Suchergebnisse

UK: Розглянуто роль міжнародних організацій у врегулюванні конфліктів. На основі проведеного аналізу визначено, що міжнародні організації є посутнім фактором миротворчих процесів. При цьому інколи міжнародні організації мають достатньо обмежені можливості для знаходження компромісу з огляду на різкі політико–ідеологічні або економічні розходження у поглядах між конфліктуючими сторонами. Тим не менш, вони відіграють важливу функцію платформи для комунікації між учасниками конфлікту, а також третьої сторони у перемовинах. EN: The article examines the role of international organizations in resolving conflicts. Based on the conducted analysis it is determined that international organizations are a significant factor of peace processes. International organizations at times have quite limited possibilities for finding a compromise with regard to dramatic political, ideological or economic differences in opinions of parties. However, they perform an important function of a communication platform for conflict participants and third parties in negotiations.

The article, based on fundamental works in the field of conflict studies, articles of modern researchers, international legal documents, attempted to analyze the role and importance of the use of military force in resolving modern military conflicts, causes and international norms of its use. Today, with the appearance of new hybrid conflicts, there is a reassessment of the role and importance of the use of military force in resolving modern military conflicts. Nevertheless, the war in Ukraine, Afghanistan, Syria, Libya, and Yemen has proved that humanity is not yet ready to switch completely to non-military conflict resolution tools and to abandon the use of military force. Unfortunately, as history shows, the most effective and, at the same time, the most radical tool for resolving armed conflicts today is the use of military forces and means. The article defines that the military power of the state is an integrated quantity that embodies the power not only of its armed forces, but also of the military economy, science, morale of the people and soldiers of the armed forces and is used as a cardinal measure of conflict resolution. Military force remains an integral tool in deterring modern military conflicts, one of the main means of achieving foreign policy goals. But, at the same time, the use of military force and means in general does not solve the problem of resolving the current military conflict. At best, it only creates the preconditions for this purpose. Great importance in consolidating peace in resolving the current military conflict is given to non-military measures. ; В статье, на основе фундаментальных работ в области конфликтологии, статей современных исследователей, международных нормативно-правовых документов проведен анализ роли и значения использования военной силы при решении современных военных конфликтов, причины и международные нормы ее использования. Сегодня, с появлением новых гибридных конфликтов происходит переоценка роли и значения использования военной силы при решении современных военных конфликтов. Но, тем не менее, война в Украине, Афганистане, Сирии, Ливии, Йемене доказала, что человечество еще не готово перейти полностью на невоенные инструменты разрешения конфликтов и отказаться от применения военной силы. К сожалению, как показывает история, сегодня самым действенным и, в то же время, радикальным инструментом урегулирования вооруженных конфликтов остается использование военных сил и средств. В статье определено, что военная сила государства ‑ величина интегрированная, воплощающая в себе мощь не только ее вооруженных сил, но и военной экономики, науки, морального духа народа и воинов вооруженных сил и используется как кардинальная мера разрешения конфликтов. Военная сила остается неотъемлемым инструментом урегулирования современных военных конфликтов, одним из основных средств достижения внешнеполитических целей. Но, в то же время, применение военных сил и средств в общем не решают проблему урегулирования современного военного конфликта. В лучшем случае оно создает лишь предпосылки для этой цели. Большое значение в закреплении мира при решении современного военного конфликта уделяется и невоенным мерам. ; У статті, на основі фундаментальних робіт в галузі конфліктології, статей сучасних дослідників, міжнародних нормативно-правових документів відбулася спроба проаналізувати роль і значення використання воєнної сили при вирішенні сучасних воєнних конфліктів, причини і міжнародні норми її використання. Сьогодні, з появою нових гібридних конфліктів відбувається переоцінка ролі і значення використання воєнної сили при вирішенні сучасних воєнних конфліктів. Але, тим не менш, війна в Україні, Афганістані, Сирії, Лівії, Ємені довів, що людство ще не готове перейти повністю на невоєнні інструменти вирішення конфліктів і відмовитись від застосування воєнної сили. Нажаль, як доводить історія, сьогодні найдієвішим та, в той же час, найрадикальнішим інструментом врегулювання збройних конфліктів залишається використання воєнних сил і засобів. В статті визначено, що воєнна сила держави – величина інтегрована, що втілює у собі міць не тільки її збройних сил, а й військової економіки, науки, морального духу народу і воїнів збройних сил і використовується як кардинальна міра вирішення конфліктів. Воєнна сила залишається невід'ємним інструментом врегулювання сучасних воєнних конфліктів, одним з основних засобів досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, в той же час, застосування воєнних сил і засобів загалом не вирішують проблему врегулювання сучасного воєнного конфлікту. У кращому випадку воно створює лише передумови для цієї мети. Велике значення у закріпленні миру при вирішенні сучасного воєнного конфлікту приділяється і невоєнним заходам.

The article, based on fundamental works in the field of conflict studies, articles of modern researchers, international legal documents, attempted to analyze the role and importance of the use of military force in resolving modern military conflicts, causes and international norms of its use. Today, with the appearance of new hybrid conflicts, there is a reassessment of the role and importance of the use of military force in resolving modern military conflicts. Nevertheless, the war in Ukraine, Afghanistan, Syria, Libya, and Yemen has proved that humanity is not yet ready to switch completely to non-military conflict resolution tools and to abandon the use of military force. Unfortunately, as history shows, the most effective and, at the same time, the most radical tool for resolving armed conflicts today is the use of military forces and means. The article defines that the military power of the state is an integrated quantity that embodies the power not only of its armed forces, but also of the military economy, science, morale of the people and soldiers of the armed forces and is used as a cardinal measure of conflict resolution. Military force remains an integral tool in deterring modern military conflicts, one of the main means of achieving foreign policy goals. But, at the same time, the use of military force and means in general does not solve the problem of resolving the current military conflict. At best, it only creates the preconditions for this purpose. Great importance in consolidating peace in resolving the current military conflict is given to non-military measures. ; В статье, на основе фундаментальных работ в области конфликтологии, статей современных исследователей, международных нормативно-правовых документов проведен анализ роли и значения использования военной силы при решении современных военных конфликтов, причины и международные нормы ее использования. Сегодня, с появлением новых гибридных конфликтов происходит переоценка роли и значения использования военной силы при решении современных военных конфликтов. Но, тем не менее, война в Украине, Афганистане, Сирии, Ливии, Йемене доказала, что человечество еще не готово перейти полностью на невоенные инструменты разрешения конфликтов и отказаться от применения военной силы. К сожалению, как показывает история, сегодня самым действенным и, в то же время, радикальным инструментом урегулирования вооруженных конфликтов остается использование военных сил и средств. В статье определено, что военная сила государства ‑ величина интегрированная, воплощающая в себе мощь не только ее вооруженных сил, но и военной экономики, науки, морального духа народа и воинов вооруженных сил и используется как кардинальная мера разрешения конфликтов. Военная сила остается неотъемлемым инструментом урегулирования современных военных конфликтов, одним из основных средств достижения внешнеполитических целей. Но, в то же время, применение военных сил и средств в общем не решают проблему урегулирования современного военного конфликта. В лучшем случае оно создает лишь предпосылки для этой цели. Большое значение в закреплении мира при решении современного военного конфликта уделяется и невоенным мерам. ; У статті, на основі фундаментальних робіт в галузі конфліктології, статей сучасних дослідників, міжнародних нормативно-правових документів відбулася спроба проаналізувати роль і значення використання воєнної сили при вирішенні сучасних воєнних конфліктів, причини і міжнародні норми її використання. Сьогодні, з появою нових гібридних конфліктів відбувається переоцінка ролі і значення використання воєнної сили при вирішенні сучасних воєнних конфліктів. Але, тим не менш, війна в Україні, Афганістані, Сирії, Лівії, Ємені довів, що людство ще не готове перейти повністю на невоєнні інструменти вирішення конфліктів і відмовитись від застосування воєнної сили. Нажаль, як доводить історія, сьогодні найдієвішим та, в той же час, найрадикальнішим інструментом врегулювання збройних конфліктів залишається використання воєнних сил і засобів. В статті визначено, що воєнна сила держави – величина інтегрована, що втілює у собі міць не тільки її збройних сил, а й військової економіки, науки, морального духу народу і воїнів збройних сил і використовується як кардинальна міра вирішення конфліктів. Воєнна сила залишається невід'ємним інструментом врегулювання сучасних воєнних конфліктів, одним з основних засобів досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, в той же час, застосування воєнних сил і засобів загалом не вирішують проблему врегулювання сучасного воєнного конфлікту. У кращому випадку воно створює лише передумови для цієї мети. Велике значення у закріпленні миру при вирішенні сучасного воєнного конфлікту приділяється і невоєнним заходам.

A political conflict contains general signs that distinguish it from other publicconflicts, and possible ways of development and overcoming conflict situationsare already established on theoretical and practical levels. However, the modernhistory of post-soviet countries shows the danger of political conflicts, as opposingparties not always use the generally accepted rules of the diplomatic settlementof conflicts, and that is why there is a possibility of conflict contradictions for anindefinite period.The features of opposing escalation on the walks of life of Moldova, Georgia,and Ukraine demonstrate the hazard effects of military conflicts, that arose uponthe basis of political processes development, and that is why need attention anddetailed analysis. Parties are succeeded in the unforeseeable actions, and all wellknownways of settlement of conflicts do not result in the decision of conflicts.Of course, the post-Soviet countries on the conflict map show specific ways ofdeveloping political conflict, its escalation and the features of suspension. Conflict resolution in post-Soviet countries often leads the parties to further aggravation. The subjects of political conflict reach a critical point of confrontation, which is armed confrontation.During the Soviet Union, conflicts were not resolved at all, they were notpublicly disclosed, and there was virtually no scientific research on the subject. With the emergence of independent post-Soviet states, political conflicts beganto publicly manifest themselves in various spheres of social life, contributing toscientific activity in the conflict direction of research. Therefore, the peculiarities of the settlement of political conflict begin to illuminate in the period of the formationof independent post-Soviet states.It has already been established that post-communist countries have a difficult transition to democracy and perceive this process differently since some have been left indefinitely, others have quickly changed to a new order, and others cannotdetermine the vector of development. This process is interpreted by scientists asinconsistent, contradictory and careless. ; Політичний конфлікт містить загальні ознаки, які виділяють йоговід інших суспільних конфліктів, а можливі шляхи розвитку і подоланняконфліктної ситуації уже встановленні на теоретичному та практичномурівнях. Однак, сучасна історія пострадянських країн свідчить про небезпеку політичних конфліктів, оскільки сторони протиборства не завждивикористовують загальноприйняті правила дипломатичного врегулюванняконфліктів, а тому відбувається консервування конфліктних протирічна невизначений період.Особливості ескалації протиборства на теренах Молдови, Грузії таУкраїни демонструють небезпечні наслідки військових конфліктів, яківиникли на підставі розвитку політичних процесів, а тому потребуютьуваги та детального аналізу. Сторони вдаються до непередбачуваних дій,а усі відомі шляхи врегулювання конфліктів не приводять до вирішенняконфліктів.Звичайно, пострадянські країни на конфліктологічній мапі демонструють специфічні шляхи розвитку політичного конфлікту, його ескалаціїта особливості призупинення. Вирішення конфліктної ситуації у пострадянських країнах часто спонукає сторони до подальшого і сильнішогозагострення. Суб'єкти політичного конфлікту доходять до критичноїточки протиборства, а саме збройного протистояння.У період Радянського союзу конфлікти взагалі не вирішувалися, вони публічно не розголошувалися і наукового дослідження, щодо даного питання, практично не існувало. З становленням незалежних пострадянських держав політичний конфлікт став проявлятися в різних сферах суспільного життя публічно, що сприяло науковій активності в конфліктномунапрямку дослідження. Тому, особливості щодо врегулювання політичногоконфлікту розпочинають висвітлювати в період становлення незалежнихпострадянських держав.Уже встановлений науковий факт, що посткомуністичні країни складнопереходять до демократії та по різному сприймають цей процес, оскільки,одні законсервувались на невизначений термін, інші швидко перелаштувались на новий лад, треті ніяк не можуть визначитись з вектором розвитку.Цей процес науковцями трактується, як непослідовний, суперечливий танеобачний. ; Політичний конфлікт містить загальні ознаки, які виділяють йоговід інших суспільних конфліктів, а можливі шляхи розвитку і подоланняконфліктної ситуації уже встановленні на теоретичному та практичномурівнях. Однак, сучасна історія пострадянських країн свідчить про небезпеку політичних конфліктів, оскільки сторони протиборства не завждивикористовують загальноприйняті правила дипломатичного врегулюванняконфліктів, а тому відбувається консервування конфліктних протирічна невизначений період.Особливості ескалації протиборства на теренах Молдови, Грузії таУкраїни демонструють небезпечні наслідки військових конфліктів, яківиникли на підставі розвитку політичних процесів, а тому потребуютьуваги та детального аналізу. Сторони вдаються до непередбачуваних дій,а усі відомі шляхи врегулювання конфліктів не приводять до вирішенняконфліктів.Звичайно, пострадянські країни на конфліктологічній мапі демонструють специфічні шляхи розвитку політичного конфлікту, його ескалаціїта особливості призупинення. Вирішення конфліктної ситуації у пострадянських країнах часто спонукає сторони до подальшого і сильнішогозагострення. Суб'єкти політичного конфлікту доходять до критичноїточки протиборства, а саме збройного протистояння.У період Радянського союзу конфлікти взагалі не вирішувалися, вони публічно не розголошувалися і наукового дослідження, щодо даного питання, практично не існувало. З становленням незалежних пострадянських держав політичний конфлікт став проявлятися в різних сферах суспільного життя публічно, що сприяло науковій активності в конфліктномунапрямку дослідження. Тому, особливості щодо врегулювання політичногоконфлікту розпочинають висвітлювати в період становлення незалежнихпострадянських держав.Уже встановлений науковий факт, що посткомуністичні країни складнопереходять до демократії та по різному сприймають цей процес, оскільки,одні законсервувались на невизначений термін, інші швидко перелаштувались на новий лад, треті ніяк не можуть визначитись з вектором розвитку.Цей процес науковцями трактується, як непослідовний, суперечливий танеобачний.

The basic theories of democracy are considered in a correlations with the concepts of tolerance and civil society. There says that democracy promotes evaluation of a conflict as non-zero-sum games. Also, using Ukrainian example, the author shaws high potential for a socio-political conflict in transitional societies with unpredictable electoral cycle and weak values of tolerance. ; Рассматриваются базовые теории демократии, в соотнесении с концептами толерантности и гражданского общества. Отмечается, что демократия способствует оценке конфликтов как игр с ненулевой суммой. На примере Украины указывается на высокий конфликтный потенциал переходных обществ с непредсказуемыми электоральными циклами и слабыми ценностями терпимости. ; Розглядаються базові теорії демократії, які співвідносяться з концептами толерантності та громадянського суспільства. Зазначається, що демократія сприяє оцінюванню конфліктів як ігор з ненульовою сумою. На прикладі України вказується високий конфліктний потенціал перехідних суспільств із непередбачуваними електоральними циклами та слабкими цінностями терпимості.

The basic theories of democracy are considered in a correlations with the concepts of tolerance and civil society. There says that democracy promotes evaluation of a conflict as non-zero-sum games. Also, using Ukrainian example, the author shaws high potential for a socio-political conflict in transitional societies with unpredictable electoral cycle and weak values of tolerance. ; Рассматриваются базовые теории демократии, в соотнесении с концептами толерантности и гражданского общества. Отмечается, что демократия способствует оценке конфликтов как игр с ненулевой суммой. На примере Украины указывается на высокий конфликтный потенциал переходных обществ с непредсказуемыми электоральными циклами и слабыми ценностями терпимости. ; Розглядаються базові теорії демократії, які співвідносяться з концептами толерантності та громадянського суспільства. Зазначається, що демократія сприяє оцінюванню конфліктів як ігор з ненульовою сумою. На прикладі України вказується високий конфліктний потенціал перехідних суспільств із непередбачуваними електоральними циклами та слабкими цінностями терпимості.

The article analyzes the political conflict – the clash and confrontation of different socio-political forces and political actors in their quest to realize their goals and interests, primarily related to the struggle for power, redistribution and change of their political status. It is noted that the management of political conflict is the activity of certain actors to resolve the conflict, or harmonize its course in order to rationally achieve the goals of the participants in the current political process. Investigate the specifics of mediation and reveal aspects of mediation as one of the modern solutions to political conflicts. Investigate the specifics of mediation and reveal aspects of mediation as one of the modern solutions to political conflicts. The aim of the article is to analyze the specifics of mediation and reveal aspects of mediation as one of the modern ways of resolving political conflicts. Political mediation - a form of mediation of the phenomena of political life – a solidarity component of the interaction of power structures and social forces, which helps to resolve contradictions in favour of the positive development of the state and society, interstate relations. The task of mediators is not to make an arbitral award or a verdict. Rather, it is up to the parties to the conflict to make a decision that best suits their interests. As a result of the agreement reached, everyone should win. Research has shown that considering the history of mediation as an effective technology for resolving political conflicts, the following definition can be made: Mediation is an effective method of resolving political conflicts involving a third (neutral) party that is only interested in resolved their conflict.

Cooperation between Ukraine and the EU in the field of security constitutes an important part of bilateral relations since declaration of Ukraine's independence. Interaction in the field of crises resolution and creating conditions for the peaceful settlement of conflict is one of the dimensions of the cooperation development. According to the documents it's stated that there was the mutual interest of the parties to develop this aspect of cooperation, which, however, was based on different motives. Ukraine sought to use this tool to strengthen its international position. Meanwhile the EU was guided by the idea that cooperation might become a mechanism for spreading the principles of democracy and good governance in order to achieve stability and guarantee security in the region. At the same time, the article argues that dualism of interaction between Ukraine and the EU in this area takes place. On the one hand, the EU plays a role of crisis manager to settle the critical situations that have appeared on the territory of the Ukrainian state. On the other hand, representatives of Ukraine successfully participate in missions and operations of the European Union aimed to resolve crises and conflicts. In the first case, the approach of Brussels and the EU's contribution to resolving such crisis like the process of nuclear disarmament of Ukraine, the events of Maidan in 2004, the political crisis in late 2013, and the Russian-Ukrainian conflict are analyzed. The other side of cooperation is viewed in the context of Ukraine's participation in the EU special missions, for example, in Bosnia and Herzegovina, Macedonia, Moldova, Georgia. In addition, an attention is paid to an intensification of defense cooperation, which is recognized an important aspect of stabilizing the situation in Ukraine as well as a significant part of interaction in the context of the Global Strategy for the European Union's Foreign and Security Policy implementation. The factors that influence the prospects for further cooperation are studied as well. It is noted that the main obstacles to rise up the effectiveness of cooperation are certain limitations of the capabilities of both Ukraine and the EU. However, it is emphasized that it is impossible to ensure the safety of EU citizens, a key priority of the current strategy of the Union, without restoring the territorial integrity and sovereignty of Ukraine. ; Сотрудничество между Украиной и ЕС в сфере безопасности занимает важное место в двусторонних отношениях с момента провозглашения независимости Украины. Одним из направлений сотрудничества является взаимодействие в урегулировании кризисов и создание условий для мирного разрешения конфликтов. Анализ документов дает основание констатировать взаимный интерес сторон в развитии данного аспекта сотрудничества, который, однако, базируется на разных мотивах. Украина стремилась использовать данный инструмент для укрепления своих международных позиций. ЕС руководствовался идеей сотрудничества как механизма распространения принципов демократии и должного управления с целью достижения стабильности и гарантирования безопасности в регионе. При этом отмечается дуализм взаимодействия Украины и ЕС в этой сфере. С одной стороны, ЕС принимает участие в урегулировании кризисных ситуаций, возникших на территории Украинского государства. А с другой, представители Украины успешно принимают участие в миссиях и операциях Европейского Союза по урегулированию кризисов и конфликтов. В первом случае анализируются подходы Брюсселя и вклад ЕС в урегулирование таких кризисных ситуаций, как процесс ядерного разоружения Украины, события Майдана в 2004 г., политический кризис в конце 2013 года, а также российско-украинский конфликт. Другая сторона сотрудничества рассматривается в контексте участия Украины в работе миссий ЕС по урегулированию кризисов и конфликтов, например, в Боснии и Герцеговине, Македонии, Молдове, Грузии. Кроме того, имеет место активизация оборонного взаимодействия, что является важным аспектом стабилизации ситуации в Украине и взаимодействия в контексте реализации Глобальной стратегии ЕС в сфере внешней политики и политики безопасности. Также рассмотрены факторы, которые влияют на перспективы дальнейшего сотрудничества. Отмечается, что главными препятствиями являются определенная ограниченность возможностей и Украины и ЕС в вопросе углубления сотрудничества. Однако подчеркивается, что без восстановления территориальной целостности и суверенитета Украины невозможно обеспечить безопасность граждан ЕС — ключевого приоритета действующей стратегии Союза. ; Співробітництво між Україною та ЄС в сфері безпеки займає важливе місце в двосторонніх відносинах. Одним з напрямків співробітництва є врегулювання криз та сприяння мирному врегулюванню конфліктам. У статті досліджуються приклади участі представників України в місіях та операціях ЄС з врегулювання криз, а також ситуації, коли Україна сама потребувала допомоги ЄС у врегулюванні кризових ситуацій. Розкриваються підходи та вклад ЄС у такі кризові моменти, як процес ядерного роззброєння України, події Майдану у 2004 р., а також політична криза наприкінці 2013 р. та українсько-російський конфлікт. У висновках розглянуто можливості ЄС сприяти відновленню територіальної цілісності та суверенітету України, наголошується на важливості подальшого співробітництва Києва та Брюсселя в цьому напрямку.

This study argues that due to a lack of attention paid to the national interest of actors in international politics the mainstream international conflict resolution studies fail in their prescriptive & descriptive aspects; particularly when conflicts are complicated by geopolitics. The case study of the long-standing conflict in Nagorno-Karabakh is used to highlight the strengths of geopolitical analysis, aimed at a proper understanding of a conflict's causes & the identities & interests of the actors directly & indirectly involved. This understanding is a prerequisite for coordinated international action directed towards the creation of the structural conditions for peace which would lead the prime actors of the conflict to choose peaceful resolution as a means to escape the hurting stalemate situation. In the case of Nagorno-Karabakh -- a conflict whose resolution has been impeded mainly by Azerbaijani & Armenian ethnic nationalism, coupled with fierce competition between the major powers in Central Eurasia -- a geopolitical analysis leads to the conclusion that the key to the resolution of the conflict lies in the hands of Russia. Such a resolution therefore presupposes a redefinition of Russia's interests, which would be based on the rational calculation that a deliberate destabilization of the South Caucasus will, in long term, hurt her interests. Adapted from the source document.

This article provides an analysis of the of United Nations (UN) peacekeeping, one of the hottest topics in international politics of the post-cold war era. Numerous books, articles, and Ph.D. thesis have already been written about UN peacekeeping operations. Although differing vastly in their scope and quality, most of the recent critiques have pointed out the pressing need to re-define and strengthen the cold war era concept of UN peacekeeping so that it becomes a viable conflict resolution method in the 21st century. Some scholars have, however, expressed serious doubts about the actual conflict resolution capabilities of UN peacekeeping operations. They argue that premature, short-tenn and under funded UN peacekeeping operations may well do more damage than good. One of the few things the majority of conflict resolution scholars and practitioners can nowadays agree on is that no UN intervention can bring peace to a place where it is not wanted.This article aims to enrich the current peace research by introducing an alternative analytical approach to the study of the UN peacekeeping. It is divided into seven sections. The introduction is followed by a theoretical section where I briefly summarize two basic theoretical approaches to the study of the UN peacekeeping (Conflict Management & Conflict Resolution). The third section provides an analysis of the changing nature of armed conflicts in the post-cold war period. The fourth section deals with the adjustments that were made to the concept of UN peacekeeping operations in reaction to the changes in the nature of current armed conflicts. The analytical concept Capabilities versus Expectations Gap is introduced in the fifth chapter, followed by the core section of this article -- the analysis of the United Nations peacekeeping using the analytical concept Capabilities versus Expectations Gap. The analytical concept Capabilities versus Expectations Gap was first introduced by Christopher Hill in 1992 as a handy tool for analyzing the evolving European Common Foreign and Security Policy (CFSP). The unique advantage of this concept is that it provides a sensible assessment of both the actual and potential UN capabilities. By comparing these with the existing UN expectations, the Capabilities versus Expectations Gap analysis of UN peacekeeping enables us to sketch a more realistic picture of what the UN is capable of doing in the area of conflict resolution than that presented either by its more enthusiastic supporters or by the demanders among the UN Member States. Consequently, building further on this realistic picture of the UN conflict resolution capabilities, I attempt to answer the key research question of this article: Is the UN, with the current level of its conflict resolution capabilities, capable of providing high quality treatment to as many conflicts as it nowadays attempts to provide? Based on the findings of the Capabilities versus Expectations Gap analysis of the UN peacekeeping problematic, I argue that since the end of the cold war, the UN has several times attempted to carry out more peacekeeping operations than it was capable of performing well in light of the current level of its conflict resolution capabilities. In other words, the most important conclusion of this article is that there is a gap between the UN capabilities and expectations in the area of conflict resolution and that the only option how to bridge this gap in the foreseeable future is to decrease the excessive UN expectations to meet the currently available UN capabilities. As paradoxical as it may sound, in practical terms this means that the United Nations is nowadays more likely to succeed in meeting its basic function ("to save succeeding generations from the scourge of war") by carrying out fewer but high quality peacekeeping operations. Adapted from the source document.

UN peacekeeping operations are viewed as a relevant instrument of conflict resolution in the post-Cold War era. A significant part of them operates in Africa, the place with the largest "demand" for conflict resolution. Why are some operations successful, while others not? What are the determinants of their success? The author focuses on six determinants relevant for the outcome of peacekeeping operations: support of the UN Security Council, a clear & feasible mandate, equipment & size of the operation, duration of the operation, will of the belligerents to end the conflict peacefully & support of an African regional organization. Based on case studies representing ten UN peacekeeping operations in Africa, the author evaluates the determinants of success & thus shows the difficult striving of UN peacekeeping for success. Adapted from the source document.

The role of civil society and its institutions in conflict resolution is explored. In particular, author puts an emphasis on the conflicts, which result in a deep political crisis. It is proved that without the activity of non-governmental organizations Ukraine will not be able to overcome its external dependence and sustain economic and cultural growth. ; Рассматривается роль институтов гражданского общества в разрешении конфликтов, приводящих к глубокому политическому кризису. Доказывается, что без активизации общественных организаций невозможно преодоление внешней зависимости и возобновление экономического и духовного развития Украины. ; Розглядається роль громадянського суспільства у розв'язанні конфліктів, що призводять до глибокої політичної кризи. Доводиться, що без активізації суспільних організацій неможливе подолання зовнішньої залежності та відновлення економічного й духовного розвитку України.

This article offers a critical review of the few existing scholarly attempts to conceptualize & theorize the study of peacekeeping operations. It reveals that even though the study of peacekeeping operations is burgeoning, most of the available literature is idiosyncratic & atheoretical. Although some authors have recently utilized various concepts from international relations theory for analysis of peacekeeping operations, the potentially diverse international peacekeeping theories are yet to be fully integrated into international relations theory. After inspecting future research agendas outlined by the leading experts in the field, the author critiques the recent calls for a "macrotheory" of international peacekeeping. Adapted from the source document.

The role of civil society and its institutions in conflict resolution is explored. In particular, author puts an emphasis on the conflicts, which result in a deep political crisis. It is proved that without the activity of non-governmental organizations Ukraine will not be able to overcome its external dependence and sustain economic and cultural growth. ; Рассматривается роль институтов гражданского общества в разрешении конфликтов, приводящих к глубокому политическому кризису. Доказывается, что без активизации общественных организаций невозможно преодоление внешней зависимости и возобновление экономического и духовного развития Украины. ; Розглядається роль громадянського суспільства у розв'язанні конфліктів, що призводять до глибокої політичної кризи. Доводиться, що без активізації суспільних організацій неможливе подолання зовнішньої залежності та відновлення економічного й духовного розвитку України.