Suchergebnisse

У статті аналізуються окремі правові та практичні аспекти проведення місцевих виборів в Україні, виявлено існуючі проблеми у виборчому процесі та запропоновано способи їх вирішення. На початку дослідження окреслено сутність поняття «вибори» та «місцеві вибори», наведено різні точки зору вчених на тлумачення цих двох понять. Основна частина статті присвячена характеристиці принципів, на яких ґрунтується проведення місцевих виборів в нашій державі. Такими принципами є загальне, рівне і пряме виборче право, вільність виборів, таємність голосування, особисте голосування. У ході дослідження виявлено, що повна реалізація кожного із зазначених принципів на сьогоднішній день є неможливою, через недосконалість діючого виборчого законодавства, наявність військового конфлікту на сході країни й анексії Автономної Республіки Крим, низький рівень правової свідомості та освіченості окремих громадян. Узагальнено, що законодавче закріплення основоположних засад виборчого процесу та їх суворе дотримання є невід'ємною складовою частиною суспільно-політичного життя України та однією з ознак дієвості демократії на її території, а також гарантією легітимації того, кого обрала більшість та суспільного спокою і впевненості у дієвості власних дій (голосів). Коротко охарактеризовано виборчі системи, за якими проводяться вибори до органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано, що перші дві виборчі системи є простими у використанні й у кінцевому підрахунку голосів за кандидатів та зрозумілими для громадськості, яка обирає своїх представників. Виявлено, що існуючий модифікований варіант третьої виборчої системи (пропорційної), руйнує основні ідеї представницької демократії, породжує специфічну конкурентну боротьбу як між різними політичними партіями, так і в середині кожної із них. У підсумку зазначено, що місцеві вибори є надважливим проявом демократії в Україні, коли публічне управління здійснюють не лише народні обранці або державні службовці різної категорії, а безпосередньо кожен громадянин, приходячи на вибори та роблячи свій власний свідомий вибір.

У статті проаналізовано нормативно-правове забезпечення соціального захисту дитинства в Україні, окреслено сучасний його стан (на прикладі Миколаївської області), виявлено існуючі проблеми у досліджуваній сфері та запропоновано способи їх вирішення. На початку статті визначено сутність поняття «соціальний захист» та «соціальний захист дитинства», наведено різні точки зору вчених на тлумачення цих двох термінів. Основна частина статті присвячена характеристиці становлення системи соціального захисту дитинства та її нормативно-правового забезпечення. Встановлено, що за роки незалежності України у вирішенні питань соціального захисту дітей ратифіковано низку міжнародних нормативно-правових актів, прийнято векторні вітчизняні закони та інші правові документи, вивчається та застосовується кращий іноземний досвід розвинутих країн світу в побудові сучасної національної системи охорони дитинства тощо. Також вжито суттєвих заходів щодо запровадження в країні проактивної соціальної політики стосовно родин, які виховують дітей. При цьому з'ясовано, що наразі вітчизняна система соціального захисту дітей не відповідає всім потребам населення країни та повною мірою не виконує взяті на себе зобов'язання, спрямовані на забезпечення соціально-правових гарантій прав дітей. Проаналізовано систему закладів інституційного догляду та виховання дітей, а також досліджено розподіл дітей за віком, за терміном перебування у закладах по їх догляду в Миколаївській області тощо. Встановлено, що деінституціалізація має на меті запровадження змін у системі захисту дитинства, орієнтованих передусім на збереження та підтримку сім'ї, якнайкраще забезпечення прав та інтересів дітей. Така політика є умовою для проведення реформ, які спрямовані на зменшення рівня сирітства в країні. У підсумку зазначено, що комплексна реалізація запропонованих у статті заходів сприятиме вирішенню існуючих проблем у вітчизняній системі соціального захисту дитинства, координації і спрямуванню дій усіх суб'єктів соціальної роботи на раннє виявлення сімейного неблагополуччя, надання родинам із дітьми комплексної підтримки і допомоги в подоланні складних життєвих обставин.

У статті обґрунтовується взаємозв'язок та взаємодія іміджу судової влади і довіри громадян до неї на сучасному етапі. На початку дослідження визначено поняття «імідж» та «імідж судової влади», а також що являє собою довіра в контексті сучасної науки та публічного управління. Наведено різні статистичні дані соціологічних досліджень, на основі яких зроблено висновок, що рівень довіри громадян до судової влади України занадто низький. Описано Індекс довіри до судової влади. Зазначено, що імідж судової влади прямо залежить від рівня довіри громадян до неї. Довіра та імідж судової влади взаємодіють між собою, заради досягнення однієї мети – гідне і справедливе вітчизняне правосуддя. У статті перераховані чинники, які впливають на рівень довіри до судової влади, тим самим погіршуючи її імідж. Результати окремих соціологічних досліджень свідчать про те, що найбільш проблемними факторами в українському правосудді, які впливають на зниження рівня довіри до судової влади є корупція та людський чинник. Підкреслено, що низький рівень довіри до суду є перешкодою для залучення іноземних інвестицій. Наприкінці статті зазначено, що зміна суб'єкта і процедури призначення суддів та строку їх перебування на посаді кардинальним чином не вплине на рівень корупції в системі правосуддя та довіри до судової влади, а також на якість, об'єктивність і незалежність роботи судів. Для покращення існуючої ситуації в системі вітчизняного правосуддя, насамперед, потрібно змінити ставлення самих суддів до того, що вони роблять, їхню свідомість та сприйняття навколишньої реальності. Зроблено висновок, що імідж судової влади відіграє неабияку роль не лише у питанні захисту прав і свобод та відновлення справедливості, а й у питанні економічного зростання всієї держави. Запропоновано напрями підвищення рівня довіри до судової влади та формування її позитивного іміджу.