Suchergebnisse

Introduction. At the beginning of the twentieth century, Kamianets-Podilskyi was one of the citiesof Ukraine where national cultural and educational centers were formed, which contributed to the awakening ofnational consciousness in Ukraine in 1917-1921. The revolution opened up great opportunities for the developmentof Ukrainian education and culture. In October 1918, the State Ukrainian University was founded in KamianetsPodilskyi, the fi rst national higher educational institution created by the independent Ukrainian state. A year later,the University opened an agricultural faculty, the faculty created departments: crop, agronomic, horticulturaland horticultural, livestock. The opening of the faculty was important, at which time the Directorate began landreform, which required specialists with agricultural education. One of the founders of the Faculty of Agricultureat Kamyanets-Podilsky State Ukrainian University was Ivan Andriyovych Oliynyk - a famous agronomist, the fi rstdean of the Faculty of Agronomy of Kamyanets-Podilsky Agricultural Institute. In modern historiography thereare no special comprehensive studies of social life and organizational activities of the founders of agriculturaleducation in Podolia.The рurpose is to analyze the fi gure of I. Oliynyk – one of the organizers of agricultural education inPodillya.The methods of investigation: problem-searching, historical-comparative, systems thinking, chronological,analysis and synthesis.Results. І. А. Oliynyk was born on June 23, 1879 in the town of Studenytsia, Ushytsya district, Podolskprovince, into a peasant family. In April 1919, the Faculty of Agriculture was established at Kamyanets-PodilskyState Ukrainian University. There was an urgent need for his professional support, because there were not enoughteachers who could teach lectures to students in the Ukrainian language and had the necessary specialty. I.Oliynyk had extensive practical experience in the agricultural sector and the necessary education, so the universitymanagement invited to teach. With the advent of Soviet power I. Oliynyk remained in Kam 'Yanka-Podilskyi,became the fi rst dean of the agronomic faculty of the institute. In the summer of 1930, the Kamyanets-PodilskyAgricultural Institute was reorganized into the Institute of Technical Cultures and the All-Ukrainian ResearchInstitute of Poultry. I.A. Oliynyk started working but he didn't have to teach there for a long time. The punitiveauthorities began to fabricate the case of the Ukrainian branch of the Labor Peasant Party with its center inKharkiv. He was arrested by local Chekists for allegedly «counter-revolutionary activities» in agronomy andconvicted. And only on September 16, 1960, by the decision of the Judicial Board for Criminal Cases of theVerkhovna Rada of the USSR, the case of I.A. Oliynyk was interrupted due to the lack of evidence of the accusationand he was rehabilitated.Novelty of the results of the research. Investigating the history of agricultural education in Ukraine, inparticular in Podillya through the fi gure of Ivan Andreevich Oliynyk traces the general trend of the era, theattitude of political regimes to educators, scientists, public and political fi gures. Everyone's biography will givean opportunity to recreate their own face in history, and then make a holistic picture of events, time and system.Conclusions. For the short period of time that falls on the scientifi c and pedagogical activities of I.A. Oliynykcan trace the history of formation and development of agricultural education in Ukraine. The historical period ofthe 20s-30s of the XX century under the infl uence of political events and realities of that time formed a system thatinfl uenced not only the socio-political relations, but also the personal life of each person. ; Мета дослідження – проаналізувати організаційну, науково-педагогічну діяльність І. Олійниказ упровадження та розвитку вищої сільськогосподарської освіти на Поділлі та створення ефективних формсільськогосподарського виробництва на рубежі 20-30-х років ХХ століття. Для досягнення цієї мети використанопроблемно-пошуковий,хронологічний та системні методи.Висновки.На початку ХХ століття Кам'янець-Подільськийбув одним із міст України, де формувалися національні культурно-освітні осередки, що сприяли пробудженнюнаціональної свідомості в Україні в 1917-1921 роках. Революція відкрила великі можливості для розвитку українськоїосвіти і культури. У жовтні 1918 р. Кам'янці-Подільському засновано Державний Український університет –перший національний вищий навчальний заклад, який створено власними зусиллями незалежної Української Держави.Через рік при університеті було відкрито сільськогосподарський факультет, при факультеті створено відділи:рослинництва, агрономічний, садівництва і городництва, скотарства. Відкриття факультету мало вагоме значення,в цей час Директорія розпочала аграрну реформу, котра потребувала фахівців із сільськогосподарською освітою.Одним із фундаторів сільськогосподарського факультету при Кам'янець-Подільському Державному Українськомууніверситеті був Іван Андрійович Олійник – відомий вчений агроном, перший декан агрономічного факультетуКам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту. У сучасній історіографії немає спеціальних комплекснихдосліджень суспільного життя та організаційної діяльності засновників сільськогосподарської освіти на Поділлі.Олійник народився 23 червня 1879 р. у містечку Студениця Ушицького повіту Подільської губернії в селянській сім'ї.У квітні 1919 р. було створено сільськогосподарський факультет Кам'янець-Подільського Державного Українськогоуніверситету. Виникла гостра потреба щодо його фахового забезпечення, адже викладачів, котрі могли б викладатилекції студентам українською мовою і мали необхідний фах, було обмаль. І. Олійник мав тривалий практичний стажроботи в аграрному секторі й необхідну освіту, тому керівництво університету запросило його до викладання. Зприходом радянської влади І. Олійник залишився у Кам'янці-Подільському, став першим деканом агрономічногофакультету інституту. Влітку 1930 р. Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут було реорганізованов Інститут технічних культур та Всеукраїнський науково-дослідний інститут птахівництва. І. Олійник почавпрацювати, але довго викладати йому там не довелося. Каральні органи почали фабрикувати справу українськоїфілії «Трудової селянської партії» з центром у Харкові. Він був заарештований місцевими чекістами начебтоза «контрреволюційну діяльність» в агрономії й засуджений. Лише 16 вересня 1960 р. рішенням судової колегії укримінальних справах Верховної ради УРСР справа І. Олійника перервана в зв`язку з недоказовістю обвинувачення івін був реабілітований.

The article clarifies the basis for the implementation of state policy by authorities to counter information threats in Ukraine. It has been revealed that in the context of global challenges, the main strategic national resource defining the economic and defense power of the state is the information and information technologies, from which the vital functions of society are crucial to all sectors: production and management, defense and energy, transport and communications. banking, finance, science, education and many others. It has been proved that for the own stable information development in the conditions of strict competition taking into account factors of information security, each state should ensure: understanding of information attacks and confrontation; creation of software for confrontation with information attacks; analysis of indicators of information threats in order to improve decision-making mechanisms in public administration systems; providing maximum protection against external influences; analysis of the state and technical audit of all means of communication; consolidation of the activities of state authorities and mass media in the field of political informing of society in order to neutralize negative psychological influence in conditions of crises and conflicts. The state's information policy should focus on reflecting the urgent issues that have emerged in the field of international relations and the field of information security, etc. The rights and interests of each subject of information relations should be legally protected. The most difficult will be the implementation of tasks within which it is planned to harmonize the information security of the country, the individual and the society and simultaneously highlight the urgent priorities, namely: to create / restore the basic security elements of the information security structure, to implement the above- mentioned scheme of the effective mechanism of information protection of the country, to review new ones information threats, eliminate existing ones, identifying the degree of probable results and the level of their intensive influence. The main information threat to national security is the influence that the other party can make on the state of the state information infrastructure, information resources, on the state of society, consciousness, and subconsciousness of the individual in order to impose the state the desired system with the corresponding values, views, interests and decisions on critical areas. in social and state activities, taking control of their behavior and development in the right other side of the vector. ; В статье выяснены основы реализации государственной политики органами власти по противодействию информационным угрозам в Украине. Установлено, что в условиях глобальных вызовов главным стратегическим национальным ресурсом, определяющим экономическую и оборонную мощь государства, есть информация и информационные технологии, от которых в решающей степени зависят все сферы жизнедеятельности общества: производство и управление, оборона и энергетика, транспорт и связь, банковское дело и финансы, наука, образование и многие другие. Доказано, что для собственного устойчивого информационного развития в условиях жесткой конкуренции с учетом факторов информационной безопасности каждое государство должно обеспечить: понимание информационных атак и противостояние им; создание программного обеспечения противостояния информационным атакам; анализ показателей информационных угроз в целях совершенствования механизмов принятия решений в системах государственного управления; обеспечения максимальной защиты от внешних воздействий; анализ и технический аудит всех средств коммуникации; консолидация деятельности органов государственной власти и СМИ в сфере политического информирования общества для нейтрализации негативного психологического воздействия в условиях кризисов и конфликтов. Информационная политика государства должна сосредоточиться на отражении актуальных вопросов, которые сформировались в области международных отношений и области информационной безопасности и др. Права и интересы каждого субъекта информационных отношений должны быть законодательно защищены. Самым важным будет реализация задач, в рамках которых планируется гармонично обеспечить информационную безопасность страны, индивида и социума и одновременно выделить определенные приоритеты, а именно: создать / обновить основные защитные элементы структуры информационной нацбезопасности, практически реализовать указанную ранее схему действенного механизма информационной защиты страны, посмотреть новые информационные угрозы, устранить имеющиеся угрозы, определив степени вероятных результатов и уровня их интенсивного воздействия. Главной информационной угрозой для национальной безопасности является влияние, которое может оказать другая сторона на состояние государственной информационной инфраструктуры, информационных ресурсов, на состояние общества, сознания, подсознания индивидуума ради навязывания государству желаемой системы с соответствующими ценностями, взглядами, интересами и решениями по сверхважным сферам в общественной и государственной деятельности, взятие под контроль их поведения и развития в нужном другой стороне векторе. ; У статті з'ясовано основи реалізації державної політики органами влади щодо протидії інформаційним загрозам в Україні. З'ясовано, що в умовах глобальних викликів головним стратегічним національним ресурсом, що визначає економічну і оборонну міць держави, є інформація та інформаційні технології, від яких вирішальною мірою залежать всі сфери життєдіяльності суспільства: виробництво та управління, оборона і енергетика, транспорт і зв'язок, банківська справа і фінанси, наука, освіта і багато інших. Доведено, що для власного сталого інформаційного розвитку в умовах жорсткої конкуренції з урахуванням чинників інформаційної безпеки кожна держава повинна забезпечити: розуміння інформаційних атак та протистояння ним; створення програмного забезпечення протистояння інформаційним атакам; аналіз показників інформаційних загроз з метою вдосконалення механізмів прийняття рішень в системах державного управління; забезпечення максимального захисту від зовнішніх впливів; аналіз стану і технічний аудит всіх засобів комунікації; консолідація діяльності органів державної влади та ЗМІ у сфері політичного інформування суспільства для нейтралізації негативного психологічного впливу в умовах криз та конфліктів. Інформаційна політика держави має зосередитися на віддзеркаленні нагальних питань, що сформувалися у галузі міжнародних відносин та галузі інформаційної безпеки та ін. Права та інтереси кожного суб'єкта інформаційних взаємин мають бути законодавчо захищені. Найважчим буде реалізація завдань, в межах яких планується гармонійно забезпечити інформаційну безпеку країни, індивіда і соціуму й одночасно виокремити нагальні пріоритети, а саме: створити/відновити основні захисні елементи структури інформаційної нацбезпеки, практично реалізувати зазначену раніше схему дієвого механізму інформаційного захисту країни, переглянути нові інформаційні загрози, усунути наявні, визначивши ступені імовірних результатів та рівня їхнього інтенсивного впливу. Головною інформаційною загрозою для національної безпеки є вплив, який може здійснити інша сторона на стан державної інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів, на стан суспільства, свідомості, підсвідомості індивідуума задля нав'язування державі бажаної системи з відповідними цінностями, поглядами, інтересами і рішеннями щодо надважливих сфер у суспільній і державній діяльності, взяття під контроль їхньої поведінки і розвитку у потрібному іншій стороні векторі.

The article clarifies the basis for the implementation of state policy by authorities to counter information threats in Ukraine. It has been revealed that in the context of global challenges, the main strategic national resource defining the economic and defense power of the state is the information and information technologies, from which the vital functions of society are crucial to all sectors: production and management, defense and energy, transport and communications. banking, finance, science, education and many others. It has been proved that for the own stable information development in the conditions of strict competition taking into account factors of information security, each state should ensure: understanding of information attacks and confrontation; creation of software for confrontation with information attacks; analysis of indicators of information threats in order to improve decision-making mechanisms in public administration systems; providing maximum protection against external influences; analysis of the state and technical audit of all means of communication; consolidation of the activities of state authorities and mass media in the field of political informing of society in order to neutralize negative psychological influence in conditions of crises and conflicts. The state's information policy should focus on reflecting the urgent issues that have emerged in the field of international relations and the field of information security, etc. The rights and interests of each subject of information relations should be legally protected. The most difficult will be the implementation of tasks within which it is planned to harmonize the information security of the country, the individual and the society and simultaneously highlight the urgent priorities, namely: to create / restore the basic security elements of the information security structure, to implement the above- mentioned scheme of the effective mechanism of information protection of the country, to review new ones information threats, eliminate existing ones, identifying the degree of probable results and the level of their intensive influence. The main information threat to national security is the influence that the other party can make on the state of the state information infrastructure, information resources, on the state of society, consciousness, and subconsciousness of the individual in order to impose the state the desired system with the corresponding values, views, interests and decisions on critical areas. in social and state activities, taking control of their behavior and development in the right other side of the vector. ; В статье выяснены основы реализации государственной политики органами власти по противодействию информационным угрозам в Украине. Установлено, что в условиях глобальных вызовов главным стратегическим национальным ресурсом, определяющим экономическую и оборонную мощь государства, есть информация и информационные технологии, от которых в решающей степени зависят все сферы жизнедеятельности общества: производство и управление, оборона и энергетика, транспорт и связь, банковское дело и финансы, наука, образование и многие другие. Доказано, что для собственного устойчивого информационного развития в условиях жесткой конкуренции с учетом факторов информационной безопасности каждое государство должно обеспечить: понимание информационных атак и противостояние им; создание программного обеспечения противостояния информационным атакам; анализ показателей информационных угроз в целях совершенствования механизмов принятия решений в системах государственного управления; обеспечения максимальной защиты от внешних воздействий; анализ и технический аудит всех средств коммуникации; консолидация деятельности органов государственной власти и СМИ в сфере политического информирования общества для нейтрализации негативного психологического воздействия в условиях кризисов и конфликтов. Информационная политика государства должна сосредоточиться на отражении актуальных вопросов, которые сформировались в области международных отношений и области информационной безопасности и др. Права и интересы каждого субъекта информационных отношений должны быть законодательно защищены. Самым важным будет реализация задач, в рамках которых планируется гармонично обеспечить информационную безопасность страны, индивида и социума и одновременно выделить определенные приоритеты, а именно: создать / обновить основные защитные элементы структуры информационной нацбезопасности, практически реализовать указанную ранее схему действенного механизма информационной защиты страны, посмотреть новые информационные угрозы, устранить имеющиеся угрозы, определив степени вероятных результатов и уровня их интенсивного воздействия. Главной информационной угрозой для национальной безопасности является влияние, которое может оказать другая сторона на состояние государственной информационной инфраструктуры, информационных ресурсов, на состояние общества, сознания, подсознания индивидуума ради навязывания государству желаемой системы с соответствующими ценностями, взглядами, интересами и решениями по сверхважным сферам в общественной и государственной деятельности, взятие под контроль их поведения и развития в нужном другой стороне векторе. ; У статті з'ясовано основи реалізації державної політики органами влади щодо протидії інформаційним загрозам в Україні. З'ясовано, що в умовах глобальних викликів головним стратегічним національним ресурсом, що визначає економічну і оборонну міць держави, є інформація та інформаційні технології, від яких вирішальною мірою залежать всі сфери життєдіяльності суспільства: виробництво та управління, оборона і енергетика, транспорт і зв'язок, банківська справа і фінанси, наука, освіта і багато інших. Доведено, що для власного сталого інформаційного розвитку в умовах жорсткої конкуренції з урахуванням чинників інформаційної безпеки кожна держава повинна забезпечити: розуміння інформаційних атак та протистояння ним; створення програмного забезпечення протистояння інформаційним атакам; аналіз показників інформаційних загроз з метою вдосконалення механізмів прийняття рішень в системах державного управління; забезпечення максимального захисту від зовнішніх впливів; аналіз стану і технічний аудит всіх засобів комунікації; консолідація діяльності органів державної влади та ЗМІ у сфері політичного інформування суспільства для нейтралізації негативного психологічного впливу в умовах криз та конфліктів. Інформаційна політика держави має зосередитися на віддзеркаленні нагальних питань, що сформувалися у галузі міжнародних відносин та галузі інформаційної безпеки та ін. Права та інтереси кожного суб'єкта інформаційних взаємин мають бути законодавчо захищені. Найважчим буде реалізація завдань, в межах яких планується гармонійно забезпечити інформаційну безпеку країни, індивіда і соціуму й одночасно виокремити нагальні пріоритети, а саме: створити/відновити основні захисні елементи структури інформаційної нацбезпеки, практично реалізувати зазначену раніше схему дієвого механізму інформаційного захисту країни, переглянути нові інформаційні загрози, усунути наявні, визначивши ступені імовірних результатів та рівня їхнього інтенсивного впливу. Головною інформаційною загрозою для національної безпеки є вплив, який може здійснити інша сторона на стан державної інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів, на стан суспільства, свідомості, підсвідомості індивідуума задля нав'язування державі бажаної системи з відповідними цінностями, поглядами, інтересами і рішеннями щодо надважливих сфер у суспільній і державній діяльності, взяття під контроль їхньої поведінки і розвитку у потрібному іншій стороні векторі.

The issue of minority rights protection has been actively implemented in international legal practice at the United Nations and the Council of Europe levels since the 1990s. The problem of political representation of minority interests began regulating at the level of Organization for Security and Co-operation in Europe with the establishment of the High Commissioner on National Minorities office. At the level of this institution with international experts participation were developed the next documents: the Lund Recommendations on the Effective Participation of National Minorities in Political Life (1999), the Warsaw Guidelines to Assist National Minority Participation in the Electoral Process (2001), the Bolzano/Bozen Recommendations on National Minorities in Inter-State Relations (2008), the Ljubljana Guidelines on Integration of Diverse Societies (2012), the Graz Recommendations on Access to Justice and National Minorities (2017), etc.The purpose of article is to highlight the international legal framework for ensuring the effective political representation of minority ethnic groups and the practice of their implementation in European countries. The author has analyzed three levels of political representation of minority ethnic groups: 1) central (nationwide); 2) regional and local (self-government); 3) advisory (consultative).During the XX – early XXI centuries the institution of ethnic party became established from the multi-ethnic areas of Western Europe to the countries of Central and Southeastern Europe. The electoral system should facilitate minority representation and influence. Where minorities are concentrated territorially, single-member districts may provide sufficient minority representation (Italy, Albania, etc.). Proportional representation systems, where a political party's share in the national vote is reflected in its share of the legislative seats, may assist in the representation of minorities (Finland, Slovakia, etc.). Some forms of preference voting, where voters rank candidates in order of choice, may facilitate minority representation and promote inter-communal cooperation (Bosnia and Herzegovina). Lower numerical thresholds for representation in the legislature may enhance the inclusion of national minorities in governance (Poland, Serbia, etc.). A number of European countries (Croatia, Slovenia, Romania, Hungary, etc.) use a reserved number of seats in one or both chambers of parliament or in parliamentary committees. Ethnic minority representation at the government level is realized through the establishment of specialized central executive bodies, which are usually represented in the structure of culture and education ministries. Representatives of ethnic minorities are involved in these government institutions. The Republic of Croatia has a positive experience of ethnic minority representation in the judiciary and law enforcement agencies.Effective ethnic minority participation is realized through the functional system of local self-governments, which are formed on territorial and non-territorial levels. A number of European ethnic communities have the territorial autonomies (Italy, Spain, France, Denmark, Finland, Moldova) owing to the processes of regionalization and decentralization. The corporative model of minority non-territorial autonomy is represented by so-called Sámi Parliaments in northern parts of Norway, Sweden, Finland and Russia. The personal model of minority non-territorial autonomy is the most common in the world. It is provided through non-governmental organizations. Advisory (consultative) bodies functionate as a channel for dialogue between government and ethnic communities for protection of education, linguistic and cultural rights. They are formed at the Government (Austria) and President (Ukraine) levels as well.Given the European states experience, the following aspects of minority representation should be improved: 1) re-establishment Hungarian and Romanian single-member districts; 2) review of legislative norms regarding the principles of ethnic party institutionalization; 3) application of open-list proportional representation for minority parties in the regions of Ukraine with a multi-ethnic population. ; Починаючи з 1990-х років питання захисту прав етнічних, мовних і релігійних меншин активно впроваджується в міжнародно-правову практику на рівні ООН та Ради Європи. Однією з важливих постала проблема політичного представництва інтересів меншин, яка починає регулюватися на рівні ОБСЄ з запровадженням посади Верховного Комісара у справах національних меншин. На рівні цієї інституції за участі міжнародних експертів вироблені Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Варшавські рекомендації щодо сприяння участі національних меншин у виборчому процесі (2001), Больцанські/Боценські рекомендації щодо національних меншин у міждержавних відносинах (2008), Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств (2012), Грацькі рекомендації щодо доступу до правосуддя і національних меншин (2017) та ін.Метою статті є висвітлення міжнародно-правового формату забезпечення ефективного політичного представництва інтересів етнічних меншин та практики їх застосування в європейських країнах. Автор розглядає три рівні політичного представництва міноритарних етнічних груп: 1) центральний (загальнодержавний); 2) регіональний та локальний (самоврядування); 3) дорадчий (консультативний).У контексті аналізу політичного представництва етнічних меншин важливу роль займає інститут етнополітичної партії. Впродовж XX – початку XXI ст. він розширив свій ареал із поліетнічних регіонів Західної Європи до країн Центральної та Південо-Східної Європи. Справедливому представництву етнічних меншин у органах влади сприяє створення одномандатних округів (Італія, Албанія та ін.), пропорційна виборча система (Фінляндія, Словаччина та ін.), преференційне голосування (Австралія), зниження відсоткового бар'єру для проходження до парламенту етнополітичних партій (Польща, Сербія та ін.). Ряд країн Європи (Боснія і Герцеговина, Косово, Хорватія, Словенія, Румунія, Угорщина) застосовують практику резервування місць у парламенті для організацій етнічних громад. Представництво меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які зазвичай представлені в структурі міністерств культури та освіти. До роботи в цих урядових інституціях залучаються представники етнічних груп. Позитивний досвід репрезентації етнічних меншин у судових і правоохоронних органах має Республіка Хорватія.Ефективна політична участь та представництво у владі етнічних меншин реалізується через функціональну систему місцевого самоврядування, яка створюється на екстериторіальній та територіальній основі. Корпоративна модель екстериторіальної автономії меншин представлена так званими саамськими парламентами на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Найбільш розповсюджна у світі персональна модель екстериторіальної автономії етнічних меншин забезпечується шляхом створення неурядових організацій. Завдяки процесам регіоналізації та децентралізації ряд етнічних громад Європи мають статус національно-територіальних автономій (Італія, Іспанія, Франція, Данія, Фінляндія, Молдова). Дорадчі (консультативні) органи слугують каналами для діалогу між державною владою та етнічними громадами в питаннях використання земельних ресурсів, житла, захисту освітніх, мовних і культурних прав. Вони формуються як на рівні уряду (Австрія), так на рівні президентської влади (Україна).Враховуючи досвід цих держав, потребують вдосконалення наступні аспекти політичної репрезентації етнічних меншин: 1) відновлення адміністративних меж угорськомовного та румунськомовного виборчих одномандатних округів; 2) перегляд законодавчої норми щодо принципів інституціоналізації етнополітичних партій; 3) застосування на регіональному та локальному рівнях пропорційної системи відкритих списків із можливістю репрезентації партій меншин у регіонах України з поліетнічним складом населення. ; Починаючи з 1990-х років питання захисту прав етнічних, мовних і релігійних меншин активно впроваджується в міжнародно-правову практику на рівні ООН та Ради Європи. Однією з важливих постала проблема політичного представництва інтересів меншин, яка починає регулюватися на рівні ОБСЄ з запровадженням посади Верховного Комісара у справах національних меншин. На рівні цієї інституції за участі міжнародних експертів вироблені Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Варшавські рекомендації щодо сприяння участі національних меншин у виборчому процесі (2001), Больцанські/Боценські рекомендації щодо національних меншин у міждержавних відносинах (2008), Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств (2012), Грацькі рекомендації щодо доступу до правосуддя і національних меншин (2017) та ін.Метою статті є висвітлення міжнародно-правового формату забезпечення ефективного політичного представництва інтересів етнічних меншин та практики їх застосування в європейських країнах. Автор розглядає три рівні політичного представництва міноритарних етнічних груп: 1) центральний (загальнодержавний); 2) регіональний та локальний (самоврядування); 3) дорадчий (консультативний).У контексті аналізу політичного представництва етнічних меншин важливу роль займає інститут етнополітичної партії. Впродовж XX – початку XXI ст. він розширив свій ареал із поліетнічних регіонів Західної Європи до країн Центральної та Південо-Східної Європи. Справедливому представництву етнічних меншин у органах влади сприяє створення одномандатних округів (Італія, Албанія та ін.), пропорційна виборча система (Фінляндія, Словаччина та ін.), преференційне голосування (Австралія), зниження відсоткового бар'єру для проходження до парламенту етнополітичних партій (Польща, Сербія та ін.). Ряд країн Європи (Боснія і Герцеговина, Косово, Хорватія, Словенія, Румунія, Угорщина) застосовують практику резервування місць у парламенті для організацій етнічних громад. Представництво меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які зазвичай представлені в структурі міністерств культури та освіти. До роботи в цих урядових інституціях залучаються представники етнічних груп. Позитивний досвід репрезентації етнічних меншин у судових і правоохоронних органах має Республіка Хорватія.Ефективна політична участь та представництво у владі етнічних меншин реалізується через функціональну систему місцевого самоврядування, яка створюється на екстериторіальній та територіальній основі. Корпоративна модель екстериторіальної автономії меншин представлена так званими саамськими парламентами на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Найбільш розповсюджна у світі персональна модель екстериторіальної автономії етнічних меншин забезпечується шляхом створення неурядових організацій. Завдяки процесам регіоналізації та децентралізації ряд етнічних громад Європи мають статус національно-територіальних автономій (Італія, Іспанія, Франція, Данія, Фінляндія, Молдова). Дорадчі (консультативні) органи слугують каналами для діалогу між державною владою та етнічними громадами в питаннях використання земельних ресурсів, житла, захисту освітніх, мовних і культурних прав. Вони формуються як на рівні уряду (Австрія), так на рівні президентської влади (Україна).Враховуючи досвід цих держав, потребують вдосконалення наступні аспекти політичної репрезентації етнічних меншин: 1) відновлення адміністративних меж угорськомовного та румунськомовного виборчих одномандатних округів; 2) перегляд законодавчої норми щодо принципів інституціоналізації етнополітичних партій; 3) застосування на регіональному та локальному рівнях пропорційної системи відкритих списків із можливістю репрезентації партій меншин у регіонах України з поліетнічним складом населення.