Suchergebnisse

The article analyzes the origins and evolution of the metaphor of "labor dynasty" in the Soviet discourse. In the era of the first five-year plans, the Soviet government made a strong effort to emphasize the elite status of workers. At this time, party officials used a genealogical approach to label "us" and "others." A person with the status of "hereditary proletarian" was deemed more politically credible. At the turn of the 1930s, "hereditary proletarians" were opposed in public rhetoric to the "workers' aristocracy" – skilled workers who resisted the regime and negatively influenced the "masses" of new laborers. This term was not used anywhere outside trade union censuses and special works on the history of the structure of the working class in the USSR. Therefore, we may consider this metaphor "dead" (P. Ricker). In the 1930s and the following decades, a secularized cult of the worker's labor took shape. It had its own pantheon and memorials. Part of this process was the creation of practices for the representation of manual labor as honorable. Appropriate linguistic tools and metaphors emerged to describe the new status of the proletariat, reflecting the spirit of social change. They were recorded in dictionaries. Thus, in the late 1940s, the word "dynasty" is given two meanings in S. Ozhegov's dictionary, one of which was "workers who consistently pass on from generation to generation their skills and labor traditions." In this way, semantic innovation took place. The "labor dynasty" metaphor became entrenched during the 1950s to 1980s. It found active use in journalistic discourse. Articles and essays were published on this subject, documentaries were made, theme museums were opened, pan-Union congresses of representatives of labor dynasties were held, etc. The formation and perpetuation of a pattern of labor relations modeled on the family was designed to promote discipline and prevent labor conflicts. ; У статті проаналізовано процес виникнення і становлення метафори трудової династії в радянському дискурсі. У роки перших п'ятирічок радянська влада найбільш рішуче намагалася підкреслити елітарний статус робітників. У цей час партійні чиновники використовували генеалогічний підхід для маркування «своїх» та «інших». Людина, що мала статус «спадкового пролетаря», вважалася більш політично благонадійною. На межі 1920–1930-х рр. у публічній риториці «спадкові пролетарі» протиставлялись «робітничій аристократії» – кваліфікованим робітникам, що опиралися владі, та негативно впливали на «маси» новоприбулих робітників. Окрім профспілкових переписів та спеціальних робіт з історії структури робітничого класу СРСР цей термін не вживався. Тому можемо вважати цю метафору «мертвою» (П. Рікер). У 1930-ті рр. та протягом наступних десятиліть сформувався секуляризований культ праці робітника. Він мав свій пантеон та меморіали. Складовою цього процесу було створення практик репрезентації фізичної праці як почесної. Для опису нового статусу трударів з'явилися відповідні мовлені засоби, метафори, що відображали сенс соціальних перетворень. Їх фіксують тлумачні словники. Так, наприкінці 1940-х рр. слово «династія» у словнику С. Ожегова має два значення. Одне з яких означає «робітників, які послідовно передають від покоління до покоління майстерність та трудові традиції». У такий спосіб відбувалася семантична інновація. Метафора трудової династії утвердилася протягом 1950-1980-х рр. Вона активно функціонувала в публіцистичному дискурсі. З цієї теми публікували статті та нариси, знімали документальні фільми, відкривали спеціальні музеї, проводили всесоюзні з'їзди представників трудових династій тощо. Формування та наслідування моделі трудових відносин на підприємстві за зразками родинних мало сприяти дисципліні та запобігати виробничим конфліктам.

The paper analyzes the project of creation of "New Kharkiv" – a "socialist town" for workers of Kharkiv Tractor Plant (KhTZ) at the level of its development, implementation and memory. Today, the space of "the town" is the heart of the Industrialnyi (1934–2016 Ordzhonikidzevskyi) district of Kharkiv, located on the northeast outskirts of the city. The article analyzes the project of "the town", everyday practices of its inhabitants in the 1930s, the image of the district in city guides, the symbolic changes that took place in the toponymics of the district during decommunization. It has been established that the authors and developers of the project were a team of young architects led by P. Alyoshin. The designers tried to realize the social ideals of the era through specific architectural solutions. It was assumed that all the residents of the town would be workers whose way of life would be in socialized to the limit. For this purpose, no kitchens were designed in the apartments, which was intended to provide public eating facilities. Some odious ideas (connecting the houses with corridor-bridges at the second floor level) were rejected in the early stages of implementation. The authors of city guides during the second half of the XX century. advised guests and residents of the city to visit the area of the "social town". Although its description is devoid of the pathos of the first five-year plan, it is labeled "model", "cozy", "green". The positive image of the area was marginalized in the early 1990s. With the decline of the economy, the collapse of the social sphere of enterprises, the working districts and towns in Ukraine lose their metaphorical meaning. The KhTZ area was no exception. The analysis of changes in the toponymics of the district shows that during the decommunization its space was deprived of the most odious Soviet political figures (S. Ordzhonikidze, S. Kosior, etc.). More than half of the streets were named after Soviet figures who are directly related to the development of the area and/or worked/were born in Kharkiv. New toponymic names reflect the historical context of origin and the essence of the working outskirts. ; У роботі здійснено аналіз проєкту створення «Нового Харкова» – «соціалістичного містечка» для робітників Харківського тракторного заводу (ХТЗ) на рівні розробки, реалізації та пам'яті про нього. Сьогодні простір «містечка» є серцевиною Індустріального (1934–2016рр. Орджонікідзевського) району Харкова, розташованого на північно-східній околиці міста. У статті аналізується проєкт «містечка», повсякденні практики його мешканців у 1930-ті, образ району в путівниках по місту, символічні зміни, що відбулись у топоніміці району під час декомунізації. Встановлено, що авторами-розробниками проєкту був колектив молодих архітекторів на чолі з П.Альошиним. Проєктувальники намагалися реалізувати суспільні ідеали епохи завдяки специфічним архітектурним рішенням. Передбачалося, що всі мешканці містечка будуть робітниками, побут яких буде максимально усуспільнено. Для цієї мети у квартирах не було запроєктовано кухонь, що мало забезпечити відвідування закладів громадського харчування. Окремі неприйнятні ідеї (з'єднання будинків коридорами-мостами на рівні другого поверху) були відкинуті на перших стадіях реалізації. Автори путівників по місту протягом другої половини ХХ ст. радили гостям та мешканцям міста відвідати район «соцмістечка». Його опис, хоч і позбавлений пафосу років першої п'ятирічки, втім, маркується як «зразковий», «затишний», «зелений». Позитивний образ району маргіналізується на початку 1990-х років. Із занепадом економіки, розвалом соціальної сфери підприємств робітничі райони та містечка в Україні втрачають метафоричний сенс свого існування. Район ХТЗ не був винятком. Аналіз змін у топоніміці району свідчить, що під час декомунізації його простір був позбавлений найбільш одіозних радянських політичних діячів (С.Орджонікідзе, С. Косіор та ін.). Більша половина вулиць була названа на честь радянський діячів, життя чи діяльність яких безпосередньо стосуються розвитку району та/чи Харкова. Нові топонімічні назви відображають історичний контекст виникнення та сутність робітничої околиці.