The author examines the peculiarities of the process of post-conflict reconciliation and peacebuilding in Rwanda, determines the role of international and local justice in the post-conflict reconciliation and punishment of perpetrators of mass genocide, identifies features of state policy to eliminate genocide and restore justice. Using historical, analytical and comparative methods, the author concludes that gachacha tribunals as a means of restorative justice have helped to restore trust and social harmony in Rwandan society, to regenerate its value and cultural matrix. The study found that in order to build positive peace, governance decisions and actions on the population in all spheres of public life contained a peacekeeping context, and the government worked to protect Rwandan society from a recurrence of future conflict. The findings found Rwandan's peace-building strategy to be effective because, following a large-scale genocide, a policy of national unity and reconciliation was pursued to build a united nation, restore peace and justice, good governance and economic development.
The article is devoted to the representation of the senses of phenomena of peace and war in the constellations of the modern multiculturalism and globalization. The basic ideas of U. Beck, F. Honneth and P. Sloterdijk are implicated for clearing contemporary contexts of peace and war as the foundation for the conceptualization their claims in the multicultural realities in the hypothetic world-society and in empirical realities of the national organized social life with the typical pathologies of individual freedom, that is needing some pedagogical and psychological correction to be able make possible the peaceful life in the societies with the multiply identities. The ideas of P. Sloterdijk of the banking of the aggression and wrath can be applied for clearing of the different ways to cumulate the war potential from the ethnocentric attitude with the aggressive articulation of the claims for recognition, which must be transformed into the communicative freedom as the general condition for establishment of the democratic culture of freedom presuming the compatibility of the internal peace senses with the external ones, what can be considered as the matter of the educational practice and policy and is significant for the post-conventional patriotism.The concept of the positive freedom is the necessary presumption for the responsible peace ethic and its educational application in the multicultural realities. The claims of recognitions must be provided into the educational practice and policy only under condition of the peaceful coexisting of the different cultures, which subjects may be prepared to live in the cultural varieties.It was showed, that the national cultural traditions have a lot of the propositions to activate the existential senses of the freedom ethic represented in the multicultural reality.Key words: multicultural reality, peace, war, globalization, freedom, culture, education, ethic, communication. ; У статті розглядаються проблеми миру і війни у констеляціях мультикультурності, що виникла внаслідок глобалізації. Домагання на визнання різних культур може поєднуватись з виправданням насилля з позиції агресивного етноцентризма, де домінують смисли негативної свободи і накопичується агресія. Акцентування позитивної свободи навпаки передбачає ствердження етики миру як практичної філософії, спрямованої на формування миролюбства і постконвенціонального патріотизму, які є складовою демократії у добу глобалізації. В основу етики миру покладена його екзистенціальна ідея, яка доповнює вимогу толерантності через надання їй не тільки універсального етичного значення, а й закріплюючи за нею можливості репрезентації у комунікативному просторі національної традиції. Ключові слова: мультикультурна реальність, мир, війна, глобалізація, свобода, культура, освіта, етика, комунікація. В статье рассматриваются проблемы мира и войны в констелляциях мультикультурности, которая возникла в результате глобализации. Притязание на признание различных культур может сочетаться с оправданием насилия с позиции агрессивного этноцентризма, где доминируют смыслы негативной свободы и накапливается агрессия. Акцентирование позитивной свободы наоборот предусматривает утверждение этики мира как практической философии, направленной на формирование миролюбия и постконвенционального патриотизма, которые в эпоху глобализации являются составляющей демократии. В основу этики мира положена его экзистенциальная идея, которая дополняет требование толерантности путем предоставления ей не только универсального нравственного значения, но и закрепляя за ней возможности репрезентации в коммуникативном пространстве национальной традиции. Ключевые слова: мультикультурная реальность, мир, война, глобализация, свобода, культура, образование, этика, коммуникация. The article is devoted to the representation of the senses of phenomena of peace and war in the constellations of the modern multiculturalism and globalization. The basic ideas of U. Beck, F. Honneth and P. Sloterdijk are implicated for clearing contemporary contexts of peace and war as the foundation for the conceptualization their claims in the multicultural realities in the hypothetic world-society and in empirical realities of the national organized social life with the typical pathologies of individual freedom, that is needing some pedagogical and psychological correction to be able make possible the peaceful life in the societies with the multiply identities. The ideas of P. Sloterdijk of the banking of the aggression and wrath can be applied for clearing of the different ways to cumulate the war potential from the ethnocentric attitude with the aggressive articulation of the claims for recognition, which must be transformed into the communicative freedom as the general condition for establishment of the democratic culture of freedom presuming the compatibility of the internal peace senses with the external ones, what can be considered as the matter of the educational practice and policy and is significant for the post-conventional patriotism.The concept of the positive freedom is the necessary presumption for the responsible peace ethic and its educational application in the multicultural realities. The claims of recognitions must be provided into the educational practice and policy only under condition of the peaceful coexisting of the different cultures, which subjects may be prepared to live in the cultural varieties.It was showed, that the national cultural traditions have a lot of the propositions to activate the existential senses of the freedom ethic represented in the multicultural reality.Key words: multicultural reality, peace, war, globalization, freedom, culture, education, ethic, communication.
The work notes that many researchers highlight the special role of the United States in solving of the Korean problem and maintaining security in Northeast Asia. The US Government's approaches ofdifferent periods of resolving the problem in the Korean Peninsula are set out in detail. Although theUnited States is far from the Korean Peninsula, due to geopolitical factors, Korea has always been inthe US national interest. It is known that the United States was one of the the perpetrators and initiators of the Korean Peninsula split and never lost sight of the Korean Peninsula after 1945. Depending on the political and economic situation in the world, the US government has applied different types of doctrines, strategies, and approaches, such as the Guam and Pacific doctrines. Despite all thechanges in the international political world, the US has always paid attention to the security of South Korea, as it did in the Korean War of 1950-53. In order to protect the Republic of Korea and strengthen its influence in Northeast Asia, the United States continues to maintain a contingent of troops in Korea today, providing tremendous assistance in rebuilding the Republic of Korea's economy and modernizing theSouth Korean army. So, from 1945 to 1975 the United States spent about $ 13 billion on economic andmilitary goals and spent about $ 4 billion in the 1970s. Of course, many US presidents have made great efforts at various times to build peace and resolve theconflicts of various levels that have occurred periodically on the Korean Peninsula. President Carter continued to withdraw US troops from South Korea for 4-5 years, but when the Reagan administration came to power, the issue of withdrawing the US contingent was removed from the agenda. The motive forpreserving US troops was to gain time to strengthen South Korea's military power. Many researchers, such as E. Reishauer and G. Henderson, emphasize that a devided Korean Peninsula is adestabilizing factor in Northeast Asia and the presence of US troops in South Korea is a major obstacle tounification of Korea. Today, given the fact that a contingent of US troops is still present in Korea, wecandraw some conclusions to what America wants: a unification of Korea or not? Many scientists find it paradoxical that South Korea has significant economic advantages and a fairly strong army, but still retains US troops in its home country. Is this fear of North Korea or unwillingness to upset the US ally? Despite changes in relations of US-DPRK and RK-DPRK, the USA and the Republic of Korea continue to conduct large-scale military exercises, thereby provoking the DPRK's participation in military exercises with China and Russia, prompting North Korea to resume missile tests. After Donald Trump came to power, which began to apply protectionist policies, things have changed a bit, but South Korea has still allowed the United States to deploy THAAD missile systems in Korea, thereby sharply deteriorating relations with China. It is also known that the confrontation between the US and China has intensified today. This fact certainly affects the process of settling the Korean problem. In the current situation, the role of China and the Republic of Korea as a mediator and catalyst for intensified continuation of the negotiations on peacekeeping and stabilization on the Korean peninsula started in 2018 has sharply increased. ; У статті зазначено, що багато дослідників виділяють особливу роль США увирішенні корейської проблеми і збереження безпеки вПівнічно-Східній Азії. Докладно наводяться підходи уряду США урізні періоди щодо вирішення або врегулювання проблеми наКорейському півострові. США хоч і знаходиться далеко від Корейського півострова, але через геополітичні чинники Корея завжди перебувала всфері національних інтересів США. Відомо, що США були одними звинуватців та ініціаторами розколу Корейського півострова та після 1945 року ніколи невипускали звиду Корейський півострів. Залежно від політичної та економічної ситуації усвіті, уряд США застосовував різні види доктрин, стратегій і підходів, наприклад Гуамська та Тихоокеанська доктрини. Не дивлячись навсі зміни уміжнародному політичному світі, США завжди приділяли увагу безпеці Південної Кореї, так як було і вкорейській війні 1950-53 років. З метою захисту Республіки Корея і посилення впливу вПівнічно-Східній Азії, США і сьогодні тримає контингент своїх військ уКореї, надає величезну допомогу увідновленні економіки Республіка Корея і модернізації південнокорейської армії. Так, тільки з1945 по 1975 роки наекономічні та військові цілі вПівденній Кореї США витратило близько 13 млрд. доларів і на1970-ті роки витратили близько 4 млрд. доларів. Звичайно, багато президентів США врізні періоди докладали величезних зусиль, спрямованих назміцнення миру і урегулювання конфліктів різного рівня, які періодично виникали наКорейському півострові. Президент Дж. Картер продовжив здійснювати вивід американських військ зПівденної Кореї протягом 4-5 років, але зприходом довлади адміністрації Рейгана питання про виведення американського контингенту військ був знятий зпорядку денного. Мотивом збереження американських військ було виграти час для зміцнення військової могутності Південної Кореї. Багато дослідників, такі як Е. Рейшауер та Г. Гендерсон, підкреслюють, що поділ Кореї є нетільки дестабілізуючим фактором вПівнічно-Східній Азії, присутність американських військ вПівденній Кореї є головною перешкодою для об'єднання Кореї. Сьогодні, якщо взяти доуваги той факт що контингент американських військ досих пір присутній вКореї, то можна зробити деякі висновки щодо того чого бажає Америка: об'єднання Кореї чи ні? Багато вчених вважають парадоксальним, що Південна Корея має значні переваги векономіці та досить сильну армію, але все ж зберігає американські війська всвоїй країні. Це що: страх Північної Кореї чи небажання засмучувати союзника– США? Незважаючи назміни, які відбуваються увідносинах США– КНДР, Республіка Корея– КНДР, США та РК продовжують проводити великомасштабні військові навчання, тим самим провокуючи участь КНДР увійськових навчаннях спільно зКитаєм і Росією, підбивають Північну Корею довідновлення ракетно-ядерних випробувань. Після приходу довлади Дональда Трампа, який почав застосовувати протекціоністську політику, ситуація трохи змінилася, але Південна Корея як і раніше дозволила США розмістити натериторії Кореї протиракетну систему THAAD, тим самим різко погіршила відносини зКитаєм. Відомо також, що сьогодні загострилися протистояння США та Китаю. Цей факт безумовно позначається напроцесі врегулювання корейської проблеми. У ситуації, що склалася, різко зросла роль Китаю і Республіки Корея вякості посередника і каталізатора для посиленого продовження розпочатих у2018 році переговорів по денуклеаризації та стабілізації миру наКорейському півострові.
The work notes that many researchers highlight the special role of the United States in solving of the Korean problem and maintaining security in Northeast Asia. The US Government's approaches ofdifferent periods of resolving the problem in the Korean Peninsula are set out in detail. Although theUnited States is far from the Korean Peninsula, due to geopolitical factors, Korea has always been inthe US national interest. It is known that the United States was one of the the perpetrators and initiators of the Korean Peninsula split and never lost sight of the Korean Peninsula after 1945. Depending on the political and economic situation in the world, the US government has applied different types of doctrines, strategies, and approaches, such as the Guam and Pacific doctrines. Despite all thechanges in the international political world, the US has always paid attention to the security of South Korea, as it did in the Korean War of 1950-53. In order to protect the Republic of Korea and strengthen its influence in Northeast Asia, the United States continues to maintain a contingent of troops in Korea today, providing tremendous assistance in rebuilding the Republic of Korea's economy and modernizing theSouth Korean army. So, from 1945 to 1975 the United States spent about $ 13 billion on economic andmilitary goals and spent about $ 4 billion in the 1970s. Of course, many US presidents have made great efforts at various times to build peace and resolve theconflicts of various levels that have occurred periodically on the Korean Peninsula. President Carter continued to withdraw US troops from South Korea for 4-5 years, but when the Reagan administration came to power, the issue of withdrawing the US contingent was removed from the agenda. The motive forpreserving US troops was to gain time to strengthen South Korea's military power. Many researchers, such as E. Reishauer and G. Henderson, emphasize that a devided Korean Peninsula is adestabilizing factor in Northeast Asia and the presence of US troops in South Korea is a major obstacle tounification of Korea. Today, given the fact that a contingent of US troops is still present in Korea, wecandraw some conclusions to what America wants: a unification of Korea or not? Many scientists find it paradoxical that South Korea has significant economic advantages and a fairly strong army, but still retains US troops in its home country. Is this fear of North Korea or unwillingness to upset the US ally? Despite changes in relations of US-DPRK and RK-DPRK, the USA and the Republic of Korea continue to conduct large-scale military exercises, thereby provoking the DPRK's participation in military exercises with China and Russia, prompting North Korea to resume missile tests. After Donald Trump came to power, which began to apply protectionist policies, things have changed a bit, but South Korea has still allowed the United States to deploy THAAD missile systems in Korea, thereby sharply deteriorating relations with China. It is also known that the confrontation between the US and China has intensified today. This fact certainly affects the process of settling the Korean problem. In the current situation, the role of China and the Republic of Korea as a mediator and catalyst for intensified continuation of the negotiations on peacekeeping and stabilization on the Korean peninsula started in 2018 has sharply increased. ; У статті зазначено, що багато дослідників виділяють особливу роль США увирішенні корейської проблеми і збереження безпеки вПівнічно-Східній Азії. Докладно наводяться підходи уряду США урізні періоди щодо вирішення або врегулювання проблеми наКорейському півострові. США хоч і знаходиться далеко від Корейського півострова, але через геополітичні чинники Корея завжди перебувала всфері національних інтересів США. Відомо, що США були одними звинуватців та ініціаторами розколу Корейського півострова та після 1945 року ніколи невипускали звиду Корейський півострів. Залежно від політичної та економічної ситуації усвіті, уряд США застосовував різні види доктрин, стратегій і підходів, наприклад Гуамська та Тихоокеанська доктрини. Не дивлячись навсі зміни уміжнародному політичному світі, США завжди приділяли увагу безпеці Південної Кореї, так як було і вкорейській війні 1950-53 років. З метою захисту Республіки Корея і посилення впливу вПівнічно-Східній Азії, США і сьогодні тримає контингент своїх військ уКореї, надає величезну допомогу увідновленні економіки Республіка Корея і модернізації південнокорейської армії. Так, тільки з1945 по 1975 роки наекономічні та військові цілі вПівденній Кореї США витратило близько 13 млрд. доларів і на1970-ті роки витратили близько 4 млрд. доларів. Звичайно, багато президентів США врізні періоди докладали величезних зусиль, спрямованих назміцнення миру і урегулювання конфліктів різного рівня, які періодично виникали наКорейському півострові. Президент Дж. Картер продовжив здійснювати вивід американських військ зПівденної Кореї протягом 4-5 років, але зприходом довлади адміністрації Рейгана питання про виведення американського контингенту військ був знятий зпорядку денного. Мотивом збереження американських військ було виграти час для зміцнення військової могутності Південної Кореї. Багато дослідників, такі як Е. Рейшауер та Г. Гендерсон, підкреслюють, що поділ Кореї є нетільки дестабілізуючим фактором вПівнічно-Східній Азії, присутність американських військ вПівденній Кореї є головною перешкодою для об'єднання Кореї. Сьогодні, якщо взяти доуваги той факт що контингент американських військ досих пір присутній вКореї, то можна зробити деякі висновки щодо того чого бажає Америка: об'єднання Кореї чи ні? Багато вчених вважають парадоксальним, що Південна Корея має значні переваги векономіці та досить сильну армію, але все ж зберігає американські війська всвоїй країні. Це що: страх Північної Кореї чи небажання засмучувати союзника– США? Незважаючи назміни, які відбуваються увідносинах США– КНДР, Республіка Корея– КНДР, США та РК продовжують проводити великомасштабні військові навчання, тим самим провокуючи участь КНДР увійськових навчаннях спільно зКитаєм і Росією, підбивають Північну Корею довідновлення ракетно-ядерних випробувань. Після приходу довлади Дональда Трампа, який почав застосовувати протекціоністську політику, ситуація трохи змінилася, але Південна Корея як і раніше дозволила США розмістити натериторії Кореї протиракетну систему THAAD, тим самим різко погіршила відносини зКитаєм. Відомо також, що сьогодні загострилися протистояння США та Китаю. Цей факт безумовно позначається напроцесі врегулювання корейської проблеми. У ситуації, що склалася, різко зросла роль Китаю і Республіки Корея вякості посередника і каталізатора для посиленого продовження розпочатих у2018 році переговорів по денуклеаризації та стабілізації миру наКорейському півострові.
The author notes that the positive global changes at the same time pose serious problems for peace and justice. From the point of view of criminogenic factors, globalization, despite all the positive aspects, at the same time leads to a large number of negative consequences, has a significant impact on crime. In this regard, studies of the impact of globalization processes on the formulation and development of criminal policy and, as a consequence, the effective functioning of the political system in this field, are relevant. Unprecedented openness in trade, finance, transportation and communications has created economic growth and prosperity in many countries. At the same time, globalization is also creating opportunities for the increasing prosperity of illicit trade. Just as there are direct links between technological progress and economic liberalization, the removal of barriers to international trade in goods and the free movement of funds also facilitate illicit trade. Organized crime is diversified, globalized at the same time as all other processes, and reaches a macroeconomic scale: illicit goods are made on one continent, transported across another, and sold on another. Such crime stimulates corruption, infiltration of illegal business into politics, and thus significantly impedes the development of society. In modern conditions, one of the main tasks of mankind is that globalization in various spheres of society does not become a source of additional conflict situations, does not increase tensions in the world, because the modern world and so full of risks, dangers, threats and mistrust. And if globalization itself becomes as much of a global threat as the environmental global problem or the problem of relations between prosperous industrialized countries and the rest of the world, the situation in the world will become even more acute. The political system of criminal policy must adapt to the global demands of modern times by finding new forms and mechanisms for the exercise of its functions. First ...
In the presented article the author highlights the main direction of its foreign policy Romania on Southern Dobrudja lands at the end of the First World War and the period of the Paris Peace Conference (1918–1919 ). The article highlights the work and the struggle for peace with the Balkan states of Romania and Britain politicians, diplomats and civil society towards preserving peaceful relations in the period of operation of the Paris Peace Conference.The most radical departure from the principle of national self-determination which practiced Foreign-Office came in relation to Romania's frontier with Bulgaria. The tasks are to characterize the content of the work of the Romanian diplomatic commission in the direction of the defending the rights to South Dobrudja and the determination of the position of Great Britain as for territorial independence of the region. The main thesis of the article is that after First World War Romania sought to large an alliance with t least on of the Great Powers in case of an attack on South Dobrudja, in this sense, Romania's diplomatic success was only partial. The Romanian government realized that only the permission of the Great Powers, such as Great Britain, would strength its presence in the region.The Great Britain treated ambiguously towards such aspirations of Romania. For the first, Foreign Office was not forgotten for Bucharest the separate peace with the Central Powers in 1918. For the second, Britain diplomatic and military mission at Southern Dobrudja did not take the politics of the terror of Romanian in Bessarabia. The Great Britain provided a summary of the position in Southern Dobrudja: provisional British military occupation is the only possible solution for the moment, in spite of the unrest this causes to the Rumanian Government.From the first of the being in Paris, the Romanian diplomats were sounded actively the question how the Great Britain and France would see the future status of Southern Dobrudja. The Romanian demand for Southern Dobrudja was strongly citing national self-determination and protecting peace in Balkan. Most in the British delegation hoped that this could be agreed.However, the British and French refused absolutely to compel an ally to surrender territory to an enemy. The decision, British politics believed, lay with Romania: such readjustment could only be made after friendly conversations with the Rumanian Government. It is important that the Rumanian politics themselves should be a consenting party to the cession of Southern Dobrudja and that Romanians should not be left with the feeling that they have been robbed by their Allies to placate their enemies.In the Parice Peace Conference Foreign Office took the legalistic view that, because Southern Dobrudja was secured by Romania before the war, its future was beyond the remit of the Peace Conference. The Britain Commission stated in its projects that it was not authorized to recommend a modification of the frontier which would involve the cession to an enemy State of a territory forming de facto et de jure an integral part of an Allied State.The Romanians, angry about losing part of the Banat, never offered to give up Southern Dobrudja. The Americans pushed their view in the Council of Heads of Delegations between July and November, but the British were unyielding. The issue was not even mentioned in the Treaty of Neuilly with Bulgaria in November. Thus, in the words of a member of the Bulgarian Delegation, the settlement proclaimed the principle that no land can be claimed from the victors. It has been argued here that Bucharest gained territory not because of the wartime treaty that promised her so much, and not because of the dubious diplomatic skills of Romanian delegation, but because the Roma nians had a strong case and it was effectively presented by Romanophiles like Britain delegation. There was one other reason, however, that tended to shine its harsh light on every issue, the simple idea that these people are our friends and those are our enemies. This was stated most starkly and frequently by the French, but it was also evident in the British unwillingness to coerce the Romanians over Southern Dobrudja.The consequence of making a settlement which dealt severely with losers was that they became revisionist and eventually allied themselves with those who would undo the hated treaties. Romania remains much bigger than she was in 1918, but the settlement that created Greater Romania did not survive the vengeance of its enemies. ; У представленій статті автором висвітлюються основні вектори зовнішньої політики Румунії щодо Південної Добруджі в 1918–1919 рр. Проаналізовано і визначено спроби Бухаресту збільшити території за рахунок територій сусідніх держав. Відображена діяльність та боротьба румунських дипломатів в напрямку збільшення територіальних надбань Румунії в період роботи Паризької мирної конференції, коли держави-переможниці підтримали приєднання до балканських держав низки болгарських територій. Розглядається підготовка та підписання Нейїського мирного договору. В статті підкреслюється, що румунські політики і дипломати були непоступливими щодо пом'якшення умов мирного договору з Болгарією, зокрема щодо питання статусу Південної Добруджі, який на той час готувався в Парижі. Для цього використовували всі сили та можливості для того, щоб прихилити на бік максимальної підтримки румунських національних інтересів якомога більше реальних учасників мирних домовленостей, зокрема Велику Британію. Антиболгарська пропаганда і агітація, яка розгорнулася в Великій Британії, суттєво посприяли вирішенню всіх цих питань. У статті подана характеристика відношення британських державних діячів до Румунії одразу після закінчення війни, напередодні і в час роботи Паризької мирної конференції. Аналізуючи позицію Великої Британії відносно питання статусу Південної Добруджі в цей період, автор констатує, що вона була двоякою та непередбачливою. Розкрито складне становище Румунії в системі міжнародних відносин після закінчення Першої світової війни, з якою країни-переможниці будували свої стосунки методом поступок, скоригувавши на її користь Нейїський мирний договір. Після війни за безпосереднього сприяння Лондону та Парижу Румунія перетворилась на велику чорноморську та балканську державу.
In the presented article the author highlights the main direction of its foreign policy Romania on Southern Dobrudja lands at the end of the First World War and the period of the Paris Peace Conference (1918–1919 ). The article highlights the work and the struggle for peace with the Balkan states of Romania and Britain politicians, diplomats and civil society towards preserving peaceful relations in the period of operation of the Paris Peace Conference.The most radical departure from the principle of national self-determination which practiced Foreign-Office came in relation to Romania's frontier with Bulgaria. The tasks are to characterize the content of the work of the Romanian diplomatic commission in the direction of the defending the rights to South Dobrudja and the determination of the position of Great Britain as for territorial independence of the region. The main thesis of the article is that after First World War Romania sought to large an alliance with t least on of the Great Powers in case of an attack on South Dobrudja, in this sense, Romania's diplomatic success was only partial. The Romanian government realized that only the permission of the Great Powers, such as Great Britain, would strength its presence in the region.The Great Britain treated ambiguously towards such aspirations of Romania. For the first, Foreign Office was not forgotten for Bucharest the separate peace with the Central Powers in 1918. For the second, Britain diplomatic and military mission at Southern Dobrudja did not take the politics of the terror of Romanian in Bessarabia. The Great Britain provided a summary of the position in Southern Dobrudja: provisional British military occupation is the only possible solution for the moment, in spite of the unrest this causes to the Rumanian Government.From the first of the being in Paris, the Romanian diplomats were sounded actively the question how the Great Britain and France would see the future status of Southern Dobrudja. The Romanian demand for Southern Dobrudja was strongly citing national self-determination and protecting peace in Balkan. Most in the British delegation hoped that this could be agreed.However, the British and French refused absolutely to compel an ally to surrender territory to an enemy. The decision, British politics believed, lay with Romania: such readjustment could only be made after friendly conversations with the Rumanian Government. It is important that the Rumanian politics themselves should be a consenting party to the cession of Southern Dobrudja and that Romanians should not be left with the feeling that they have been robbed by their Allies to placate their enemies.In the Parice Peace Conference Foreign Office took the legalistic view that, because Southern Dobrudja was secured by Romania before the war, its future was beyond the remit of the Peace Conference. The Britain Commission stated in its projects that it was not authorized to recommend a modification of the frontier which would involve the cession to an enemy State of a territory forming de facto et de jure an integral part of an Allied State.The Romanians, angry about losing part of the Banat, never offered to give up Southern Dobrudja. The Americans pushed their view in the Council of Heads of Delegations between July and November, but the British were unyielding. The issue was not even mentioned in the Treaty of Neuilly with Bulgaria in November. Thus, in the words of a member of the Bulgarian Delegation, the settlement proclaimed the principle that no land can be claimed from the victors. It has been argued here that Bucharest gained territory not because of the wartime treaty that promised her so much, and not because of the dubious diplomatic skills of Romanian delegation, but because the Roma nians had a strong case and it was effectively presented by Romanophiles like Britain delegation. There was one other reason, however, that tended to shine its harsh light on every issue, the simple idea that these people are our friends and those are our enemies. This was stated most starkly and frequently by the French, but it was also evident in the British unwillingness to coerce the Romanians over Southern Dobrudja.The consequence of making a settlement which dealt severely with losers was that they became revisionist and eventually allied themselves with those who would undo the hated treaties. Romania remains much bigger than she was in 1918, but the settlement that created Greater Romania did not survive the vengeance of its enemies. ; У представленій статті автором висвітлюються основні вектори зовнішньої політики Румунії щодо Південної Добруджі в 1918–1919 рр. Проаналізовано і визначено спроби Бухаресту збільшити території за рахунок територій сусідніх держав. Відображена діяльність та боротьба румунських дипломатів в напрямку збільшення територіальних надбань Румунії в період роботи Паризької мирної конференції, коли держави-переможниці підтримали приєднання до балканських держав низки болгарських територій. Розглядається підготовка та підписання Нейїського мирного договору. В статті підкреслюється, що румунські політики і дипломати були непоступливими щодо пом'якшення умов мирного договору з Болгарією, зокрема щодо питання статусу Південної Добруджі, який на той час готувався в Парижі. Для цього використовували всі сили та можливості для того, щоб прихилити на бік максимальної підтримки румунських національних інтересів якомога більше реальних учасників мирних домовленостей, зокрема Велику Британію. Антиболгарська пропаганда і агітація, яка розгорнулася в Великій Британії, суттєво посприяли вирішенню всіх цих питань. У статті подана характеристика відношення британських державних діячів до Румунії одразу після закінчення війни, напередодні і в час роботи Паризької мирної конференції. Аналізуючи позицію Великої Британії відносно питання статусу Південної Добруджі в цей період, автор констатує, що вона була двоякою та непередбачливою. Розкрито складне становище Румунії в системі міжнародних відносин після закінчення Першої світової війни, з якою країни-переможниці будували свої стосунки методом поступок, скоригувавши на її користь Нейїський мирний договір. Після війни за безпосереднього сприяння Лондону та Парижу Румунія перетворилась на велику чорноморську та балканську державу.
The political context of the language policy model of Belgium, which, in connection with the languagepolitical problems that split it from the middle, was forced to conclude an alliance treaty and thus to transform from a unitary state to a federal one. The article states that this step did not add to the Belgian community either peace or peace, a lesson for Ukrainian prorussian politicians who, referring to the language and political experience of this state, are trying to introduce in Ukraine a policy that seems to be completely" "Decentralization, regionalization and federalization, which, in their conviction, will strengthen inter-political and inter-governmental relations in the state and will solve in Ukraine all the language-political problems that also split the country from the inside and outside. The author emphasizes that the constituent part of the political context of the language policy model of Belgium, as well as Ukraine, is the language-political problems that are associated with a third party that interferes in the internal affairs of these states. The author tries to show that the language policy of Belgium, which is an important state of the European Union, is closely linked to the linguistic policies of France and the Netherlands, each of which, unlike the Ukrainian authorities, cares about the development of the native state language not only in its own country, and not only on the eve or during the elections to add a few thousand more votes to victory, but also beyond its borders. However, Ukraine's linguistic policy is closely linked to the language policy of neighboring states such as Russia, Hungary, Romania and Poland, each of which is not at all the language in Ukraine, and which language policy is conducted by the Ukrainian authorities in relation to national minorities and indigenous peoples who live compactly on its territory. In this sense, the researcher tries to prove that the language-political model of Belgium is not suitable for Ukraine, which, in comparison with this state, does not consist of separate regions historically populated by other nations, have their own history of development, language and culture, customs and traditions, which have nothing to do with other regions. The national-democratic political forces of Ukraine, referred to by the researcher, claim that the language and political experience of this state can not be a good example for Ukraine, which does not consist of foreign lands, separate territories, which, with the exception of the Crimea, are populated by the overwhelming majority of Ukrainians. ; Досліджується політологічний контекст моделі мовної політики Бельгії, яка, у зв'язку з мовнополітичними проблемами, що розколювали її з середини, змушена була укласти союзний договір і таким чином перетворитися з унітарної держави на федеративну. У статті констатується, що і такий її крок не додав бельгійській спільноті ні спокою, ні миру, що є уроком для українських проросійськи налаштованих політиків, які, посилаючись на мовно-політичний досвід цієї держави, намагаються запровадити в Україні політику, начебто, зовсім «безобідної» децентралізації, регіоналізації і федералізації, яка, на їх переконання, зміцнить міжполітичні і міжвладні стосунки у державі та вирішить в Україні усі мовно-політичні проблеми, які також розколюють країну з середини і зовні. Автор наголошує, що складовою політологічного контексту моделі мовної політики Бельгії як і України є мовно-політичні проблеми, які пов'язані з третьою стороною, яка втручається у внутрішні справи цих держав. Автор намагається показати, що мовна політика Бельгії, яка є важливою державою Єврососоюзу, тісно пов'язана з мовної політикою Франції і Нідерландів, кожна з яких, на відміну від української влади, піклується про розвиток рідної державної мови не лише у своїй країні і не лише напередодні або під час виборів, щоб додати собі ще кілька тисяч голосів виборців для перемоги, а й за її межами. Утім, мовна політика України тісно пов'язана з мовною політикою таких сусідніх з нею держав як Росія, Угорщина, Румунія і Польща, кожній з яких не всеодно, яка мова в Україні є державною і яку мовну політику проводить українська влада по відношенню до національних меншин та корінних народів, які компактно мешкають на її території. У цьому сенсі дослідник намагається довести, що мовно-політична модель Бельгії не підходить Україні, яка, у порівнянні з цією державою, не складається з окремих регіонів, які історично заселені іншими націями, мають власну історію розвитку, мову і культуру, звичаї і традиції, які не мають нічого спільного з іншими регіонами. Національно-демократичні політичні сили України, на які посилається дослідник, запевняють, що мовно-політичний досвід цієї держави не може бути гарним прикладом для України, яка не складається з чужих земель, окремих територій, які, за винятком АРК, заселені у переважній більшості українцями.
The political context of the language policy model of Belgium, which, in connection with the languagepolitical problems that split it from the middle, was forced to conclude an alliance treaty and thus to transform from a unitary state to a federal one. The article states that this step did not add to the Belgian community either peace or peace, a lesson for Ukrainian prorussian politicians who, referring to the language and political experience of this state, are trying to introduce in Ukraine a policy that seems to be completely" "Decentralization, regionalization and federalization, which, in their conviction, will strengthen inter-political and inter-governmental relations in the state and will solve in Ukraine all the language-political problems that also split the country from the inside and outside. The author emphasizes that the constituent part of the political context of the language policy model of Belgium, as well as Ukraine, is the language-political problems that are associated with a third party that interferes in the internal affairs of these states. The author tries to show that the language policy of Belgium, which is an important state of the European Union, is closely linked to the linguistic policies of France and the Netherlands, each of which, unlike the Ukrainian authorities, cares about the development of the native state language not only in its own country, and not only on the eve or during the elections to add a few thousand more votes to victory, but also beyond its borders. However, Ukraine's linguistic policy is closely linked to the language policy of neighboring states such as Russia, Hungary, Romania and Poland, each of which is not at all the language in Ukraine, and which language policy is conducted by the Ukrainian authorities in relation to national minorities and indigenous peoples who live compactly on its territory. In this sense, the researcher tries to prove that the language-political model of Belgium is not suitable for Ukraine, which, in comparison with this state, does not consist of separate regions historically populated by other nations, have their own history of development, language and culture, customs and traditions, which have nothing to do with other regions. The national-democratic political forces of Ukraine, referred to by the researcher, claim that the language and political experience of this state can not be a good example for Ukraine, which does not consist of foreign lands, separate territories, which, with the exception of the Crimea, are populated by the overwhelming majority of Ukrainians. ; Досліджується політологічний контекст моделі мовної політики Бельгії, яка, у зв'язку з мовнополітичними проблемами, що розколювали її з середини, змушена була укласти союзний договір і таким чином перетворитися з унітарної держави на федеративну. У статті констатується, що і такий її крок не додав бельгійській спільноті ні спокою, ні миру, що є уроком для українських проросійськи налаштованих політиків, які, посилаючись на мовно-політичний досвід цієї держави, намагаються запровадити в Україні політику, начебто, зовсім «безобідної» децентралізації, регіоналізації і федералізації, яка, на їх переконання, зміцнить міжполітичні і міжвладні стосунки у державі та вирішить в Україні усі мовно-політичні проблеми, які також розколюють країну з середини і зовні. Автор наголошує, що складовою політологічного контексту моделі мовної політики Бельгії як і України є мовно-політичні проблеми, які пов'язані з третьою стороною, яка втручається у внутрішні справи цих держав. Автор намагається показати, що мовна політика Бельгії, яка є важливою державою Єврососоюзу, тісно пов'язана з мовної політикою Франції і Нідерландів, кожна з яких, на відміну від української влади, піклується про розвиток рідної державної мови не лише у своїй країні і не лише напередодні або під час виборів, щоб додати собі ще кілька тисяч голосів виборців для перемоги, а й за її межами. Утім, мовна політика України тісно пов'язана з мовною політикою таких сусідніх з нею держав як Росія, Угорщина, Румунія і Польща, кожній з яких не всеодно, яка мова в Україні є державною і яку мовну політику проводить українська влада по відношенню до національних меншин та корінних народів, які компактно мешкають на її території. У цьому сенсі дослідник намагається довести, що мовно-політична модель Бельгії не підходить Україні, яка, у порівнянні з цією державою, не складається з окремих регіонів, які історично заселені іншими націями, мають власну історію розвитку, мову і культуру, звичаї і традиції, які не мають нічого спільного з іншими регіонами. Національно-демократичні політичні сили України, на які посилається дослідник, запевняють, що мовно-політичний досвід цієї держави не може бути гарним прикладом для України, яка не складається з чужих земель, окремих територій, які, за винятком АРК, заселені у переважній більшості українцями.
The proposed study analyzed the formation of the relations between Ukraine and imperial Russia in the historical retrospective, which is especially significant in our time, when the confrontation between neighboring states that led to the annexation of the territory of sovereign Ukraine and armed confrontation has considerably intensified.First of all, the formation of the scientific base of the imperial ideology of Russia, which was formed during the XVIII–XX centuries, is substantiated, as well as its expenditure and usage by modern so-called «Russian Peace» ideologues.The basic problem that underlies theoretical discussions of scientists of Ukraine and Russia about the origin of Ukrainian and Russian ethnoses, the formation of their statehood is analyzed. Appropriate conclusions have been made that confirm the idea of the specificity of the development of the Ukrainian ethnos and the origins of its formation that date back to ancient times.Also discussed are the discussion issues that influenced the emergence of Russia's imperial ideology and their specific manifestations, both historicaly and in our time. The question of finding ways to overcome the confrontation is outlined. In particular, on the more active activities of domestic historians to highlight the positions of the discussion issues. ; У запропонованому дослідженні здійснено аналіз становлення взаємовідносин України та імперської Росії в історичній ретроспективі, що є особливо значимим у наш час, коли значно загострилося протистояння між сусідніми державами, які призвели до анексії території суверенної України, збройного протистояння.Насамперед обґрунтовано становлення наукової бази імперської ідеології Росії, яка сформувалася впродовж XVIII–XX ст., а також продовжена і взята на озброєння сучасними ідеологами так званого «Русского мира».Проаналізовано опорну проблему, яка лежить в основі теоретичних дискусій науковців України та Російської Федерації про походження українського та російського етносів, становлення їх державності. Зроблено відповідні висновки, які підтверджують уставлену думку про окремішність розвитку українського етносу та витоки його становлення, які сягають прадавніх часів.Проаналізовано також дискусійні проблеми щодо питань, які вплинули на зародження імперської ідеології Росії та їхніх конкретних проявів, як на історичному шляху, так і в наш час. Окреслюється питання пошуку шляхів подолання протистояння, зокрема, про активнішу діяльність вітчизняних істориків щодо висвітлення позицій із дискусійних проблем.
The author examines the peculiarities of the process of post-conflict reconciliation and peacebuilding in Rwanda, determines the role of international and local justice in the post-conflict reconciliation and punishment of perpetrators of mass genocide, identifies features of state policy to eliminate genocide and restore justice. Using historical, analytical and comparative methods, the author concludes that gachacha tribunals as a means of restorative justice have helped to restore trust and social harmony in Rwandan society, to regenerate its value and cultural matrix. The study found that in order to build positive peace, governance decisions and actions on the population in all spheres of public life contained a peacekeeping context, and the government worked to protect Rwandan society from a recurrence of future conflict. The findings found Rwandan's peace-building strategy to be effective because, following a large-scale genocide, a policy of national unity and reconciliation was pursued to build a united nation, restore peace and justice, good governance and economic development. ; Автор исследует особенности процесса постконфликтного примирения и развития мира в Руанде, определяет роль международных и местных органов правосудия в процессе постконфликтного примирения и наказания виновных в массовом геноциде, выявляет особенности государственной политики по ликвидации последствий геноцида и восстановления справедливости и определяются средства противодействия рецидиву конфликта в будущем. Применив исторические, аналитические и компаративные методы, автор делает вывод о том, что трибуналы крючья как средства восстановительного правосудия способствовали восстановлению доверия и социальной гармонии в руандийском обществе, регенерации его ценностно-культурной матрицы. В результате исследования определено, что ради развития позитивного мира управленческие решения и действия по населению во всех сферах общественной жизни содержали миротворческий контекст, а правительство приложило усилия по обезопасению руандийского общества от рецидива конфликта в будущем. В выводах выявлено, что руандийская стратегия развития мира считается эффективной, так как после масштабного геноцида была реализована политика национального единства и примирения для развития единой нации, восстановления мира и справедливости, эффективного управления и экономического развития. ; Автором досліджуються особливості процесу постконфліктного примирення і розбудови миру в Руанді, визначається роль міжнародних і місцевих органів правосуддя в процесі постконфліктного примирення і покарання винних у масовому геноциді, виявляється особливості державної політики щодо ліквідації наслідків геноциду і відновлення справедливості та окреслюються засоби протидії рецидиву конфлікту в майбутньому. Застосувавши історичні, аналітичні і компаративні методи, автор робить висновок про те, що трибунали гачача як засоби відновного правосуддя сприяли відновленню довіри та соціальній гармонії у руандійському суспільстві, регенерації його ціннісно-культурної матриці. У результаті дослідження визначено, що заради розбудови позитивного миру управлінські рішення та дії щодо населення в усіх сферах суспільного життя містили миротворчий контекст, а уряд доклав зусиль щодо убезпечення руандійського суспільства від рецидиву конфлікту у майбутньому. У висновках виявлено, що руандійська стратегія розбудови миру вважається ефективною, тому що після масштабного геноциду було реалізовано політику національної єдності та примирення задля розбудови єдиної нації, відновлення миру та справедливості, ефективного управління та економічного розвитку.
Specific features, connected with the influence of past conflict, characterize economic situation in the post-conflict area. It is these features that make it possible to characterize post-conflict management as a separate political and legal category. These specificities should determine the activities of actors to achieve the goal of post-conflict policy.The article defines the characteristics of post-conflict social relations, examines the problems of the functioning of the post-conflict economy, and presents concrete management practices – examples from various post-conflict countries of the world – that solve these problems. The economic recovery of post-conflict areas is considered from the point of view of the psychological state and needs of individuals living in such territories. It is revealed that decisions and actions in the economic policy oriented on the individual can contribute to the achievement of reconciliation in society and prevent return to the state of conflict because of the formation of conditions that will make peace more economically profitable for different segments of the population. The informal institutions that are an integral part of the post-conflict economy are described, and the decisions and actions are showed that make it possible to level the influence of such institutes on social relations through various forms of motivating the population to transfer their activities to the legal plane. Management practices are presented that can create further prerequisites for the sustainable development of post-conflict areas, taking into account the phenomenon of "post-conflict growth" of individuals.The description of the risks that may arise before the actors of the political process is given, and the possible ways of overcoming them are described. International technical assistance is considered as an important tool for the recovery of the post-conflict economy. The advantages and disadvantages of processes related to obtaining international technical assistance are analyzed, in particular, the risk of donors' interventions in management processes. Models are proposed for preventing such an interventions. ; Стан економіки на постконфліктній території характеризується специфічними ознаками, обумовленими впливом минулого конфлікту. Саме ці ознаки дають змогу характеризувати управління постконфліктною територією як окрему політико-правову категорію. Вказана специфіка має обумовлювати діяльність акторів для досягнення мети постконфліктної політики.У статті визначаються характеристики постконфліктних суспільних відносин, досліджуються проблеми функціонування постконфліктної економіки та наводяться конкретні управлінські практики – приклади з різних постконфліктних країн світу, – які вирішують ці проблеми. Відновлення економіки постконфліктних територій розглянуто з позиції психологічного стану та потреб індивідів, які проживають на таких територіях. Виявлено, що рішення та дії в економічній політиці, орієнтовані на індивіда, можуть сприяти досягненню примирення в суспільстві та запобігти поверненню до стану конфлікту внаслідок формування умов, які зроблять стан миру економічно вигідним для різних верств населення. Охарактеризовані неформальні інститути, які є невід'ємною частиною постконфліктної економіки, та описані рішення і дії, які дають змогу нівелювати вплив таких інститутів на суспільні відносини через різні форми спонукання населення до переведення своєї діяльності у легальну площину. Наведені управлінські практики, які можуть створити подальші передумови для сталого розвитку постконфліктних територій з урахуванням феномену «постконфліктного зростання» індивідів.Надано характеристику ризикам, які можуть виникати перед акторами політичного процесу, та описано можливі шляхи їх подолання. Розглянуто міжнародну технічну допомогу як важливий інструмент для відновлення постконфліктної економіки. Проаналізовано переваги та недоліки процесів, пов'язаних із отриманням міжнародної технічної допомоги, зокрема, ризик втручання донорів, які надають допомогу, в процеси управління. Запропоновано моделі для запобігання такому вручанню.
Specific features, connected with the influence of past conflict, characterize economic situation in the post-conflict area. It is these features that make it possible to characterize post-conflict management as a separate political and legal category. These specificities should determine the activities of actors to achieve the goal of post-conflict policy.The article defines the characteristics of post-conflict social relations, examines the problems of the functioning of the post-conflict economy, and presents concrete management practices – examples from various post-conflict countries of the world – that solve these problems. The economic recovery of post-conflict areas is considered from the point of view of the psychological state and needs of individuals living in such territories. It is revealed that decisions and actions in the economic policy oriented on the individual can contribute to the achievement of reconciliation in society and prevent return to the state of conflict because of the formation of conditions that will make peace more economically profitable for different segments of the population. The informal institutions that are an integral part of the post-conflict economy are described, and the decisions and actions are showed that make it possible to level the influence of such institutes on social relations through various forms of motivating the population to transfer their activities to the legal plane. Management practices are presented that can create further prerequisites for the sustainable development of post-conflict areas, taking into account the phenomenon of "post-conflict growth" of individuals.The description of the risks that may arise before the actors of the political process is given, and the possible ways of overcoming them are described. International technical assistance is considered as an important tool for the recovery of the post-conflict economy. The advantages and disadvantages of processes related to obtaining international technical assistance are analyzed, in particular, the risk of donors' interventions in management processes. Models are proposed for preventing such an interventions. ; Стан економіки на постконфліктній території характеризується специфічними ознаками, обумовленими впливом минулого конфлікту. Саме ці ознаки дають змогу характеризувати управління постконфліктною територією як окрему політико-правову категорію. Вказана специфіка має обумовлювати діяльність акторів для досягнення мети постконфліктної політики.У статті визначаються характеристики постконфліктних суспільних відносин, досліджуються проблеми функціонування постконфліктної економіки та наводяться конкретні управлінські практики – приклади з різних постконфліктних країн світу, – які вирішують ці проблеми. Відновлення економіки постконфліктних територій розглянуто з позиції психологічного стану та потреб індивідів, які проживають на таких територіях. Виявлено, що рішення та дії в економічній політиці, орієнтовані на індивіда, можуть сприяти досягненню примирення в суспільстві та запобігти поверненню до стану конфлікту внаслідок формування умов, які зроблять стан миру економічно вигідним для різних верств населення. Охарактеризовані неформальні інститути, які є невід'ємною частиною постконфліктної економіки, та описані рішення і дії, які дають змогу нівелювати вплив таких інститутів на суспільні відносини через різні форми спонукання населення до переведення своєї діяльності у легальну площину. Наведені управлінські практики, які можуть створити подальші передумови для сталого розвитку постконфліктних територій з урахуванням феномену «постконфліктного зростання» індивідів.Надано характеристику ризикам, які можуть виникати перед акторами політичного процесу, та описано можливі шляхи їх подолання. Розглянуто міжнародну технічну допомогу як важливий інструмент для відновлення постконфліктної економіки. Проаналізовано переваги та недоліки процесів, пов'язаних із отриманням міжнародної технічної допомоги, зокрема, ризик втручання донорів, які надають допомогу, в процеси управління. Запропоновано моделі для запобігання такому вручанню.
The foreign policy of the United Arab Emirates is characterized by mobility, flexibility and ability to respond to quickly changing conditions. By signing a US-mediated agreement on full normalization with Israel the UAE's top political leadership has demonstrated a willingness to take risks and work hard to secure its own national interests and create a new geopolitical environment in the Middle East. The strategic plan envisages that successful bilateral Emirati-Israeli relations should become a reference point for other countries in the region. In the near future this factor will have a significant impact on the development of the regional situation and needs to be studied. The purpose of the article is to determine the main directions of development of bilateral relations between the UAE and Israel based on the analysis of the Treaty of Peace, Diplomatic Relations and Full Normalization between the United Arab Emirates and Israel. The process of development of political dialogue between the countries, establishment of diplomatic relations and the progress that the countries managed to achieve in the year after the signing of peace agreements is examined in details. The paper assesses the impact of Abraham Accords on the UAE's foreign policy in the context of the de-escalation and resolution of the Palestinian-Israeli conflict. It has been proved that Emirati diplomacy now plays more active role and has more opportunities for effective participation in the Palestinian-Israeli settlement. At the same time the Emirates continues to support the "two-state solution", advocating creation of an independent Palestine with its capital in East Jerusalem. To obtain scientific results general and special policy research methods, namely methods of analysis, content analysis, comparison and synthesis were used in the article. It is proved that the current foreign policy of the UAE is capable of diplomatic breakthroughs for implementation of economic, investment and technological priorities, as well as other projects that will contribute to the development of the state and its digital, technical, and scientific advantage. The normalization of relations with Israel has been found to be in line with the UAE's strategic principles for the next 50 years. It has been suggested that the normalization of relations with Israel opens new prospects for the UAE in relations with the United States and creates additional opportunities in the confrontation with Iran. ; Зовнішня політика Об'єднаних Арабських Еміратів характеризується мобільністю, гнучкістю і здатністю швидко реагувати на зміни. Підписуючи за посередництва США договір про нормалізацію відносин з Ізраїлем, вище політичне керівництво ОАЕ продемонструвало готовність до ризику і напруженої роботи заради забезпечення власних національних інтересів і створення нового геополітичного середовища на Близькому Сході. Стратегічний задум передбачає, що успішні за всіма параметрами двосторонні еміратсько-ізраїльські відносини мають стати орієнтиром для інших країн регіону. Найближчим часом цей фактор матиме значний вплив на розвиток регіональної ситуації і потребує вивчення. Метою статті є визначення основних напрямків розвитку двосторонніх відносин між ОАЕ та Ізраїлем на основі аналізу Договору про мир, дипломатичні відносини та повну нормалізацію між Ізраїлем та ОАЕ. Детально розглянутий процес розвитку політичного діалогу між країнами, встановлення дипломатичних відносин і прогрес, якого вдалося досягти країнам за рік після підписання мирних домовленостей. Оцінено вплив Авраамових угод на зовнішню політику ОАЕ у контексті деескалації та розв'язання палестино-ізраїльського конфлікту. Встановлено, що відтепер еміратська дипломатія грає помітно активнішу роль і має більше можливостей для ефективної участі у палестино-ізраїльському врегулюванні. При цьому Емірати продовжують підтримувати принцип «двох держав», виступаючи за створення незалежної Палестини зі столицею у Східному Єрусалимі. Для отримання наукових результатів у статті використовуються загальні та спеціальні політичні методи дослідження, а саме методи аналізу, контент-аналізу, порівняння та синтезу. Доведено, що сучасна зовнішня політика ОАЕ здатна на дипломатичні прориви заради реалізації економічних, інвестиційних та технологічних пріоритетів, а також інших проєктів, які сприятимуть розвитку держави і набуттю нею цифрової, технічної та наукової переваги. З'ясовано, що нормалізація відносин з Ізраїлем відповідає стратегічним принципам ОАЕ на наступні 50 років. Висловлено припущення, що нормалізація відносин з Ізраїлем відкриває для ОАЕ нові перспективи у відносинах з США і створює додаткові можливості у протистоянні з Іраном. ; Зовнішня політика Об'єднаних Арабських Еміратів характеризується мобільністю, гнучкістю і здатністю швидко реагувати на зміни. Підписуючи за посередництва США договір про нормалізацію відносин з Ізраїлем, вище політичне керівництво ОАЕ продемонструвало готовність до ризику і напруженої роботи заради забезпечення власних національних інтересів і створення нового геополітичного середовища на Близькому Сході. Стратегічний задум передбачає, що успішні за всіма параметрами двосторонні еміратсько-ізраїльські відносини мають стати орієнтиром для інших країн регіону. Найближчим часом цей фактор матиме значний вплив на розвиток регіональної ситуації і потребує вивчення. Метою статті є визначення основних напрямків розвитку двосторонніх відносин між ОАЕ та Ізраїлем на основі аналізу Договору про мир, дипломатичні відносини та повну нормалізацію між Ізраїлем та ОАЕ. Детально розглянутий процес розвитку політичного діалогу між країнами, встановлення дипломатичних відносин і прогрес, якого вдалося досягти країнам за рік після підписання мирних домовленостей. Оцінено вплив Авраамових угод на зовнішню політику ОАЕ у контексті деескалації та розв'язання палестино-ізраїльського конфлікту. Встановлено, що відтепер еміратська дипломатія грає помітно активнішу роль і має більше можливостей для ефективної участі у палестино-ізраїльському врегулюванні. При цьому Емірати продовжують підтримувати принцип «двох держав», виступаючи за створення незалежної Палестини зі столицею у Східному Єрусалимі. Для отримання наукових результатів у статті використовуються загальні та спеціальні політичні методи дослідження, а саме методи аналізу, контент-аналізу, порівняння та синтезу. Доведено, що сучасна зовнішня політика ОАЕ здатна на дипломатичні прориви заради реалізації економічних, інвестиційних та технологічних пріоритетів, а також інших проєктів, які сприятимуть розвитку держави і набуттю нею цифрової, технічної та наукової переваги. З'ясовано, що нормалізація відносин з Ізраїлем відповідає стратегічним принципам ОАЕ на наступні 50 років. Висловлено припущення, що нормалізація відносин з Ізраїлем відкриває для ОАЕ нові перспективи у відносинах з США і створює додаткові можливості у протистоянні з Іраном.
Implementing effective and well-meaning post-conflict management policy is important for a stable peace in a society suffering after the war. For a comprehensive understanding of post-conflict management policy, it is necessary to determine which actors act as participants of such a policy, what interests do they have and what influence they may have. The author plans to allocate international organizations to a separate group of actors trying to influence the policy of managing post-conflict areas, as well as to assess the performance of international organizations in post-conflict areas in the historical perspective. Detection of the above-mentioned points will help to assess the degree of risk of external interference on the post-conflict management policy, as well as to develop mechanisms for mutually beneficial cooperation between national governments and international partners assisting in restoring peace in a post-conflict society. ; Внедрение эффективной и взвешенной политики управления постконфликтной территорий является важным для установления стабильного мира в пострадавшем о войны обществе. Для комплексного понимания политики управления постконфликтными территориями необходимо определить, какие субъекты будут выступать актерами такой политики, каковы их интересы и какое влияние они могут иметь. Автор планирует выделить международные организации в отдельную группу субъектов, которые пытаются влиять на политику управления постконфликтными территориями, а также дать оценку деятельности международных организаций на постконфликтных территориях в исторической перспективе. Выявление указанных выше маркеров поможет оценить степень риска внешнего вмешательства в политику управления постконфликтными территориями, а также разработать механизмы взаимовыгодного сотрудничества национальных правительств с международными партнерами, которые оказывают помощь в восстановлении мира в постконфликтном обществе. ; Впровадження ефективної та зваженої політики управління постконфліктною територією є важливим для становлення стабільного миру у постраждалому від війни суспільстві. Для комплексного розуміння політики управління постконфліктними територіями необхідно визначити, які суб'єкти виступатимуть акторами такої політики, які інтереси вони мають та якого впливу можуть завдати. Автор планує виділити міжнародні організації в окрему групу суб'єктів, що намагаються впливати на політику управління постконфліктними територіями, а також дати оцінку діяльності міжнародних організацій на постконфліктних територіях в історичній перспективі. Виявлення зазначених вище маркерів допоможе оцінити ступінь ризику зовнішнього втручання у політику управління постконфліктними територіями, а також напрацювати механізми взаємовигідної співпраці національних урядів із міжнародними партнерами, які надають допомогу у відновленні миру у постконфліктному суспільстві.
