Suchergebnisse

Article is devoted to study of essence and basis of application of powers of court of appeal instance to invalidate decision of court of first instance. The current regulatory regulation of these powers and the history of the establishment of this institute are being determined. The positive impact of the exercise in the course of the appellate exercise of the appellate rights of the parties is argued, which, inter alia, have the right of the plaintiff to waive the claim and the right of the parties to conclude a settlement agreement on the effectiveness of civil proceedings, to promote procedural cooperation and reconciliation between the parties. An analysis is being carried out of the peculiarities of the exercise of dispositive rights in the course of the appellate exercise. It is noted that competition between the action of the court decision and the right to a consensus decision of the case should be decided on the benefit of the dispassionate expression of the will of the parties. The reasons for introducing legislative changes are being investigated, as a result of which the powers of the court of appeal are supplemented by the powers to invalidate the judgement of the court of first instance. It is stressed that the categories of judicial error, legality and validity of the judgement are important for explaining the essence of these powers. A broad understanding of the concept of judicial error is proposed, which does not depend on the existence of the guilt of the court of first instance, which made the decision appealed. It is stressed that the error of the decision is manifested through its inconsistency with the purpose of protecting the rights and interests of the parties to civil proceedings. It will be necessary that at a time when, after the adoption of the parties touching the court of first instance, the parties choose another way to resolve the dispute, such a court decision cannot remain in force through a lack of conformity with the interests of the parties. It is emphasized that the essence of the exercise of the power to invalidate the decision of the court of first instance is in no way different from the essence of the power of the court of appeal to annul the decision. It is stated that in offensive cases the decisions of the court of first instance are destroyed, levelled by the appellate court, have no legal consequences, and are removed from force. Accordingly, there is no difference for the legal settlement of the dispute or for the participants in the case, or the decision has been annulled by the court of appeal or declared invalid. It is concluded that the introduction in the law of the power to invalidate the decision of the court of first instance in whole or in part and to close the case in the relevant part is not sufficiently justified. Prospects for further research are outlined. ; Статтю присвячено дослідженню сутності та підстав застосування повноваження суду апеляційної інстанції визнати нечинним рішення суду першої інстанції. З'ясовується чинне нормативне регулювання вказаного повноваження та історія становлення цього інституту. Аргументується позитивний вплив реалізації в ході апеляційного провадження диспозитивних прав сторін, якими, зокрема, є право позивача відмовитись від позову та право сторін укласти мирову угоду на ефективність цивільного судочинства, сприяння процесуальній співпраці та примиренню сторін. Проводиться аналіз особливостей реалізації диспозитивних прав в ході апеляційного провадження. Наголошується на тому, що конкуренція між чинністю судового рішення та правом на консенсуальне вирішення справи має вирішуватись на користь диспозитивному волевиявленню сторін. З'ясовуються мотиви запровадження законодавчих змін, в результаті яких повноваження суду апеляційної інстанції доповнені повноваженням визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції. Підкреслюється, що важливе значення для пояснення сутності цього повноваження мають категорії судової помилки, законності та обґрунтованості судового рішення. Пропонується широке розуміння поняття судової помилки, яке не залежить від наявності вини суду першої інстанції, що ухвалив оскаржене рішення. Підкреслюється, що помилковість рішення проявляється через його невідповідність меті захисту прав та інтересів сторін цивільного судочинства. Доводиться, що в разі, коли після ухвалення рушення судом першої інстанції сторони обирають інший шлях для вирішення спору, таке судове рішення не може залишатися чинним через невідповідність інтересам сторін. Акцентується увага на тому, що сутність реалізації повноваження визнати нечинним рішення суду першої інстанції жодною мірою не відрізняється від сутності повноваження суду апеляційної інстанції на скасування рішення. Вказується на те, що в обидвох випадках рішення суду першої інстанції знищується, нівелюється апеляційною інстанцією, не обумовлює жодних правових наслідків, позбавляється законної сили. Відповідно, ані для правового врегулювання спору, ані для учасників справи немає різниці, чи рішення скасовано судом апеляційної інстанції чи визнане нечинним. Робиться висновок про те, що запровадження в законодавстві повноваження визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині не є достатньо виправданим. Окреслюються перспективи подальших досліджень.

The article is devoted to the study of certain aspects of the legal regulation of disclosure of evidence under civil procedure legislation. The current regulatory regulation of the disclosure of evidence and the history of the formation of this institution are being determined. The positive impact of the institution of disclosure of evidence on the effectiveness of civil proceedings, the development of adversarial proceedings, the promotion of procedural cooperation and reconciliation between the parties, and the provision of advance information to all participants in the case is argued. The relationship between "evidence" and "means of proof" is analysed. It is noted that the use of the term "disclosure of evidence" is entirely possible with respect to the means of evidence, but there are some problems in applying this concept to evidence in the understanding of factual data, information. The rules on disclosure regarding different types of evidence are found to be in effect. It is stressed that physical evidence also requires disclosure, but the rules defined in the law are not suitable for this purpose. It is also proposed to provide photographs of relevant physical evidence at the same time as providing copies of other evidence. It is stressed that special difficulties relate to the disclosure of such means of proof as testimony. It is proven that disclosure of the evidence should be limited to reports of intent to use such evidence. At the same time, the law should provide for the right of the parties to the case to interview witnesses as well as other parties to the case with their consent. It is emphasized that certain means of proof are obtained directly by the court: to request the court at the request of the participants of the case, to be obtained as materials of the executed court order, as the conclusion of the expert examination appointed by the court. It is stated that it is advisable to oblige the court to immediately inform the participants of the case of their receipt and to provide an opportunity to familiarize themselves with them. There is also criticism of the term "advance" used in the law to regulate the timing of disclosure of evidence. It therefore seems appropriate to establish a clearer limit, for example, not less than three days before the commencement of the proceedings on the merits. Prospects for further research into the disclosure of evidence in civil proceedings are outlined. ; Статтю присвячено дослідженню окремих аспектів правового регулювання розкриття доказів за цивільним процесуальним законодавством. З'ясовується чинне нормативне регулювання розкриття доказів та історія становлення цього інституту. Аргументується позитивний вплив інституту розкриття доказів на ефективність цивільного судочинства, розвиток змагальності, сприяння процесуальній співпраці та примиренню сторін, забезпечення усім учасникам справи завчасного отримання інформації. Проводиться аналіз співвідношенню понять «докази» і «засоби доказування». Наголошується на тому, що застосування терміну «розкриття доказів» цілком можливе щодо засобів доказування, однак, виникають певні проблеми при застосуванні цього поняття до доказів у розумінні фактичних даних, інформації. З'ясовується дія правил про розкриття щодо різних видів доказів. Підкреслюється, що речові докази також вимагають розкриття, однак визначені в законі правила не є придатними для цього. Пропонується ознайомлення з речовими доказами у місці їх знаходження. Пропонується також надання фотографій відповідних речових доказів одночасно з наданням копій інших доказів. Підкреслюється, що особливі складності стосуються розкриття таких засобів доказування як показання свідків. Доводиться, що розкриття засобів доказування має обмежитись лише повідомленням про намір використовувати такі засоби доказування. Разом з тим, слід передбачити в законодавстві право учасників справи опитати свідків, а також інших учасників справи за їх згодою. Акцентується увага на тому, що окремі засоби доказування отримуються судом безпосередньо : витребовуватись судом за клопотанням учасників справи, отримуватися як матеріали виконаного судового доручення, як висновок призначеної судом експертизи. Вказується на те, що доцільно зобов'язати суд негайно повідомити про їх отримання учасників справи, та надати можливість з ними ознайомитися. Також висловлюється критика використаного в законі терміну «завчасно» для регламентації строків розкриття доказів. Тому видається доцільним встановити більш чітку межу, наприклад, не менше ніж за три дні до початку розгляду справи по суті. Окреслюються перспективи подальших досліджень розкриття доказів в цивільному судочинстві.

Article is devoted to a research of a procedural form of a meeting as making settlements of a dispute with the assistance of the judge. The operating standard regulation of a meeting and the previous history of formation of this institute, its analogs in foreign countries becomes clear. Advantages of a meeting (interview) are lit. Also the opinion stated in literature on the fact that all activities for settlement of a dispute with the assistance of the judge with the assistance of the judge are outside dynamics of civil process is analyzed. The arguments disproving it are adduced. Attention is paid to comparison of various views of the place of a meeting (interview) in structure of procedural activity. It is proved that for the solution of this question a number of factors matters: the place of a meeting (interview) in structure of procedural activity has to be defined with relevant standard regulation, functional purpose and communication with other elements of structure of civil legal proceedings. It is reasoned that the current legislation gives all grounds to outline meeting range of application only limits of the procedure of settlement of a dispute with the assistance of the judge. The problem of an order of holding a meeting (interview) is investigated. The conclusion is drawn on insufficiency of its standard settlement. The question of whether there is in general a need for a regulation of rules of holding a meeting, whether it is necessary to leave completely it on the judicial discretion is analyzed. It is reasoned that the order of holding a meeting demands establishment of certain rules: the lack of a certain order causes inconveniences for the judge; the procedural regulation will protect the parties from abuse and an arbitrariness of court; the parties will be able to be prepared better and more stoutly to use possibilities of a meeting. Also it is emphasized that the order of holding a meeting has to be more free, flexible and variable. By the author it is supported and the thought that the efficiency of a meeting as a procedural form of interaction directly depends on investment of all its participants with an opportunity to put these or those moments for discussion is in addition reasoned and to ask questions. A conclusion that except lack of a strict formalism and the confidential atmosphere it is necessary to refer the special mechanism of interaction of its participants to characteristic features of a meeting is proved. The prospects of further scientific research of a procedural form of a meeting are defined. ; Статтю присвячено дослідженню процесуальної форми наради як складової врегулювання спору за участю судді. З'ясовується чинне нормативне регулювання наради та попередня історія становлення цього інституту, його аналоги в зарубіжних країнах. Висвітлюються переваги наради (співбесіди). Також аналізується висловлений в літературі погляд про те, що уся діяльність по врегулюванню спору за участю судді за участю судді знаходиться за межами динаміки цивільного процесу. Наводяться аргументи на його спростування. Приділяється увага порівнянню різноманітних поглядів на місце наради (співбесіди) в структурі процесуальної діяльності. Доводиться, що для вирішення цього питання має значення ряд чинників: місце наради (співбесіди) в структурі процесуальної діяльності має визначатися з урахуванням актуального нормативного регулювання, функціонального призначення та зв'язку з іншими елементами структури цивільного судочинства. Аргументується, що чинне законодавство дає усі підстави окреслити сферу застосування наради виключно межами процедури врегулювання спору за участю судді. Досліджується проблема порядку проведення наради (співбесіди). Зроблено висновок про недостатність нормативного її врегулювання. Аналізується питання про те, чи взагалі існує необхідність в регламентації правил проведення наради, чи слід повністю залишити це на розсуд суду. Аргументується, що порядок проведення наради вимагає встановлення певних правил: відсутність певного визначеного порядку створює незручності для судді; процесуальна регламентація убезпечить сторони від зловживання та сваволі з боку суду; сторони, будучі обізнаними про порядок проведення наради, зможуть краще підготуватися для неї та повніше використати її можливості. Також підкреслюється, що порядок проведення наради має бути більш вільним, гнучким і варіативним. Автором підтримується та додатково аргументується думка про те, що ефективність наради як процесуальної форми взаємодії безпосередньо залежить від наділення усіх її учасників можливістю ставити на обговорення ті чи інші моменти та задавати питання. Доводиться висновок про те, що окрім відсутності суворого формалізму та довірчої атмосфери до характерних рис наради слід віднести особливий механізм взаємодії її учасників. Визначаються перспективи подальшого наукового дослідження процесуальної форми наради.