The article defines the main aspects of mutual influence of the legal system of Ukraine reforming processes and the extension of the legal space of the European Union (EU) from the general theoretical viewpoint. The article defines the category «legal space» as an acknowledged and regulated by law life sphere of people, organizations, states and international institutions in order to achieve the agreed and common goals. The main features of the legal space as a phenomenon of legal reality are outlined: multilevel legal regulation with the application of national and international legal acts, unification of law enforcement rules, mandatory agreement on a consensual basis of actors operating within the legal space. The factors of the EU legal space extension are emphasized. It is noted that the reforming of the legal system of Ukraine and the EU legal space extension are interconnected and complementary processes. At the core of such a relationship lies the political will of Ukraine to recognize and legitimize the norms and principles of EU law on the one hand and the desire of the EU to expand the geographical and spatial boundaries of political, legal and economic influence on the other. Based on the analysis of provisions of the bilateral cooperation acts of Ukraine and the EU, as well as using the achievements of national scientists who studied the impact of EU law on the national legal system, four main aspects of the mutual influence of transformation processes of the national legal system and the scope of the extension of the regulatory capacity of the European Union law are highlighted. In particular, it is the creation of a legal basis for the development integrated ties between Ukraine and the EU, recognition of the universal values of the EU in Ukraine, and the involvement of Ukraine in European politics. It is pointed to the issue of Ukraine's full participation in the realization of common policies with the EU. It is emphasized, that the main result of active interaction between the national legal system and the EU legal space is the change of methodological approaches to the analysis of the correlation of political borders of the European Union and factual territorial scope of the European legal space, especially legal borders. That is why the modern scientific community faces a new perspective task - to ground the patterns of formation of the optimal model of Ukraine's borrowing of positive legal practices from the EU legal space, provided that the national identity is preserved in the conditions of the national legal system reforming. ; В статье с позиций общетеоретической характеристики раскрываются основные аспекты взаимного влияния процессов реформирования правовой системы Украины и расширение правового пространства Европейского Союза (ЕС). Раскрыто содержание категории «правовое пространство» как признанную и регулируемую правом сферу жизнедеятельности людей, организаций, государств и международных институтов для достижения согласованных и общих целей. Приведены основные характерные черты правового пространства как явления юридической действительности: многоуровневая правовая регуляция с применением актов внутригосударственного и международного права, унификация правил правоприменения, обязательность согласования на основе консенсуса субъектов, которые действуют в пределах правового пространства. Выделены факторы расширения правового пространства ЕС. Отмечено, что реформирование правовой системы Украины и расширение правового пространства ЕС является процессами, которые взаимосвязаны между собой и дополняют одно другое. В основе такой взаимосвязи лежит политическая воля Украины к признанию и легитимации норм и принципов права ЕС с одной стороны и желание ЕС расширить географические пространственные пределы политико-правового и экономического влияния с другой. Опираясь на анализ положений актов двустороннего сотрудничества Украины и ЕС, а также используя достижения отечественных ученых, которые исследовали влияние права ЕС на национальную правовую систему выделено четыре основных аспекта взаимного влияния процессов трансформации национальной правовой системы и масштабов расширения регуляторного потенциала права Европейского Союза. В частности, это: создание нормативных оснований для развития интегративных связей Украины и ЕС, признание в Украине универсальных ценностей ЕС, привлечение Украины, к участию в европейских политиках. Указано на проблематику полноценного участия Украины в реализации общих с ЕС направлений политики. Подчеркнуто, что главным результатом активного взаимодействия национальной правовой системы с правовым пространством ЕС является изменение методологических подходов к анализу соотношения политических границ Европейского Союза и фактической территориальной сферы распространения европейского правового пространства, а именно правовых границ. Исходя из этого, перед современным научным сообществом формируется новое перспективное задание – обосновать закономерности формирования оптимальной модели заимствования Украиной позитивных юридических практик правового пространства ЕС при условии сохранения национальной идентичности в условиях реформирования отечественной правовой системы. ; У статті з позицій загальнотеоретичної характеристики розкриваються основні аспекти взаємного впливу процесів реформування правової системи України і розширення правового простору Європейського Союзу (ЄС). Наведено зміст категорії «правовий простір» як визнану та регульовану правом сферу життєдіяльності людей, організацій, держав та міжнародних інститутів для досягнення погоджених та загальних цілей. Наведено основні характерні риси правового простору як явища юридичної дійсності: багаторівневе правове регулювання із застосуванням актів внутрішньодержавного і міжнародного права, уніфікація правил правозастосування, обов'язковість узгодження на консенсуальній основі суб'єктів, які діють у межах правового простору. Підкреслено чинники розширення правового простору ЄС. Зазначено, що реформування правової системи України і розширення правового простору ЄС є процесами, які взаємопов'язані між собою і доповнюють одне інше. В основі такого взаємозв'язку лежить політична воля України до визнання і легітимації норм і принципів права ЄС з одного боку і бажання ЄС розширити географічно-просторові межі політико-правового і економічного впливу з іншого. Спираючись на аналіз положень актів двостороннього співробітництва України і ЄС, а також використовуючи досягнення вітчизняних науковців, які досліджували вплив права ЄС на національну правову систему виокремлюється чотири основні аспекти взаємного впливу процесів трансформації національної правової системи і масштабів розширення регуляторного потенціалу права Європейського Союзу. Зокрема, це створення нормативних підстав для розвитку інтегративних зв'язків України і ЄС, визнання в Україні універсальних цінностей ЄС, залучення України до участі у європейських політиках. Вказано на проблематику повноцінної участі України у реалізації спільних з ЄС напрямів політики. Підкреслено, що головним результатом активної взаємодії національної правової системи з правовим простором ЄС є зміна методологічних підходів до аналізу співвідношення політичних кордонів Європейського Союзу і фактичної територіальної сфери розповсюдження європейського правового простору, а саме правових кордонів. Саме тому перед сучасною науковою спільнотою постає нове перспективне завдання – обґрунтувати закономірності формування оптимальної моделі запозичення Україною позитивних юридичних практик правового простору ЄС за умови збереження національної ідентичності в умовах реформування вітчизняної правової системи.
Постановка проблеми. Залишаються невирішеними ряд міжнародно-правових питань щодо розгортання миротворчої операції на сході України: легітимізація миротворчої операції, комплектування миротворчого контингенту.Для ООН прийнятним є розміщення миротворчих сил на міжнародно-визнаному кордоні України і РФ. Це дозволить припинити підтримку сепаратистів з російської території. Позиція РФ полягає в розділі конфліктуючих сторін за фактичною лінії зіткнення. Це означає, що потенційні миротворці, якщо будуть спрямовані в зону конфлікту, з'являться в глибині української території. Їх присутність матиме "заморожуючу" функцію і не дозволить Збройним Силам України проводити заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, повернення контролю над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях.Існує два основних типи операцій ООН:- peacekeeping вимагає документованої згоди сторін конфлікту, може бути проведена регіональними організаціями, у взаємодії з ООН або самостійно; при цьому мандат ООН є бажаним, але його може і не бути;- peace enforcement вимагає наявності мандата СБ ООН, проте не вимагає згоди сторін конфлікту.Інша група проблем пов'язана з виділенням миротворчих контингентів. Регіон, який перейшов під контроль окупаційної адміністрації, оголошений "районом здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях". Це виключає ООН з числа потенційних регуляторів, або вимагає використання замість контингентів ООН, підрозділів регіональних організацій. Власне, в даному регіоні таких боєздатних контингентів всього три: Сили реагування НАТО, оперативно-тактичні з'єднання Євросоюзу (CJTF), Колективні миротворчі сили ОДКБ.Висновки. Таким чином, для вирішення конкретних завдань в контексті конфлікту на Сході України не підійде звичайна миротворча операція або політична місія ООН, а потрібно саме створення індивідуального партнерства сил різних організацій і, можливо, окремих держав. Таке партнерство може включати політико-дипломатичну місію ООН і ОБСЄ, а у встановленні гарантованого поділу і насильницького розведення важких озброєнь сторін буде спиратися на компоненти різнотипних сил кризового реагування НАТО, ЄС і ОДКБ. Така комбінація силових компонентів має сенс тільки в разі повної імплементації мінських домовленостей. ; Постановка проблемы. Остаются нерешенными ряд международно-правовых вопросов по развертыванию миротворческой операции на востоке Украины: легитимизация миротворческой операции, комплектование миротворческого контингента.Для ООН приемлемым является размещение миротворческих сил на международно-признанной границе Украины и РФ. Это позволит прекратить поддержку сепаратистов с российской территории. Позиция РФ состоит в разделе конфликтующих сторон по фактической линии соприкосновения. Это означает, что потенциальные миротворцы, если будут направлены в зону конфликта, появятся в глубине украинской территории. Их присутствие будет иметь "замораживающую" функцию и не позволит Вооруженным Силам Украины проводить мероприятия по обеспечению национальной безопасности и обороны, возвращению контроля над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях.Существует два основных типа операций ООН:peacekeeping ‑ требует документированной согласия сторон конфликта, может быть проведена региональными организациями, во взаимодействии с ООН или самостоятельно; при этом мандат ООН является желательным, но его может и не быть;peace enforcement ‑ требует наличия мандата СБ ООН, однако не требует согласия сторон конфликта.Другая группа проблем связана с выделением миротворческих контингентов. Регион, который перешел под контроль оккупационной администрации, объявлен "районом осуществления мероприятий по обеспечению национальной безопасности и обороны, отпора и сдерживания вооруженной агрессии Российской Федерации в Донецкой и Луганской областях". Это исключает ООН из числа потенциальных регуляторов, или требует использования вместо контингентов ООН, подразделений региональных организаций ‑ собственно, в данном регионе таких боеспособных контингентов всего три: Силы реагирования НАТО, оперативно-тактические соединения Евросоюза (CJTF), Коллективные миротворческие силы ОДКБ.Выводы. Таким образом, для решения конкретных задач в контексте конфликта на Востоке Украины не подойдет обычная миротворческая операция или политическая миссия ООН, а нужно именно создание индивидуального партнерства сил различных организаций и, возможно, отдельных государств. Такое партнерство может включать политико-дипломатическую миссию ООН и ОБСЕ, а в установлении гарантированного разделения и насильственного разведения тяжелых вооружений сторон будет опираться на компоненты разнотипных сил кризисного реагирования НАТО, ЕС и ОДКБ. Такая комбинация силовых компонентов имеет смысл только в случае полной имплементации минских договоренностей. ; Formulation of the problem. A number of international legal issues on the deployment of a peacekeeping operation in the east ofUkraine remain unresolved: who and on what line the peacekeeping contingent should share, the legitimization of the peacekeeping operation, the manning of the peacekeeping contingent.Presenting main material. It is acceptable for the United Nations to deploy peacekeeping forces on the internationally recognized border ofUkraine and theRussian Federation. This will stop the support of the separatists from the Russian territory. The position of the RF consists in the division of the conflicting sides according to the actual line of contact. This means that potential peacekeepers, if sent to the conflict zone, will appear in the depth of Ukrainian territory. Their presence will have a "freezing" function and will not allow the Armed Forces of Ukraine to carry out measures to ensure national security and defense, the return of control over temporarily occupied territories in theDonetsk and Lugansk regions.There are two main types of UN operations:- peacekeeping - requires the documented consent of the parties to the conflict, can be carried out by regional organizations, in cooperation with the UN or independently; the UN mandate is desirable, but it may not be;- peace enforcement - requires the existence of a UN Security Council mandate, but does not require the consent of the parties to the conflict.Another group of problems relates to the allocation of peacekeeping contingents. The region, which came under the control of the occupation administration, was declared "the area of implementation of measures to ensure national security and defense, repelling and deterring the armed aggression of theRussian FederationinDonetskand Lugansk regions." This excludes the UN from among the potential regulators, or requires the use of regional organizations instead of UN contingents, in fact, there are only three combat-capable contingents in this region: the NATO Response Force, the European Union Operational and Tactical Union (CJTF), the CSTO Collective Peacekeeping Forces.Conclusions. Thus, for the solution of specific tasks in the context of the conflict in the East of Ukraine, the usual peacekeeping operation or UN political mission is not suitable, but it is precisely the creation of an individual partnership of the forces of various organizations and, possibly, individual states. Such a partnership can include a political and diplomatic mission of the UN and the OSCE, and will rely on the components of the NATO, EU and CSTO crisis response forces to establish the guaranteed separation and violent development of the heavy weapons of the parties. Such a combination of power components makes sense only in the case of full implementation of Minsk agreements.
Постановка проблеми. Залишаються невирішеними ряд міжнародно-правових питань щодо розгортання миротворчої операції на сході України: легітимізація миротворчої операції, комплектування миротворчого контингенту.Для ООН прийнятним є розміщення миротворчих сил на міжнародно-визнаному кордоні України і РФ. Це дозволить припинити підтримку сепаратистів з російської території. Позиція РФ полягає в розділі конфліктуючих сторін за фактичною лінії зіткнення. Це означає, що потенційні миротворці, якщо будуть спрямовані в зону конфлікту, з'являться в глибині української території. Їх присутність матиме "заморожуючу" функцію і не дозволить Збройним Силам України проводити заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, повернення контролю над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях.Існує два основних типи операцій ООН:- peacekeeping вимагає документованої згоди сторін конфлікту, може бути проведена регіональними організаціями, у взаємодії з ООН або самостійно; при цьому мандат ООН є бажаним, але його може і не бути;- peace enforcement вимагає наявності мандата СБ ООН, проте не вимагає згоди сторін конфлікту.Інша група проблем пов'язана з виділенням миротворчих контингентів. Регіон, який перейшов під контроль окупаційної адміністрації, оголошений "районом здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях". Це виключає ООН з числа потенційних регуляторів, або вимагає використання замість контингентів ООН, підрозділів регіональних організацій. Власне, в даному регіоні таких боєздатних контингентів всього три: Сили реагування НАТО, оперативно-тактичні з'єднання Євросоюзу (CJTF), Колективні миротворчі сили ОДКБ.Висновки. Таким чином, для вирішення конкретних завдань в контексті конфлікту на Сході України не підійде звичайна миротворча операція або політична місія ООН, а потрібно саме створення індивідуального партнерства сил різних організацій і, можливо, окремих держав. Таке партнерство може включати політико-дипломатичну місію ООН і ОБСЄ, а у встановленні гарантованого поділу і насильницького розведення важких озброєнь сторін буде спиратися на компоненти різнотипних сил кризового реагування НАТО, ЄС і ОДКБ. Така комбінація силових компонентів має сенс тільки в разі повної імплементації мінських домовленостей. ; Постановка проблемы. Остаются нерешенными ряд международно-правовых вопросов по развертыванию миротворческой операции на востоке Украины: легитимизация миротворческой операции, комплектование миротворческого контингента.Для ООН приемлемым является размещение миротворческих сил на международно-признанной границе Украины и РФ. Это позволит прекратить поддержку сепаратистов с российской территории. Позиция РФ состоит в разделе конфликтующих сторон по фактической линии соприкосновения. Это означает, что потенциальные миротворцы, если будут направлены в зону конфликта, появятся в глубине украинской территории. Их присутствие будет иметь "замораживающую" функцию и не позволит Вооруженным Силам Украины проводить мероприятия по обеспечению национальной безопасности и обороны, возвращению контроля над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях.Существует два основных типа операций ООН:peacekeeping ‑ требует документированной согласия сторон конфликта, может быть проведена региональными организациями, во взаимодействии с ООН или самостоятельно; при этом мандат ООН является желательным, но его может и не быть;peace enforcement ‑ требует наличия мандата СБ ООН, однако не требует согласия сторон конфликта.Другая группа проблем связана с выделением миротворческих контингентов. Регион, который перешел под контроль оккупационной администрации, объявлен "районом осуществления мероприятий по обеспечению национальной безопасности и обороны, отпора и сдерживания вооруженной агрессии Российской Федерации в Донецкой и Луганской областях". Это исключает ООН из числа потенциальных регуляторов, или требует использования вместо контингентов ООН, подразделений региональных организаций ‑ собственно, в данном регионе таких боеспособных контингентов всего три: Силы реагирования НАТО, оперативно-тактические соединения Евросоюза (CJTF), Коллективные миротворческие силы ОДКБ.Выводы. Таким образом, для решения конкретных задач в контексте конфликта на Востоке Украины не подойдет обычная миротворческая операция или политическая миссия ООН, а нужно именно создание индивидуального партнерства сил различных организаций и, возможно, отдельных государств. Такое партнерство может включать политико-дипломатическую миссию ООН и ОБСЕ, а в установлении гарантированного разделения и насильственного разведения тяжелых вооружений сторон будет опираться на компоненты разнотипных сил кризисного реагирования НАТО, ЕС и ОДКБ. Такая комбинация силовых компонентов имеет смысл только в случае полной имплементации минских договоренностей. ; Formulation of the problem. A number of international legal issues on the deployment of a peacekeeping operation in the east ofUkraine remain unresolved: who and on what line the peacekeeping contingent should share, the legitimization of the peacekeeping operation, the manning of the peacekeeping contingent.Presenting main material. It is acceptable for the United Nations to deploy peacekeeping forces on the internationally recognized border ofUkraine and theRussian Federation. This will stop the support of the separatists from the Russian territory. The position of the RF consists in the division of the conflicting sides according to the actual line of contact. This means that potential peacekeepers, if sent to the conflict zone, will appear in the depth of Ukrainian territory. Their presence will have a "freezing" function and will not allow the Armed Forces of Ukraine to carry out measures to ensure national security and defense, the return of control over temporarily occupied territories in theDonetsk and Lugansk regions.There are two main types of UN operations:- peacekeeping - requires the documented consent of the parties to the conflict, can be carried out by regional organizations, in cooperation with the UN or independently; the UN mandate is desirable, but it may not be;- peace enforcement - requires the existence of a UN Security Council mandate, but does not require the consent of the parties to the conflict.Another group of problems relates to the allocation of peacekeeping contingents. The region, which came under the control of the occupation administration, was declared "the area of implementation of measures to ensure national security and defense, repelling and deterring the armed aggression of theRussian FederationinDonetskand Lugansk regions." This excludes the UN from among the potential regulators, or requires the use of regional organizations instead of UN contingents, in fact, there are only three combat-capable contingents in this region: the NATO Response Force, the European Union Operational and Tactical Union (CJTF), the CSTO Collective Peacekeeping Forces.Conclusions. Thus, for the solution of specific tasks in the context of the conflict in the East of Ukraine, the usual peacekeeping operation or UN political mission is not suitable, but it is precisely the creation of an individual partnership of the forces of various organizations and, possibly, individual states. Such a partnership can include a political and diplomatic mission of the UN and the OSCE, and will rely on the components of the NATO, EU and CSTO crisis response forces to establish the guaranteed separation and violent development of the heavy weapons of the parties. Such a combination of power components makes sense only in the case of full implementation of Minsk agreements.
The article argues that OSCE education standards are currently being addressed in several dimensions, such as the protection of minority educational rights, education and human rights, and education in conflict. The author reaffirms that the OSCE Office for Democratic Institu-tions and Human Rights, among other things, aims to en-sure respect for diversity and understanding in education and human rights education. The article reflects the focus of OSCE field operations on educational reform issues, in-cluding legal education, defining educational outcomes and standards, issues of the eliminating discrimination and alienation during education.The author explores the OSCE High Commissioner's on National Minorities Hague Recommendations on the Education Rights of National Minorities and the Explan-atory Note to them, also as relevant OSCE methodical publications such as "Education on the Holocaust and on Anti-Semitism: An Overview and Analysis of Educational Approaches", "Guidelines for Educators on Countering Intolerance and Discrimination against Muslims: Ad-dressing Islamophobia through Education", "Guidelines on Human Rights Education for Law Enforcement Offi-cials" and "Guidelines on Human Rights Education for Health Workers".The author noted that the OSCE's approaches to the formation of its own institution of higher education have some specificity, different from the approaches to this is-sue of the UN and institutions of the UN system. Europe-an higher education standards are undergoing significant development through the work of the OSCE, which accom-plishes its own tasks, both in the light of the need to en-sure the right to education and in view of the importance of education for sustainable cooperation and security. The non-contractual nature of the OSCE itself, and par-ticipation in the organization of not only European butalso all post-Soviet and some other States, determines the specifics of both coverage and methods of applying OSCE standards in the field of education.The focus of these standards is on the protection of the right of minorities to education, the introduction of anti-discrimination mechanisms in education, effective human rights education, and in particular in the formal higher education of various qualifications. The author in-vestigates the contractual, legislative and statutory sup-port of the OSCE's own educational institution in Bish-kek. The article argues that this Academy is a specific example of the implementation the supranational higher education practices by OSCE for a particular institution. The author summarizes that the implementation of OSCE standards in higher education in Ukraine can serve as a basis for new scientific research. ; У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров'я». Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень. ; У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров'я». Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень.
Актуальность. Химикаты двойного назначения и их потенциальное воздействие являются постоянным объектом наблюдения со стороны многих международных организаций, однако данная информация до сих пор не нашла должного отражения в учебных программах подготовки военных токсикологов. Цель. Подтверждение актуальности расширения спектра знаний по токсикологии химикатов двойного назначения и разработки цикла тематического усовершенствования по этому вопросу. Материалы и методы. Проанализированы материалы Организации по запрещению химического оружия, Австралийской группы, Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе по вопросам международного регулирования химического и токсичного оружия. Результаты. Автором обобщены ключевые компоненты системы международного наблюдения за химическими веществами — компонентами химического оружия, дана характеристика химикатов двойного назначения. Представленные списки химикатов подразделяются в зависимости от степени потенциального риска и масштаба коммерческого применения. Подчеркивается, что в учебных программах последипломной подготовки военных врачей преимущественно уделяется внимание изучению оружия массового поражения на основе методологии, разработанной еще во времена Второй мировой войны. Учитывая вышеизложенное, существует необходимость пересмотра учебных программ последипломной подготовки военных врачей с целью создания возможности приобретения слушателями знаний по токсикологии химикатов двойного назначения и современных международных норм их наблюдения и регулирования. Выводы. В современных условиях существует необходимость совершенствования учебных программ последипломной подготовки военных врачей в аспекте изучения токсикологии химикатов двойного назначения и международных норм их контроля. ; Актуальність. Хімікати подвійного призначення та їх потенційний вплив є постійним об'єктом спостереження з боку багатьох міжнародних організацій, однак дана інформація досі не знайшла належного відображення у навчальних програмах підготовки військових токсикологів. Мета. Підтвердження актуальності розширення спектра знань з токсикології хімікатів подвійного призначення та розробки циклу тематичного удосконалення з цього питання. Матеріали та методи. Проаналізовано матеріали Організації із заборони хімічної зброї, Австралійської групи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі з питань міжнародного регулювання хімічної та токсичної зброї. Результати. Автором узагальнено ключові компоненти системи міжнародного нагляду за хімічними речовинами, що можуть бути застосовані як компоненти хімічної зброї, надано характеристику хімікатів подвійного призначення. Наведено списки хімікатів, що підрозділяються залежно від ступеня потенційного ризику та масштабу комерційного застосування. Підкреслено, що в навчальних програмах післядипломної підготовки військових лікарів переважно приділяється увага вивченню зброї масового ураження на основі методології, розробленої ще за часів Другої світової війни. З огляду на вищезазначене існує потреба перегляду навчальних програм післядипломної підготовки військових лікарів з метою створення можливості здобуття слухачами знань із токсикології хімікатів подвійного призначення та сучасних міжнародних норм їх спостереження та регуляції. Висновки. В сучасних умовах існує потреба удосконалення навчальних програм післядипломної підготовки військових лікарів в аспекті вивчення токсикології хімікатів подвійного призначення та міжнародних норм їх контролю. ; Background. Recently, international regulators, in particular the Organization for the Prohibition of Chemical Weapons (OPCW), the Australian Group, the Organization for Security and Cooperation in Europe (OSCE), are increasingly focusing on dual-use chemicals, which are widely used in industry in many countries of the world, but under certain conditions, can be used as chemical weapons. Information on dual-use chemicals is open-access, constantly updated, but not adequately reflected in the postgraduate training curricula of military doctors. The purpose of the study is to confirm the relevance of expanding the range of knowledge on the toxicology of dual-use chemicals and to develop the thematic improvement cycle for military doctors of various specialties as a component of the general program of post-graduate training of doctors, conducted by the Department of Military Toxicology, Radiology and Medical Protection of the Ukrainian Military Medical Academy. Materials and methods. Materials of the bulletins of the Organization for the Prohibition of Chemical Weapons (OPCW), the Australian Group press releases, materials of the international conferences of the OSCE over the past 10 years on the international regulation of chemical and toxin weapons been analyzed. The components of the global chemical oversight system that can be used as components of chemical weapons been generalized. Results. Convention on the Prohibition of the Development, Production, Stockpiling and Use of Chemical Weapons and on their Destruction signed on behalf of Ukraine on January 13, 1993 in Paris, Ukraine, was ratified by Law No. 187-XIV of October 16, 1998.Today, The Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons acts as an international legal framework for clarifying the provisions of the Convention. In addition, the organization carries out inspections of military-industrial facilities to ensure compliance with the requirements of the Convention by the participating countries. The Convention not only prescribes the destruction and prohibition of chemical weapons and related objects, but also sets limits on the international trade in toxic chemicals and precursors that can be used for military purposes. According to the Analytical review of the state of technogenic and natural safety in Ukraine for 2016, there are high risks in emergencies in Ukraine related to accidents with emission or hazardous release of hazardous chemicals. Potential risks are related to the operation of 711 facilities, in which more than 285 thousand tons of hazardous chemicals are stored or used in the production activity, including more than 3 thousand tons of chlorine, 183 thousand tons of ammonia and about 99 thousand tons of hazardous chemicals. Among the objects that store or use chemicals in their activities, the most potentially dangerous are: the production of explosives and the disposal of unsuitable ammunition; large-scale production of inorganic substances (mineral fertilizers, chlorine, ammonia, acids); oil and gas refineries; production of organic synthesis products; production using chlorine and ammonia; Warehouses and bases with reserves of pesticides for agriculture; main ammonia and ethylene pipelines. The foregoing makes Ukraine the subject of special attention from the international organizations dealing with issues of chemical safety and control over chemical weapons.It should be noted that the post-graduate trainings of military doctors focus on studying of weapons of mass destruction, in particular chemical weapons. The presentation of the educational material is based on the methodology developed during the Second World War. Traditional educational material reveals only certain aspects of chemical weapons of previous decades. At the same time, it would be advisable to reflect on contemporary aspects of chemical safety in the programs of postgraduate training of military toxicologists, in particular potential threats involving dual-use chemicals and international mechanisms for their research and regulation. Conclusions. Observing dual-use chemicals is an important aspect of the international chemical safety and security. Taking into account the scale of chemical production in Ukraine, where dual-use substances are used, and the nature of existing chemical threats, dual-use monitoring is a matter of increasing relevance. In view of the above, there is a need to revise certain sections of the training programs of post-graduate training of military toxicologists in order to acquire theoretical knowledge of dual-use chemicals and international standards for their control.
The issue of minority rights protection has been actively implemented in international legal practice at the United Nations and the Council of Europe levels since the 1990s. The problem of political representation of minority interests began regulating at the level of Organization for Security and Co-operation in Europe with the establishment of the High Commissioner on National Minorities office. At the level of this institution with international experts participation were developed the next documents: the Lund Recommendations on the Effective Participation of National Minorities in Political Life (1999), the Warsaw Guidelines to Assist National Minority Participation in the Electoral Process (2001), the Bolzano/Bozen Recommendations on National Minorities in Inter-State Relations (2008), the Ljubljana Guidelines on Integration of Diverse Societies (2012), the Graz Recommendations on Access to Justice and National Minorities (2017), etc.The purpose of article is to highlight the international legal framework for ensuring the effective political representation of minority ethnic groups and the practice of their implementation in European countries. The author has analyzed three levels of political representation of minority ethnic groups: 1) central (nationwide); 2) regional and local (self-government); 3) advisory (consultative).During the XX – early XXI centuries the institution of ethnic party became established from the multi-ethnic areas of Western Europe to the countries of Central and Southeastern Europe. The electoral system should facilitate minority representation and influence. Where minorities are concentrated territorially, single-member districts may provide sufficient minority representation (Italy, Albania, etc.). Proportional representation systems, where a political party's share in the national vote is reflected in its share of the legislative seats, may assist in the representation of minorities (Finland, Slovakia, etc.). Some forms of preference voting, where voters rank candidates in order of choice, may facilitate minority representation and promote inter-communal cooperation (Bosnia and Herzegovina). Lower numerical thresholds for representation in the legislature may enhance the inclusion of national minorities in governance (Poland, Serbia, etc.). A number of European countries (Croatia, Slovenia, Romania, Hungary, etc.) use a reserved number of seats in one or both chambers of parliament or in parliamentary committees. Ethnic minority representation at the government level is realized through the establishment of specialized central executive bodies, which are usually represented in the structure of culture and education ministries. Representatives of ethnic minorities are involved in these government institutions. The Republic of Croatia has a positive experience of ethnic minority representation in the judiciary and law enforcement agencies.Effective ethnic minority participation is realized through the functional system of local self-governments, which are formed on territorial and non-territorial levels. A number of European ethnic communities have the territorial autonomies (Italy, Spain, France, Denmark, Finland, Moldova) owing to the processes of regionalization and decentralization. The corporative model of minority non-territorial autonomy is represented by so-called Sámi Parliaments in northern parts of Norway, Sweden, Finland and Russia. The personal model of minority non-territorial autonomy is the most common in the world. It is provided through non-governmental organizations. Advisory (consultative) bodies functionate as a channel for dialogue between government and ethnic communities for protection of education, linguistic and cultural rights. They are formed at the Government (Austria) and President (Ukraine) levels as well.Given the European states experience, the following aspects of minority representation should be improved: 1) re-establishment Hungarian and Romanian single-member districts; 2) review of legislative norms regarding the principles of ethnic party institutionalization; 3) application of open-list proportional representation for minority parties in the regions of Ukraine with a multi-ethnic population. ; Починаючи з 1990-х років питання захисту прав етнічних, мовних і релігійних меншин активно впроваджується в міжнародно-правову практику на рівні ООН та Ради Європи. Однією з важливих постала проблема політичного представництва інтересів меншин, яка починає регулюватися на рівні ОБСЄ з запровадженням посади Верховного Комісара у справах національних меншин. На рівні цієї інституції за участі міжнародних експертів вироблені Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Варшавські рекомендації щодо сприяння участі національних меншин у виборчому процесі (2001), Больцанські/Боценські рекомендації щодо національних меншин у міждержавних відносинах (2008), Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств (2012), Грацькі рекомендації щодо доступу до правосуддя і національних меншин (2017) та ін.Метою статті є висвітлення міжнародно-правового формату забезпечення ефективного політичного представництва інтересів етнічних меншин та практики їх застосування в європейських країнах. Автор розглядає три рівні політичного представництва міноритарних етнічних груп: 1) центральний (загальнодержавний); 2) регіональний та локальний (самоврядування); 3) дорадчий (консультативний).У контексті аналізу політичного представництва етнічних меншин важливу роль займає інститут етнополітичної партії. Впродовж XX – початку XXI ст. він розширив свій ареал із поліетнічних регіонів Західної Європи до країн Центральної та Південо-Східної Європи. Справедливому представництву етнічних меншин у органах влади сприяє створення одномандатних округів (Італія, Албанія та ін.), пропорційна виборча система (Фінляндія, Словаччина та ін.), преференційне голосування (Австралія), зниження відсоткового бар'єру для проходження до парламенту етнополітичних партій (Польща, Сербія та ін.). Ряд країн Європи (Боснія і Герцеговина, Косово, Хорватія, Словенія, Румунія, Угорщина) застосовують практику резервування місць у парламенті для організацій етнічних громад. Представництво меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які зазвичай представлені в структурі міністерств культури та освіти. До роботи в цих урядових інституціях залучаються представники етнічних груп. Позитивний досвід репрезентації етнічних меншин у судових і правоохоронних органах має Республіка Хорватія.Ефективна політична участь та представництво у владі етнічних меншин реалізується через функціональну систему місцевого самоврядування, яка створюється на екстериторіальній та територіальній основі. Корпоративна модель екстериторіальної автономії меншин представлена так званими саамськими парламентами на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Найбільш розповсюджна у світі персональна модель екстериторіальної автономії етнічних меншин забезпечується шляхом створення неурядових організацій. Завдяки процесам регіоналізації та децентралізації ряд етнічних громад Європи мають статус національно-територіальних автономій (Італія, Іспанія, Франція, Данія, Фінляндія, Молдова). Дорадчі (консультативні) органи слугують каналами для діалогу між державною владою та етнічними громадами в питаннях використання земельних ресурсів, житла, захисту освітніх, мовних і культурних прав. Вони формуються як на рівні уряду (Австрія), так на рівні президентської влади (Україна).Враховуючи досвід цих держав, потребують вдосконалення наступні аспекти політичної репрезентації етнічних меншин: 1) відновлення адміністративних меж угорськомовного та румунськомовного виборчих одномандатних округів; 2) перегляд законодавчої норми щодо принципів інституціоналізації етнополітичних партій; 3) застосування на регіональному та локальному рівнях пропорційної системи відкритих списків із можливістю репрезентації партій меншин у регіонах України з поліетнічним складом населення. ; Починаючи з 1990-х років питання захисту прав етнічних, мовних і релігійних меншин активно впроваджується в міжнародно-правову практику на рівні ООН та Ради Європи. Однією з важливих постала проблема політичного представництва інтересів меншин, яка починає регулюватися на рівні ОБСЄ з запровадженням посади Верховного Комісара у справах національних меншин. На рівні цієї інституції за участі міжнародних експертів вироблені Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Варшавські рекомендації щодо сприяння участі національних меншин у виборчому процесі (2001), Больцанські/Боценські рекомендації щодо національних меншин у міждержавних відносинах (2008), Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств (2012), Грацькі рекомендації щодо доступу до правосуддя і національних меншин (2017) та ін.Метою статті є висвітлення міжнародно-правового формату забезпечення ефективного політичного представництва інтересів етнічних меншин та практики їх застосування в європейських країнах. Автор розглядає три рівні політичного представництва міноритарних етнічних груп: 1) центральний (загальнодержавний); 2) регіональний та локальний (самоврядування); 3) дорадчий (консультативний).У контексті аналізу політичного представництва етнічних меншин важливу роль займає інститут етнополітичної партії. Впродовж XX – початку XXI ст. він розширив свій ареал із поліетнічних регіонів Західної Європи до країн Центральної та Південо-Східної Європи. Справедливому представництву етнічних меншин у органах влади сприяє створення одномандатних округів (Італія, Албанія та ін.), пропорційна виборча система (Фінляндія, Словаччина та ін.), преференційне голосування (Австралія), зниження відсоткового бар'єру для проходження до парламенту етнополітичних партій (Польща, Сербія та ін.). Ряд країн Європи (Боснія і Герцеговина, Косово, Хорватія, Словенія, Румунія, Угорщина) застосовують практику резервування місць у парламенті для організацій етнічних громад. Представництво меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які зазвичай представлені в структурі міністерств культури та освіти. До роботи в цих урядових інституціях залучаються представники етнічних груп. Позитивний досвід репрезентації етнічних меншин у судових і правоохоронних органах має Республіка Хорватія.Ефективна політична участь та представництво у владі етнічних меншин реалізується через функціональну систему місцевого самоврядування, яка створюється на екстериторіальній та територіальній основі. Корпоративна модель екстериторіальної автономії меншин представлена так званими саамськими парламентами на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Найбільш розповсюджна у світі персональна модель екстериторіальної автономії етнічних меншин забезпечується шляхом створення неурядових організацій. Завдяки процесам регіоналізації та децентралізації ряд етнічних громад Європи мають статус національно-територіальних автономій (Італія, Іспанія, Франція, Данія, Фінляндія, Молдова). Дорадчі (консультативні) органи слугують каналами для діалогу між державною владою та етнічними громадами в питаннях використання земельних ресурсів, житла, захисту освітніх, мовних і культурних прав. Вони формуються як на рівні уряду (Австрія), так на рівні президентської влади (Україна).Враховуючи досвід цих держав, потребують вдосконалення наступні аспекти політичної репрезентації етнічних меншин: 1) відновлення адміністративних меж угорськомовного та румунськомовного виборчих одномандатних округів; 2) перегляд законодавчої норми щодо принципів інституціоналізації етнополітичних партій; 3) застосування на регіональному та локальному рівнях пропорційної системи відкритих списків із можливістю репрезентації партій меншин у регіонах України з поліетнічним складом населення.
The thesis is focused on solving an important theoretical and applied problem of substantiating theoretical and methodological grounds for the international economic policy through identifying the patterns and novel forms of protectionism, and substantiating the integral scientific concept of neo-protectionism. The objective of the thesis is to develop theoretical and methodological grounds of protectionism, and to create, on this basis, an integral scientific concept of neo-protectionism in the international economic policy in the context of liberalizing global economic relations, to formulate an integrative conceptual approach to the application of neoprotectionism in the economic development policy of Ukraine.The interdisciplinary multi-criteria approach to defining protectionism from the perspective of ideology, idea, policy and practice is proposed, which allowed for investigating the transformation of its manifestation forms in the process of evolutionary development of the international economic relations. The international economic policy was studied as an unbroken continuum of the economic and political practice of the states by methodological tools of the international political economy. It is found that from the international political economy perspective a choice between protectionism and free trade as the principles for implementation of the economic policy of the state is conditional on the pattern of global economic processes with their immanent contradictions, the specifics of regionalization and integration processes, and the global economy tendencies. The choice between the government's commitment to the policy of minimizing costs and maximizing benefits, and the character of its participation in the international economic cooperation is determined by the pattern of international trade and international movement of production factors, on the one hand, and determine it, on the other hand. It is demonstrated that the choice of protectionist policy, as follows from the international political economy discourse, is conditional on: operation of public and non-public economic entities; effects from the implementation of national economic policies; the coordinating equilibrium between national, regional, interstate and global level of decision making; the existing mechanisms for global control of international economic interests.Interpretation of the international economic policy by the methodological tools of the international political economy allowed to identify the endogenous character of the external economic policy (recognizing thereby the protectionism as a policy that can be potentially demanded by the public (represented by voters), business people (represented by lobbying groups), government (which implements economic interests of the nation), and to reveal the variety of entities involved in the international economic relations, which have exogenous impact on the policy implemented by national governments (by signing trade agreements), limiting thereby the conditions for the protectionist policy implementation.Theoretical modeling of protectionist intentions in the international economic cooperation on the basis of the interdisciplinary economic-political approach laid grounds for rethinking the conclusions made by the classical and neo-classical theories of trade and the theory of correlation of production factors about the unconditional impact of the free trade principle on the population's welfare as a derivative from the function of consumption. The analysis of two groups of protectionism theories – the ones based on studies of the structure of protectionism within the countries, and the ones investigating the level of protectionism between countries in time – demonstrated that the voters' welfare or the so called "win of the majority" are the determinants of protectionist initiatives. The factors underlying the voters' demand for protectionism are highlighted: welfare measured by economic as well as social and ecological effects; social solidarity; social protection; commitment to social values; commitment to national identity; adherence to ideological principles of the policy of economic nationalism; mitigation of effects from the information asymmetry of rational voters. The pressure by lobbying groups on the choice of the principle underlying government's implementation of the external trade policy is explained by: phase of business cycle; hysteresis effects in the economy; the level of competitiveness in export-oriented sectors; the extent of import dependence in the economy; distributive and allocation effects of the economic activities.The author's concept of neo-protectionism in the international economic policy is substantiated, which is defined as a complex hierarchical set of principles, rules and instruments of protective, stimulating, discriminative and restrictive nature, implemented at mega-, meta-, macro- and mesolevel of the international economic policy. A multilevel typology of neo-protectionism is proposed, based on specific features: the level of international economic policy, generating entities, manifestation environment, instruments for the international economic policy with indirect impact. It was used to identify its essential characteristics in all the forms of manifestation of the international economic relations; to define the functions of neo-protectionism by its type (ideological, institutional, integrative, conjuncture-formative, factor-based, infrastructural, monetary, currency-based, financial, debt-based, fiscal) and sub-types (ecological, migrational, sectoral, based on primary commodities, resource-based, energy-based, technological, innovative, informational, digital, investment-based). This allowed to identify the purpose for applications of neo-protectionism at mega-, meta-, macro- and mesolevel of the international economic policy, and to visualize the degree of its functional and structural complexity and dimensionality as a phenomenon and a process, which realization varies depending on the entities applying it, the objects for which it is applying, its coverage and objectives.A theoretical and methodological approach for macro- and meta-level assessment of the international economic policy based on neo-protectionist instruments is developed. Its application enabled for outlining and describing the policy of economic nationalism (which motivation basis is formed by domination, expansion, domestic extended reproduction by creating new comparative advantages), and the policy of economic patriotism (which motivation basis is formed by rehabilitation of economic growth, curbing of the expansionary potentials of partner countries, creating new comparative advantages and achieving sustainable development), with distinguishing its sub-types: supranational, local, liberal, and conservative. The distinctive features of neo-mercantilist policy are defined, and the ways of its implementation are revealed. It is shown that the neo-mercantilist policy generates anti-competitive market distortions affecting not only foreign producers, but domestic ones as well, considering the scales of the latter involvement in global value added chains, and causes market imbalances resulting from the unfair competition. Theoretical and methodological grounds for studies of the international economic policy are improved, which is based on the principles of stability, hierarchy, adaptability, complementarity, subsidiarity, and balance, by including legitimation as a novel principle of the international economic policy implementation, which involves a combination of regulatory, de-regulatory and re-regulatory mechanisms of impact on the international economic relations, and results in the implementation of the institutional norms and rules that directly or indirectly ignore/deny/distort the agreements that exist at international/regional level, lead to anti-competitive market distortions, trade and investment imbalances, and open up opportunities for gaining new comparative advantages. Self-legitimation is defined as an attributive characteristic of the entities involved in the international economic policy at mega-, meta- and macrolevel, which enables for implementation of the neoprotectionist policy.The thesis substantiates multiple combinations in implementation of neoprotectionism through multidirectional manifestations of deregulation-regulation, integration-disintegration, coordination-de-coordination, expansion-fragmentation, balancing-unbalancing, stimulation-restriction, protection-discrimination, and the reasonability of neo-protectionist measures in the economic development policy of Ukraine.The structural components of the global economy as an environment for neoprotectionist manifestations are revealed: production and investment activities, research and development, international monetary relations. The functions of neoprotectionism within the international economic system are revealed: allocative (sectoral neo-protectionism; infrastructural neo-protectionism; factor-based neoprotectionism; integrative neo-protectionism; financial neo-protectionism; investment-based neo-protectionism); distributive (institutional neo-protectionism; fiscal neoprotectionism; financial neo-protectionism; investment-based neo-protectionism); stabilizing (monetary neo-protectionism; currency-based neo-protectionism; debtbased neo-protectionism; financial neo-protectionism; investment-based neoprotectionism). The instruments for the international economic policy with indirect impact, enabling for the implementation of neo-protectionism, are outlined as follows: fiscal, monetary and currency policies.Modeling of clustering processes in the Ukrainian economy by use of Boston matrix and Leontiev model enabled to identify four productive clusters: innovation (manufacturing of computers, electronic and optical devices; telecommunications; computer software design, consulting and information services; professional, R&D activities; information and telecommunications; printing and publishing activities; production of movies and video-films); auxiliary (supply of electricity, gas, steam and conditioned air; wholesale and retail trade; repair of automobiles and motorcycles; hotels and restaurants; financial and insurance activities); traditional (agriculture, forestry and fishing; mining and quarrying; manufacturing industries; construction; transport; storage; postal and courier services; production chemical substances and chemical products; car making and mechanical engineering; light industry), and to define the industries driving the economic growth, generating net income and having direct impact on the rates of GDP growth.A methodological approach to the assessment of the effectiveness of tax preferences and other preferences provided for residents of industrial parks is proposed, which, contrary to the existing approaches, uses applied models of the overall equilibrium for identifying the industries that have to be priority recipients of government assistance through the network of industrial parks, in the context of the intensified and leading development of the country by key macroeconomic indicators, and for quantitative optimization of the preferences considering the stable revenues of the public budget, which enabled to substantiate the nomenclature of efficient stimuli for residents of industrial parks, to achieve the objectives: to make the national industry move up in the value added chains and create a closed-loop innovation cycle in Ukraine.The system of tax and other preferences for residents of industrial parks, intended to recover and further the innovation-driven development of the production and export capacities of the Ukrainian economy, is assessed, which enabled to adapt international experiences of using the mechanism of free economic zones to the domestic practice, to create a favorable investment environment for high tech productions in the national economy for the period required by them to form competitive advantages. ; У дисертації розроблено цілісну наукову концепцію неопротекціонізму у міжнародній економічній політиці в умовах лібералізації світогосподарських зв'язків і на цій основі сформульовано інтегративний концептуальний підхід застосування неопротекціонізму в політиці економічного розвитку України.В роботі запропоновано міждисциплінарний багатокатегоріальний підхід до визначення протекціонізму з позицій ідеології, ідеї, політики і практики, що дозволило дослідити трансформацію форм його прояву в процесі еволюційного розвитку міжнародних економічних відносин. Міжнародна економічна політика досліджувалась в нерозривній єдності економічної й політичної практики держав методологічним інструментарієм міжнародної політичної економії. Встановлено, що з позиції міжнародної політичної економії, на вибір між протекціонізмом чи вільною торгівлею як принципами реалізації економічної політики держави впливають стан світогосподарських процесів з іманентними їм суперечностями, особливості протікання процесів регіоналізації та інтеграції і тенденції розвитку світової економіки. Вибір між сповідуванням державою політики мінімізації втрат чи максимізації вигод, а також характер її участі в міжнародному економічному співробітництві, з одного боку, детермінується станом міжнародної торгівлі і міжнародного переміщення факторів виробництва, а, з іншого боку, визначає його. Виявлено, що на вибір протекціоністської політики, згідно теоретичного дискурсу міжнародної політичної економії, впливають: діяльність державних і недержавних суб'єктів господарювання; ефекти від реалізації національних економічних політик; стан координаційної рівноваги між національним, регіональним, міждержавним і глобальним рівнями прийняття рішень; формування механізмів глобального управління міжнародними економічними процесами.Інтерпретація міжнародної економічної політики методологічним інструментарієм міжнародної політичної економії дозволила виявити ендогенний характер зовнішньоекономічної політики (тим самим визнаючи протекціонізм як політику, на яку потенційно може формувати запит суспільство (в особі виборців), підприємці (в особі лобістських груп), уряд (що реалізує економічні інтереси держави)) й водночас ідентифікувати різноманіття суб'єктів міжнародних економічних відносин, що чинять екзогенний вплив на реалізацію політики національних держав (шляхом підписання торговельних угод), тим самим обмежуючи умови для реалізації протекціоністської політики.Теоретичне моделювання протекціоністських інтенцій в міжнародному економічному співробітництві на основі міждисциплінарного економікополітичного підходу дало підстави до переосмислення висновків класичної, неокласичної теорій торгівлі і теорії співвідношення факторів виробництва про беззастережний вплив принципу вільної торгівлі на «добробут» населення як похідну від функції споживання. Аналіз двох груп теорій протекціонізму – як тих, що базуються на дослідженні структури протекціонізму в межах країн, так і тих, що досліджують рівень протекціонізму між країнами в часі – дозволив встановити, що добробут виборців або т.зв. виграш більшості лежить в основі ініціювання вжиття протекціоністських заходів. Встановлено, що з боку населення затребуваність на протекціонізм може бути продиктована запитом на: добробут, що вимірюється, окрім економічних, ще й соціальними і екологічними ефектами; соціальну солідарність; соціальне забезпечення; відстоювання соціальних цінностей; відстоювання національної ідентичності; сповідування ідеологічних принципів політики економічного націоналізму; нівелювання ефектів інформаційної асиметрії раціональних виборців. З боку лобістських груп тиск на вибір принципу реалізації зовнішньоторговельної політики урядом пояснюється: стадією бізнес-циклу; ефектами гістерезису в економіці; рівнем конкурентоспроможності експортоорієнтованих секторів; ступенем імпортозалежності економіки; дистрибутивними й алокаційними ефектами економічної діяльності.В дисертації обґрунтовано авторську концепцію неопротекціонізму в міжнародній економічній політиці, під яким розуміється складноієрархічна сукупність принципів, правил та інструментів захисного, стимулюючого, дискримінаційного та рестрикційного характеру, що реалізується на мега-, мета-, макро- і мезорівнях міжнародної економічної політики. В дослідженні запропоновано багаторівневу типологізацію неопротекціонізму за конкретними ознаками, до яких віднесено: рівень міжнародної економічної політики, суб'єкти генерування, середовище прояву, інструменти міжнародної економічної політики непрямого впливу, що дало змогу виявити його сутнісні характеристики у всіх формах прояву міжнародних економічних відносин; встановити функції, що виконує неопротекціонізм залежно від його типів (ідеологічний, інституційний, інтеграційний, кон'юнктуро-формуючий/ галузевий, факторний, інфраструктурний, монетарний, валютний, фінансовий, борговий, фіскальний) та підтипів (екологічний, міграційний, сировинний, ресурсний, енергетичний, технологічний, інноваційний, інформаційний, цифровий, інвестиційний). Це дозволило ідентифікувати мету застосування неопротекціонізму на мега-, мета-, макро- і мезорівні міжнародної економічної політики, та візуалізувати ступінь його функціонально-структурної складності та розмірності як явища та процесу, реалізація якого видозмінюється залежно від суб'єктів, які його застосовують, об'єктів, на які розповсюджується його дія, простору застосування, цілей здійснення.В роботі розроблено науково-методичний підхід оцінювання міжнародної економічної політики на макро- і мета- рівнях, зумовленої використанням інструментарію неопротекціонізму, застосування якого дозволило виокремити і охарактеризувати політику економічного націоналізму (мотиваційною основою якого виступають домінування, експансія, забезпечення національного розширеного відтворення шляхом створення нових порівняльних переваг) і політику економічного патріотизму (мотиваційною основою якого виступають відновлення економічного зростання, стримування експансійного потенціалу країн-партнерів, створення нових порівняльних переваг й досягнення сталого розвитку) з виокремленням таких його підтипів, як наднаціональний, локальний, ліберальний, консервативний. Визначено характерні риси політики неомеркантилізму і встановлено способи, в які вона може реалізовуватись. Встановлено, що політика неомеркантилізму продукує антиконкурентні ринкові викривлення, які зачіпають не лише іноземних виробників, але й національних, беручи до уваги ступінь залучення останніх до глобальних ланцюгів створення доданої вартості, і призводить до ринкових дисбалансів внаслідок несправедливої конкуренції.Удосконалено теоретико-методологічні засади дослідження міжнародної економічної політики, що визначається принципами стійкості, ієрархічності, адаптивності, комплементарності, субсидіарності та збалансованості, шляхом включення легітимації як новітнього принципу здійснення міжнародної економічної політики, що передбачає комбінування регуляторних, дерегуляторних та ререгуляторних механізмів впливу на міжнародні економічні відносини, результується в імплементації таких інституційних норм і правил, які прямо чи опосередковано нехтують/спростовують/викривлюють домовленості, що існують на міжнародному/регіональному рівні, призводять до антиконкурентних ринкових деформацій, торговельних й інвестиційних дисбалансів та уможливлюють отримання нових порівняльних переваг. Самолегітимація визначена як атрибутивна характеристика суб'єктів міжнародної економічної політики на мега-, мета- і макрорівнях, що уможливлює реалізацію політики неопротекціонізму.В дисертаційному дослідженні обґрунтовано множинні комбінації реалізації неопротекціонізму через різноспрямовані прояви дерегуляціїрегуляції, інтеграції-дезінтеграції, координації-декоординації, розширенняфрагментації, врівноваження-розбалансування, стимулювання-обмеження, захисту-дискримінації та доцільність застосування неопротекціонізму в політиці економічного розвитку України.Встановлено, що структурними елементами світового господарства як середовища прояву неопротекціонізму виступають: виробничо-інвестиційна сфера діяльності, науково-технічна сфера, сфера міжнародної торгівлі, міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини. Виявлено, що неопротекціонізм в межах міжнародної економічної системи виконує наступні функції: регуляторну (ідеологіний неопротекціонізм; інтеграційний неопротекціонізм; факторний неопротекціонізм; монетарний неопротекціонізм; валютний неопротекціонізм; борговий неопротекціонізм; фінансовий неопротекціонізм; інвестиційний неопротекціонізм); алокаційну (кон'юнктурноформуючий/галузевий неопротекціонізм; інфраструктурний неопротекціонізм; факторний неопротекціонізм; інтеграційний неопротекціонізм; фінансовий неопротекціонізм; інвестиційний неопротекціонізм); дистрибутивну (інституційний неопротекціонізм; фіскальний неопротекціонізм; фінансовий неопротекціонізм; інвестиційний неопротекціонізм); стабілізаційну (монетарний неопротекціонізм; валютний неопротекціонізм; борговий неопротекціонізм; фінансовий неопротекціонізм; інвестиційний неопротекціонізм).Моделювання процесів кластерізації української економіки із використанням бостонської матриці та моделі Леонтьєва дозволило виділити чотири продуктивні кластери: інноваційний (виробництво комп'ютерів, електронної та оптичної продукції; телекомунікації (електрозв'язок); комп'ютерне програмування, консультування та надання інформаційних послуг; професійна, наукова та технічна діяльність; інформація та телекомунікації; видавнича діяльність; виробництво кіно- та відеофільмів; допоміжний (постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря; оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів; тимчасове розміщування й організація харчування; фінансова та страхова діяльність), традиційний (сільське, лісове та рибне господарство; добувна промисловість і розроблення кар'єрів; переробна промисловість; будівництво; транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність; виробництво хімічних речовин і хімічної продукції), стратегічний (транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність; виробництво хімічних речовин і хімічної продукції; автомобіле- та машинобудування; легка промисловість) та визначити галузі-драйвери економічного зростання, в яких можливе отримання високого чистого валового доходу та які безпосередньо впливають на темпи зростання ВВП.Запропоновано методологічний підхід до оцінювання ефективності надання податкових пільг й інших преференцій резидентам індустріальних парків, який, на відміну від існуючих підходів, передбачає використання прикладних моделей загальної рівноваги для ідентифікації пріоритетних галузей-реципієнтів державної допомоги через мережу індустріальних парків у контексті активізації випереджаючого розвитку країни за ключовими макроекономічними показниками, а також визначення оптимального обсягу відповідних преференцій з міркувань сталих надходжень державного бюджету, що дозволило обґрунтувати перелік перспективних стимулів резидентам індустріальних парків для досягнення цілей висхідного руху вітчизняної промисловості ланцюгами доданої вартості й створення замкнутого циклу інновацій в Україні.В роботі проведено оцінку використання системи податкових й інших преференцій для резидентів індустріальних парків з метою відновлення та забезпечення подальшого інноваційного розвитку виробничо-експортного потенціалу України, що дало змогу адаптувати міжнародний досвід використання механізму вільних економічних зон до вітчизняної практики задля створення сприятливого інвестиційного середовища для нових високотехнологічних виробництв у національній економіці на період формування ними конкурентних переваг.
