Suchergebnisse

The aim of this article is to find out the logic of modern sociocultural environment within a historical process (in the context of A. Giddens', U. Beck's, P. Sztompka's and Z. Bauman's researches). The article deals with a history as a process of permanent learning, and the era of modernity is interpreted as the radicalization of this process. A history of the human community constitutes itself through the constant reproduction and changing of social practices. Each society should be understood as a process, which models of social life are being internalizing, externalizing and changing. So the learning could be described as a fundamental mechanism of social history. The phenomenon of learning means the practice of productive sociocultural creativity. The learning solves the social life problems: it tends to overcome unfeasibility, incoherence and imperfection of social life. Thereby a history as the learning process is directed to increase the human control over the natural and mental environments. Therefore discovering of the modern epoch's specificity as a situation of dynamicity, changeability, plurality, globality of social practices allows to assert that the learning is the engine of social life in contemporaneity. Moreover the life in the era of modernity should be understood as a radical learning. The situation of posttraditionalization and loss of identity requires sociocultural activity so that a society could stably keep the historical course. Such a radical learning, activity could be understood in the modernity as «colonization of the future», in other words as the social trust and the rationalization. Problems of social life in the era of modernity are overcoming by means of the trust and rationalization. In order to ensure control over the natural and the mental environments, an active modern humanity must always deal with the open future. That is to say with the risk and the uncertainty. The ontological security of posttraditional human could be restored only by «colonization of the future», as a necessary condition for further sociocultural construction of reality. In this way contemporary human's understanding of history and the era of modernity is a principal peculiarity of one's social life. It means that the continuity of contemporary social existence is made possible by pointed understanding. ; Метою даної розвідки є з'ясування логіки сучасного соціокультурного середовища в межах процесу історії (у контексті досліджень Е. Ґіденса, У. Бека, П. Штомпки та З. Баумана). У статті розглядається історія як процес перманентного навчання, а доба модерності осмислюється як радикалізація цього процесу. Виявлено, що історія людської спільноти улаштовує себе через постійну репродукцію та зміну соціальних практик. Відтак феномен навчання може бути окреслений як фундаментальний механізм історії суспільства. Адже будь-яка соціокультурна практика як навчання вирішує проблеми соціального життя: тяжіє до подолання його нереалістичності, некогерентності і недосконалості. З'ясовано, що у такий спосіб історія як процес навчання спрямована до все більшого контролю суспільства над природним та ментальним середовищами. Далі – розкриття специфіки модерної доби як ситуації динамічності, мінливості, множинності, ґлобальності соціальних практик дає змогу автору стверджувати, що навчання у сучасності є рушієм соціального життя. Більш того, життя у добу модерності слід розуміти як радикальне навчання. Адже ситуація посттрадиціоналізації і втрати ідентичностей вимагає соціокультурної активності для того, аби суспільство могло стабільно зберігати історичний плин. Таке радикальне навчання, активність можуть розумітися у модерності як «колонізація майбутнього», тобто як соціальна довіра і раціоналізація. Бауман З. (2008). Текучая современность. СПб.: Питер. Бойченко І. В. (2000). Філософія Історії. Київ: Знання. Бойченко М. (2015). Історичне становлення інституційних засад критичного мислення: економічний, релігійний, мистецький та віртуальний виміри. Філософія освіти. Philosophy of Education, 2 (17), 132-152. Бойченко М. І. (2011). Системний підхід у соціальному пізнанні: ціннісні та функціональні аспекти. К.: Промінь. Бойченко М. (2009). Цінності як категорія філософії освіти (соціально-філософський та філософсько-антропологічний ракурси). Філософія освіти. Philosophy of Education, 1-2 (8), 99–107. Гидденс Э. (2011). Последствия современности. М.: Издательская и консалтинговая группа «Праксис». Гидденс Э. (2005). Устроение общества: Очерк теории структурации. М.: Академический Проект. Ґіденс Е. (1999). Соціологія. К.: Основи. Ковалев Л. Д. (2000). Э. Гидденс: современный тип социологического теоретизирования. В: История теоретической социологии, в 4-х. т., Т.4. СПб.: РХГИ, 625-658. Мак-Ніл В. (2011). Піднесення Заходу. Історія людської спільноти. К.: Ніка-Центр. Пролеєв С. (2007). Репресивність освіти: вимушена необхідність чи владні зазіхання соціуму? Філософія освіти. Philosophy of Education, 1 (6), 17-27. Пролеєв С. (2014). «Суспільство знань» як антропологічна ситуація. Філософія освіти. Philosophy of Education, 1 (14), 7-24. Штомпка П. (2005). Социология. Анализ современного общества. М.: Логос. Штомпка П. (1996). Социология социальных изменений. М.: Аспект Пресс. Beck, U. & Beck-Gernsheim, E. (2002). Individualization: Institutionalized Individualism and its Social and Political Consequences. London: Sage. Beck, U., Bonss, W. & Lau, C. (2003). The Theory of Reflexive Modernization: Problematic, Hypotheses and Research Programme. Theory, Culture & Society, 20, 1-33. Giddens, A. (1994). Living in Post-Traditional Society. In: Beck U., Giddens A. & Lash S. Reflexive Modernization. Politics, Tradition and Aesthetics in the Modern Social Order. Stanford. CA: Standford University Press, 56-109. Giddens, A. (2002). Nowoczesność i tożsamość. "Ja" i społeczeństwo w epoce późnej nowoczesności. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN.