Suchergebnisse

The article is devoted to the analysis of contemporary Ukrainian, Belarusian and Polish historiography of the history of Belarusians in the south of Ukraine and in Odesa and the district during the Ukrainian National-Democratic Revolution. The scientific relevance of the problem of research is associated with an insufficient level of its research in Ukrainian historiography. This aspect was chosen with taking into account the fact that during the Ukrainian National Democratic Revolution of 1917-1920 the territory of Southern Ukraine, mainly the city of Odesa and the district, due to economic ties and its political significance, became an important region for concentration of Belarusians, their trade activities, participation in political life and national state construction, etc. Of particular interest are the researches of M. Sсhavlinskiy, D. Mikhalyuk, O. Zubko. The researchers from Odesa are represented insufficiently. Researchers address such important problems as the creation of the Belarusian National Council in Odesa, the Belarusian National Commissariat and the Consulate, the activities of Belarusian national organizations. Most of the research examines the history of Belarusians in the south of Ukraine and the city of Odesa in the context of studying other problems. As a result of the study, it was found that in modern historiography – Ukrainian, Belarusian, Polish – some aspects of the history of Belarusians in the south of Ukraine, mainly in Odesa and the district, were covered for the period of 1917-1919.The researches are as special as and more general, in which events in the region are mentioned briefly in the context of a wider problem related mainly to the Belarusian national movement and the Belarusian state construction. As a rule, the investigators are limited only to mentions of personalities, or briefly characterize the Odesa period of their biographies. Further research requires the problem of interaction between the Belarusian ethnic group in the population of Odesa and in the south of ...

The article explores the problem of Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – early XVIII century. This period was marked by the regrouping of political interests in Central and Eastern Europe, when the created system of peace treaties and its evolution gave the Ukrainian hetmans various fears about the fate of Ukraine, encouraged them to search for contacts with Crimean Khanate and Ottoman Empire. In these contacts at the state and especially public level, there was already a sufficiently controversial tradition. The ideological context associated with the phenomenon of identity (Cossack, Ukrainian) also played its role, which often entered into contradiction with the ideological frame of the real time policy. Аt the same time, in turn, the representatives of Crimean Khanate and Ottoman Empire had their own imaginationits toeards and tradition concerning Ukrainians,, which were formed in the context of their attitude to Christians, and also were determined by secular considerations of prey and economic benefits. Due to these reasons, the Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations of this time were a complex phenomenon, which, despite the existing historiography (for example, it should be mentioned the works by O. Galenko, T. Chukhlib), requires additional investigation. In addition to research the factual history if phenomenon and made attempt to reconstruct the Ukrainian–Turkish and Ukrainian–Tatar relations in this period as a certain system, in the article another attempt was made to outline the structure of the problem.The analysis of Ukrainian-Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – on the beginning of XVIII c. conducted with using the official and narrative sources, allowed to allocate the following directions, studying of which is needed to reveal various aspects of the problem: terminology, the study of hostile relations in the context of secular and religious ideas, the study of allied and peaceful (included with social assimilation) relations; the study of the main motivation used to substantiate the necessity of unions with Crimean Khanate and Ottoman Empire in the conditions when Orthodoxy acted the role of the center of Ukrainian identity; analysis of the use of the Ukrainian-Tatar and Ukrainian-Turkish relations to form the pantheon of heroes and give positive or negative characteristics to individual figures, depending on the discourse and tasks of authors of texts. It is also important to study the psychological aspects of relations, the influence of mentality, emotions, in the context of the concepts of "offence" and "fear". The study of these areas showed the complexity of the very concept of "Ukrainian-Turkish and Ukrainian-Tatar relations", their different and even opposite directions, dependence on political and ideological factors, their influence on the formation of public discourse. ; В статье рассматривается проблема украинско–турецких и украинско– татарских отношений в последней трети XVII – начале XVIII ст. Для этого периода було характерна перегруппировка политических интересов в Центрально–Восточной Европе, когда система договоров, которая создавалась, и ее эволюция порождали у украинских гетманов разные опасения относительно судьбы Украины, подталкивали их к поиску контактов с Крымским ханством и Османской империей. У этих контактов на государственном и особенно общественном уровне существовала уже достаточно противоречивая традиция. Свою роль играл и идейный контекст, связанный феноменом идентичности (казаческой, украинской), которая часто вступала в противоречие с идеологическим оформлением реальной политики того времени. В то же время свое представление и традицию относительно украинской стороны имели, в свою очередь, представители крымского ханства и Османской империи, которые формировались в контексте их отношения к христианам, а также определялись светскими соображениями добычи и экономической выгоды. Вследствие указанных причин украинско-турецкие и украинско-татарские отношения этого времени были сложным явлением, которое, несмотря на существующую историографию (например, работы А. Галенко и Т. Чухлиба), требует дополнительного исследования. Кроме изучения фактического материала и попытки реконструкции украинско-турецких и украинско-татарских отношений в избранный период, в статье была осуществлена и попытка определить возможную структуру проблемы.Осуществленный с привлечением официальных и нарративных источников анализ украинско-турецких и украинско-татарских отношений в последней трети XVII – в начале XVIII в. позволил выделить следующие направления, изучение которых позволяет раскрыть разные аспекты проблемы: терминологический; изучение враждебных отношений в контексте светских и религиозных идей, исследование союзных и мирных (включительно с социальной ассимиляцией) отношений; изучение главной мотивации, которая использовалась для обоснования необходимости союзов с Крымским ханством и Османской империей в условиях, корда православие определяло украинскую идентичность; анализ использования украинско-турецких и украинско-татарских отношений для формирования пантеона героев и обеспечения положительных или отрицательных характеристик отдельным деятелям, в зависимости от дискурса и задач авторов текстов. Также является важным направление, связанное с исследованием психологических аспектом отношений, влияния ментальности, эмоций, в контексте понятий «обида» и «страх». Исследование этих направлений выявило сложность самого понятия «украинско-турецкие и украинско-татарские отношения», их разновекторность, зависимость от политических и идеологических факторов, влияние на формирование общественных дискурсов. ; В статті розглядається проблема українсько-турецьких та українсько-татарських відносин в останню третину XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей період був позначений перегрупуванням політичних інтересів в Центрально-Східній Європі, коли створювана система мирних договорів та її еволюція породжувала в українських гетьманів різні побоювання щодо долі України, спонукала їх до пошуку контактів з Кримським ханством та Османською імперією. У цих контактів на державному та особливо суспільному рівні існувала вже достатньо суперечлива традиція. Свою роль відігравав й ідейний контекст, пов'язаний з феноменом ідентичності (козацької, української), що часто вступав у протиріччя з ідеологічним обрамленням реальною політики часу. Водночас своє уявлення та традицію щодо української сторони мали, в свою чергу, представники Кримського ханства та Османської імперії, що формувалися в контексті їх ставлення до християн, а також визначалися світськими міркуваннями здобичі та економічної вигоди. Внаслідок вказаних причин українсько–турецькі та українсько–татарські відносини цього часу були складним явищем, яке, незважаючи на існуючу історіографію (наприклад, праці О. Галенка, Т. Чухліба), потребує додаткового дослідження. Крім вивчення фактичного матеріалу та спроби реконструкції українсько– турецьких та українсько-татарських відносин в обраний період як певної системи, у статті була здійснена спробу окреслити можливу структуру проблеми.Проведений із залученням офіційних та наративних джерел аналіз українсько–турецьких та українсько–татарських відносин в останню третину XVII ст. – на початку XVIII ст. дозволив виділити наступні напрямки, вивчення яких дозволяє розкрити різні аспекти проблеми: термінологічний, вивчення ворожих відносин у контексті світських та релігійних ідей, дослідження союзних та мирних (включно з соціальною асиміляцією) відносин; вивчення головної мотивації, що використовувалася для обґрунтування необхідності союзів з Кримським ханством та Османською імперією в умовах, коли православ'я виступало осередком української ідентичності, аналіз використання українсько–татарських та українсько–турецьких відносин для формування пантеону героїв та надання позитивних чи негативних характеристик окремим діячам, в залежності від дискурсу та завдань авторів текстів. Також важливим є напрямок дослідження психологічних аспектів відносин, впливу ментальності, емоцій, у контексті понять «кривди» та «страхів». Дослідження цих напрямків виявило складність самого поняття «українсько–турецькі та українсько–татарські відносини», їх різновекторність, залежність від політичних та ідеологічних чинників, вплив на формування суспільних дискурсів.

The article explores the problem of Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – early XVIII century. This period was marked by the regrouping of political interests in Central and Eastern Europe, when the created system of peace treaties and its evolution gave the Ukrainian hetmans various fears about the fate of Ukraine, encouraged them to search for contacts with Crimean Khanate and Ottoman Empire. In these contacts at the state and especially public level, there was already a sufficiently controversial tradition. The ideological context associated with the phenomenon of identity (Cossack, Ukrainian) also played its role, which often entered into contradiction with the ideological frame of the real time policy. Аt the same time, in turn, the representatives of Crimean Khanate and Ottoman Empire had their own imaginationits toeards and tradition concerning Ukrainians,, which were formed in the context of their attitude to Christians, and also were determined by secular considerations of prey and economic benefits. Due to these reasons, the Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations of this time were a complex phenomenon, which, despite the existing historiography (for example, it should be mentioned the works by O. Galenko, T. Chukhlib), requires additional investigation. In addition to research the factual history if phenomenon and made attempt to reconstruct the Ukrainian–Turkish and Ukrainian–Tatar relations in this period as a certain system, in the article another attempt was made to outline the structure of the problem.The analysis of Ukrainian-Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – on the beginning of XVIII c. conducted with using the official and narrative sources, allowed to allocate the following directions, studying of which is needed to reveal various aspects of the problem: terminology, the study of hostile relations in the context of secular and religious ideas, the study of allied and peaceful (included with social ...

The article explores the problem of Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – early XVIII century. This period was marked by the regrouping of political interests in Central and Eastern Europe, when the created system of peace treaties and its evolution gave the Ukrainian hetmans various fears about the fate of Ukraine, encouraged them to search for contacts with Crimean Khanate and Ottoman Empire. In these contacts at the state and especially public level, there was already a sufficiently controversial tradition. The ideological context associated with the phenomenon of identity (Cossack, Ukrainian) also played its role, which often entered into contradiction with the ideological frame of the real time policy. Аt the same time, in turn, the representatives of Crimean Khanate and Ottoman Empire had their own imaginationits toeards and tradition concerning Ukrainians,, which were formed in the context of their attitude to Christians, and also were determined by secular considerations of prey and economic benefits. Due to these reasons, the Ukrainian–Turkish and Ukrainian-Tatar relations of this time were a complex phenomenon, which, despite the existing historiography (for example, it should be mentioned the works by O. Galenko, T. Chukhlib), requires additional investigation. In addition to research the factual history if phenomenon and made attempt to reconstruct the Ukrainian–Turkish and Ukrainian–Tatar relations in this period as a certain system, in the article another attempt was made to outline the structure of the problem.The analysis of Ukrainian-Turkish and Ukrainian-Tatar relations in the last third of XVII century – on the beginning of XVIII c. conducted with using the official and narrative sources, allowed to allocate the following directions, studying of which is needed to reveal various aspects of the problem: terminology, the study of hostile relations in the context of secular and religious ideas, the study of allied and peaceful (included with social assimilation) relations; the study of the main motivation used to substantiate the necessity of unions with Crimean Khanate and Ottoman Empire in the conditions when Orthodoxy acted the role of the center of Ukrainian identity; analysis of the use of the Ukrainian-Tatar and Ukrainian-Turkish relations to form the pantheon of heroes and give positive or negative characteristics to individual figures, depending on the discourse and tasks of authors of texts. It is also important to study the psychological aspects of relations, the influence of mentality, emotions, in the context of the concepts of "offence" and "fear". The study of these areas showed the complexity of the very concept of "Ukrainian-Turkish and Ukrainian-Tatar relations", their different and even opposite directions, dependence on political and ideological factors, their influence on the formation of public discourse. ; В статье рассматривается проблема украинско–турецких и украинско– татарских отношений в последней трети XVII – начале XVIII ст. Для этого периода було характерна перегруппировка политических интересов в Центрально–Восточной Европе, когда система договоров, которая создавалась, и ее эволюция порождали у украинских гетманов разные опасения относительно судьбы Украины, подталкивали их к поиску контактов с Крымским ханством и Османской империей. У этих контактов на государственном и особенно общественном уровне существовала уже достаточно противоречивая традиция. Свою роль играл и идейный контекст, связанный феноменом идентичности (казаческой, украинской), которая часто вступала в противоречие с идеологическим оформлением реальной политики того времени. В то же время свое представление и традицию относительно украинской стороны имели, в свою очередь, представители крымского ханства и Османской империи, которые формировались в контексте их отношения к христианам, а также определялись светскими соображениями добычи и экономической выгоды. Вследствие указанных причин украинско-турецкие и украинско-татарские отношения этого времени были сложным явлением, которое, несмотря на существующую историографию (например, работы А. Галенко и Т. Чухлиба), требует дополнительного исследования. Кроме изучения фактического материала и попытки реконструкции украинско-турецких и украинско-татарских отношений в избранный период, в статье была осуществлена и попытка определить возможную структуру проблемы.Осуществленный с привлечением официальных и нарративных источников анализ украинско-турецких и украинско-татарских отношений в последней трети XVII – в начале XVIII в. позволил выделить следующие направления, изучение которых позволяет раскрыть разные аспекты проблемы: терминологический; изучение враждебных отношений в контексте светских и религиозных идей, исследование союзных и мирных (включительно с социальной ассимиляцией) отношений; изучение главной мотивации, которая использовалась для обоснования необходимости союзов с Крымским ханством и Османской империей в условиях, корда православие определяло украинскую идентичность; анализ использования украинско-турецких и украинско-татарских отношений для формирования пантеона героев и обеспечения положительных или отрицательных характеристик отдельным деятелям, в зависимости от дискурса и задач авторов текстов. Также является важным направление, связанное с исследованием психологических аспектом отношений, влияния ментальности, эмоций, в контексте понятий «обида» и «страх». Исследование этих направлений выявило сложность самого понятия «украинско-турецкие и украинско-татарские отношения», их разновекторность, зависимость от политических и идеологических факторов, влияние на формирование общественных дискурсов. ; В статті розглядається проблема українсько-турецьких та українсько-татарських відносин в останню третину XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей період був позначений перегрупуванням політичних інтересів в Центрально-Східній Європі, коли створювана система мирних договорів та її еволюція породжувала в українських гетьманів різні побоювання щодо долі України, спонукала їх до пошуку контактів з Кримським ханством та Османською імперією. У цих контактів на державному та особливо суспільному рівні існувала вже достатньо суперечлива традиція. Свою роль відігравав й ідейний контекст, пов'язаний з феноменом ідентичності (козацької, української), що часто вступав у протиріччя з ідеологічним обрамленням реальною політики часу. Водночас своє уявлення та традицію щодо української сторони мали, в свою чергу, представники Кримського ханства та Османської імперії, що формувалися в контексті їх ставлення до християн, а також визначалися світськими міркуваннями здобичі та економічної вигоди. Внаслідок вказаних причин українсько–турецькі та українсько–татарські відносини цього часу були складним явищем, яке, незважаючи на існуючу історіографію (наприклад, праці О. Галенка, Т. Чухліба), потребує додаткового дослідження. Крім вивчення фактичного матеріалу та спроби реконструкції українсько– турецьких та українсько-татарських відносин в обраний період як певної системи, у статті була здійснена спробу окреслити можливу структуру проблеми.Проведений із залученням офіційних та наративних джерел аналіз українсько–турецьких та українсько–татарських відносин в останню третину XVII ст. – на початку XVIII ст. дозволив виділити наступні напрямки, вивчення яких дозволяє розкрити різні аспекти проблеми: термінологічний, вивчення ворожих відносин у контексті світських та релігійних ідей, дослідження союзних та мирних (включно з соціальною асиміляцією) відносин; вивчення головної мотивації, що використовувалася для обґрунтування необхідності союзів з Кримським ханством та Османською імперією в умовах, коли православ'я виступало осередком української ідентичності, аналіз використання українсько–татарських та українсько–турецьких відносин для формування пантеону героїв та надання позитивних чи негативних характеристик окремим діячам, в залежності від дискурсу та завдань авторів текстів. Також важливим є напрямок дослідження психологічних аспектів відносин, впливу ментальності, емоцій, у контексті понять «кривди» та «страхів». Дослідження цих напрямків виявило складність самого поняття «українсько–турецькі та українсько–татарські відносини», їх різновекторність, залежність від політичних та ідеологічних чинників, вплив на формування суспільних дискурсів.

Вивчення історії Криму як комплексного поняття, що має географічний, етнічний та політичний аспекти, у ХІХ ст. в Російській імперії мало свою специфіку. Остання потребує на спеціальне дослідження, особливо з погляду поступової зміни пріоритетів у підходах істориків. Серед головних напрямків цієї зміни слід згадати перехід від розгляду історії Криму як історії політичної та полі-етнічної в діахронії до історії моноетнічної та співіснування останньої з історією політичною. Головними зовнішніми чинниками цього процесу стали як приєднання Криму до Російської імперії й втрата державності, що призводило до певного інтересу до державницької традиції на території півострову, так і різке зменшення кримсько-татарського населення на півострові як наслідок подій Східної війни та масової еміграції. Останнє, в умовах зростання уваги до ідеї народності, актуалізувало сприйняття історії Криму як історії етнічної, й призвело до появи історії змішаного етно-політичного типу, яка формально характеризувалася як історія народна – кримських татар. У статті ці зміни історичних парадигм розглядаються головним чином на прикладах загальних праць Станіслава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврийского» («История о Таврии») та Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станіслав Сестренцевич Богуш простежує історію Криму від давньої історії до 1783 р., вважаючи її в цей період самобутнім процесом. Він звертає увагу на зв'язок історії півострова зі світовою, як західною, так і східною. Історія Кримського ханства розглядається ним як частина історії імперії Моголів. Однак з 1783 р., на його думку, історія Криму вже має розглядатися як частина історії Російської імперії. Дальшому розвитку історіографії історії Криму сприяла увага дослідників до історії Новоросійського краю та публікація історичних джерел. Це стало науковим підґрунтям для появи праці Феоктиста Хартахая, в якій автор поставив за мету простежити долю кримських татар. Він піднімає низку важливих питань, такі, як час заснування Кримського ханства, становище християн в цій державі, еволюція кримсько-татарського суспільства від агресивного військового в цивільному напрямку та інші. Приділяючи увагу внутрішній історії, автор показує кримських татар як народ, що створив своєрідну культуру, згадує окремих правителів, які розуміли необхідність внутрішніх реформ. Водночас іноді історик, у дусі народницької історіографії, використовує протиставлення народу державі. ; Изучение истории Крыма как комплексного понятия, которое объединяет географический, этнический и политический аспекты, в ХІХ в. имело в Российской империи свою специфику. Последняя нуждается в специальном исследовании, особенно с учетом постепенного изменения приоритетов в подходах историков. Среди главных направлений этих изменений следует упомянуть переход от рассмотрения истории Крыма как истории политической и полиэтнической в диахронии к истории моноэтнической и сосуществование последней с историей политической. Главными внешними факторами этого процесса стали как присоединение Крыма к Российской империи и утрата государственности, так и резкое сокращение численности крымско-татарского населения на полуострове вследствие событий Восточной войны (1853-1856) и массовой эмиграции. Последнее, в условиях увеличения внимания к идее народности, актуализировало восприятие истории Крыма как истории этнической, и привело к появлению истории смешанного этно-политического типа, которая формально характеризовалась как история народная – крымских татар. В статье эти изменния исторических парадигм рассамтриваются главным образом на примерах общих работ Станислава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврического» («История о Таврии») и Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станислав Сестренцевич Богуш прослеживает историю Крыма с древности до 1783 года, рассматривая ее в этот период как самобытный процесс. Он обращает внимание на связь истории полуострова с всеобщей историей как Запада, так и Востока. История Крымского ханства рассматривается ним как последняя часть истории империи Моголов. Однако с 1783 года, по его мнению, история Крыма должна рассматриваться как часть истории Российской империи. Дальнейшему развитию историографии истории Крыма способствовало внимание исследователей к истории Новороссийского края и публикация исторических источников. Это стало научной основой для появления работы Феоктиста Хартахая, в которой автор поставил цель проследить судьбу крымских татар. Он касается ряда важных вопросов, таких, как время основания Крымского ханства, положения христиан н в этом государстве, эволюция крымско-татарского общества от агрессивного военного в направлении гражданского и другие. Уделяя внимание внутренней истории, автор изображает крымских татар как народ, который создал своеобразную культуру, упоминает отдельных правителей, которые понимали необходимость внутренних реформ. В то же время историк иногда, в духе народнической историографии, противопоставляет народ государству. ; The studying of Crimea history as complex definition with geography, ethnic and political aspects, has its own specific in Russian empire in XIX c. This specific needs in particular investigation, especially because of gradual changing of priorities in historians' approaches. Among the main trends of the transformation we should name the transition from interpretation of Crimea history as political and poly-ethnic one to the mono-ethnic history and their co-existing with political history. The main external factors of that process became as connection of Crimea with Russian empire and the lost of the state, what inspire some interest to the state tradition on peninsula, as a radical dimension of Crimean Tatars population on peninsula followed the Eastern War 1853-1856 caused their mass emigration to Ottoman empire. This fact in connection with growing of interest towards idea of people (before all as ethnic and also as social phenomena), made influence to accepting the history of Crimea as ethnic history. As the result, the history of melted ethnic-political type appeared, wich was presented formally as history of ethnic or people – of Crimean Tatars. In the article this changing of investigation patterns is studied in the whole on examples of the works of Stanislav Sestrentsevich Bogush's «The history on reign of Khersones of Tauria»(«The history of Tauria») and of Pheoktist Khartakhaj «The historian fate of the Crimean Tatar». Stanislav Sestrentsevich Bogush studies the Crimea history from ancient time until 1783, he accepts this period of history as specific one. Stanislav Sestrentsevich Bogush pays his attention to connection between historical process on peninsula and world one, both of West and East. The history of Crimean Khanat appears as the last part of Mogol's empire. But, on his opinion, after 1783 the history of Crimea should be studied as the part of the Russia empire history. He following development of historiography of Crimea history was grounded on growing of investigation of the Southern Ukraine history and on the publishing of new historical sources. This created the scientific base for appearance of Pheoktist Khartakhaj's work devoted to the historian fate of the Crimean Tatar. The author studies many different problems such as foundation of Crimean Khanat, the attitude towards Christians in this state, the evolution of Crimean Tatar society from aggressive military to civil one. The author studies internal history and shows the Crimean Tatar as a people which created particular culture, he mentions some rulers who understood the need in internal reforms. Simultaniously the historian according to people historiography sometimes put in contrary the people and the state.

Вивчення історії Криму як комплексного поняття, що має географічний, етнічний та політичний аспекти, у ХІХ ст. в Російській імперії мало свою специфіку. Остання потребує на спеціальне дослідження, особливо з погляду поступової зміни пріоритетів у підходах істориків. Серед головних напрямків цієї зміни слід згадати перехід від розгляду історії Криму як історії політичної та полі-етнічної в діахронії до історії моноетнічної та співіснування останньої з історією політичною. Головними зовнішніми чинниками цього процесу стали як приєднання Криму до Російської імперії й втрата державності, що призводило до певного інтересу до державницької традиції на території півострову, так і різке зменшення кримсько-татарського населення на півострові як наслідок подій Східної війни та масової еміграції. Останнє, в умовах зростання уваги до ідеї народності, актуалізувало сприйняття історії Криму як історії етнічної, й призвело до появи історії змішаного етно-політичного типу, яка формально характеризувалася як історія народна – кримських татар. У статті ці зміни історичних парадигм розглядаються головним чином на прикладах загальних праць Станіслава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврийского» («История о Таврии») та Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станіслав Сестренцевич Богуш простежує історію Криму від давньої історії до 1783 р., вважаючи її в цей період самобутнім процесом. Він звертає увагу на зв'язок історії півострова зі світовою, як західною, так і східною. Історія Кримського ханства розглядається ним як частина історії імперії Моголів. Однак з 1783 р., на його думку, історія Криму вже має розглядатися як частина історії Російської імперії. Дальшому розвитку історіографії історії Криму сприяла увага дослідників до історії Новоросійського краю та публікація історичних джерел. Це стало науковим підґрунтям для появи праці Феоктиста Хартахая, в якій автор поставив за мету простежити долю кримських татар. Він піднімає низку важливих питань, такі, як час заснування Кримського ханства, становище християн в цій державі, еволюція кримсько-татарського суспільства від агресивного військового в цивільному напрямку та інші. Приділяючи увагу внутрішній історії, автор показує кримських татар як народ, що створив своєрідну культуру, згадує окремих правителів, які розуміли необхідність внутрішніх реформ. Водночас іноді історик, у дусі народницької історіографії, використовує протиставлення народу державі. ; Изучение истории Крыма как комплексного понятия, которое объединяет географический, этнический и политический аспекты, в ХІХ в. имело в Российской империи свою специфику. Последняя нуждается в специальном исследовании, особенно с учетом постепенного изменения приоритетов в подходах историков. Среди главных направлений этих изменений следует упомянуть переход от рассмотрения истории Крыма как истории политической и полиэтнической в диахронии к истории моноэтнической и сосуществование последней с историей политической. Главными внешними факторами этого процесса стали как присоединение Крыма к Российской империи и утрата государственности, так и резкое сокращение численности крымско-татарского населения на полуострове вследствие событий Восточной войны (1853-1856) и массовой эмиграции. Последнее, в условиях увеличения внимания к идее народности, актуализировало восприятие истории Крыма как истории этнической, и привело к появлению истории смешанного этно-политического типа, которая формально характеризовалась как история народная – крымских татар. В статье эти изменния исторических парадигм рассамтриваются главным образом на примерах общих работ Станислава Сестренцевича Богуша «История царства Херсонеса Таврического» («История о Таврии») и Феоктиста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». Станислав Сестренцевич Богуш прослеживает историю Крыма с древности до 1783 года, рассматривая ее в этот период как самобытный процесс. Он обращает внимание на связь истории полуострова с всеобщей историей как Запада, так и Востока. История Крымского ханства рассматривается ним как последняя часть истории империи Моголов. Однако с 1783 года, по его мнению, история Крыма должна рассматриваться как часть истории Российской империи. Дальнейшему развитию историографии истории Крыма способствовало внимание исследователей к истории Новороссийского края и публикация исторических источников. Это стало научной основой для появления работы Феоктиста Хартахая, в которой автор поставил цель проследить судьбу крымских татар. Он касается ряда важных вопросов, таких, как время основания Крымского ханства, положения христиан н в этом государстве, эволюция крымско-татарского общества от агрессивного военного в направлении гражданского и другие. Уделяя внимание внутренней истории, автор изображает крымских татар как народ, который создал своеобразную культуру, упоминает отдельных правителей, которые понимали необходимость внутренних реформ. В то же время историк иногда, в духе народнической историографии, противопоставляет народ государству. ; The studying of Crimea history as complex definition with geography, ethnic and political aspects, has its own specific in Russian empire in XIX c. This specific needs in particular investigation, especially because of gradual changing of priorities in historians' approaches. Among the main trends of the transformation we should name the transition from interpretation of Crimea history as political and poly-ethnic one to the mono-ethnic history and their co-existing with political history. The main external factors of that process became as connection of Crimea with Russian empire and the lost of the state, what inspire some interest to the state tradition on peninsula, as a radical dimension of Crimean Tatars population on peninsula followed the Eastern War 1853-1856 caused their mass emigration to Ottoman empire. This fact in connection with growing of interest towards idea of people (before all as ethnic and also as social phenomena), made influence to accepting the history of Crimea as ethnic history. As the result, the history of melted ethnic-political type appeared, wich was presented formally as history of ethnic or people – of Crimean Tatars. In the article this changing of investigation patterns is studied in the whole on examples of the works of Stanislav Sestrentsevich Bogush's «The history on reign of Khersones of Tauria»(«The history of Tauria») and of Pheoktist Khartakhaj «The historian fate of the Crimean Tatar». Stanislav Sestrentsevich Bogush studies the Crimea history from ancient time until 1783, he accepts this period of history as specific one. Stanislav Sestrentsevich Bogush pays his attention to connection between historical process on peninsula and world one, both of West and East. The history of Crimean Khanat appears as the last part of Mogol's empire. But, on his opinion, after 1783 the history of Crimea should be studied as the part of the Russia empire history. He following development of historiography of Crimea history was grounded on growing of investigation of the Southern Ukraine history and on the publishing of new historical sources. This created the scientific base for appearance of Pheoktist Khartakhaj's work devoted to the historian fate of the Crimean Tatar. The author studies many different problems such as foundation of Crimean Khanat, the attitude towards Christians in this state, the evolution of Crimean Tatar society from aggressive military to civil one. The author studies internal history and shows the Crimean Tatar as a people which created particular culture, he mentions some rulers who understood the need in internal reforms. Simultaniously the historian according to people historiography sometimes put in contrary the people and the state.

У 1812 р. до складу Російської імперії на основі Бухарестського трактату була включена територія між Дністром, Прутом та Дунаєм, що увійшла до складу новоствореної Бессарабської області. Це був регіон, де зустрічалися інтереси територіально близьких держав. Тому особливо гострого значення набувала система аргументації прав володіння цією територією. Серед можливих аргументів зацікавлених у Бессарабії сторін російські автори ХІХ ст. згадують про принципи права завоювання та першого заселення, етнографічний, історичний, економічний. У міжнародному праві використовувалися й інші принципи: географічнй, стратегічний. Важливого значення набували питання «що таке Бессарабія?», звідки походить ця назва, які кордони Бессарабії. Відповідь на ці питання часто була покликана створити підґрунтя для принципу завоювання (або також історичного аргументу) у боротьбі за регіон у ХІХ ст.Межі регіону «Бессарабія» у суспільному дискурсі в межах Російській імперії не були однозначними. Розташування Бессарабії на політично-стратегічному (й історичному) фронтирі призводило, поряд з ототожненням Бессарабії з Бессарабською областю у Російській імперії, до актуалізації поняття «Бессарабія» як південної частини Бессарабської області (Буджака). Такий підхід практично дозволяв виключити зі змагання за Бессарабію (у значенні «Буджак») Молдавське князівство (згодом Румунію). У свою чергу, поняття «Буджак» виступало також не вповні однозначним. «Плаваючий» кордон Бессарабії як Буджака був можливим саме завдяки своєму прикордонному становищу, у формуванні якого зіграла роль не тільки боротьба Російської імперії за цю територію, але й внутрішня суперечка за територію між Молдавським князівством та Османською імперією, що відбувалася ще щонайменше у XVIII ст. та інші чинники. Уявлення про Бессарабію впливало і на інтерес до неї в Одесі, зокрема, з боку одеського історика, статистика та економіста А. О. Скальковського.У статті стверджується, що аргумент завоювання території, актуальний для Російської імперії щодо Бессарабії до 1856 р., з цього часу втрачає своє значення. На зміну йому виступають інші аргументи, серед яких економічний, історичний. Особливу роль в системі аргументації прав на територію Бессарабії у період розбудови модерних націй починає відігравати аргумент етнографічний. Він включав в себе посилання на те, що територію Бессарабії (Буджака) з давніх часів заселяли слов'яни і, зокрема, анти. З іншого боку, прибічники етнографічного аргументу опиралися і на значний відсоток українського та російського населення у регіоні в історичних реаліях другої половини ХІХ ст. Використання етнографічного аргументу дозволяло не тільки імперії, в силу свого офіційного проекту триєдиного «руського народу», наполягати на своїх правах, але й сприяло виробленню доказової бази, з етнографічного погляду, для утвердження українського права на територію Бессарабії-Буджака, зважаючи на значну роль українців у заселенні цього історичного фронтиру країн та народів. ; В 1812 г. в состав Российской империи на основе Бухарестского трактата была включена территория между Днестром, Прутом и Дунаем, которая вошла в состав Бессарабской области. Это был регион, где встречались интересы территориально близких держав. Поэтому особо острое значение приобретала система аргументации прав владения этой территорией. Среди возможных аргументов заинтересованных в Бессарабии сторон авторы ХІХ в. упоминают принцип права завоевания и первого поселения, этнографический, исторический, экономический. В международном праве использовались и другие принципы: географический, стратегический. Особое значение приобретали вопросы о том, «что такое Бессарабия?», откуда происходит это название, какими являются границы Бессарабии. Ответ на эти вопросы часто был призван создать основу для принципа завоевания (или также исторического аргумента) в борьбе за регион в ХІХ в.Границы региона «Бессарабия» в общественном дискурсе Российской империи не были однозначными. Расположение Бессарабии на политико-стратегическом (и историческом) фронтире приводило, вместе с отождествлением Бессарабии с Бессарабской областью, к актуализации понятия «Бессарабия» как южной части Бессарабской области (Буджака). Такой подход практически позволял исключить из спора за Бессарабию (в значении «Буджак») Молдавское княжество (позже Румынию). В свою очередь, понятие «Буджак» выступало также как не вполне однозначное. «Плавающая» граница Бессарабии как Буджака была возможна именно благодаря своему приграничному положению, в формировании которого сыграла роль не только борьба Российской империи за эту территорию, но и внутренние споры за территорию между Молдавским княжеством и Османской империей, которая имела место еще по крайней мере в XVIII в., и другие факторы. Представление о Бессарабии влияло и на интерес к ней в Одессе, в частности, со стороны одесского историка, статистика и экономиста А. О. Скальковского.В статье утверждается, что аргумент завоевания, актуальный для Российской империи в отношении Бессарабии до 1856 г. с этого времени утрачивает свое значение. На смену ему выступают другие аргументы, среди которых экономический, исторический. Особенную роль в системе аргументации прав на территорию Бессарабии в период создания модерных наций начинает играть аргумент этнографический. Он включал в себя ссылку на то, что территорию Бессарабии (Буджака) с древних времен населяли славяне и, в частности, анты. С другой стороны, сторонники этнографического аргумента опирались и на значительный процент украинского и русского населения в регионе в исторических реалиях второй половины ХІХ в. Использование этнографического аргумента позволяло не только империи, в силу своего официального проекта триединого «русского народа», настаивать на своих правах, но и содействовало созданию доказательной базы, с этнографической точки зрения, для утверждения украинского права на территорию Бессарабии-Буджака, принимая во внимание значительную роль украинцев в заселении этого исторического фронтира стран и народов. ; It was in 1812, that the Russian Empire on the basis of the Bucharest treatise had included the territory between the Dniester, Prut and the Danube, which became part of the newly formed Bessarabian area. It was the region where the interests of geographically close countries faced. Therefore the system of argumentation of property rights on this territory has acquired particularly acute significance. Among the possible arguments of the interested in Bessarabia parties Russian writers of the 19th century mentioned the principles of the right of conquest and the first settlement, ethnographic, historical, economical. In international law were used and other principles like following: geografìc, strategic. The important value the questions have got: «what is Bessarabia?», what's origin of its name, what are the borders of Bessarabia. The answers to these questions often were intended to create a basis for the principle of conquest (or also for historical argument) in the struggle for the region in the nineteenth century.The borders of «Bessarabia» region in public discourse within the Russian Empire were quite ambiguous. Location of Bessarabia on the political-strategic (and historic) frontier led, along with the identification of Bessarabia with Bessarabia area (oblast) in the Russian Empire, to actualize of the concept of «Bessarabia» as the southern part of Bessarabia area (oblast) (Budjak). This approach allowed virtually to exclude from competition for Bessarabia (in the meaning of «Budjak») Moldavian Principality (later Romania). In turn, the notion of «Budjak» was also not completely unambiguous. «Floating» border of Bessarabia as Budjak was possible due to its border position, in the formation of which a role played not only fight of the Russian Empire for this territory, but also internal dispute over territory between the Moldavian Principality and The Ottoman Empire which existed at least in the XVIII century, and other factors. The imagination on Bessarabia affected the interest to it in Odessa, in particular, on the part of the Odessa historian, statistics and economist A. Skal'kovs'ky.The article argues that the argument of the conquest of the territory concerning Bessarabia which was important to the Russian Empire until 1856, this time lost its meaning. It has been changed by other arguments, including economic, historical. A special role in the system of the rights on the territory of Bessarabia in the epoch of the development of modern Nations the ethnographic argument started to play. It included a reference to the fact that the territory of Bessarabia (Budjak) since ancient times were inhabited by Slavs and, in particular, by Ants. On the other hand, adepts of the ethnographic principle paid their attention to a significant percentage of Ukrainian and Russian population in the region in the historical realities of the second half of the nineteenth century.The use of ethnographic argument allowed not only the Empire, due to its official project of the «Russian people», insist on its rights, but also promoted the creation of the base of ethnographic evidences for the establishment of the Ukrainian rights in the territory of Bessarabia-Budjak, according the significant role of Ukrainians in settling of this historic frontier of countries and peoples.

The studying of Crimea history as complex definition with geography, ethnic and political aspects, has its own specific in Russian empire in XIX c. This specific needs in particular investigation, especially because of gradual changing of priorities in historians' approaches. Among the main trends of the transformation we should name the transition from interpretation of Crimea history as political and poly-ethnic one to the mono-ethnic history and their co-existing with political history. The main external factors of that process became as connection of Crimea with Russian empire and the lost of the state, what inspire some interest to the state tradition on peninsula, as a radical dimension of Crimean Tatars population on peninsula followed the Eastern War 1853-1856 caused their mass emigration to Ottoman empire. This fact in connection with growing of interest towards idea of people (before all as ethnic and also as social phenomena), made influence to accepting the history of Crimea as ethnic history. As the result, the history of melted ethnic-political type appeared, wich was presented formally as history of ethnic or people – of Crimean Tatars. In the article this changing of investigation patterns is studied in the whole on examples of the works of Stanislav Sestrentsevich Bogush's «The history on reign of Khersones of Tauria»(«The history of Tauria») and of Pheoktist Khartakhaj «The historian fate of the Crimean Tatar». Stanislav Sestrentsevich Bogush studies the Crimea history from ancient time until 1783, he accepts this period of history as specific one. Stanislav Sestrentsevich Bogush pays his attention to connection between historical process on peninsula and world one, both of West and East. The history of Crimean Khanat appears as the last part of Mogol's empire. But, on his opinion, after 1783 the history of Crimea should be studied as the part of the Russia empire history. He following development of historiography of Crimea history was grounded on growing of investigation of the Southern ...

It was in 1812, that the Russian Empire on the basis of the Bucharest treatise had included the territory between the Dniester, Prut and the Danube, which became part of the newly formed Bessarabian area. It was the region where the interests of geographically close countries faced. Therefore the system of argumentation of property rights on this territory has acquired particularly acute significance. Among the possible arguments of the interested in Bessarabia parties Russian writers of the 19th century mentioned the principles of the right of conquest and the first settlement, ethnographic, historical, economical. In international law were used and other principles like following: geografìc, strategic. The important value the questions have got: «what is Bessarabia?», what's origin of its name, what are the borders of Bessarabia. The answers to these questions often were intended to create a basis for the principle of conquest (or also for historical argument) in the struggle for the region in the nineteenth century.The borders of «Bessarabia» region in public discourse within the Russian Empire were quite ambiguous. Location of Bessarabia on the political-strategic (and historic) frontier led, along with the identification of Bessarabia with Bessarabia area (oblast) in the Russian Empire, to actualize of the concept of «Bessarabia» as the southern part of Bessarabia area (oblast) (Budjak). This approach allowed virtually to exclude from competition for Bessarabia (in the meaning of «Budjak») Moldavian Principality (later Romania). In turn, the notion of «Budjak» was also not completely unambiguous. «Floating» border of Bessarabia as Budjak was possible due to its border position, in the formation of which a role played not only fight of the Russian Empire for this territory, but also internal dispute over territory between the Moldavian Principality and The Ottoman Empire which existed at least in the XVIII century, and other factors. The imagination on Bessarabia affected the interest to it in Odessa, in ...

У статті здійснена постановка проблеми існування історіографічного концепту «козацький період» в історіографії місцевої історії Наддніпрянської України доби формування модерної української нації. У цей час історіографія історії України поступово перетворюється на самостійний напрямок досліджень, що відбувалося, зокрема, за допомогою формування власної періодизації національної історії. У зв'язку з цим традиційна козацька тематика, що визнавалася українською в умовах Російської імперії, до певної міри втрачала роль єдиного репрезентанта історії України. Українська історіографія розширювала обрії історії України у давнину, наприклад, за рахунок Русі (у контексті концепції Русі-України В. Б. Антоновича та М. С. Грушевського) і більш ранніх часів, а також осмислювала самобутній сучасний розвиток українського суспільства як період національного відродження. Відповідно доба появи та розвитку козацтва як окремого українського історичного феномену перетворювалася на черговий етап в історії України у модерній моделі (парадигмі) її історичного розвитку, що розроблялася В. Б. Антоновичем та М. С. Грушевським. Тому у статті приділена увага становленню концепту «козацького періоду» у контексті загальної історії України. Водночас історичні дослідження в Наддніпрянській Україні не загальнонаціонального українського, а територіального, місцевого характеру теж містили в собі відображення спроб виділити концепт «козацького періоду», тому що розглядали всі, доступні за джерелами, періоди в історії регіонів – від античності (в умовах півдня) до сьогодення, або, в історії окремих населених пунктів, – послідовну зміну періодів, починаючи від їх заснування.У статті також приділено увагу різним підходам авторів до використання концепту «козацького періоду» в історіографії місцевої історії, запропоновано виділення трьох типів концепту: народницького (демографічного, етнографічного, станового); політичного (державно-політичного) (у зв'язку з Гетьманщиною чи Запорозькою Січчю); змішаного народницько-політичного (Слобідська Україна).Внаслідок проведеного дослідження було з'ясовано, що в історіографії історії різних регіонів Наддніпрянської України існували особливі типи концепту «козацького періоду», в залежності від місцевого історичного досвіду, підходів окремих авторів та ін. Вплив концепту «козацького періоду», властивого національній парадигмі історії України В. Б. Антоновича-М. С. Грушевського, згідно використаним джерелам, найбільше виражений в історії міста Харкова, за авторством Д. І. Багалія, що був учнем В. Б. Антоновича, хоча не можна виключати його вплив і на авторів історії м. Чернігова. ; В статье поставлена проблема существования историографического концепта «период казачества» в историографии местной истории Надднепрянской Украины эпохи формирования модерной украинской нации. В это время историография истории Украины постепенно превращается в самостоятельное направление исследований, что осуществлялось, в частности, с помощью формирования собственной периодизации национальной истории. В связи с этим, традиционная казачья тематика, которая признавалась украинской в условиях Российской империи, в определенной степени утрачивала роль единственного репрезентанта истории Украины.Украинская историография расширяла образ истории Украины в более древние времена, например, за счет Руси (в контексте концепции Руси Украины В. Б. Антоновича и М. С. Грушевского) и далее, а также осмысливала самобытное современное развитие украинского общества как период национального возрождения. Соответственно эпоха появления и развития казачества как отдельного украинского исторического феномена превращалась в очередной этап в истории Украины в модерной модели (парадигме) ее исторического развития. Поэтому в статье уделяется внимание становлению концепта «периода казачества» в контексте общей истории Украины. В то же время исторические исследования в Надднепрянской Украине – не общенационального украинского, а территориального, местного характера – также отображали попытки выделить концепт «периода казачества», потому что они рассматривали все доступные по источникам периоды в истории регионов (от античности (в условиях юга) до современности или, в истории отдельных населенных пунктов – последовательную смену периодов, начиная от их основания.В статье также уделено внимание разным подходам авторов к использованию концепта «периода казачества» в историографии местной истории, предложено выделить три типа концепта: народнический (демографический, этнографический, сословный); политический (государственно-политический) (в связи с Гетманщиной или Запорожской Сечью); смешанный народническо-политический (Слободская Украина).В результате проведеного исследования было выяснено, что в историографии истории разных регионов Надднепрянской Украины существовали особые типы концепта «периода казачества», в зависимости от местного исторического опыта, подходов отдельных авторов и т. д. Влияние концепта «периода казачества», присущего национальной парадигме истории Украины В. Б. Антоновича – М. С. Грушевского, согласно использованным источникам, наиболее заметно в истории города Харькова, за авторством Д. И. Багалея, который был учеником В. Б. Антоновича, хотя нельзя исключать ее влияние и на авторов истории г. Чернигова. ; In the article it is posed the problem of the existence of historiography concept of «the Cossack period» in the historiography of the local history of Dnieper region Ukraine in the epoch of the formation of modern Ukrainian nation. At that time the historiography of history of Ukraine was gradually transformed into an independent direction of research. In particularly this process was connected with the appearance of its own national history periodization. In this regard, the traditional Cossack theme which was concidered as Ukrainian in the conditions of the Russian Empire, to a certain extent had lost the role of the sole representative of history of Ukraine.The Ukrainian historiography has expanded the horizons of Ukrainian history towards ancient times, for example, the times of Rus' (according the conception of Rus'-Ukraine by V. B. Antonovych and M. S. Hrushevs'kyi) and earlier and also concedered the original development of contemporary Ukrainian society as a period of national revival. Accordingly the epoch of emerging and development of the Cossacks as a individual Ukrainian historical phenomenon was changed into the next stage of the history of Ukraine in modern model (paradigma) of its historical development. Therefor in the article it is paid attention to the emergence of the concept of «the Cossack period» in the context of general history of Ukraine.At the same time, the historical researches in Dnieper region Ukraine which were of non-whole national Ukrainian, but of territorial, local character also contained in themselves the reflection of attempts to distinguish the concept of «the Cossack period» because they considered all periods available by sources in the history of the regions – from antiquity (as to the South) to the present, or in the history of certain settlements they examined a consistent change of periods, starting from their foundation.The article also paid attention to the different approaches of the authors to using the concept of «the Cossack period» in the historiography of the local history, proposed the three types of concept: people (narodnycky) type (or demographic, ethnographic, estate); political one (or political and state) (concerning the Hetmanate or Zaporoz'ka Sich); mixed people (narodnycky) and political one (Slobids'ka Ukraine).As a result of the made research it was found that in the historiography of the history of different regions of Dnieper region Ukraine there were particular types of concept of «the Cossack period», depending on the local historical experience, the approaches of the individual authors and others. The influence of the concept of «the Cossack period», which was characteristic to V. B. Antonovich-M. S. Hrushevsky's national paradigm of history of Ukraine, according to used sources, is the most noted in the history of the Kharkiv, by D. I. Bagalij, who was V. B. Antonovich's disciple, although we can not exclude its effect towards the authors of the history of the city of Chernihiv.

У статті здійснена постановка проблеми існування історіографічного концепту «козацький період» в історіографії місцевої історії Наддніпрянської України доби формування модерної української нації. У цей час історіографія історії України поступово перетворюється на самостійний напрямок досліджень, що відбувалося, зокрема, за допомогою формування власної періодизації національної історії. У зв'язку з цим традиційна козацька тематика, що визнавалася українською в умовах Російської імперії, до певної міри втрачала роль єдиного репрезентанта історії України. Українська історіографія розширювала обрії історії України у давнину, наприклад, за рахунок Русі (у контексті концепції Русі-України В. Б. Антоновича та М. С. Грушевського) і більш ранніх часів, а також осмислювала самобутній сучасний розвиток українського суспільства як період національного відродження. Відповідно доба появи та розвитку козацтва як окремого українського історичного феномену перетворювалася на черговий етап в історії України у модерній моделі (парадигмі) її історичного розвитку, що розроблялася В. Б. Антоновичем та М. С. Грушевським. Тому у статті приділена увага становленню концепту «козацького періоду» у контексті загальної історії України. Водночас історичні дослідження в Наддніпрянській Україні не загальнонаціонального українського, а територіального, місцевого характеру теж містили в собі відображення спроб виділити концепт «козацького періоду», тому що розглядали всі, доступні за джерелами, періоди в історії регіонів – від античності (в умовах півдня) до сьогодення, або, в історії окремих населених пунктів, – послідовну зміну періодів, починаючи від їх заснування.У статті також приділено увагу різним підходам авторів до використання концепту «козацького періоду» в історіографії місцевої історії, запропоновано виділення трьох типів концепту: народницького (демографічного, етнографічного, станового); політичного (державно-політичного) (у зв'язку з Гетьманщиною чи Запорозькою Січчю); змішаного народницько-політичного (Слобідська Україна).Внаслідок проведеного дослідження було з'ясовано, що в історіографії історії різних регіонів Наддніпрянської України існували особливі типи концепту «козацького періоду», в залежності від місцевого історичного досвіду, підходів окремих авторів та ін. Вплив концепту «козацького періоду», властивого національній парадигмі історії України В. Б. Антоновича-М. С. Грушевського, згідно використаним джерелам, найбільше виражений в історії міста Харкова, за авторством Д. І. Багалія, що був учнем В. Б. Антоновича, хоча не можна виключати його вплив і на авторів історії м. Чернігова. ; В статье поставлена проблема существования историографического концепта «период казачества» в историографии местной истории Надднепрянской Украины эпохи формирования модерной украинской нации. В это время историография истории Украины постепенно превращается в самостоятельное направление исследований, что осуществлялось, в частности, с помощью формирования собственной периодизации национальной истории. В связи с этим, традиционная казачья тематика, которая признавалась украинской в условиях Российской империи, в определенной степени утрачивала роль единственного репрезентанта истории Украины.Украинская историография расширяла образ истории Украины в более древние времена, например, за счет Руси (в контексте концепции Руси Украины В. Б. Антоновича и М. С. Грушевского) и далее, а также осмысливала самобытное современное развитие украинского общества как период национального возрождения. Соответственно эпоха появления и развития казачества как отдельного украинского исторического феномена превращалась в очередной этап в истории Украины в модерной модели (парадигме) ее исторического развития. Поэтому в статье уделяется внимание становлению концепта «периода казачества» в контексте общей истории Украины. В то же время исторические исследования в Надднепрянской Украине – не общенационального украинского, а территориального, местного характера – также отображали попытки выделить концепт «периода казачества», потому что они рассматривали все доступные по источникам периоды в истории регионов (от античности (в условиях юга) до современности или, в истории отдельных населенных пунктов – последовательную смену периодов, начиная от их основания.В статье также уделено внимание разным подходам авторов к использованию концепта «периода казачества» в историографии местной истории, предложено выделить три типа концепта: народнический (демографический, этнографический, сословный); политический (государственно-политический) (в связи с Гетманщиной или Запорожской Сечью); смешанный народническо-политический (Слободская Украина).В результате проведеного исследования было выяснено, что в историографии истории разных регионов Надднепрянской Украины существовали особые типы концепта «периода казачества», в зависимости от местного исторического опыта, подходов отдельных авторов и т. д. Влияние концепта «периода казачества», присущего национальной парадигме истории Украины В. Б. Антоновича – М. С. Грушевского, согласно использованным источникам, наиболее заметно в истории города Харькова, за авторством Д. И. Багалея, который был учеником В. Б. Антоновича, хотя нельзя исключать ее влияние и на авторов истории г. Чернигова. ; In the article it is posed the problem of the existence of historiography concept of «the Cossack period» in the historiography of the local history of Dnieper region Ukraine in the epoch of the formation of modern Ukrainian nation. At that time the historiography of history of Ukraine was gradually transformed into an independent direction of research. In particularly this process was connected with the appearance of its own national history periodization. In this regard, the traditional Cossack theme which was concidered as Ukrainian in the conditions of the Russian Empire, to a certain extent had lost the role of the sole representative of history of Ukraine.The Ukrainian historiography has expanded the horizons of Ukrainian history towards ancient times, for example, the times of Rus' (according the conception of Rus'-Ukraine by V. B. Antonovych and M. S. Hrushevs'kyi) and earlier and also concedered the original development of contemporary Ukrainian society as a period of national revival. Accordingly the epoch of emerging and development of the Cossacks as a individual Ukrainian historical phenomenon was changed into the next stage of the history of Ukraine in modern model (paradigma) of its historical development. Therefor in the article it is paid attention to the emergence of the concept of «the Cossack period» in the context of general history of Ukraine.At the same time, the historical researches in Dnieper region Ukraine which were of non-whole national Ukrainian, but of territorial, local character also contained in themselves the reflection of attempts to distinguish the concept of «the Cossack period» because they considered all periods available by sources in the history of the regions – from antiquity (as to the South) to the present, or in the history of certain settlements they examined a consistent change of periods, starting from their foundation.The article also paid attention to the different approaches of the authors to using the concept of «the Cossack period» in the historiography of the local history, proposed the three types of concept: people (narodnycky) type (or demographic, ethnographic, estate); political one (or political and state) (concerning the Hetmanate or Zaporoz'ka Sich); mixed people (narodnycky) and political one (Slobids'ka Ukraine).As a result of the made research it was found that in the historiography of the history of different regions of Dnieper region Ukraine there were particular types of concept of «the Cossack period», depending on the local historical experience, the approaches of the individual authors and others. The influence of the concept of «the Cossack period», which was characteristic to V. B. Antonovich-M. S. Hrushevsky's national paradigm of history of Ukraine, according to used sources, is the most noted in the history of the Kharkiv, by D. I. Bagalij, who was V. B. Antonovich's disciple, although we can not exclude its effect towards the authors of the history of the city of Chernihiv.

У 1812 р. до складу Російської імперії на основі Бухарестського трактату була включена територія між Дністром, Прутом та Дунаєм, що увійшла до складу новоствореної Бессарабської області. Це був регіон, де зустрічалися інтереси територіально близьких держав. Тому особливо гострого значення набувала система аргументації прав володіння цією територією. Серед можливих аргументів зацікавлених у Бессарабії сторін російські автори ХІХ ст. згадують про принципи права завоювання та першого заселення, етнографічний, історичний, економічний. У міжнародному праві використовувалися й інші принципи: географічнй, стратегічний. Важливого значення набували питання «що таке Бессарабія?», звідки походить ця назва, які кордони Бессарабії. Відповідь на ці питання часто була покликана створити підґрунтя для принципу завоювання (або також історичного аргументу) у боротьбі за регіон у ХІХ ст.Межі регіону «Бессарабія» у суспільному дискурсі в межах Російській імперії не були однозначними. Розташування Бессарабії на політично-стратегічному (й історичному) фронтирі призводило, поряд з ототожненням Бессарабії з Бессарабською областю у Російській імперії, до актуалізації поняття «Бессарабія» як південної частини Бессарабської області (Буджака). Такий підхід практично дозволяв виключити зі змагання за Бессарабію (у значенні «Буджак») Молдавське князівство (згодом Румунію). У свою чергу, поняття «Буджак» виступало також не вповні однозначним. «Плаваючий» кордон Бессарабії як Буджака був можливим саме завдяки своєму прикордонному становищу, у формуванні якого зіграла роль не тільки боротьба Російської імперії за цю територію, але й внутрішня суперечка за територію між Молдавським князівством та Османською імперією, що відбувалася ще щонайменше у XVIII ст. та інші чинники. Уявлення про Бессарабію впливало і на інтерес до неї в Одесі, зокрема, з боку одеського історика, статистика та економіста А. О. Скальковського.У статті стверджується, що аргумент завоювання території, актуальний для Російської імперії щодо Бессарабії до 1856 р., з цього часу втрачає своє значення. На зміну йому виступають інші аргументи, серед яких економічний, історичний. Особливу роль в системі аргументації прав на територію Бессарабії у період розбудови модерних націй починає відігравати аргумент етнографічний. Він включав в себе посилання на те, що територію Бессарабії (Буджака) з давніх часів заселяли слов'яни і, зокрема, анти. З іншого боку, прибічники етнографічного аргументу опиралися і на значний відсоток українського та російського населення у регіоні в історичних реаліях другої половини ХІХ ст. Використання етнографічного аргументу дозволяло не тільки імперії, в силу свого офіційного проекту триєдиного «руського народу», наполягати на своїх правах, але й сприяло виробленню доказової бази, з етнографічного погляду, для утвердження українського права на територію Бессарабії-Буджака, зважаючи на значну роль українців у заселенні цього історичного фронтиру країн та народів. ; В 1812 г. в состав Российской империи на основе Бухарестского трактата была включена территория между Днестром, Прутом и Дунаем, которая вошла в состав Бессарабской области. Это был регион, где встречались интересы территориально близких держав. Поэтому особо острое значение приобретала система аргументации прав владения этой территорией. Среди возможных аргументов заинтересованных в Бессарабии сторон авторы ХІХ в. упоминают принцип права завоевания и первого поселения, этнографический, исторический, экономический. В международном праве использовались и другие принципы: географический, стратегический. Особое значение приобретали вопросы о том, «что такое Бессарабия?», откуда происходит это название, какими являются границы Бессарабии. Ответ на эти вопросы часто был призван создать основу для принципа завоевания (или также исторического аргумента) в борьбе за регион в ХІХ в.Границы региона «Бессарабия» в общественном дискурсе Российской империи не были однозначными. Расположение Бессарабии на политико-стратегическом (и историческом) фронтире приводило, вместе с отождествлением Бессарабии с Бессарабской областью, к актуализации понятия «Бессарабия» как южной части Бессарабской области (Буджака). Такой подход практически позволял исключить из спора за Бессарабию (в значении «Буджак») Молдавское княжество (позже Румынию). В свою очередь, понятие «Буджак» выступало также как не вполне однозначное. «Плавающая» граница Бессарабии как Буджака была возможна именно благодаря своему приграничному положению, в формировании которого сыграла роль не только борьба Российской империи за эту территорию, но и внутренние споры за территорию между Молдавским княжеством и Османской империей, которая имела место еще по крайней мере в XVIII в., и другие факторы. Представление о Бессарабии влияло и на интерес к ней в Одессе, в частности, со стороны одесского историка, статистика и экономиста А. О. Скальковского.В статье утверждается, что аргумент завоевания, актуальный для Российской империи в отношении Бессарабии до 1856 г. с этого времени утрачивает свое значение. На смену ему выступают другие аргументы, среди которых экономический, исторический. Особенную роль в системе аргументации прав на территорию Бессарабии в период создания модерных наций начинает играть аргумент этнографический. Он включал в себя ссылку на то, что территорию Бессарабии (Буджака) с древних времен населяли славяне и, в частности, анты. С другой стороны, сторонники этнографического аргумента опирались и на значительный процент украинского и русского населения в регионе в исторических реалиях второй половины ХІХ в. Использование этнографического аргумента позволяло не только империи, в силу своего официального проекта триединого «русского народа», настаивать на своих правах, но и содействовало созданию доказательной базы, с этнографической точки зрения, для утверждения украинского права на территорию Бессарабии-Буджака, принимая во внимание значительную роль украинцев в заселении этого исторического фронтира стран и народов. ; It was in 1812, that the Russian Empire on the basis of the Bucharest treatise had included the territory between the Dniester, Prut and the Danube, which became part of the newly formed Bessarabian area. It was the region where the interests of geographically close countries faced. Therefore the system of argumentation of property rights on this territory has acquired particularly acute significance. Among the possible arguments of the interested in Bessarabia parties Russian writers of the 19th century mentioned the principles of the right of conquest and the first settlement, ethnographic, historical, economical. In international law were used and other principles like following: geografìc, strategic. The important value the questions have got: «what is Bessarabia?», what's origin of its name, what are the borders of Bessarabia. The answers to these questions often were intended to create a basis for the principle of conquest (or also for historical argument) in the struggle for the region in the nineteenth century.The borders of «Bessarabia» region in public discourse within the Russian Empire were quite ambiguous. Location of Bessarabia on the political-strategic (and historic) frontier led, along with the identification of Bessarabia with Bessarabia area (oblast) in the Russian Empire, to actualize of the concept of «Bessarabia» as the southern part of Bessarabia area (oblast) (Budjak). This approach allowed virtually to exclude from competition for Bessarabia (in the meaning of «Budjak») Moldavian Principality (later Romania). In turn, the notion of «Budjak» was also not completely unambiguous. «Floating» border of Bessarabia as Budjak was possible due to its border position, in the formation of which a role played not only fight of the Russian Empire for this territory, but also internal dispute over territory between the Moldavian Principality and The Ottoman Empire which existed at least in the XVIII century, and other factors. The imagination on Bessarabia affected the interest to it in Odessa, in particular, on the part of the Odessa historian, statistics and economist A. Skal'kovs'ky.The article argues that the argument of the conquest of the territory concerning Bessarabia which was important to the Russian Empire until 1856, this time lost its meaning. It has been changed by other arguments, including economic, historical. A special role in the system of the rights on the territory of Bessarabia in the epoch of the development of modern Nations the ethnographic argument started to play. It included a reference to the fact that the territory of Bessarabia (Budjak) since ancient times were inhabited by Slavs and, in particular, by Ants. On the other hand, adepts of the ethnographic principle paid their attention to a significant percentage of Ukrainian and Russian population in the region in the historical realities of the second half of the nineteenth century.The use of ethnographic argument allowed not only the Empire, due to its official project of the «Russian people», insist on its rights, but also promoted the creation of the base of ethnographic evidences for the establishment of the Ukrainian rights in the territory of Bessarabia-Budjak, according the significant role of Ukrainians in settling of this historic frontier of countries and peoples.

In the article it is paid an attention to Circassian (Chercasy) version of the question on origin of Cossacks. On the Christian population of the North Caucasus named Circassians and also who used Slav speech, for the first time was mentioned in the historic and geographical works in XVI century. In the historiography the connection between concept Circassians-cherkasy and Cossacks occurred, probably, in the XVIII century. This fact we can see in the work of Bayer, Tatischev, which were created under the conditions of the Russian Empire. One of the reasons of turning historians to the Circassian (Cherkass) version of the origin of Cossacks it was using from 16 century concerning Cossacks the term «Cherkasy». In the second half of XVIII century to this theme turned the historians, who specialized in the history of Don and Ukrainian (Zaporozhian) Cossacks (Rigelman), or pursue in their historiography activity the specific political purposes (Boltin). With the comparison of a number of documents, it occurs that Boltin as intellectual was especially valued by well-known Russian statesman Potyomkin, who dealt with the matter of renewal, after the destruction of New Sich, the Cossack troops collecting the former Zaporozhian Cossacks, for the purpose to use them on the service of the Russian Empire. Our attention the fact drew that the Boltin's work, in which he deals with the Circassian (Cherkass) origin of Cossacks, issued in the same period (1788 year), when Ekaterina II wrote Potyomkin about the probability of the migration of the former Zaporozhian Cossacks to Taman, where they had to fulfill the military functions which were important for the empire. Thus, the using of the Circassian version of the origin of Cossacks in the Boltin's work acquired political nature, it made the possibility to connect with the historical arguments Zaporozhian Cossacks with the North-Caucasian region. At the turn of XVIII-ХІХ century another author, who visited Taman, and who have seen Black Sea Cossack army, mostly composed of former Zaporozhian Cossacks, applied theCircassian (Cherkass) version to them, connected this army with the region of North Caucasus. This fact allows to confirm our conclusion that in the Boltin's work this version appears under the effect of the concrete political factors, connected with the circumstances of creation of Black Sea Cossack army and determination its territory. In the first third of ХІХ century this concept was defends, as his own, by historian Bantysh-Kamienski. However, under the new conditions it did not obtain support from other historians, who search for the new explanations of origin of Cossacks. ; В статье уделяется внимание черкесской (черкасской) версии происхождения казачества. О христианском населении Северного Кавказа, название которого черкесы, и которое также употребляет славянскую речь, впервые упоминается в историко-географических работах XVI века. В историографии соединение понятия черкесы-черкасы и казаки произошло, вероятно, уже в XVIII веке. Это можно проследить в работах Байера, Татищева, созданных в условиях Российской империи. Одной из предпосылок обращения историков к черкесской (черкасской) версии происхождения казачества было употребление еще с XVI века по отношению к казакам названия «черкасы». Во второй половине XVIII века к этой теме обращаются историки, которые специализируются на истории донского и украинского (запорожского) казачества (Ригельман), или преследуют в своей историографической деятельности определенные политические цели (Болтин). При сопоставлении ряда документов, оказывается, что Болтина как интеллектуала особенно ценил известный российский государственный деятель Потемкин, который занимался делом возобновления, после уничтожения Новой Сечи, казацкого войска за счет бывших запорожцев, с целью использования его на службе Российской империи. Наше внимание привлек тот факт, что работа Болтина, в которой речь идет о черкесском (черкасском) происхождении казачества, вышла в тот же период (1788 год), когда, Екатерина Вторая писала Потемкину о вероятности переселения бывших запорожцев на Тамань, где они должны были выполнять важные для империи функции военного характера. Таким образом, употребление черкесской версии происхождения казачества в работе Болтина приобрело политический характер, позволяло связать с помощью исторических аргументов запорожское казачество с северокавказским регионом. На рубеже XVIII-ХІХ веков другой автор, который побывал на Тамани, в среде Черноморского казацкого войска, созданного с привлечением бывших запорожцев,прямо связывает происхождение этого войска с черкесской (черкасской) версией. Это еще раз подтверждает наш вывод о том, что в работе Болтина эта версия появилась под влиянием конкретных политических факторов, связанных с обстоятельствами создания и определения территории для Черноморского казачьего войска. В первой трети ХІХ века эту концепцию как собственную, отстаивает историк Бантыш-Каменский. Однако в новых условиях она не получила поддержки со стороны других историков, которые ищут новые объяснения истокам казачества. ; У статті приділяється увага черкеській (черкаській) версії походження козацтва, передусім українського. Про християнське населення Північного Кавказу, назва якого черкеси, і яке використовує слов'янську мову, наскільки нам відомо, вперше згадується в історико-географічних працях XVI століття. В історіографії поєднання понять черкеси-черкаси та козаки мало місце, ймовірно, вже у XVIІІ столітті. Це можна простежити у працях Байєра, Татищева, створених в умовах Російської імперії. Однією з передумов звернення істориків до черкескої (черкаської) версії походження козацтва було вживання ще з XVI століття по відношенню до козаків назви «черкаси». У другій половині XVIІІ століття до цієї теми звертаються історики, що спеціалізуються на історії донського та українського (запорозького) козацтва (Рігельман), або переслідують у своїй історіографічній діяльності певні політичні цілі (Болтін). При порівнянні низки документів виявляється, що Болтіна як інтелектуала особливо цінував відомий російський державний діяч Потьомкін, який після знищення Нової Січі займався справою відновлення козацького війська за рахунок колишніх запорожців, з метою використати його на службі Російській імперії. Нашу увагу привернув той факт, що робота Болтіна, у якій йде мова про черкеське (черкаське) походження козацтва, вийшла у той же час (1788 рік), коли Катерина ІІ писала Потьомкіну про ймовірність переселення колишніх запорожців на Тамань, де вони мали виконувати важливі для імперії функції військового характеру. Таким чином, вживання черкеської версії походження козацтва у роботі Болтіна набуло політичного характеру, дозволяло пов'язати за допомогою історичних аргументів запорозьке козацтво з північнокавказьким регіоном. На межі XVІІI–ХІХ ст. інший автор, який побував на Тамані, в середовищі Чорноморського козацького війська, створеного зі залученням колишніх запорожців, прямо пов'язує походження цього війська з черкеською (черкаською) теорією. Це ще раз підтверджує наш висновок щодо того, що у роботі Болтіна ця версія з'явилася під впливом конкретних політичних чинників, пов'язаних з обставинами створення та визначення території для Чорноморського козацького війська. У першій третині ХІХ століття цю концепцію як власну відстоює історик Бантиш-Каменський. Однак у нових умовах вона не отримала визнання з боку інших істориків, які шукали нові пояснення витокам козацтва.

In the article it is paid an attention to Circassian (Chercasy) version of the question on origin of Cossacks. On the Christian population of the North Caucasus named Circassians and also who used Slav speech, for the first time was mentioned in the historic and geographical works in XVI century. In the historiography the connection between concept Circassians-cherkasy and Cossacks occurred, probably, in the XVIII century. This fact we can see in the work of Bayer, Tatischev, which were created under the conditions of the Russian Empire. One of the reasons of turning historians to the Circassian (Cherkass) version of the origin of Cossacks it was using from 16 century concerning Cossacks the term «Cherkasy». In the second half of XVIII century to this theme turned the historians, who specialized in the history of Don and Ukrainian (Zaporozhian) Cossacks (Rigelman), or pursue in their historiography activity the specific political purposes (Boltin). With the comparison of a number of documents, it occurs that Boltin as intellectual was especially valued by well-known Russian statesman Potyomkin, who dealt with the matter of renewal, after the destruction of New Sich, the Cossack troops collecting the former Zaporozhian Cossacks, for the purpose to use them on the service of the Russian Empire. Our attention the fact drew that the Boltin's work, in which he deals with the Circassian (Cherkass) origin of Cossacks, issued in the same period (1788 year), when Ekaterina II wrote Potyomkin about the probability of the migration of the former Zaporozhian Cossacks to Taman, where they had to fulfill the military functions which were important for the empire. Thus, the using of the Circassian version of the origin of Cossacks in the Boltin's work acquired political nature, it made the possibility to connect with the historical arguments Zaporozhian Cossacks with the North-Caucasian region. At the turn of XVIII-ХІХ century another author, who visited Taman, and who have seen Black Sea Cossack army, mostly composed of ...

In the article it is paid an attention to Circassian (Chercasy) version of the question on origin of Cossacks. On the Christian population of the North Caucasus named Circassians and also who used Slav speech, for the first time was mentioned in the historic and geographical works in XVI century. In the historiography the connection between concept Circassians-cherkasy and Cossacks occurred, probably, in the XVIII century. This fact we can see in the work of Bayer, Tatischev, which were created under the conditions of the Russian Empire. One of the reasons of turning historians to the Circassian (Cherkass) version of the origin of Cossacks it was using from 16 century concerning Cossacks the term «Cherkasy». In the second half of XVIII century to this theme turned the historians, who specialized in the history of Don and Ukrainian (Zaporozhian) Cossacks (Rigelman), or pursue in their historiography activity the specific political purposes (Boltin). With the comparison of a number of documents, it occurs that Boltin as intellectual was especially valued by well-known Russian statesman Potyomkin, who dealt with the matter of renewal, after the destruction of New Sich, the Cossack troops collecting the former Zaporozhian Cossacks, for the purpose to use them on the service of the Russian Empire. Our attention the fact drew that the Boltin's work, in which he deals with the Circassian (Cherkass) origin of Cossacks, issued in the same period (1788 year), when Ekaterina II wrote Potyomkin about the probability of the migration of the former Zaporozhian Cossacks to Taman, where they had to fulfill the military functions which were important for the empire. Thus, the using of the Circassian version of the origin of Cossacks in the Boltin's work acquired political nature, it made the possibility to connect with the historical arguments Zaporozhian Cossacks with the North-Caucasian region. At the turn of XVIII-ХІХ century another author, who visited Taman, and who have seen Black Sea Cossack army, mostly composed of former Zaporozhian Cossacks, applied theCircassian (Cherkass) version to them, connected this army with the region of North Caucasus. This fact allows to confirm our conclusion that in the Boltin's work this version appears under the effect of the concrete political factors, connected with the circumstances of creation of Black Sea Cossack army and determination its territory. In the first third of ХІХ century this concept was defends, as his own, by historian Bantysh-Kamienski. However, under the new conditions it did not obtain support from other historians, who search for the new explanations of origin of Cossacks. ; В статье уделяется внимание черкесской (черкасской) версии происхождения казачества. О христианском населении Северного Кавказа, название которого черкесы, и которое также употребляет славянскую речь, впервые упоминается в историко-географических работах XVI века. В историографии соединение понятия черкесы-черкасы и казаки произошло, вероятно, уже в XVIII веке. Это можно проследить в работах Байера, Татищева, созданных в условиях Российской империи. Одной из предпосылок обращения историков к черкесской (черкасской) версии происхождения казачества было употребление еще с XVI века по отношению к казакам названия «черкасы». Во второй половине XVIII века к этой теме обращаются историки, которые специализируются на истории донского и украинского (запорожского) казачества (Ригельман), или преследуют в своей историографической деятельности определенные политические цели (Болтин). При сопоставлении ряда документов, оказывается, что Болтина как интеллектуала особенно ценил известный российский государственный деятель Потемкин, который занимался делом возобновления, после уничтожения Новой Сечи, казацкого войска за счет бывших запорожцев, с целью использования его на службе Российской империи. Наше внимание привлек тот факт, что работа Болтина, в которой речь идет о черкесском (черкасском) происхождении казачества, вышла в тот же период (1788 год), когда, Екатерина Вторая писала Потемкину о вероятности переселения бывших запорожцев на Тамань, где они должны были выполнять важные для империи функции военного характера. Таким образом, употребление черкесской версии происхождения казачества в работе Болтина приобрело политический характер, позволяло связать с помощью исторических аргументов запорожское казачество с северокавказским регионом. На рубеже XVIII-ХІХ веков другой автор, который побывал на Тамани, в среде Черноморского казацкого войска, созданного с привлечением бывших запорожцев,прямо связывает происхождение этого войска с черкесской (черкасской) версией. Это еще раз подтверждает наш вывод о том, что в работе Болтина эта версия появилась под влиянием конкретных политических факторов, связанных с обстоятельствами создания и определения территории для Черноморского казачьего войска. В первой трети ХІХ века эту концепцию как собственную, отстаивает историк Бантыш-Каменский. Однако в новых условиях она не получила поддержки со стороны других историков, которые ищут новые объяснения истокам казачества. ; У статті приділяється увага черкеській (черкаській) версії походження козацтва, передусім українського. Про християнське населення Північного Кавказу, назва якого черкеси, і яке використовує слов'янську мову, наскільки нам відомо, вперше згадується в історико-географічних працях XVI століття. В історіографії поєднання понять черкеси-черкаси та козаки мало місце, ймовірно, вже у XVIІІ столітті. Це можна простежити у працях Байєра, Татищева, створених в умовах Російської імперії. Однією з передумов звернення істориків до черкескої (черкаської) версії походження козацтва було вживання ще з XVI століття по відношенню до козаків назви «черкаси». У другій половині XVIІІ століття до цієї теми звертаються історики, що спеціалізуються на історії донського та українського (запорозького) козацтва (Рігельман), або переслідують у своїй історіографічній діяльності певні політичні цілі (Болтін). При порівнянні низки документів виявляється, що Болтіна як інтелектуала особливо цінував відомий російський державний діяч Потьомкін, який після знищення Нової Січі займався справою відновлення козацького війська за рахунок колишніх запорожців, з метою використати його на службі Російській імперії. Нашу увагу привернув той факт, що робота Болтіна, у якій йде мова про черкеське (черкаське) походження козацтва, вийшла у той же час (1788 рік), коли Катерина ІІ писала Потьомкіну про ймовірність переселення колишніх запорожців на Тамань, де вони мали виконувати важливі для імперії функції військового характеру. Таким чином, вживання черкеської версії походження козацтва у роботі Болтіна набуло політичного характеру, дозволяло пов'язати за допомогою історичних аргументів запорозьке козацтво з північнокавказьким регіоном. На межі XVІІI–ХІХ ст. інший автор, який побував на Тамані, в середовищі Чорноморського козацького війська, створеного зі залученням колишніх запорожців, прямо пов'язує походження цього війська з черкеською (черкаською) теорією. Це ще раз підтверджує наш висновок щодо того, що у роботі Болтіна ця версія з'явилася під впливом конкретних політичних чинників, пов'язаних з обставинами створення та визначення території для Чорноморського козацького війська. У першій третині ХІХ століття цю концепцію як власну відстоює історик Бантиш-Каменський. Однак у нових умовах вона не отримала визнання з боку інших істориків, які шукали нові пояснення витокам козацтва.