Suchergebnisse

During the 1960s and 1970s, Western countries, including Canada, became increasingly aware of and responded to human rights abuses abroad. The ideological, military and economic Cold War with the Soviet Union has intensified Ottawa's focus on human rights abuses in the country. For many Canadian observers, the communist system inherently repressed a number of human rights, including the freedoms of religion, movement, and property ownership. This concern was manifested during the Conference on Security and Co-operation in Europe (CSCE). The Final Act of the CSCE was signed at Helsinki on August 1, 1975 by the heads of government of the states of Europe and of Canada and the United States. Helsinki Final Act contained far-reaching agreements on political borders, trade, and human rights norms, has often been described as the "high point of détente". It is intended to establish the basis for the development of future relations between their countries and peoples. Among other the participants promised to respect fundamental freedoms, including the freedom of thought, conscience, religion or belief. Also pledges were given to make it easier for families to unite across borders and visit one another. However, Canadian Government made less likely to press human rights concerns than might have been expected. Ottawa often felt that more could be gained in its relationship with the Soviet Union by overlooking human rights violations. Such an approach was not uniformly supported in Parliament or in nongovernmental circles, which led to ongoing negotiations about the proper place of human rights concerns in Soviet-Canadian relations throughout this period. Despite uneven attention by Canadian Government, the growing prominence of human rights issues helped to ensure their enduring salience in the years that followed. ; У статті висвітлено реакцію канадського політикуму та окремих громадських організацій на порушення прав людини в Радянському Союзі у контексті гельсінського процесу, започаткованого Заключною Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. Впродовж 1960-1970-х років країни Заходу, зокрема Канада, усе більшу увагу приділяли ситуаціям з порушеннями прав людини за кордоном. "Холодна війна" сприяла загостреному сприйняттю порушень прав людини, перетворивши це питання на дражливий чинник у міждержавних відносинах. Саме в той час права людини виразно увійшли у зовнішню політику Канади, зумовивши особливу увагу до ситуації в Радянському Союзі. Причиною такої уваги стала з-поміж іншого діяльність чисельної української громади в цій країні, організації і представники якої домагалися від канадського уряду реакції на системні порушення прав людини за "залізною завісою". За океан потрапляла інформація про нехтування в Радянському Союзі такими фундаментальними правами людини, як свобода релігії, висловлювань та пересування. Ця стурбованість виявилася під час Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Заключний акт НБСЄ, підписаний в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами урядів держав Європи, Канади та США (Гельсінський акт), містив домовленості щодо кордонів, торгівлі та прав людини й часто сприймався за "найвищу точку розрядки міжнародної напруженості". Після тривалих дебатів учасники НБСЄ задекларували повагу до основних прав і свобод людини, включаючи свободу думки, совісті, віросповідання. Канадський уряд у той час домагався від радянської сторони полегшення процедури "з'єднання родин", розділених війною. Однак всередині країни такі зусилля вважали недостатніми, спричинивши дискусії в публічному просторі Канади навколо дієвості такої стриманої політики, як зрештою і "тихої дипломатії". Переслідування й арешти у наступні роки членів громадських груп сприяння виконанню Гельсінських угод у Радянському Союзі змусили канадський політикум зайняти різкішу позицію щодо порушень прав людини і взятих Москвою на себе зобов'язань. ; В статье освещена реакция канадского политикума и отдельных общественных организаций на нарушение прав человека в Советском Союзе в контексте Хельсинкского процесса, начатого Заключительным Совещанием по безопасности и сотрудничеству в Европе 1975 года. На протяжении 1960-1970-х годов страны Запада, в частности Канада, все большее внимание уделяли ситуации с нарушениями прав человека за рубежом. "Холодная война" способствовала обостренному восприятию нарушений прав человека, превратив этот вопрос в раздражающий фактор в межгосударственных отношениях. Именно в то время права человека актуализировались во внешней политике Канады, обусловив особое внимание к ситуации в Советском Союзе. Причиной такого внимания стала среди прочего деятельность многочисленной украинской общины в этой стране, организации и представители которой добивались от канадского правительства реакции на системные нарушения прав человека за "железным занавесом". За океан попадала информация об игнорировании в Советском Союзе таких фундаментальных прав человека, как свобода религии, слова и передвижения. Эта обеспокоенность сказалась во время Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (СБСЕ). Заключительный акт СБСЕ, подписанный в Хельсинки 1 августа 1975 главами правительств государств Европы, Канады и США (Хельсинкский акт), содержал договоренности о границах, торговле и правах человека и часто воспринимался как "самая высокая точка разрядки международной напряженности». После длительных дебатов участники СБСЕ задекларировали уважение основных прав и свобод человека, включая свободу мысли, совести, вероисповедания. Канадское правительство в то время добивается от советской стороны облегчения процедуры "соединения семей", разделенных войной. Однако внутри страны такие усилия считали недостаточными, вызвав дискуссии в публичном пространстве Канады вокруг действенности такой сдержанной политики, как впрочем, и "тихой дипломатии". Преследования и аресты в последующие годы членов общественных групп содействия выполнению Хельсинских соглашений в Советском Союзе заставили канадский политикум занять резкую позицию относительно нарушений прав человека и взятых Москвой на себя обязательств.

The goal of the paper is to analyze the activities of the Commission on Human Rights of the World Congress of Free Ukrainians (WCFU), aimed at drawing the attention of the world community to human rights violations in the Ukrainian SSR in the 1970s – 1980s. The scientific novelty of the study is that on the basis of archival documents and published memoirs the activity of the Commission of the Human Rights of the WCFU is fully highlighted, and the main directions of its activity are determined. After the establishment of the WCFU, the problem of human rights violations in the Ukrainian SSR took a prominent place in its activities. The idea of creating a special Commission on Human Rights arose during the International Conference under the auspices of the United Nations in Tehran in 1968, dedicated to the 20th anniversary of the Universal Declaration of Human Rights adoption. As a result, a Commission on Human Rights was established in 1972 to coordinate human rights activities within the framework of the WCFU and for many years it was headed by Canadian senator of Ukrainian descent Pavlo Yuzyk. In general, Ukrainian community in Canada has played a key role in the Commission's activities, which was determined in particular by the place of its permanent residence in Toronto. The main efforts of the Commission on Human Rights were aimed at informing the world community about the facts of human rights violations in the Ukrainian SSR by publishing relevant materials in English, French, and other languages, organizing mass events (demonstrations, press conferences), sending appeals to international human rights organizations and statesmen of Western states with requests to defend the persecuted Ukrainian dissidents. Campaigns to protect Ukrainian dissident prisoners, the members of Ukrainian Public Group to Promote the Implementation of the Helsinki Accords, were among the taken measures. During the Helsinki Process, the work of the Commission on Human Rights gained a new impetus, and its representatives took part in the Review Meetings of the Conference on Security and Cooperation in Europe (CSCE). The experience of these conferences confirmed the need for systematic, verified, and complete information on the human rights situation in the Soviet Union. With this in mind, the WCFU's Human Rights Commission began periodically issuing notifications reviewing human rights violations behind the Iron Curtain and sent them to Western government officials. Through its actions, the WCFU Commission on Human Rights contributed to the constant pressure of the world community on the Soviet leadership because of its systematic human rights violations. ; На основі архівних документів та опублікованих спогадів проаналізовано діяльність Комісії прав людини Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), спрямовану на привернення уваги до порушення прав людини в Українській РСР у 1970-х– 1980-х роках. З цією метою простежено причини утворення цієї структурної одиниці СКВУ, її склад і напрямки роботи. Встановлено, що основні зусилля Комісії прав людини були спрямовані на інформування світової громадськості про факти недотримання прав людини в УРСР шляхом публікації відповідних матеріалів, організації масових заходів (маніфестацій, прес-конференцій), скеровування звернень до міжнародних правозахисних організацій та державних діячів країн Заходу з проханнями встати на захист переслідуваних українських дисидентів.

During the 1960s and 1970s, Western countries, including Canada, became increasingly aware of and responded to human rights abuses abroad. The ideological, military and economic Cold War with the Soviet Union has intensified Ottawa's focus on human rights abuses in the country. For many Canadian observers, the communist system inherently repressed a number of human rights, including the freedoms of religion, movement, and property ownership. This concern was manifested during the Conference on Security and Co-operation in Europe (CSCE). The Final Act of the CSCE was signed at Helsinki on August 1, 1975 by the heads of government of the states of Europe and of Canada and the United States. Helsinki Final Act contained far-reaching agreements on political borders, trade, and human rights norms, has often been described as the "high point of détente". It is intended to establish the basis for the development of future relations between their countries and peoples. Among other the participants promised to respect fundamental freedoms, including the freedom of thought, conscience, religion or belief. Also pledges were given to make it easier for families to unite across borders and visit one another. However, Canadian Government made less likely to press human rights concerns than might have been expected. Ottawa often felt that more could be gained in its relationship with the Soviet Union by overlooking human rights violations. Such an approach was not uniformly supported in Parliament or in nongovernmental circles, which led to ongoing negotiations about the proper place of human rights concerns in Soviet-Canadian relations throughout this period. Despite uneven attention by Canadian Government, the growing prominence of human rights issues helped to ensure their enduring salience in the years that followed. ; У статті висвітлено реакцію канадського політикуму та окремих громадських організацій на порушення прав людини в Радянському Союзі у контексті гельсінського процесу, започаткованого Заключною Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. Впродовж 1960-1970-х років країни Заходу, зокрема Канада, усе більшу увагу приділяли ситуаціям з порушеннями прав людини за кордоном. "Холодна війна" сприяла загостреному сприйняттю порушень прав людини, перетворивши це питання на дражливий чинник у міждержавних відносинах. Саме в той час права людини виразно увійшли у зовнішню політику Канади, зумовивши особливу увагу до ситуації в Радянському Союзі. Причиною такої уваги стала з-поміж іншого діяльність чисельної української громади в цій країні, організації і представники якої домагалися від канадського уряду реакції на системні порушення прав людини за "залізною завісою". За океан потрапляла інформація про нехтування в Радянському Союзі такими фундаментальними правами людини, як свобода релігії, висловлювань та пересування. Ця стурбованість виявилася під час Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Заключний акт НБСЄ, підписаний в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами урядів держав Європи, Канади та США (Гельсінський акт), містив домовленості щодо кордонів, торгівлі та прав людини й часто сприймався за "найвищу точку розрядки міжнародної напруженості". Після тривалих дебатів учасники НБСЄ задекларували повагу до основних прав і свобод людини, включаючи свободу думки, совісті, віросповідання. Канадський уряд у той час домагався від радянської сторони полегшення процедури "з'єднання родин", розділених війною. Однак всередині країни такі зусилля вважали недостатніми, спричинивши дискусії в публічному просторі Канади навколо дієвості такої стриманої політики, як зрештою і "тихої дипломатії". Переслідування й арешти у наступні роки членів громадських груп сприяння виконанню Гельсінських угод у Радянському Союзі змусили канадський політикум зайняти різкішу позицію щодо порушень прав людини і взятих Москвою на себе зобов'язань. ; В статье освещена реакция канадского политикума и отдельных общественных организаций на нарушение прав человека в Советском Союзе в контексте Хельсинкского процесса, начатого Заключительным Совещанием по безопасности и сотрудничеству в Европе 1975 года. На протяжении 1960-1970-х годов страны Запада, в частности Канада, все большее внимание уделяли ситуации с нарушениями прав человека за рубежом. "Холодная война" способствовала обостренному восприятию нарушений прав человека, превратив этот вопрос в раздражающий фактор в межгосударственных отношениях. Именно в то время права человека актуализировались во внешней политике Канады, обусловив особое внимание к ситуации в Советском Союзе. Причиной такого внимания стала среди прочего деятельность многочисленной украинской общины в этой стране, организации и представители которой добивались от канадского правительства реакции на системные нарушения прав человека за "железным занавесом". За океан попадала информация об игнорировании в Советском Союзе таких фундаментальных прав человека, как свобода религии, слова и передвижения. Эта обеспокоенность сказалась во время Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (СБСЕ). Заключительный акт СБСЕ, подписанный в Хельсинки 1 августа 1975 главами правительств государств Европы, Канады и США (Хельсинкский акт), содержал договоренности о границах, торговле и правах человека и часто воспринимался как "самая высокая точка разрядки международной напряженности». После длительных дебатов участники СБСЕ задекларировали уважение основных прав и свобод человека, включая свободу мысли, совести, вероисповедания. Канадское правительство в то время добивается от советской стороны облегчения процедуры "соединения семей", разделенных войной. Однако внутри страны такие усилия считали недостаточными, вызвав дискуссии в публичном пространстве Канады вокруг действенности такой сдержанной политики, как впрочем, и "тихой дипломатии". Преследования и аресты в последующие годы членов общественных групп содействия выполнению Хельсинских соглашений в Советском Союзе заставили канадский политикум занять резкую позицию относительно нарушений прав человека и взятых Москвой на себя обязательств.

The activity of Canadian Prime Minister John Diefenbaker to protect the Ukrainians' national rights in Soviet Union is analyzed. It was the time of the Cold War, when the great divide between the Soviet Union and the Canada contained a many points. In particular, as Prime Minister, he called Soviet Government to protect human rights, stop arrest of dissidents, and to allow free elections. The violation of constitutional rights guaranteed in the Ukrainian SSR, prosecution of dissidents, the implementation of people's right to self-determination, the openings of the Canadian Consulate in Kyiv were main issues that Canadian politician raised in public discourse in Canada.Diefenbaker was certainly more outspoken than his predecessors and used anti-communist rhetoric. He enjoyed speaking to audiences of Canadian Ukrainians, always stressing his sympathy with their aims. Diefenbaker named Canada's first Ukrainian-Canadian Cabinet Minister Politician (Michael Starr) and appointed the second senator of Ukrainian descent (Ivan Hnatyshyn). He often quoted passages from the poems Taras Shevchenko, interested in Ukrainian history, and believed in the establishment of Ukrainian nationhood.Separately traced J. Diefenbaker' activities and initiatives in the international arena. The most famous speech made by John Diefenbaker on the problem of relations with the Soviet Union was his call in the United Nations for the Russians to explain why they continue to maintain several millions of Eastern Europeans in a state of colonial servitude to the Russian imperial system. Diefenbaker's speech on September 26, 1960 was a direct challenge to the Soviet leader Mykyta Khrushchev, who was personally leading the Soviet delegation to the Assembly of the United Nations. The speech had world reaction and was a sensation among the most delegations. Its impact was immediate upon Canadians of Eastern European descent whose homelands are within the communist totalitarian system. Diefenbaker's rhetoric caught the public mood among Canadian Ukrainians. It was a challenge voiced by a new hero, in the eyes of those people who came from the forgotten nations in Eastern Europe. Instead, the Soviet press attacked Diefenbaker's statements as "slanderous".After retiring from the post of Prime Minister, Diefenbaker led the International Committee for Human Rights. He was meeting with the world's politicians and raised the issue with respect to violations of constitutional rights of Ukrainians within Soviet Union. As leader of the conservative opposition in parliament, he repeatedly raised the issue of opening the Consulate of Canada in Kyiv. In 1969 he visited the capital of the Ukrainian SSR and in conversation with it officials sought the opening of the Consulate of Canada in the Ukrainian capital. Diefenbaker was one of the few world leaders who tried to implement the Ukrainian issue to the world agenda and stressed that "the West must speak out". Prime Minister of Canada was the most prominent spokesman the concept of the colonial status of the Ukrainian SSR among Western politicians. Their actions outlined Canada's policy framework on the Ukrainian question, which largely followed all subsequent governments. ; Проаналізовано діяльність прем'єр-міністра Канади Джона Діфенбейкера (1957–1963), спрямовану на захист національних прав українців у Радянському Союзі. До основних питань, які канадський політик упровадив до канадського суспільного дискурсу, належали проблеми порушення конституційно гарантованих прав людини в Українській РСР, арешти і переслідування дисидентів, реалізація права народу на самовизначення, відкриття канадського консульства у Києві тощо. Окремо простежено заходи й ініціативи Дж. Діфенбейкера на міжнародній арені, зокрема виступ 26 вересня 1960 р. на Генеральній Асамблеї ООН та реакцію на нього в Радянському Союзі, створення Міжнародного комітету захисту прав людини. Відзначено, що навіть після відставки з посади прем'єр-міністра Канади, Дж. Діфенбейкер активно цікавився ситуацією в Українській РСР, виступаючи на захист національних прав її мешканців.

The operation on elimination Volodymyr Tabaka–"Bahrianyi"' military unit (boyivka) on the Zastavske suburb of Horodok on February 12, 1949 on the basis of the Archive of the Office SBU in the Lviv region and partly other documents is highlighted in the article. Most likely, its location could be given to someone from the local resident, but who is still not surely known. The rebels made armed resistance, and when they were in hopelessness, not wanting to appear alive, they committed suicide."Bahrianyi"' military unit acted in Horodok and its suburbs from the autumn of 1944, periodically esorting to armed operations against the representatives of the MDB–MVS, local authorities and Bolshevik agents. At the time of its elimination, in addition to the said commander, there were two rebels – Ivan Vetoshko-"Sosna" and Antin Tzap – all natives of Horodok.The operation on the elimination of undergrounds in Zastavske suburb was carried out by the "military-chekist group of the MDB" (a total of 25 people) under the leadership of the head of the Horodok District Department of MDB Major Constantine Yerofeyev. The latter used an ambiguous reputation and a military operation on February 12, 1949 can be considered one of the most successful in its track record.Bunker (kryivka), in which the rebels were located, inside was well-equipped (fixed beds, table, electric heating). It was possible to get inside from the cellar of the house of Yosyph Dmytryshyn. After the military operation, "trophies" were removed from the bunker, among which, in particular, there were weapons, clothes and anti-Soviet postcards. Subsequently, the bunker laid an explosive and blew it. The owner of the house, which contained a bunker, was arrested and subsequently sentenced for a long period of punishment.Separately, the attention was focused on the hunting of the MDB-MVS for the authorities authors of information reports seized during the operation of the bunker. Reports were executed in red ink in the pupil notebook and signed by the pseudonym "Mak". They provided lists and biographical data of security officials, district party committees, collective farms, post offices, schools, village councils, etc. The hunting for the authors of these reports was crowned with the arrest of two inhabitants of Horodok – Ivan Vetoshko (a homonym of rebel, who died in 1949 in the Zastavske suburb) and Stepan Kanafotskyi.As a result, the formation of the heroic image of the three dead insurgents in modern scientific discourse and historical memory of the inhabitants of Horodok region was analyzed. On February 12, 1992, a memorial cross was erected on the site of the rebellion's death. Since then, every year, memorials are held on this site, in particular, with the participation of pupils from Horodok schools, government officials and public organizations. In May, 2013 on the Zastavska str. erected a monument. ; У статті висвітлено операцію з ліквідації на Заставському передмісті Городка 12 лютого 1949 р. повстанської боївки Володимира Табаки ("Багряного"). Визначено ключових учасників "чекістсько-військової групи МДБ", імена загиблих повстанців, особливості внутрішнього обладнання криївки та вилучені з неї речі. Окремо акцентовано увагу на пошуках органами МВС-МДБ авторів інформаційних звітів, вилучених із криївки під час операції. Проаналізовано формування героїчного образу загиблих повстанців у сучасному науковому дискурсі та в історичній пам'яті мешканців Городка. Стаття написана на основі матеріалів Архіву Управління Служби безпеки України у Львівській області та почасти інших документів, що вперше вводиться у науковий обіг, і які дають змогу розкрити лише одну із багатьох героїчних сторінок національно- визвольної боротьби українців проти радянського тоталітарного режиму

Offered to the reader the archival materials represent the process of political persecution professorof the Chair of USSR history (the Faculty of History at the Lviv University) Oleksander Karpenko. Ascientist was accused of "ideological perversions", "slanders on Soviet reality", support of "Ukrainianbourgeois nationalism", "political diversion". Party functionaries considered his lectures harmful tostudents. The result of the persecution of Professor O. Karpenko was to create intolerable conditionsfor scientific and educational activities and to further his dismissal.Key words: history, lectures, persecution, ideological pressure, Party committee. ; Пропоновані читачеві архівні матеріали відтворюють процес політичного цькуванняпрофесора кафедри історії СРСР історичного факультету Львівського університету ОлександраКарпенка. Вченого звинувачували в "ідеологічних збоченнях", "наклепах на радянську дійсність",підтримці "українського буржуазного націоналізму", "політичній диверсії". Партійні функціонеривважали його лекції шкідливими для студентів. Наслідком переслідування професора О. Карпенкастало створення нестерпних умов для наукової та навчальної діяльності і подальше його звільненняіз займаної посади.Ключові слова: історія, лекції, переслідування, ідеологічний тиск, партком.