poland, the Ukrainian Socialist-Radical Party (USRP) formed the union of the Ukrainian gradual young people named after M. Dragomanov «Kamenyari», which became the main source of personnel replenishment of the rows of socialists-radicals together with «Women's Hromada». ; В предлагаемой статье читательское внимание сосредотачивается на отдельных аспектах осуществления политического влияния в женском и молодежной среде первой партией в Украине - Русско-украинской радикальной партией (РУРП), а также ее правопреемниками: Украинский радикальной партией (СРП) и Украинской социалистически-радикальной партией с 1890 до 1939 годов.Отмечается, что уже первая программа РУРП выделяет в важный фактор партийной работы установление гендерного равенства, которую исповедовали основатель партии Иван Франко и Михаил Павлик, боролись выдающиеся радикалки Наталья Кобринская и Анна Павлик. Постоянная поддержка и содействие радикалов развитию женского движения увенчались созданием Союза украинской работающих женщин «Женское общество» в 1933 году.Доказано, что со второй половины двадцатых годов ХХ ст. радикалы, объединенные с социалистами, активизировали деятельность на создание профессиональных крестьянских и рабочих союзов, культурно-образовательных и кооперативных обществ, молодежных организаций, подчиненных своему влиянию.К слову, такие тенденции были присущи тогдашнему левому движению на всех частях украинских земель независимо от их оккупационного подчинения. На территории Галичины и Волыни, оккупированных Второй Речью Посполитой, ВСРП сформировала Союз украинской постепенной молодежи имени Драгоманова «Каменщики», который вместе с «Женской общиной» стал основным источником кадрового пополнения рядов социалистов-радикалов.

У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ'я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними.

Запропонована стаття є логічним доповненням дослідження автора «Профспілкова політика Української соціал­демократичної партії на етапі її становлення» (Грані, 2015, №2). У ній продовжено аналіз профспілкової політики УСДП в умовах міжвоєнної окупації Польщею Західної України, подальшого соціально­національного гноблення на її теренах українців, представників національних меншин владними і суспільними інститутами. Якщо до Першої світової УСДП була по суті єдиною українською лівою силою, яка протистояла боротьбі за профспілки польській лівиці, то у міжвоєнний період цього протиборства вона одержала не лише підтримку, але й конкурентів в особі Української соціалыстично­радикальної партії (УСРП), Комуністичної партії західної України(КПЗУ), Селянсько­робітничого соціалістичного об'єднання («Сельроб») Української партії праці (УПП). Тоді ж на профспілковому полі з'явився ще один гравець – українські націоналісти, які критикували українських лівих за недостатню роботу по українізації профспілкового руху. Порівняльний аналіз розвитку профспілкового руху в Галичині після Першої світової війни свідчить, що він став значно масовішим явищем, ніж до неї, в ньому брала участь більшість українських робітників, а також значна частина державних та приватних службовців, інтелігенції, студентів. Польські ліві намагалися перенести централістський (інтернаціоналістський) принцип австрійських соціал­демократів на організаційну структуру профспілок у Другій Речі Посполитій для полонізації неполяків, зокрема українців. Інтернаціоналістський підхід також сповідували КПЗУ, прокомуністична до 1924р. УСДП, створена ними Професійна лівиця. Попри те, переважна частина українських робітників увійшла не до всепольських профспілок, а до українських фахових організацій. Але, на жаль, їх не приймали до міжнародних профспілкових об'єднань. Пояснювалось це недержавним статусом українців.

У статті, починаючи з перших фахових організацій в Галичині, аналізується участь УСДП в процесі формування українського профспілкового руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Наголошується на його особ­ливостях, зумовлених передусім поневоленням українського населення галицького краю, намаганням панівних націй, зокрема поляків, керівників їхньої соціал­демократичної партії монополізувати співпрацю з фаховими організаціями, використовувати українське робітництво в своїх інтересах, у підсумку – позбавити його національної ідентичності . У дослідженні йдеться про неодноразові і наполегливі, але, на жаль, не завжди успішні спроби окремих лідерів УСДП, використовуючи програмні засади Соціал­демократичної робітничої партії Австрії (СДПРА), зупинити ці згубні тенденції, українізувати фахові організації через створення у них національної секції з освітніми функціями (україномовний професійний друкований орган, україномовні керівники профспілок тощо). Звертається увага на розуміння органічної взаємозалежності соціал­демократичного і професійного руху теоретиками різних напрямків лівиці (Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом, Володимиром Леніним, Отто Бауером, Юліаном Бачинським, Володимиром Левинським, Антоном Чернецьким), відмінності у поглядах цих діячів на цю проблему, яка вимагає переосмислення у контексті діяльності профспілкових організацій і лівих партій сучасної України.

Запропонована стаття є логічним доповненням дослідження автора «Профспілкова політика Української соціал­демократичної партії на етапі її становлення» (Грані, 2015, №2). У ній продовжено аналіз профспілкової політики УСДП в умовах міжвоєнної окупації Польщею Західної України, подальшого соціально­національного гноблення на її теренах українців, представників національних меншин владними і суспільними інститутами. Якщо до Першої світової УСДП була по суті єдиною українською лівою силою, яка протистояла боротьбі за профспілки польській лівиці, то у міжвоєнний період цього протиборства вона одержала не лише підтримку, але й конкурентів в особі Української соціалыстично­радикальної партії (УСРП), Комуністичної партії західної України(КПЗУ), Селянсько­робітничого соціалістичного об'єднання («Сельроб») Української партії праці (УПП). Тоді ж на профспілковому полі з'явився ще один гравець – українські націоналісти, які критикували українських лівих за недостатню роботу по українізації профспілкового руху. Порівняльний аналіз розвитку профспілкового руху в Галичині після Першої світової війни свідчить, що він став значно масовішим явищем, ніж до неї, в ньому брала участь більшість українських робітників, а також значна частина державних та приватних службовців, інтелігенції, студентів. Польські ліві намагалися перенести централістський (інтернаціоналістський) принцип австрійських соціал­демократів на організаційну структуру профспілок у Другій Речі Посполитій для полонізації неполяків, зокрема українців. Інтернаціоналістський підхід також сповідували КПЗУ, прокомуністична до 1924р. УСДП, створена ними Професійна лівиця. Попри те, переважна частина українських робітників увійшла не до всепольських профспілок, а до українських фахових організацій. Але, на жаль, їх не приймали до міжнародних профспілкових об'єднань. Пояснювалось це недержавним статусом українців. ; Запропонована стаття є логічним доповненням дослідження автора «Профспілкова політика Української соціал­демократичної партії на етапі її становлення» (Грані, 2015, №2). У ній продовжено аналіз профспілкової політики УСДП в умовах міжвоєнної окупації Польщею Західної України, подальшого соціально­національного гноблення на її теренах українців, представників національних меншин владними і суспільними інститутами. Якщо до Першої світової УСДП була по суті єдиною українською лівою силою, яка протистояла боротьбі за профспілки польській лівиці, то у міжвоєнний період цього протиборства вона одержала не лише підтримку, але й конкурентів в особі Української соціалыстично­радикальної партії (УСРП), Комуністичної партії західної України(КПЗУ), Селянсько­робітничого соціалістичного об'єднання («Сельроб») Української партії праці (УПП). Тоді ж на профспілковому полі з'явився ще один гравець – українські націоналісти, які критикували українських лівих за недостатню роботу по українізації профспілкового руху. Порівняльний аналіз розвитку профспілкового руху в Галичині після Першої світової війни свідчить, що він став значно масовішим явищем, ніж до неї, в ньому брала участь більшість українських робітників, а також значна частина державних та приватних службовців, інтелігенції, студентів. Польські ліві намагалися перенести централістський (інтернаціоналістський) принцип австрійських соціал­демократів на організаційну структуру профспілок у Другій Речі Посполитій для полонізації неполяків, зокрема українців. Інтернаціоналістський підхід також сповідували КПЗУ, прокомуністична до 1924р. УСДП, створена ними Професійна лівиця. Попри те, переважна частина українських робітників увійшла не до всепольських профспілок, а до українських фахових організацій. Але, на жаль, їх не приймали до міжнародних профспілкових об'єднань. Пояснювалось це недержавним статусом українців. ; The proposed article is a logical addition to the study of the author of «Trade Union policy of the ukrainian social­democratic party at the time of its formation» (Faces, 2015, No. 2). It continued analysis of trade Union policy USDP in the new conditions of the inter­war occupation of Poland, Western Ukraine, further social and national oppression in its territory ukrainians, representatives of national minorities authorities and public institutions. If before the First world USDP was essentially the only ukrainian left force that opposed the struggle for Polish trade unions left in the interwar period this confrontation, she received not only support, but also stronger competitors in the face of the ukrainian social­radical party (mszmp), the Communist party of Western Ukraine(cpwu), Peasant­worker socialist Association («SELGROS»). At the same time on the trade Union field, there is another player ­ the ukrainian nationalists, who criticized the ukrainian left for lack of work on Ukrainization of the trade Union movement. Comparative analysis of the development of the trade Union movement in Galicia after the First world war shows that he has become much more widespread phenomenon than it was before, it was attended by most of the ukrainian workers and a significant part of public and private officials, intellectuals and students. Polish leftists tried to move Zentralstelle (nternationally) the principle of the Austrian social­Democrats on the organizational structure of trade unions in the Second Commonwealth for Polonization napolact, particularly ukrainians. Nternationally approach also confessed cpwu, Pro until 1924. USDP, they created a Professional Levita. Despite the fact that the majority of ukrainian workers appeared not to sapolsky trade unions, and in the ukrainian professional organizations. But, unfortunately, they were not accepted in the international trade Union associations. This was explained by non­state status of the ukrainian people.

The article described the attitude of Ukrainian leftist parties to church and religion in the late nineteenth century – the first third of the twentieth century. Ukrainian Galicia left hand – is a special phenomenon of the Ukrainian movement in this period. It is significantly different from similar political camp on the Dnieper. First, it soon took shape organizationally, thoroughly used in political practice European traditions left movement, clearly defined Ukrainian aspirations. At the same time left Galicia and Dnieper been characterized by an increase in performance of social justice, political, religious, national equality, democratization of the electoral law so on. In the late nineteenth century left­wing parties experienced a period of ideological formation, search of basic vectors. They varied size, ideology, ethnic composition, the territory in which the distributed activities. During this period Ukrainian Galicia left hand has made his views on religion and the church, which is reflected in the party programs, theoretical heritage of outstanding representatives of socialist and communist parties. In the interwar period of the twentieth century. representatives of leftist political parties of Western Ukraine further critical and negative attitude to the institution of the church and religion, however, given the high religiosity local population had to adapt software principles to the realities of the time. During this period there were also significant differences between the Socialists and the Communists. The first criticized religious dogma based on national principles (criticism «Polish Church» compromise some Greek Catholic bishops, etc.), the latter guided the works of classics of Marxism­Leninism, which denied the need for religion in general society. The article noted that position to the churches and religious representatives held communist forces, mostly professed atheist beliefs, fought for the deepening of Marxist ideology among the population of the region. Despite the fact that declarative Communists proclaimed religion a private matter, emphasized that everyone should be entirely free in order to manifest religion or anything that does not recognize any religion, in practice, members KPSH, CPWU fought for spreading the atheistic worldview. High religiosity of the population of Western Ukraine, minor impacts communist forces in the socio­political processes have not allowed CPWU, Sel­Rob implement the program positions in the church and the religious sphere. Moreover, the Church also poboryuvala spread of Communism in Galicia. Socialists considered attitude to church and religion. Noted that in general, despite his priestly descent, representatives of radicals and social democrats were quite critical of the clergy. The latter, in particular, considered the church «the largest natural enemy of all free thought, progress.» The Social Democrats accused the church of «suppressing the national feelings» not only Galician people in general but young clergy. In the interwar period of the twentieth century. Social Democrats exposed to communist ideas that influenced the change in the ideological platform of the party in the church and religious issue. Radicals in their practice using theoretical work Franko, who sharply criticized the Galician clergy. However, PSA dystantsionuvalasya of church issues, stressing that its electorate itself selects how to treat religious institutions and religion in general. Socialist­Radical Party continued line PSA, but has transformed national­cultural program to the requirements of the time. While in terms of the political system of the Second Commonwealth, MSzMP church considered as a means of national osvidomlenya population opposed the elimination of Orthodox churches, an increase of church land ownership, emphasized the need for separation of church and state. Nevertheless, sometimes, frankly erroneous judgment, theoretical and practical heritage activities Ukrainian Galicia from the left end of the XIX i in the first third of the twentieth century church religious sphere remain valid and instructive. ; У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ'я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними. ; У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ'я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними.

У статті, починаючи з перших фахових організацій в Галичині, аналізується участь УСДП в процесі формування українського профспілкового руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Наголошується на його особ­ливостях, зумовлених передусім поневоленням українського населення галицького краю, намаганням панівних націй, зокрема поляків, керівників їхньої соціал­демократичної партії монополізувати співпрацю з фаховими організаціями, використовувати українське робітництво в своїх інтересах, у підсумку – позбавити його національної ідентичності . У дослідженні йдеться про неодноразові і наполегливі, але, на жаль, не завжди успішні спроби окремих лідерів УСДП, використовуючи програмні засади Соціал­демократичної робітничої партії Австрії (СДПРА), зупинити ці згубні тенденції, українізувати фахові організації через створення у них національної секції з освітніми функціями (україномовний професійний друкований орган, україномовні керівники профспілок тощо). Звертається увага на розуміння органічної взаємозалежності соціал­демократичного і професійного руху теоретиками різних напрямків лівиці (Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом, Володимиром Леніним, Отто Бауером, Юліаном Бачинським, Володимиром Левинським, Антоном Чернецьким), відмінності у поглядах цих діячів на цю проблему, яка вимагає переосмислення у контексті діяльності профспілкових організацій і лівих партій сучасної України. ; In the article, starting with the first professional organizations in Galicia, analyzes the participation of the USDP in the process of formation of the ukrainian trade Union movement of the late NINETEENTH ­ early twentieth century is Marked on its features , primarily due to the enslavement of the ukrainian population of Galicia, the desire of the ruling Nations, in particular poles, heads, their social­democratic party to monopolize the cooperation with professional organizations, to use the ukrainian working class in their own interests, to deprive it of its national identity . The study says about the repeated and insistent, but, unfortunately, not always successful attempts of individual leaders USDP using the programming principles of the Social­democratic workers ' party of Austria (SDPR), to stop these destructive trends, ukrainizirovat professional organizations through the creation of these national sections with educational functions ( ukrainian professional organ, ukrainian Union leaders, and so on). Attention is drawn to the understanding of the organic interdependence of the social democratic and professional movement theorists in different directions left (Karl Marx , Friedrich Engels, Vladimir Lenin, Otto Bauer, Julian Bachinski, Vladimir Lewinski, Anton czernecki), differences in the views of these leaders on this issue, which requires predominance in the context of the activities of trade unions and leftist parties of modern Ukraine. ; У статті, починаючи з перших фахових організацій в Галичині, аналізується участь УСДП в процесі формування українського профспілкового руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Наголошується на його особ­ливостях, зумовлених передусім поневоленням українського населення галицького краю, намаганням панівних націй, зокрема поляків, керівників їхньої соціал­демократичної партії монополізувати співпрацю з фаховими організаціями, використовувати українське робітництво в своїх інтересах, у підсумку – позбавити його національної ідентичності . У дослідженні йдеться про неодноразові і наполегливі, але, на жаль, не завжди успішні спроби окремих лідерів УСДП, використовуючи програмні засади Соціал­демократичної робітничої партії Австрії (СДПРА), зупинити ці згубні тенденції, українізувати фахові організації через створення у них національної секції з освітніми функціями (україномовний професійний друкований орган, україномовні керівники профспілок тощо). Звертається увага на розуміння органічної взаємозалежності соціал­демократичного і професійного руху теоретиками різних напрямків лівиці (Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом, Володимиром Леніним, Отто Бауером, Юліаном Бачинським, Володимиром Левинським, Антоном Чернецьким), відмінності у поглядах цих діячів на цю проблему, яка вимагає переосмислення у контексті діяльності профспілкових організацій і лівих партій сучасної України.