Search results

The article analyzes the state of the art in the Ukrainian higher education system and education reform during the post-Maidan period. Political, economic factors of university reform are examined in detail for an insight into the transformations over the last years. Special attention is paid to the close correlation between the institutional dynamics of higher education and political factors – the ideology of reform and the government policy in higher education, the political line-up in the parliament and MPs' views on education and research. The author finds that modernization in higher education during this period was largely correlated with the dynamics of the political transformation of the government.
Two periods in university policy are singled out: the reform period (from mid-2014 to mid-2016) and the stabilization period (2016–2019). The author elicits that the current crisis in the Ukrainian higher education system is caused by the attempt to implement neoliberal approaches toward university policy, while failing to address and even exacerbating unresolved post-Soviet problems. The decline in the quality of higher education has a negative impact on Ukraine's economic competitiveness, the reproduction of the nation's intellectual resources and human capital, as well as social cohesion. It may also trigger new humanitarian security challenges.
In the second part of the article, the author focuses on the macroeconomic conditions for the development of higher education in 2014–2019, the dynamics of public funding and the structure of education expenditures. The analysis finds that during this period, the share of higher education expenditures in the structure of total public expenditures also decreased, and the rationale of the government was motivated by neoliberal approaches.
Particular attention is paid to the analysis of science and research funding in Ukraine. Currently, academic research is in deep crisis, and the system of public funding of Research and Development is inefficient. University research remains underfunded, which results in the further deterioration of the already low research and innovation capacity of national universities. The level of public funding for science in 2014–2019 was the lowest in twenty years and amounted to 0.2–0.25 % of GDP, which did not cover even the minimum needs of the industry. The critical state of affairs in science and research is potentially a national security challenge, as it undermines opportunities for the technological modernization of the national economy, the development of innovative industries, and contributes to the leaking of intellectual resources from Ukraine.

The article at tempts to comprehend the transformations of the political regime in Ukraine in the period 1991-2019. The features of the political development of the country since the declaration of independence, the specifics and logic of the functioning of the political regime in Ukraine during the presidency of L. Kravchuk, L. Kuchma, V. Yushchenko, V. Yanukovych and P. Poroshenko are determined. The trajectory of political development since the declaration of independence is analyzed through the prism of transitological studies. Base don't his, it was determined hat in this process Ukraine fell into an "institutional rut", when the change of presidents and government teams did not lead to a consistent movement towards democracy, but rather had a pendulum effect, thereby ensuring the country's stable stay in the "gray zone" between democracy and authoritarianism. The chain of political and regime transformations in Ukraine began with the regime of the first President L. Kravchuk, which can be characterized as unconsolidated competitive authoritarianism. It functioned in a situation of constant struggle between the centers of power for the future institutional structure of the state. Since the adoption of the Constitution in 1996, it began to evolve towards consolidation, but for a number of reasons, the political regime in Ukraine in 1996-2004 reached the level of semi-consolidated competitive authoritarianism. The period of V. Yushchenko's presidency was marked by the transformation of the country's political regime into an unstable electoral democracy, which, after President V. Yanukovych came to power, again regressed to the level of competitive authoritarianism: in 2010-2012 – semi-consolidated, in 2012-2013 ‑ consolidated. The Revolution of Dignity marked another breakthrough in democratization and the transition to a cartel electoral democracy. However, since mid-2016, the Poroshenko regime began to evolve into unconsolidated competitive authoritarianism.

The interests and foreign policy strategies of Great Powers in the Middle East are analyzed. The main contradictions and challenges that determine the architecture of the regional system of international relations in the last 50 years are identified. The positions and interests of the United States, Great Britain, France, Russia, and Turkey in the Middle East have been consistently revealed. It is determined that from the last quarter of the twentieth century. in the Middle East, US leadership in defining the political agenda has been established. The US geopolitical strategy in the region is to support strong allied powers (Israel, Egypt, Saudi Arabia), maintain a military presence, and contain the regional ambitions of Turkey and Iran. British strategic interests in the Middle East are to influence oil pricing and the fight against international terrorism. Based on US dominance, London has closely coordinated its position with Washington since the early 1970s, acting as its reliable ally. French foreign policy in the region balances between US interests, its own priorities and maintaining support in the Arab world. The main interests of Paris in the Middle East are the promotion of French companies, the fight against international terrorism, curbing the flow of migrants from the region to Europe. France seeks to maintain a dominant influence in some countries in the region, which in the past were part of its colonial empire (Lebanon, the Maghreb). France's diplomatic strategy includes both bilateral communication and attempts to form informal alliances. Since the early 2000s, Turkey has been actively expanding its influence in the Middle East by increasing trade with them and deploying a military presence. Ankara's goal is to regain significant influence over affairs in the Middle East (neo-Ottomanism) and to become a regional state. In this context, Turkey's interests run counter to American dominance in the region. Participation in Middle Eastern politics is seen by Russian political elites as one of the attributes of a great power. Russia has consistently opposed Western military intervention in the Middle East, believing that such actions undermine the political stability of the region. Moscow also supports Iran's regional ambitions as opposed to the influence of Turkey and Saudi Arabia. ; Проаналізовані інтереси та зовнішньополітичні стратегії великих держав у регіоні Близький Схід. Визначені основні протиріччя та виклики, які визначають архітектуру регіональної системи міжнародних відносин в останні 50 років. Послідовно розкриті позиції та інтереси США, Великої Британії, Франції, Росії та Туреччини щодо близькосхідних країн. Визначено, що з останньої чверті ХХ ст. на Близькому Сході утвердилось лідерство США у визначенні політичного порядку денного. Американська геополітична стратегія у регіоні полягає у підтримці сильних союзницьких держав (Ізраїлю, Єгипту, Саудівської Аравії), збереженні військової присутності та стримуванні регіональних амбіцій Туреччини та Ірану. Стратегічні інтереси Британії на Близькому Сході полягають у можливості впливати на нафтову цінову політику та боротьбі з міжнародним тероризмом. Виходячи з домінування США, Лондон з початку 1970-х рр. тісно координує свою позицію з Вашингтоном, виступаючи його надійним союзником. Французька зовнішня політика у регіоні балансує між інтересами США, власними пріоритетами і збереженням підтримки в арабському світі. Основними інтересами Парижу на Близькому Сході є просування французьких компаній, боротьба з міжнародним тероризмом, стримування потоку мігрантів з регіону до Європи. Франція прагне зберегти домінуючий вплив у деяких країнах регіону, які у минулому входили до її колоніальної імперії (Ліван, країни Магрибу). Дипломатична стратегія Франції включає як двосторонню комунікацію, так і спроби створення неформальних альянсів. Туреччина з початку 2000-х рр. активно поширює свій вплив на близькосхідні країни шляхом нарощення товарообороту з ними та розгортання військової присутності. Метою Анкари є повернення вагомого впливу на справи на Близькому Сході (неосманізм) та перетворення на регіональну державу. У цьому контексті інтереси Туреччини протирічать американському домінуванню у регіоні. Участь у близькосхідній політиці розглядається російськими політичними колами як один із атрибутів великої держави. РФ послідовно виступає проти військових інтервенцій західних держав у країни Близького Сходу, вважаючи, що такі дії підривають політичну стабільність регіону. Також Москва підтримує регіональні амбіції Ірану на противагу впливу Туреччини та Саудівської Аравії.

The article analyzes the process of building relations between Ukraine and the USA in the first years of Ukrainian independence, trends in their development, agenda and contradictions. It is determined that the development of bilateral relations in the first half of the 1990s was marked by the sporadic political dialogue of the countries, the multidirectionality of interests and asymmetry of relations, and their agenda was limited to three main areas – political dialogue, nuclear disarmament and economic assistance. Both the administration of D. Bush Sr. and the administration of B. Clinton in the first years in office followed a Moscow-centric policy in the post-Soviet space, which left little room for Ukrainian diplomacy. The need to develop contacts with official Kyiv during this period for Washington was dictated solely by its interest in solving the nuclear issue. In turn, for the young Ukrainian state, both in the times of Leonid Kravchuk and after the second President Leonid Kuchma came to power, the American direction became one of the main foreign policy priorities. The complex process of solving the problem of nuclear disarmament of Ukraine, which became the central topic of Ukrainian-American relations in 1991–1994, is covered in detail. At the same time the approaches of the Republican and Democratic administrations to solving this problem were different. The position of the Bush administration in this matter was reduced to tough pressure and ultimatum rhetoric in order to achieve Kyiv's renunciation of nuclear weapons, which eventually led to its failure and lack of progress in the negotiations. The administration of Democrat B. Clinton, which came to power in the United States in 1993, rethought the policy towards Ukraine, offering more flexible approaches to the dialogue with Kyiv – expanded the bilateral agenda, expressed readiness to increase economic aid and discuss the provision of security guarantees. Official Kyiv in the negotiations on nuclear disarmament, despite the discussions in the Ukrainian politics, chose a bargaining strategy, seeking to extract as many economic and political dividends as possible from the United States. The interaction of flexible approaches of the USA to the nuclear issue and Ukrainian bargaining strategy resulted in the signing of the Budapest Memorandum on December 5, 1994.

The foreign experience of forming state policy on national diasporas at the present stage is analyzed. The examples of China, Hungary, Israel, Bulgaria and other countries reveal the basic institutional, legal, humanitarian and diplomatic instruments of interaction between the state and the diaspora, ensuring the promotion of national interests of the countries in the international arena, attracting resources, personnel and relations of the diasporas for the development of the historical Diaspora. . Emphasis is placed on the need to form an institutional system of such interaction and systemic state policy for more effective use of the Diaspora for national development. It is revealed that in the geopolitical conditions of the XXI century. they are increasingly becoming subjects of public diplomacy, «agents of influence» who can not only strengthen countries' bilateral relations by forming cross-border communities, but also improve the country's international image. Separately analyzed is the domestic experience in the implementation of the policy on foreign Ukrainians: the current regulatory framework for interaction with the Ukrainian diaspora (Constitution of Ukraine, profile law and the State program for cooperation with foreign Ukrainians for the period up to 2020), the state and directions of state policy in this field, and problems that prevent Ukraine from using the Diaspora as an effective foreign policy tool. The main deficiencies in the national state policy concerning the diaspora were revealed - the dispersed interaction with the diaspora among many state agencies, the lack of a clear strategy, first of all, a clear plan of measures to be implemented by the government, insufficient funding, and state attention. Based on comparisons with foreign practices, conclusions and recommendations have been made to improve the situation, in particular it is proposed to create a separate state body or agency that would be responsible for interaction with the diaspora, as well as to implement projects aimed at attracting capital and investments from representatives of the diaspora at the regional level, to share experiences. ; Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо національних діаспор на сучасному етапі. На прикладі Китаю, Угорщини, Ізраїлю, Болгарії та інших країнах виявлено основні інституційні, правові, гуманітарні й дипломатичні інструменти взаємодії держави та діаспори, що забезпечують просування національних інтересів країн на міжнародній арені, залучення ресурсів, кадрів і зв'язків діаспор для розвитку історичної Батьківщини. Акцентовано увагу на необхідності формування інституційної системи такої взаємодії й системної державної політики для більш ефективного використання діаспори задля національного розвитку.Виявлено, що в геополітичних умовах ХХІ ст. все більше стають суб'єктами публічної дипломатії, «агентами впливу», які можуть не лише зміцнювати двосторонні відносини країн, формуючи транскордонні спільноти, а й поліпшувати міжнародний імідж країни.Окремо проаналізований вітчизняний досвід реалізації політики щодо закордонних українців: чинну нормативно-правову базу взаємодії з українською діаспорою (Конституцію України, профільний закон та Державну програму співпраці із закордонними українцями на період до 2020 р.), стан та напрями державної політики в цій сфері, а також проблеми, які заважають Україні використовувати діаспору як ефективний зовнішньополітичний інструмент. Виявлені основні недоліки у вітчизняній державній політиці щодо діаспори – розпорошеність взаємодії з діаспорою між багатьма державними відомствами, відсутність чіткої стратегії, передусім чіткого плану заходів, які повинен реалізовувати уряд, недостатнє фінансування, увага з боку держави.На основі порівняння із зарубіжними практиками зроблено висновки та дано рекомендації щодо поліпшення ситуації, зокрема запропоновано створити окремий державний орган або агентство, яке було б відповідальне за взаємодію з діаспорою, а також на регіональному рівні потрібно реалізовувати проекти, націлені на залучення капіталу та інвестицій від представників діаспори, обмінюватися досвідом.