Suchergebnisse

Розглядається проблема співвідношення підходів до розумію релігійного кінематографу. У центрі уваги знаходиться теорія трансцендентального стилю в кіно Пола Шредера. Розкриваються головні аспекти цієї теорії. Показані причини, внаслідок яких теорія Шредера не стала домінуючим напрямом у рамках філософії кіно. На прикладі фільму Пола Шредера «Щоденник пастиря» показані сильні і слабкі сторони теорії трансцендентального стилю. Детально розглянуті прецеденти створення релігійного кіно в американській і італійській кінематографічних культурах. На прикладі фільмів на біблейські сюжети розкрита специфіка побудови протестантського і католицького образу Христа. У американському кінематографі до середини 1960-х років домінувала тенденція класичного костюмного фільму в епічному стилі. З початку 1980-х років новою тенденцією став розвиток телеєвангелізму, в якому істотну роль грали телепостановки новозавітних історій. Цей напрям не породив якісних фільмів. У італійському кінематографі кращими зразками релігійного кіно можуть вважатися фільми Пазоліні, Росселліні і Дзефіреллі. Показана еволюція розвитку теми релігійного кіно. Якщо перші два режисери опиралися на традицію неореалізму, то Дзефіреллі йшов від естетики класичної костюмної драми. Фільм Дзефіреллі «Ісус із Назарета» став еталоном релігійного кінематографу. Інші формати релігійного стали з того часу не актуальні. Теорія трансцендентального стилю в кіно спробувала запропонувати альтернативу у формі авторського кіно з релігійним підтекстом. Проте вплив теорії Пола Шредера виявився мінімальним. В той же час, режисери, зараховані Шредером до трансцендентального стилю, стали класичними зразками теології кіно. Відображення нових форм релігійності мали місце у фільмах, книгах, статтях та інтерв'ю Дрейера, Брессона і Бергмана. Поєднання теорії Шредера і фільмів вказаних режисерів дозволяють говорити про побудову вдосконаленої теорії трансцендентального стилю, названою в статті теологією кіно.

У статті викладені результати дослідження історії виникнення уявлень про фізичний і соціальний простори в рамках європейської інтелектуальної традиції XVIII-XX ст. В роботі використані історико-порівняльний та феноменологічний методи. Точкою відліку нашого дослідження стала коротка експлікація апріорних підстав вчення про фізичний простір в межах трансцендентальної естетики І.Канта. Завдяки історико-порівняльному методу вдалося викласти історію поняття простору в контексті ранньої німецької (М.Вебер) і ранньої французької (Е.Дюркгейм) соціогуманітарної думки. Було показано, що соціологічний метод Е. Дюркгейма побудований на принципах класичного кантіанства з його вченням про речі в собі. У свою чергу М.Вебер, навпаки, відмовився від принципу речі в собі, оскільки його соціологічні погляди знаходилися під прямим впливом неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Стан питання в післявоєнний період викладено за допомогою порівняння понять соціального простору в феноменологічній соціології А.Шютца, П.Бергера і Т. Лукмана і в постструктуралізмі Г.Дебора, М.Фуко і П.Бурдьє. Феноменологічний метод сприяв виявленню трансцендентального аспекту в конструкції поняття соціального простору. У роботах М. Фуко було знайдено перші спроби визначення цифрового простору, викладені у вигляді метафори «дзеркала». Порівняльний аналіз соціального та цифрового простору продемонстрував трансформацію поняття «насильство». Соціальне насильство в соціальному просторі виникло в роздумах ситуаціоністів з приводу урбанізації, а цифрове насильство в цифровому середовищі є не насильством як таким, а відмовою від низки розумових операцій, фундаментальних для феноменологічного пізнання. У статті аргументовано положення про необхідність збереження поняття інтенційності для всебічного уявлення про зв'язок цифрового простору і свідомості людини.