Suchergebnisse

The article explores the connection between politics of democracy and current communication medium. Color revolutions, particularly the one experienced in Ukraine, raise an issue of the present day relation between public and political spheres in the new global communicative context. Following the detailed analysis of the modern formation of public sphere done by Charles Taylor the author concentrates on the influence of communication on democratization processes. Amongst others, he focuses on such principle features of the public sphere as domination of rationality in its formation, its claims for providing accountability norms for power, and particularly on its extra-political status. In its turn, these key characteristics of the sphere include everyone as its potential legitimate participant. The field experience gained during the Ukrainian Revolution of Dignity make it possible to correct the view on interrelations of politics and the public sphere. Recent developments do increase dependence of powers that be on the public's day-to-day feeling of their legitimacy. To elucidate the new state of interpenetration between two given spheres the author examines the issue of specificity of discourse that unites both. It allows to establish that it's precisely the democratic ideals, concerning each and every one, that expand the frameworks of the sphere of political beyond its traditional meaning through inclusion of a broad spectrum of people's cultural experiences. The author links current co-existence of liberal and conservative values within liberal democracies with people's experiencing of their cultural identity. That conclusion gives the basis to clarify a phenomenon of rising conservatism inherent in today's politics. ; Теперішні доступні всім суспільні медіа створюють нові можливості для колективних та індивідуальних голосів набувати масового резонансу, змінювати громадську думку та впливати на перебіг політики. Стаття поцілена на аналіз зв'язку між демократичною політикою і медіумом комунікації. Кольорові революції, особливо пережита в Україні, актуалізують питання взаємодії між публічною і політичною сферами в сьогоднішньому контексті комунікації. Відстежуючи детальний аналіз модерного формування публічної сфери, здійснений Чарльзом Тейлором, автор зосереджується на впливі комунікації на спричинювані цим процеси демократизації. Він концентрується на таких аспектах аналізованої публічної сфери,як домінування раціональності в її формуванні, притаманні їй вимоги щодо нормативної підзвітності влади та її екстра-політичний статус. Ці ключові характеристики публічної сфери стосуються кожного як її потенційного леґітимного учасника. Польовий досвід під час Революції Гідності дає чзому скориґувати бачення взаємин публічної сфери і політики. За цими спостереженнями їхня взаємодія є набагато тіснішою, ніж вважалося на піставі політичного досвіду модерну. Слід зазначити також високий ступінь громадської емоційності порівняно з уявленою раціональністю публічного дискурсу в перебігу масових протестів проти несправедливості та ображання гідності, як і в разі голосування за нову політичну владу переважно на етичних та естетичних засадах. Це посилює залежність влади від повсякденного публічного відчуття її леґітимності. Для відповіді на питання про нову ситуацію взаємопроникнення сфер громадськості та політики автор звертається до особливостей дискурсу, що їх єднає, і переглядає відносини між політикою і публічною сферою через питання, чи «все є політичним», висунуте Жан-Люком Нансі у статтях про демократію, натхненних «круглою датою» подій Травня'68 у Франції. Це вможливлює застосування його вихідну демаркації двох вимірів демократії -- як справедливого перерозподілу добробуту і як реґулятивних ідеалів рівності та свободи -- до нинішнього стану комунікації між політичною та публічною сферами. Звідси також можна стверджувати, що ідеали демократії, заторкуючи всіх і кожного, розширюють традиційні рамки сфери політичного, залучаючи до неї широкий спектр культурного досвіду людей. Автор пов'язує сьогоднішнє співіснування ліберальних і консервативних цінностей у ліберальних демократіях з переживанням своєї культурної ідентичностілюдиною. Цей висновок сприяє проясненню феномену під'йому хвилі консерватизму, харктерної наразі для політики в сучасних демократіях.

Статтю присвячено аналізу змісту і практичної реалізації польськогоетосу громадського служіння як певної системи ціннісно-світоглядних іморальних установок, що реалізовувалися через повсякденні практики.Вітчизняні науковці О. Ніколаєнко, Є. Сінкевич, Г. Штан, Ю. Поліщук,О. Буравський досліджували проблеми польських суспільно-політичних ігромадських рухів у контексті модерних трансформацій в українськихтеренах, показали взаємообумовленість специфіки розв'язання «польсь-кого питання» Віднем і Санкт-Петербургом та зростання громадськоїактивності поляків, а також вплив на генезис національних рухів іншихнедержавних народів, що опинилися під владою Габсбургів і Романових.Автор дійшов висновку, що модерні стратегії громадського служіння по-єднали шляхетські корпоративні традиції із новою ідеєю активної жит-тєвої позиції кожного поляка, що сприяло збереженню національної іден-тичності, виробленню нових форм і методів боротьби за відновленнявтраченої державності. ; The article is devoted to the analysis of the content and practical implementation of the Polish ethos of service for the community as a certain system of value-ideological and moral attitudes that were implemented through everyday practices. The author concluded that the ethos of community service had represented a set of values and worldview that had been a synthesis of traditions of shlyachta's republicanism of the Commonwealth, in particular in the sphere of public activity as a manifestation of patriotism, with the new European ideas of individualism and active life position of individual members ofsociety. The absence of legal channels for the implementation of national and political rights and freedoms of Poles had caused the increasing of activity in the cultural, educational, business, charity, and other spheres of public life. It led toa further demarcation between public and private spheres of social life, the increasing role of the Polish traditional social institutions, in particular the Catholic Church and the family.The ideology of positivism and the ideas of "organic working", which spread in Polish society after the defeat of the January uprising of 1863, made an important influence on the idea of working for the community. The most common forms of social activity of the Poles in this period were the foundation of various charitable societies, the opening of illegal schools, in particular boarding houses for girls. First of all, at the expense of the public, the number of Polishperiodicals increased, sports and cultural associations, mutual aid societies were founded, etc. Throughout this period, the working for the community was seen as the duty of every conscious Pole, whose implementation would bring aboutthe restoration of the Polish state.

The article analyzes the contemporary crisis of democracy as one of the key factors in the socio-political situation of the global world. A substantive separation between critical reflection on the effectiveness of mechanisms, procedures and other elements of govern- ment, which constitutes an inseparable dimension of democratic life, and the actual crisis of democracy as a way of self-organization of society, is conducted. Two versions of this crisis are distinguished: (1) the denial of a democratic system by other socio-political sys- tems (first of all totalitarian regimes); (2) the loss of democracy by virtue of the pressure of internal problems and conflicts in the development of society. The devastation of the con- temporary crisis of democracy lies in the crisis of political participation of citizens in the process of governance and, in general, the exercise of power functions. That is why, first of all, the crisis of the representative form of democracy. Among the ways of overcoming it, the emphasis is on the mechanisms of direct democracy, which ensures the involvement of citi- zens in government practices. Proceeding from the drawbacks of traditional forms of direct democracy (in particular, plebiscite), a model of deliberative democracy is proposed, which organically combines the expansion of opportunities for citizen participation in government with the neutralization of manipulative technologies of public communication. The com- plex of requirements for public discourse is substantiated so that he could answer the tasks of deliberative democracy (criteria of authenticity of a discourse). A special role in it must be played by the media of discourse — a public intellectual. Based on these theoretical foun- dations, the state and problems of public discourse in Ukraine are analyzed. This allows us to determine the prospect of a deliberative democracy in Ukrainian society. ; У статті аналізується сучасна криза демократії як один із ключових чинників соціально-політичної ситуації ґлобального світу. Проведено змістове розмежування між критичною рефлексією щодо дієвості механізмів, процедур та інших елементів урядування, яка становить невіддільний вимір демократичного життя, і власне кри- зою демократії як способу самоорганізації суспільства. Вирізнено два формати цієї кризи: (1) заперечення демократичного устрою з боку інших соціально-політичних систем (передусім тоталітарних режимів); (2) втрата демократією дієвості під тис- ком внутрішніх проблем і колізій розвитку суспільства. Осердя сучасної кризи де- мократії полягає у кризі політичної участі громадян у процесі управління та взагалі здійснення владних функцій. Тому це передусім є кризою представницької форми демократії. Серед шляхів її подолання наголос робиться на механізмах прямої демо- кратії, що забезпечує залучення громадян у практики урядування. Виходячи з недо- ліків традиційних форм прямої демократії (зокрема, плебісцитів), пропонується модель деліберативної демократії, що органічно поєднує в собі розширення можливостей участі громадян в урядуванні з нейтралізацією маніпулятивних технологій публічної комунікації. Обґрунтовано комплекс вимог до публічного дискурсу, щоб він був спроможний відповідати завданням деліберативної демократії (критерії ав- тентичності дикурсу). Особливу роль в ньому має відіграти медіум дискурсу — пуб- лічний інтелектуал. Виходячи з цих теоретичних засновків, проаналізовано стан і проблеми публічного дискурсу в Україні. Це дає змогу визначити перспективу делі- беративної демократії в українському суспільстві.

The master's thesis considers the concepts of "communicative strategy" and "communicative tactics" and the prerequisites for their formation. The views of researchers on the study of these concepts in modern linguistics are indicated. It is established that in modern linguistics there is no generally accepted classification of communicative tactics and strategies. On the basis of political speeches the basic means of realization of communicative strategy are considered. It is noted that the communicator of a certain model of behavior with the help of properly selected communication strategies and tactics forms effective communication and achieves the desired goal. ; У магістерській роботі розглянуто поняття «комунікативна стратегія» і «комунікативна тактика» та передумови їх формування. Зазначено погляди дослідників на вивчення цих понять у сучасній лінгвістиці. Встановлено, що в сучасній лінгвістиці немає загальноприйнятої класифікації комунікативних тактик і стратегій. На основі політичних промов розглянуто основні засоби реалізації комунікативної стратегії. Зазначено, що комунікатор певної моделі поведінки за допомогою правильно підібраних комунікативних стратегій і тактик формує ефективне спілкування та досягає бажаної мети.

The article deals with studying public discourse as an integrative factor and important element in the evolution of institutions of deliberative democracy (also known as "consultative democracy", "discussion democracy", "discourse democracy") in today's society. The author presents both wide interpretation of the concept of "discourse" as speech practices, and a more narrow understanding of the discourse as communication, in which problematic claims for meaning and relevance become subject of discussion. Discourse is analyzed as socially reflective form of clarification of problematic senses of society. It is argued in the article that only those political practices, norms and institutions are legitimate that have been based upon the discourse principle. Social content of the discourse reveals itself in the institutionalization of the public discourse, which becomes a regulative principle and social meta-institution of critical check of consensus, reached through arguments, in different fields of society. As a regulative idea, the discourse presupposes an equal participation of all people (including the next generations) in the process of justification of social, legal and moral norms. It also presupposes an unhindered (without coercion) agreement about the legitimacy of these norms. Therefore, the discourse principle is a moral principle. The author also discloses a contradictory nature of development of discoursive practices and public sphere in Ukraine. He shows that in this country communicative action aimed to achieve mutual understanding is often substituted with a strategic action aimed to attain particularistic goals that creates a non-transparent quasi-reality of false communication, hidden perlocutives and simulative democracy. At the same time, the article shows that in today's Ukrainian society, especially after the Revolution of Dignity, despite distortions and deformations, genuine public sphere develops itself, and discoursive and argumentative practices find their ways in the social development. ; ***

The article analyzes the phenomenon of public policy as a process of reflecting the interests of society through dialogue with the authorities with the help of a well-functioning communication process. We consider the American and European traditions in the definition of this concept. We describe the characteristics of public policy in political science. The article says of public policy development in terms of the information age, the functioning of its online space, namely, the role of social networks as a new subject of public policy.Keywords: publicity, public sphere, public policy, the online space, Internet, social networks. ; У статті аналізується феномен публічної політики як процес відображення інтересів суспільства через діалог з владою за допомогою налагодженого комунікаційного процесу. Розглянуто американську та європейську традиції у визначенні цього концепту. Окреслені характеристики публічної політики у політичній науці. Зазначено про розвиток публічної політики за умов інформаційної доби, функціонування її в онлайн просторі, а саме про роль соціальних мереж як нового суб'єкта публічної політики. Ключові слова: публічність, публічна сфера, публічна політика, онлайн-простір, Інтернет, соціальні мережі.

The article reveals the role of education in ensuring the existence of a contemporary democratic system. Democratic governance is viewed through the prism of the crisis of representative democracy that arises in global world. The focus of the crisis forms a crisis of citizen participation in democratic governance. Among the various scenarios for overcoming this crisis, the emphasis is on a model of deliberative ("discussing") democracy. Accordingly, a key role in the productive functioning of contemporary democracy belongs to public discourse. Public discourse has an internal contradiction. Its participants are guided by their own interests, but the productivity of the discourse is achieved only if it is subject to the requirements of the common good. Five criteria of the authenticity of the discourse that make it aimed at the common good are highlighted. The medium of discourse that ensures its authenticity is a public intellectual. It is proved that the main vocation of education in the contemporary democratic system is the production of a public intellectual as an effective social character. In this process, a key role belongs to humanitarian education, respectively organized. ; У статті розкривається роль освіти в забезпеченні існування сучасної демократичної системи. Демократичне урядування розглядається крізь призму кризи представницької демократії, яка постає в умовах глобального світу. Осердя кризових явищ складає криза участі громадян в демократичному урядуванні. Серед різних сценаріїв подолання цієї кризи акцент робиться на моделі деліберативної («обговорювальної») демократії. Відповідно ключова роль в продуктивному функціонуванні сучасної демократії належить публічному дискурсу. Публічному дискурсу властива внутрішня суперечність. Його учасники керуються власними інтересами, але продуктивність дискурсу досягається лише за умови його підпорядкування вимогам загального блага. Виділені п'ять критеріїв автентичності дискурсу, які уможливлюють його спрямованість на загальне благо. Медіумом дискурсу, який забезпечує його автентичність, є публічний інтелектуал. Обґрунтовано, що головним покликанням освіти у демократичній системі сьогодення є продукування публічного інтелектуала як дієвого соціального персонажа. В цьому процесі ключова роль належить гуманітарній освіті, відповідно організованій.

The article analyzed the features of the word as a semantic element of political discourse. Contains the specifics of interpretation of the word and use in political discourse. Disclose the nature and function of scientific terms that are used in institutional communication, as well as codes that apply policies in the public discourse. The specificity of the keywords in the political discourse. Key words: political discourse, the word, keywords, political discourse semantics. ; Проаналізовано особливості слова як семантичного елемента політичного дискурсу, специфіку його тлумачення та використання в політичному дискурсі. Розкрито суть і функції наукових термінів, які використовують в інституційній комунікації, а також кодів, що застосовують політики в публічному дискурсі. Ключові слова: політичний дискурс, слово, ключові слова, семантика політичного дискурсу.

The basic dichotomy of the public / private is analyzed in the context of the governance discourse functionality. Various assessments of private and public discourse, as well as governance discourse, rooted in different traditions of their understanding are identified. The article analyses the basic dichotomy of public / private in the context of the functionality of management discourse. It identifies different assessments of private and public discourses, as well as management discourse, rooted in different traditions of their comprehension.The subject lies in the concept of the discursive space of public governance as a polyphonic network of communicative events. It represents the mutual influence of power institutions, group agents of the management sphere and autonomous political actors. The discursive space is categorised in signs of management discourse: verbal and nonverbal; rich with information and factual (contact-making); figurative and abstractive; emotionally neutral and able to cause strong emotions; different by nature of referencing and functional orientation. Also, it defines the main types of its presentation: narratives with suggestive guidelines, which articulate social problems, and suggest ways to solve them.We analysed privacy (territoriality of a person) as a sociocultural phenomenon, which preservation in the transparent world of digital communications is becoming more problematic, requires interdisciplinary research and regulatory regulation. It has been found that the forceful transfer of the principles of private life into the public sphere, the replacement of public order with the private order, leads to their distortion, the priority of informal rules over formal ones, when the public space is getting filled with mysterious relationships with «insiders» and their personal interests.Finally, we revealed the essence of the idea of a new state management (NPM), which is based onthe possibility of applying business management techniques to public administration. Although NPM is ...

Purpose of the study. The emergence of a new type of discourse, called media discourse. Мedia discourse is conditioned by the tendencies of internationalization and globalization, the development of modern telecommunication technologies in the world community. The problem of media discourse was widely discussed by Western scholars, in particular J. Orwell, T. van Dyke, and the interest in studying it and today does not diminish. Research methodology. In the proposed article a systematic and analytical approaches have been used, elements of systemic and structural research have been used to determine goals and strategies, and comparative and problem-chronological methods have been used to solve problems . The scientific novelty of the results consists in approbation of the scientific problem, namely, in the comprehensive research of journalistic investigation in contemporary media discourse, ground analysis of the direct journalistic investigation as one of the newest genres of modern convergent journalism. The practical task demonstrates the effectiveness of combating journalists in a democratic society. Conclusions. A journalistic investigation describes the entire spectrum of a systemic problem, rather than a single incident involving one person, reveals complex social issues, corruption, violations of the law, and abuse of power and information, previously unknown to the public for various reasons, or which are deliberately concealed. Considering the journalistic investigation as a method of journalist's work, it can be described as a synthetic one that combines all methods of collecting information by a journalist (observation, interviewing, document analysis), based on work with numerous sources, thorough analysis, comparisons, searches for contradictions and concealed information in order to make information public,it is of public interest. In the last decade, a network of investigative journalism centers and investigative journalists in the national and regional mass media, which forms professional ...

The phenomenon of religion in public space is nowadays complemented by symbolic and informational factors that, through certain mechanisms, play a significant role in political processes. This is related to the formation of the political identity of the nation, in which the religious component becomes a certain marker that splits or unites society. Even though politics and religion have their own public fields, there is a struggle for influence and expansion of their public field between politics and religion in most European countries of the East. With the aim to engage citizens in the discourse of political or religious, the political and ecclesiastical elite mentally forces individuals to balance on the verge of the political and religious and turns them into participants of political processes. At least, exactly this takes place in the modern history of Ukraine. The loss of state territories and military events in the East have given rise to the Ukrainian discourse of Tomos, which, through the context of the war, established a new marker of Ukrainian identity. Perceiving public religion as a field for public dissent, Ukrainian society has found itself in internal and external confrontation: between the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate (UOC-MP) and the official policy of the power during Petro Poroshenko's presidency – the level of the conflict was "power-church"; internal conflict between Ukrainian Orthodox denominations when, due to the signed Tomos, they united to form a unified Orthodox Church of Ukraine (OCU) – the level of the conflict was "churchchurch"; between the official policy of Russia, which supports the activities of the UOC-MP and is recognized by official Ukrainian authorities as the military aggressor of Ukraine (mostly during P. Poroshenko's presidency and less during V. Zelensky's presidency) – the level of the conflict is "power-power". The discourse of Tomos in Ukraine has provoked not only interconfessional and political confrontation. It influenced confidence in the church as a moral institute because, on the one hand, we've had a "church of the aggressor state" (UOC-MP) and an "illegal church" (OCU), and on the other hand, there were "Orthodox" and "schismatics". This has mentally widened the gap between the East and the West of Ukraine. An analysis held based on data from the Razumkov Center, official statistics of religious organizations in Ukraine, as well as judicial acts, testifies that this gap is formed along a territorial line. Therefore, S. Huntington's theory of a global policy developed along the cultural line finds support. ; Формування політичної ідентичності нації, де релігійна складова стає певним маркером, за яким відбувається розмежування або об'єднання суспільства, багато в чому пов'язано з публічним простором. Не зважаючи на те, що політика та релігія мають власні публічні поля, у більшості європейських країн Сходу відбувається боротьба за вплив та розширення власного публічного поля між політикою та релігією. З метою залучення громадян у дискурс політичного та релігійного, політична та церковна еліти ментально змушують суб'єкта балансувати на кордоні політичного та релігійного й перетворюють його на учасника власних політичних процесів. Втрата територій, військові події на Сході країни та президентські вибори 2019 р. створили український дискурс Томосу, який через контекст війни встановив новий маркер української ідентичності. Українське суспільство опинилося на лінії трьох протистоянь: 1) між Українською православною церквою (Московського патріархату) (на сьогодні УПЦ) та офіційною політикою влади часів президента Петра Порошенка – рівень конфлікту «владацерква»; 2) внутрішній конфлікт між українськими православними конфесіями, коли постало питання створення єдиної православної церкви України (ПЦУ) завдяки отриманню Томосу – рівень конфлікту «церква-церква»; 3) між офіційною політикою Росії, яка підтримує діяльність УПЦ (МП) й визнана військовим агресором України та офіційною зовнішньою політикою української влади (у більшості часів П. Порошенка та у меншості В. Зеленського) – рівень конфлікту «влада-влада». Дискурс Томосу в Україні спричинив не тільки міжконфесійне та політичне протистояння. Він підняв питання публічної релігії в умовах релігійних протистоянь. Аналіз інформації, що було проведено у 2020 році на основі даних Центру Разумкова, офіційної статистики релігійних організацій в Україні (на 2020 рік), а також судових актів, свідчить про територіальну лінію розлому, яка представлена у цій статті у вигляді карти України. Що підкріплює теорію С. Гантінгтона про глобальну політику, яка вибудовується за культурною лінією розколу.

The phenomenon of religion in public space is nowadays complemented by symbolic and informational factors that, through certain mechanisms, play a significant role in political processes. This is related to the formation of the political identity of the nation, in which the religious component becomes a certain marker that splits or unites society. Even though politics and religion have their own public fields, there is a struggle for influence and expansion of their public field between politics and religion in most European countries of the East. With the aim to engage citizens in the discourse of political or religious, the political and ecclesiastical elite mentally forces individuals to balance on the verge of the political and religious and turns them into participants of political processes. At least, exactly this takes place in the modern history of Ukraine. The loss of state territories and military events in the East have given rise to the Ukrainian discourse of Tomos, which, through the context of the war, established a new marker of Ukrainian identity. Perceiving public religion as a field for public dissent, Ukrainian society has found itself in internal and external confrontation: between the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate (UOC-MP) and the official policy of the power during Petro Poroshenko's presidency – the level of the conflict was "power-church"; internal conflict between Ukrainian Orthodox denominations when, due to the signed Tomos, they united to form a unified Orthodox Church of Ukraine (OCU) – the level of the conflict was "churchchurch"; between the official policy of Russia, which supports the activities of the UOC-MP and is recognized by official Ukrainian authorities as the military aggressor of Ukraine (mostly during P. Poroshenko's presidency and less during V. Zelensky's presidency) – the level of the conflict is "power-power". The discourse of Tomos in Ukraine has provoked not only interconfessional and political confrontation. It influenced confidence in the church as a moral institute because, on the one hand, we've had a "church of the aggressor state" (UOC-MP) and an "illegal church" (OCU), and on the other hand, there were "Orthodox" and "schismatics". This has mentally widened the gap between the East and the West of Ukraine. An analysis held based on data from the Razumkov Center, official statistics of religious organizations in Ukraine, as well as judicial acts, testifies that this gap is formed along a territorial line. Therefore, S. Huntington's theory of a global policy developed along the cultural line finds support. ; Формування політичної ідентичності нації, де релігійна складова стає певним маркером, за яким відбувається розмежування або об'єднання суспільства, багато в чому пов'язано з публічним простором. Не зважаючи на те, що політика та релігія мають власні публічні поля, у більшості європейських країн Сходу відбувається боротьба за вплив та розширення власного публічного поля між політикою та релігією. З метою залучення громадян у дискурс політичного та релігійного, політична та церковна еліти ментально змушують суб'єкта балансувати на кордоні політичного та релігійного й перетворюють його на учасника власних політичних процесів. Втрата територій, військові події на Сході країни та президентські вибори 2019 р. створили український дискурс Томосу, який через контекст війни встановив новий маркер української ідентичності. Українське суспільство опинилося на лінії трьох протистоянь: 1) між Українською православною церквою (Московського патріархату) (на сьогодні УПЦ) та офіційною політикою влади часів президента Петра Порошенка – рівень конфлікту «владацерква»; 2) внутрішній конфлікт між українськими православними конфесіями, коли постало питання створення єдиної православної церкви України (ПЦУ) завдяки отриманню Томосу – рівень конфлікту «церква-церква»; 3) між офіційною політикою Росії, яка підтримує діяльність УПЦ (МП) й визнана військовим агресором України та офіційною зовнішньою політикою української влади (у більшості часів П. Порошенка та у меншості В. Зеленського) – рівень конфлікту «влада-влада». Дискурс Томосу в Україні спричинив не тільки міжконфесійне та політичне протистояння. Він підняв питання публічної релігії в умовах релігійних протистоянь. Аналіз інформації, що було проведено у 2020 році на основі даних Центру Разумкова, офіційної статистики релігійних організацій в Україні (на 2020 рік), а також судових актів, свідчить про територіальну лінію розлому, яка представлена у цій статті у вигляді карти України. Що підкріплює теорію С. Гантінгтона про глобальну політику, яка вибудовується за культурною лінією розколу.

Тихомирова Євгенія Борисівна - доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної інформації Волинського національного університету імені Лесі Українки ; У статті розглядається політологічний дискурс української американістики. Автор здійснює аналіз наукових визначень американістики, аналізує еволюцію української американістики, виявляє основні напрямки політологічних досліджень українських американістів та робить висновок, що входження України в глобалізаційний простір потребує не лише теоретичної рефлексії, але й підвищення впливу політологічного дискурсу на когнітивну сферу громадськості та його входження в свідомість української громадськості. The article considers the discourse of political science Ukrainian American Studies. The author analyzes the definitions of American Studies, analyzes the evolution of Ukrainian American studies, identifies the main directions of Ukrainian Political Studies, American Studies, and concludes that Ukraine's entry into the space of globalization requires not only theoretical reflection, but also increase the influence of political science discourse on cognition and his public entry into the consciousness of Ukrainian public

The article analyzes the phenomenon of post-truth as a significant intellectual and cultural symptom of modernity. There are considered its ability to reveal the content of the modern epoch, the place of post-truth in postmodern discourse, and the heuristic potential of the discourse upon the «post-». The main features of the post-truth as a communicative strat- egy are analyzed. On this basis, the incorrectness of definition of the present day as an era of «post-» is proved. The phenomenon of post-truth is just one of the symptoms of a deep crisis of justice, public morality and democratic governance, and, in general, the degradation of political responsibility and standards of public behavior in a globalizing world. ; У статті аналізується феномен постправди як вагомий інтелектуальний та культурний симптом сучасності. З'ясовуються його можливості щодо виявлення змісту сучасної епохи, місце постправди у постмодерному дискурсі та евристичний потенціал дискурсу «пост-». Аналізуються головні особливості постправди як комунікативної стратегії. На цій підставі доводиться некоректність визначення сучасності як епохи постправди. Феномен постправди є лише одним із симптомів глибокої кризи правосвідомості, суспільної моралі та демократичного урядування й загалом деґрадації політичної відповідальності та стандартів публічної поведінки за умов ґлобалізації.

The article provides a comprehensive analysis of public deliberative discourse as one of the leading instruments for political modernization. The emphasis is placed on the fact that deliberative communication became possible in practical terms as a result of consolidation of postmodern as a world outlook. It is emphasized that deliberative discourse is a communicative act of equal members, aimed at achieving a compromise in the form of a concrete public decision. The author argues that deliberative discourse contributes to the strengthening of civil society, which, in turn, acts as a kind of trigger for political modernization. After all, the consolidated community is better aware of its own interests, properly formulates common requirements and communicates them to the state and other political institutions. Deliberation offers a new interpretation of rationality, legitimacy, publicity, etc. Public policy is a sphere of partnership interaction of public entities, including the state as a carrier of political power and civil society as a carrier of communication power. It is systematically proved that deliberative discourse has a complex effect on the political system, which is objectified at the level of its individual components. Political modernization is understood as the logical existential deployment of the political system, which states the dynamics and denies the static of the latter. In the course of a deliberative discourse, changes take place in the political consciousness of a citizen, emotional expressions turn into logical and rational beliefs. It is argued that inclusiveness, equality and transparency of deliberative measures allow a citizen to become an active actor of public policy, suggesting a new political culture. Changing values provokes a new way of action. Therefore, a delibearative political culture leads to a new format of political relations – cooperation. As a result, a number of changes take place at the institutional level (the public administration model and its tools are updated). That is how the paradigm of good governance is strengthened and the e-governance method is activated. Modernization measures at the level of political consciousness and culture, political relations and institutions with necessity lead to the improvement of the normative and legal basis for the functioning of the political sphere of public life. ; В статье осуществлен комплексный анализ общественного делиберативного дискурса как одного из ведущих инструментов политической модернизации. Акцентируется внимание на том, что делиберативная коммуникация стала возможной в практическом аспекте в результате закрепления постмодерна как мировоззрения. Подчеркивается, что делиберативний дискурс – это коммуникативный акт равноправных участников, нацеленный на достижение компромисса в виде конкретного публичного решения. Публичная политика выступает сферой партнерского взаимодействия публичных субъектов, в том числе государства как носителя политической власти и гражданского общества как носителя коммуникационной власти. Планомерно доказывается, что делиберативний дискурс комплексно влияет на политическую систему, объективируется на уровне ее отдельных составляющих. Политическая модернизация понимается, как логическое экзистенциальное развертывание политической системы, которое констатирует динамику и отрицает статику последней. В ходе делиберативного дискурса происходят изменения в политическом сознании гражданина, эмоциональные проявления превращаются в логические и рациональные убеждения. Доказывается, что инклюзивность, равенство и транспарентность делиберативних мероприятий позволяют гражданину стать активным актором публичной политики, что говорит о получении им новой политической культуры. Изменение ценностей провоцирует новый способ действия. Поэтому делиберативная политическая культура вызывает новый формат политических отношений – сотрудничество. В результате чего происходит ряд изменений на институциональном уровне (обновляется модель публичного управления и ее инструменты). Именно так укрепляется парадигма надлежащего управления и активизируется методика электронного управления. Модернизационные мероприятия на уровне политического сознания и культуры, политических отношений и институтов с необходимостью приводят к совершенствованию нормативно-правового основания функционирования политической сферы общественной жизни. ; У статті здійснено комплексний аналіз громадського деліберативного дискурсу як одного з провідних інструментів політичної модернізації. Акцентується увага на тому, що деліберативна комунікація стала можливою у практичному аспекті в результаті закріплення постмодерну як світогляду. Наголошується на тому, що деліберативний дискурс – це комунікативний акт рівноправних учасників, націлений на досягнення компромісу у вигляді конкретного публічного рішення. Публічна політика постає сферою партнерської взаємодії публічних суб'єктів, в тому числі держави як носія політичної влади та громадянського суспільства як носія комунікаційної влади. Планомірно доводиться, що деліберативний дискурс комплексно впливає на політичну систему, що об'єктивується на рівні її окремих складових. Політична модернізація розуміється як логічне екзистенційне розгортання політичної системи, що констатує динаміку та заперечує статику останньої. У ході деліберативного дискурсу відбуваються зміни у політичній свідомості громадянина, емоційні вияви перетворюються на логічні та раціональні переконання. Доводиться, що інклюзивність, рівність та транспарентність деліберативних заходів дозволяють громадянину стати активним актором публічної політики, що говорить про здобуття ним нової політичної культури. Зміна цінностей провокує новий спосіб дії. Відтак, деліберативна політична культура спричинює новий формат політичних відносин – співробітництво. У результаті чого відбувається низка змін на інституційному рівні (оновлюється модель публічного управління та її інструменти). Саме так зміцнюється парадигма належного управління та активізується методика електронного врядування. Модернізаційні заходи на рівні політичної свідомості та культури, політичних відносин та інститутів із необхідністю призводять до удосконалення нормативно-правого підґрунтя функціонування політичної царини суспільного життя.