Search results

У статті висвітлено питання виникнення та розвитку телефонного сполучення в українських губерніях Російської імперії в модерний період. Звертається увага на чинники, які посприяли появі наприкінці ХІХ ст. перших телефонних мереж у таких великих містах як Одеса, Київ, Харків тощо. Підкреслено, що до початку ХХ ст. телефонні станції вже запрацювали в 23 губернських та повітових містах українських земель. В наведеному матеріалі охарактеризовано особливості функціонування як урядових, так і приватних телефонних мереж. При цьому звернуто увагу, що кількість телефонних апаратів, особливо в урядових установах, постійно зростала. Автор також зупиняється на питаннях доступності телефону для городян модерної доби, в тому числі з'ясовує вартість користування його послугами, зручність зв'язку тощо. Наголошується, що перш за все телефоном тоді користувалися підприємці, великі торговці, фінансисти, юристи, лікарі, представники правоохоронних структур, діячі органів місцевого самоврядування. Крім того, в статті проаналізовано особливості праці службовців телефонних станцій, зокрема телефоністок. Зазначено, що їх робота була доволі складною, а платня, яку вони отримували, становила в цілому невеликі суми. Звернуто увагу й на певні проблеми в діяльності телефонних мереж в українських землях імперії Романових – технічні недоліки у царині зв'язку, мала місткість телефонних станцій, висока вартість платні за телефонні послуги тощо. Відповідно, на кожні 100 мешканців царської Росії (станом на 1909 р.) припадало лише 0,1 абонента телефонної мережі. Тоді як, наприклад, у Сполучених Штатах Америки на кожні 100 мешканців припадало 7,6 власників телефонів. Утім підкреслено, що телефон тоді все ж став важливою ознакою становлення в Україні зародків нового, індустріального суспільства. Адже в українському місті кінця ХІХ – початку ХХ ст. можна було спостерігати стрімкий розвиток техніки зв'язку та його проникнення в усі сфери життя тогочасного соціуму. Під впливом телефонного сполучення радикально трансформувалося повсякдення людей, їх побут. ; The article covers the emergence and development of telecommunication in the Ukrainian provinces of the Russian Empire in the modern period. Attention is drawn to the factors that contributed to the emergence in the late nineteenth century. the first telephone networks in such large cities as Odessa, Kiev, Kharkov, etc. It was emphasized that by the beginning of the twentieth century. telephone exchanges have already started working in 23 provincial and county cities of Ukrainian lands. This article describes the features of functioning of both government and private telephone networks. At the same time, attention was paid to the fact that the number of telephone sets, especially in government institutions, was constantly increasing. The author also dwells on questions of the availability of the phone for the modern city dwellers, including finding out the cost of using his services, the convenience of communication, etc. It is noted that first of all the phone was used by entrepreneurs, large traders, financiers, lawyers, doctors, law enforcement officials, and officials of local self-government bodies. In addition, the article analyzes the peculiarities of the work of the employees of telephone stations, in particular telephone operators. It was noted that their work was rather difficult, and the salary they received was generally small amounts. The attention was also paid to certain problems in the activity of telephone networks in the Ukrainian lands of the Romanov empire - technical deficiencies in the area of communication, small capacity of telephone stations, high cost of payment for telephone services, etc. Accordingly, for every 100 inhabitants of tsarist Russia (as of 1909) there were only 0.1 subscribers of the telephone network. For example, in the United States, for every 100 inhabitants, 7.6 phone holders accounted for. However, it was emphasized that the phone, however, became an important sign of the emergence in Ukraine of the new, industrialized society. After all, in the Ukrainian city of the late nineteenth and early twentieth centuries. it was possible to observe the rapid development of communication technology and its penetration into all spheres of life of the contemporary society. Under the influence of telephone communication, the everyday life of people, their way of life was radically transformed. ; В статье освещены вопросы возникновения и развития телефонного сообщение в украинских губерниях Российской империи в модернный период. Обращается внимание на факторы, которые способствовали появлению в конце XIX в. первых телефонных сетей в таких крупных городах как Одесса, Киев, Харьков и др. Подчеркнуто, что к началу ХХ в. телефонные станции уже заработали в 23 губернских и уездных городах украинских земель. В приведенном материале охарактеризованы особенности функционирования как правительственных, так и частных телефонных сетей. При этом обращено внимание, что количество телефонных аппаратов, особенно в правительственных учреждениях, постоянно росло. Автор также останавливается на вопросах доступности телефона для горожан современной эпохи, в том числе выясняет стоимость пользования его услугами, удобство связи и тому подобное. Отмечается, что прежде всего телефоном тогда пользовались предприниматели, крупные торговцы, финансисты, юристы, врачи, представители правоохранительных структур, деятели органов местного самоуправления. Кроме того, в статье анализируются особенности труда служащих телефонных станций, в частности телефонисток. Отмечено, что их работа была довольно сложной, а плата, которую они получали, составляла в целом небольшие суммы. Обращено внимание и на определенные проблемы в деятельности телефонных сетей в украинских землях империи Романовых - технические недостатки в области связи, малая емкость телефонных станций, высокая стоимость платы за телефонные услуги и тому подобное. Соответственно, на каждые 100 жителей царской России (по состоянию на 1909) приходилось лишь 0,1 абонента телефонной сети. Тогда как, например, в Соединенных Штатах Америки на каждые 100 жителей приходилось 7,6 владельцев телефонов. Впрочем подчеркнуто, что телефон тогда все же стал важным признаком становления в Украине зародышей нового, индустриального общества. Ведь в украинском городе конца XIX - начала ХХ в. можно было наблюдать стремительное развитие техники связи и его проникновение во все сферы жизни тогдашнего социума. Под влиянием телефонного сообщения радикально трансформировалось повседневности людей, их быт.

У статті аналізується діяльність представників різних течій анархізму в період революції 1905–1907 рр., а також у міжреволюційний час у середовищі судноробітників Азово-Чорноморського басейну та з'ясовується ступінь ефек-тивності цієї роботи. Зазначено, що в 1906 – на початку 1907 рр. найбільш активно агітацію серед моряків торговельного флоту Півдня України вели члени Південноросійської групи анархістів-синдикалістів на чолі з Д. Новомирським. Зрештою заклики Д. Новомирського про те, що «єдиним засобом зробити тиск на акціонерів судноплавних компаній, а також підняти настрій серед страйкуючих моряків було почати широку терористичну боротьбу», набирали все більшої підтримки серед пароплавних команд. За допомогою терору анархісти сподівалися залякати буржуазію, примусити підприємців задовольнити вимоги судноробітників. Наприкінці 1906 р. анархісти-синдикалісти створили в одеському порту бойовий загін серед моряків на чолі з матросом пароплаву «Аю-Даг» П. Сулимовським, який нараховував два десятка осіб. Саме на рахунку членів цієї портової бойової дружини анархістів було знищення трьох пароплавів Руського товариства пароплавства і торгівлі та вбивство кількох капітанів суден цієї компанії. Водночас у період столипінської реакції та в роки нового революційного піднесення більшу активність у пропаганді соціалістичних ідей у середовищі моряків комерційного флоту Азово-Чорноморського басейну виявляли анархіс-ти-комуністи. Останні теж намагалися залучити команди торговельних суден до здійснення експропріацій грошей у буржуазії та нападів на комерційні пароплави. В статті також висвітлено намагання представників анархістів-комуністів поширити свій вплив на членів нелегальної Спілки чорноморських моряків, яка виникла на межі 1911–1912 рр. і мала свій керівний орган – Закордонний Центр у Константинополі. Тож революційну агітацію серед команд торговельного флоту анархісти-комуністи в цей час вели у закордонних портах – Александрії (Єгипет) і Константинополі, а також в Одесі, де кочегару пароплава «Мечта» анархісту О. Лаврушину вдалося створити невелику групу з 10 матросів. Таким чином, практична діяльність анархістів Півдня України в цивільному флоті на початку ХХ ст. реалізовувалась у двох напрямах – по-перше, це бойова робота, по-друге – агітаційно-пропагандистська. Наслідком діяльності неонародників серед команд комерційного флоту басейну було захоплення деякої частини моряків з досить радикальними поглядами та формування в них конфронтаційного мислення, залучення матросів до участі в політичнихвиступах, а також в актах економічного тероризму. Втім, напередодні Першої світової війни революційна робота анархістів у середовищі судноробітників Півдня України поступово сходить нанівець.

The questions of creation and progress of the Department of Ukrainian History and Ethnopolitics of the Oles Honchar Dnipro National University. It was found out that it was created in 1938 as a department of Marxism-Leninism. At the beginning of its existence, the department operated as a general university, consisting of a small group of teachers, representatives of a new generation of educators who were practiced as professional historians already in Soviet times. Despite the rigid ideological dictatorship of the ruling party, the existing methodological monism, the staff of the department in the postwar period duly fulfilled tasks in the field of organization of teaching, methodological and educational work. It is also noted that since the end of the 1970s, the research activity of the unit has become much more active. This was manifested in the formation of prof. A. Chernenko is a powerful scientific school for the study of political emigration. It was emphasized that during the Soviet period the department changed its name several times (history of the CPSU, political history), but the distinctive features of its employees remained: professionalism, high responsibility, competence, decency. Following the proclamation of Ukraine's independence, the department (in 1992) received the title of Ukrainian history and ethnopolitics and was transformed into an integral part of the historical faculty of the State Duma. In turn, the main line in the teaching staff of the early twenty-first century. becomes adaptation to the requirements of the credit-module system, a thorough restructuring of the entire educational process, associated with the teaching of the course «History and Culture of Ukraine». At the same time, the transformation of the theoretical and methodological tools of the scientific and pedagogical staff of the department takes place, and the subject field of their scientific studies is expanding considerably. The latter is mainly connected with the study of the activities of political parties and civic organizations of different ideological directions, problems of Ukrainian state formation, peculiarities of the formation of industrial society in the Ukrainian lands. At the current difficult stage of development of higher education in Ukraine, the department remains an organic structural subdivision of the Oles Gonchar DNU and, together with the entire teaching staff of the university, is looking for new opportunities for activating all spheres of its activity.

The questions of creation and progress of the Department of Ukrainian History and Ethnopolitics of the Oles Honchar Dnipro National University. It was found out that it was created in 1938 as a department of Marxism-Leninism. At the beginning of its existence, the department operated as a general university, consisting of a small group of teachers, representatives of a new generation of educators who were practiced as professional historians already in Soviet times. Despite the rigid ideological dictatorship of the ruling party, the existing methodological monism, the staff of the department in the postwar period duly fulfilled tasks in the field of organization of teaching, methodological and educational work. It is also noted that since the end of the 1970s, the research activity of the unit has become much more active. This was manifested in the formation of prof. A. Chernenko is a powerful scientific school for the study of political emigration. It was emphasized that during the Soviet period the department changed its name several times (history of the CPSU, political history), but the distinctive features of its employees remained: professionalism, high responsibility, competence, decency. Following the proclamation of Ukraine's independence, the department (in 1992) received the title of Ukrainian history and ethnopolitics and was transformed into an integral part of the historical faculty of the State Duma. In turn, the main line in the teaching staff of the early twenty-first century. becomes adaptation to the requirements of the credit-module system, a thorough restructuring of the entire educational process, associated with the teaching of the course «History and Culture of Ukraine». At the same time, the transformation of the theoretical and methodological tools of the scientific and pedagogical staff of the department takes place, and the subject field of their scientific studies is expanding considerably. The latter is mainly connected with the study of the activities of political parties and civic organizations of different ideological directions, problems of Ukrainian state formation, peculiarities of the formation of industrial society in the Ukrainian lands. At the current difficult stage of development of higher education in Ukraine, the department remains an organic structural subdivision of the Oles Gonchar DNU and, together with the entire teaching staff of the university, is looking for new opportunities for activating all spheres of its activity. ; Отражены вопросы создания и развития кафедры украинской истории и этнополитики Днепровского национального университета им. Олеся Гончара. Выяснено, что она была образована в 1938 г. в качестве кафедры марксизма-ленинизма. В начале своего существования кафедра действовала как общеуниверситетская в составе небольшой группы преподавателей, представителей нового поколения педагогов, которые состоялись как профессиональные историки уже в советское время. Несмотря на жесткий идеологический диктат правящей партии, существовавший тогда методологический монизм, коллектив кафедры в послевоенный период достойным образом трудился в сфере учебно-методической и воспитательной работы. Также отмечено, что с конца 1970-х гг. научно-исследовательская деятельность подразделения значительно активизируется. Это проявилось в образовании проф. А. М. Черненко научной школы по изучению политической эмиграции.Подчеркнуто, что в течение советского периода кафедра несколько раз изменяла свое название (истории КПСС, политической истории), но неизменными оставались отличительные черты ее сотрудников – профессионализм, высокая ответственность, компетентность, порядочность. После провозглашения независимости Украины, кафедра (в 1992 г.) получила название украинской истории и этнополитики и становится составной частью исторического факультета ДГУ. В свою очередь магистральным направлением в учебной работе коллектива в начале ХХІ века была адаптация к требованиям кредитно-модульной системы, перестройка всего образовательного процесса, связанная с преподаванием учебного курса «История и культура Украины». В это же время происходит трансформация теоретико-методологического инструментария ученых кафедры, значительно расширяется предметное поле их научных исследований. Последнее преимущественно связано с изучением деятельности политических партий и общественных организаций разного идеологического направления, раскрытием проблем создания украинского государства, особенностей становления в украинских землях индустриального общества. На современном непростом этапе развития высшей школы Украины кафедра остается органическим структурным подразделением ДНУ имени Ол. Гончара и вместе со всем преподавательским коллективом университета ищет новые возможности для активизации всех сфер своей деятельности. ; Висвітлено питання створення та поступу кафедри української історії та етнополітики Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. З'ясовано, що вона була утворена в 1938 р. в якості кафедри марксизму-ленінізму. На початку свого існування кафедра діяла як загальноуніверситетська в складі невеликої групи викладачів, представників нової генерації освітян, що реалізувалися як професійні історики вже в радянський час. Незважаючи на жорсткий ідеологічний диктат правлячої партії, існуючий методологічний монізм, колектив кафедри у післявоєнний період гідним чином виконував завдання в царині організації навчально-методичної та виховної роботи. Також наголошено, що з кінця 1970-х рр. науково-дослідна діяльність підрозділу значно активізується. Це проявилося в утворенні проф. А.Черненком потужної наукової школи з вивчення політичної еміграції. Підкреслено, що протягом радянського періоду кафедра кілька разів змінювала свою назву (історії КПРС, політичної історії), але незмінними залишалися вирізняльні риси її співробітників – професіоналізм, висока відповідальність, компетентність, порядність. Опісля проголошення незалежності України кафедра (в 1992 р.) дістала назву української історії та етнополітики та була перетворена на складову частину історичного факультету ДДУ. У свою чергу магістральним напрямом у навчальній роботі колективу на початку ХХІ ст. стає адаптація до вимог кредитно-модульної системи, ґрунтовна перебудова всього освітнього процесу, пов'язана із викладанням навчального курсу «Історія та культура України». В цей же час відбувається трансформація теоретико-методологічного інструментарію науково-педагогічних працівників кафедри, значно розширюється предметне поле їх наукових студій. Останнє переважно пов'язане з вивченням діяльності політичних партій та громадських організацій різного ідеологічного спрямування, проблем українського державотворення, особливостей становлення в українських землях індустріального суспільства. На сучасному непростому етапі розвитку вищої школи України кафедра залишається органічним структурним підрозділом ДНУ імені Олеся Гончара та разом з усім викладацьким колективом університету шукає нові можливості для активізації всіх сфер своєї діяльності.