Suchergebnisse

The article provides analysis of the general theoretical approaches to the definition of the «post-conflict peacebuilding» concept in global political science. It contains the analysis of the formation and development of the concept by international institutions (the UN and the EU) and individual researchers, considers the features of the concept and the basic definition criteria, highlights several most relevant concepts and approaches. The material actualizes the lack of in-depth research on this topic in the world and in Ukraine. In addition to that, it states the modern problems in the identification and differentiation of concept 'post-conflict peacebuilding" in the international science. A particular attention was paid to various formulations of the concept of "post-conflict peacebuilding" in Ukraine. The national basis for the research and for the formed concepts, highlighted the principles of creating a definition was examined. The main acquisitions and developments of both sectors on this issue are analyzed, the presence/absence of a clear definition is indicated based on the consideration of governmental documents and statutes/visions of non-governmental organizations. The work identifies the main actors who are involved in the conceptualization of the concept and the promotion of research on the topic. It highlights the documents that mention the problem of peacebuilding. Further to this, it determines the focus of the public sector and indicates the change in the status of Ukraine in the research field. Was made an attempt to determine the practical forms of implementation of the concept in Ukraine. The study determines the mechanisms and forms of testing the concept of post-conflict peacebuilding in Ukraine in practice. Additionally, was assembled a list of organizations that are actively involved in developing the modern concept of post-conflict peacebuilding in Ukraine. The study indicates that introducing an integrated approach for analyzing the problem, coordinating the state and non-state sectors on the issue of peacebuilding is essential. It provides the problems and shortcomings of the research and testing methods. Besides, the paper determined the perspectives for further research on the issue of post-conflict peacebuilding. ; Проаналізовано становлення та розвиток поняття «постконфліктне миробудування» у зарубіжній політичній науці з боку міжнародних інституцій (ООН та ЄС) та окремих дослідників, розглянуто особливості концепту та базові критерії дефініції, виділено декілька найактуальніших концептів та підходів. Аргументовано необхідність поглибленого дослідження зазначеної теми вітчизняними та зарубіжними науковцями (політологами світу та України, зокрема) визначено сучасні проблеми виокремлення поняття «постконфліктне миробудування» у зарубіжній політичній науці. Особливу увагу приділено різним трактуванням дефініції «постконфліктне миробудування» в політологічному дискурсі України. Вивчено базову національну основу досліджень та сформованих концептів, виокремлено принципи конструювання поняття «постконфліктне миробудування». На основі розгляду державних документів та статутів/візій недержавних організацій, проаналізовано основні їхні здобутки та наробки обох секторів з цієї проблеми, зазначено наявність/відсутність чіткої дефініції «постконфліктне миробудування». Зазначено основних акторів, які беруть участь у концептуалізації поняття «постконфліктне миробудування» та просуванні досліджень з теми. Виділяються документи, що стосуються проблеми миробудування. Визначено фокус державного сектора, зазначено зміну статусу України в дослідницькому полі. Здійснено спробу визначення практичних форм реалізації концепту в Україні. Зазначені механізми та форми апробації концепту постконфліктного миробудування в Україні на практиці. Визначено перелік організацій, що беруть активну участь в розробці сучасного концепту постконфліктного миробудування в Україні. Вказується на необхідність запровадження комплексного підходу до аналізу проблеми, координації державного та недержавного секторів з приводу питання миробудування. Сформульовано проблеми та недоліки дослідницьких та апробаційних методик. Визначено перспективи подальших досліджень з питання постконфліктного миробудування.

Im Februar 2000 fand im Institut für USA- und Kanadastudien der Russischen Akademie der Wissenschaften ein internationales Seminar zum Thema: "Peacebuilding nach dem Ende des Kalten Kriegs" statt. Die Vorträge und Diskussionsbeiträge werden im Wortlaut wiedergegeben. Es werden sowohl generelle Probleme des Peacebuilding als auch die Politik Rußlands in diesem Bereich thematisiert. (BIOst-Mrk)

Dargestellt werden die Beziehungen Turkmenistans (1) zur UNO (Peacebuilding; Vermittlung in den innertadschikischen und innerafghanischen Konflikten; gemeinsame Projekte mit der UNO), (2) zur Organisation für wirtschaftliche Zusammenarbeit (EKO), (3) zur Weltbank, (4) zum IMF und (5) zur EU. Die Projekte der EU in Turkmenistan werden detailliert vorgestellt. Weitere Darstellungsschwerpunkte sind die Beziehungen Turkmenistans (6) zur Nato und (7) zur OSZE. (BIOst-Mrk)

Der Autor, Abteilungleiter für die Beziehungen zu den GUS- Staaten im russischen Außenministerium, geht in dem Beitrag auf die Vorwürfe von georgischer und aserbeidschanischer Seite ein, wonach die russischen Peacebuilding-Kontingente ihre Mission zur einseitigen Einflußnahme für die jeweilige Gegenseite mißbrauchten, und hebt demgegenüber die friedensstiftenden Initiativen der russischen Regierung in den Konfliktzonen im Kaukasus hervor. In diesem Zusammenhang werden auch die russischen nationalen Interessen auf dem Hintergrund der geopolitischen Lage im Kaukasus erörtert. (BIOst-Mrk)

Конфлікти (спори) є невід'ємною частиною життя людини та суспільства загалом. Вимогою часу постає необхідність створення умов для вирішення спорів та захист охоронюваних законом прав та інтересів громадян. Вітчизняний та міжнародний досвід свідчить, що запровадження альтернативних методів врегулювання спорів поряд із системою правосуддя є найефективнішою передумовою вирішення правових конфліктів. Згідно з традиційним підходом найбільш справедлива й оптимальна реакція на вчинене кримінальне правопорушення може бути визначена фахівцями в галузі кримінального правосуддя. Термін альтернативні способи врегулювання конфліктів вперше почали використовувати в США для використання гнучких і неформальних процедур врегулювання конфліктів. на даний час він є широко застосовуваним не лише в правовій науці, але й в законодавстві деяких країн. Варто акцентувати увагу на принциповій відмінності методів «вирішення спорів» та врегулювання конфліктів». Уміння розв'язувати конфлікти ненасильницьким шляхом є дуже важливим для суспільства, для миробудування. А для цього необхідно опановувати навички розв'язання конфліктів. Миробудування – це складний і тривалий процес. Він починається не з закінченням війни, а набагато раніше і продовжується після підписання мирної угоди. Основою миробудування, розв'язання конфлікту є діалог, а ефективним інструментом – медіація. Conflicts are an integral part of human life and society in general. The time requirement arises to create the conditions for resolving disputes and protecting the rights and interests of citizens protected by law. Domestic and international experience shows that the introduction of alternative dispute resolution methods alongside the justice system is the most effective precondition for resolving legal conflicts. According to the traditional approach, the most fair and optimal response to a criminal offense can be determined by criminal justice professionals. The term alternative conflict resolution was first used in the United States to use flexible and informal conflict resolution procedures. at present it is widely used not only in legal science, but also in the legislation of some countries. It is worth emphasizing the fundamental difference between the methods of "dispute resolution" and conflict resolution. " The ability to resolve conflicts by non-violent means is very important for society, for peacebuilding. This requires mastering conflict resolution skills. Peacebuilding is a complex and time-consuming process. It does not begin with the end of the war, but much earlier and continues after the peace agreement is signed. Dialogue is the basis of peacebuilding, conflict resolution, and mediation is an effective tool.

The author examines the peculiarities of the process of post-conflict reconciliation and peacebuilding in Rwanda, determines the role of international and local justice in the post-conflict reconciliation and punishment of perpetrators of mass genocide, identifies features of state policy to eliminate genocide and restore justice. Using historical, analytical and comparative methods, the author concludes that gachacha tribunals as a means of restorative justice have helped to restore trust and social harmony in Rwandan society, to regenerate its value and cultural matrix. The study found that in order to build positive peace, governance decisions and actions on the population in all spheres of public life contained a peacekeeping context, and the government worked to protect Rwandan society from a recurrence of future conflict. The findings found Rwandan's peace-building strategy to be effective because, following a large-scale genocide, a policy of national unity and reconciliation was pursued to build a united nation, restore peace and justice, good governance and economic development.

A comprehensive study of management policy of post-conflict territory is done. It is characterized as a management process that is localized within the territory affected by the armed conflict. It is seen as a resource by various political actors and requires the establishment of institutional order and overcoming the consequences of the conflict.Management policy of post-conflict territories was studied through its components: "post-conflict territory", "armed conflict", "post-conflict", "postconflict management". The study of the subject became possible due to interdisciplinary theoretical and methodological approaches and methods of political science, political geography, geopolitics, international relations, political regionalism, conflict studies, law and management.It is substantiated that in the context of studying the management policy of post-conflict territory, there is no need to study the territory as a subject of conflict. The expediency of studying such a territory as a space affected by the armed conflict is argued. As a result of the conflict the territory has a ruined system of governance or weak institutional forms of development that require development "from scratch" or reintegration into a national high-level system. ; Здійснено комплексне дослідження політики управління постконфліктними територіями як управлінського процесу, який локалізується в межах території, що зазнала впливу збройного конфлікту, розглядається як ресурс різними політичними акторами, потребує встановлення інституційного порядку і подолання наслідків конфлікту.Політику управління постконфліктними територіями досліджено через категорії: «постконфліктна територія», «збройний конфлікт», «постконфлікт», «постконфліктне управління», «політика управління». Вивчення предмету дослідження стало можливим завдяки міждисципінарним теоретикометодологічним підходам і методам політичної науки, політичної географії, геополітики, міжнародних відносин, політичної регіоналістики, конфліктології, права і політичного менеджменту.Обґрунтовано, що в контексті вивчення політики управління постконфліктними територіями немає потреби вивчати територію як предмет конфлікту. Доведена доцільність вивчення такої території в якості простору, що зазнав впливу збройного конфлікту, внаслідок чого має зруйновану систему управління або заслабкі інституційні форми розвитку, що потребують розбудови «з нуля» або реінтеграції в національну систему вищого рівня.

The article analyzes the conceptual definition of the concept of "internally displaced persons". In addition, the effective provisions of the legislation of foreign countries on the legal protection of the status of persons who are forced to leave their place of permanent residence are separated. The paper identifies a number of problems in the field of ensuring the rights and freedoms of IDP's in Ukraine. The State Targeted Program for Reconstruction and Peacebuilding in the Eastern Regions of Ukraine was analyzed, the implementation of which was envisaged during 2017–2020. The program emphasizes the challenges, not only economic but social in nature, of the reintegration of internally displaced persons and combatants. The negative effects of forced displacement are equally tangible for both internally displaced persons and their host territorial communities. The load on social infrastructure facilities, the decline in the level and quality of service delivery, social instability cause dissatisfaction and misunderstanding between increasingly vulnerable internally displaced persons, combatants returning home, and territorial communities of inhabited settlements. Without proper regulation, internal displacement becomes a growing burden for host communities to provide basic services, which undermines social cohesion, undermines public investment in reform, creates uncertainty among the population, and increases the risk of further complications. ; У статі проаналізовано концептуальне визначення поняття «внутрішньо переміщені особи». Окрім цього, виокремлені дієві положення із законодавства закордонних країн щодо правового забезпечення статусу осіб, які вимушені покинути своє місце постійного проживання. У роботі виявлена низка проблем у сфері забезпечення прав і свобод вимушених переселенців в Україні. Проаналізована Державна цільова програма відновлення та розбудови миру у східних регіонах України, виконання якої було передбачене протягом 2017–2020 років. Програма підкреслює виклики, не лише економічного, а й соціального характеру, пов'язані з реінтеграцією як внутрішньо переміщених осіб, так і учасників бойових дій. Негативні наслідки вимушеного переміщення однаково відчутні як для внутрішньо переміщених осіб, так і для територіальних громад, що їх приймають. Навантаження на об'єкти соціальної інфраструктури, зниження рівня та якості надання послуг, соціальна нестабільність викликають незадоволення та непорозуміння між дедалі вразливішими внутрішньо переміщеними особами, учасниками бойових дій, які повертаються додому, та територіальними громадами населених пунктів, де мешкає значна кількість внутрішньо переміщених осіб. Без належного врегулювання внутрішнє переміщення стає тягарем, що зростає, щодо можливості територіальних громад, які їх приймають, надавати базові послуги, що руйнує згуртованість суспільства, підриває засади державних інвестицій у реформи, викликає відчуття невпевненості серед населення та посилює ризики подальшого ускладнення ситуації.

The article analyzes the conceptual definition of the concept of "internally displaced persons". In addition, the effective provisions of the legislation of foreign countries on the legal protection of the status of persons who are forced to leave their place of permanent residence are separated. The paper identifies a number of problems in the field of ensuring the rights and freedoms of IDP's in Ukraine. The State Targeted Program for Reconstruction and Peacebuilding in the Eastern Regions of Ukraine was analyzed, the implementation of which was envisaged during 2017–2020. The program emphasizes the challenges, not only economic but social in nature, of the reintegration of internally displaced persons and combatants. The negative effects of forced displacement are equally tangible for both internally displaced persons and their host territorial communities. The load on social infrastructure facilities, the decline in the level and quality of service delivery, social instability cause dissatisfaction and misunderstanding between increasingly vulnerable internally displaced persons, combatants returning home, and territorial communities of inhabited settlements. Without proper regulation, internal displacement becomes a growing burden for host communities to provide basic services, which undermines social cohesion, undermines public investment in reform, creates uncertainty among the population, and increases the risk of further complications. ; У статі проаналізовано концептуальне визначення поняття «внутрішньо переміщені особи». Окрім цього, виокремлені дієві положення із законодавства закордонних країн щодо правового забезпечення статусу осіб, які вимушені покинути своє місце постійного проживання. У роботі виявлена низка проблем у сфері забезпечення прав і свобод вимушених переселенців в Україні. Проаналізована Державна цільова програма відновлення та розбудови миру у східних регіонах України, виконання якої було передбачене протягом 2017–2020 років. Програма підкреслює виклики, не лише економічного, а й соціального характеру, пов'язані з реінтеграцією як внутрішньо переміщених осіб, так і учасників бойових дій. Негативні наслідки вимушеного переміщення однаково відчутні як для внутрішньо переміщених осіб, так і для територіальних громад, що їх приймають. Навантаження на об'єкти соціальної інфраструктури, зниження рівня та якості надання послуг, соціальна нестабільність викликають незадоволення та непорозуміння між дедалі вразливішими внутрішньо переміщеними особами, учасниками бойових дій, які повертаються додому, та територіальними громадами населених пунктів, де мешкає значна кількість внутрішньо переміщених осіб. Без належного врегулювання внутрішнє переміщення стає тягарем, що зростає, щодо можливості територіальних громад, які їх приймають, надавати базові послуги, що руйнує згуртованість суспільства, підриває засади державних інвестицій у реформи, викликає відчуття невпевненості серед населення та посилює ризики подальшого ускладнення ситуації.

The author examines the peculiarities of the process of post-conflict reconciliation and peacebuilding in Rwanda, determines the role of international and local justice in the post-conflict reconciliation and punishment of perpetrators of mass genocide, identifies features of state policy to eliminate genocide and restore justice. Using historical, analytical and comparative methods, the author concludes that gachacha tribunals as a means of restorative justice have helped to restore trust and social harmony in Rwandan society, to regenerate its value and cultural matrix. The study found that in order to build positive peace, governance decisions and actions on the population in all spheres of public life contained a peacekeeping context, and the government worked to protect Rwandan society from a recurrence of future conflict. The findings found Rwandan's peace-building strategy to be effective because, following a large-scale genocide, a policy of national unity and reconciliation was pursued to build a united nation, restore peace and justice, good governance and economic development. ; Автор исследует особенности процесса постконфликтного примирения и развития мира в Руанде, определяет роль международных и местных органов правосудия в процессе постконфликтного примирения и наказания виновных в массовом геноциде, выявляет особенности государственной политики по ликвидации последствий геноцида и восстановления справедливости и определяются средства противодействия рецидиву конфликта в будущем. Применив исторические, аналитические и компаративные методы, автор делает вывод о том, что трибуналы крючья как средства восстановительного правосудия способствовали восстановлению доверия и социальной гармонии в руандийском обществе, регенерации его ценностно-культурной матрицы. В результате исследования определено, что ради развития позитивного мира управленческие решения и действия по населению во всех сферах общественной жизни содержали миротворческий контекст, а правительство приложило усилия по обезопасению руандийского общества от рецидива конфликта в будущем. В выводах выявлено, что руандийская стратегия развития мира считается эффективной, так как после масштабного геноцида была реализована политика национального единства и примирения для развития единой нации, восстановления мира и справедливости, эффективного управления и экономического развития. ; Автором досліджуються особливості процесу постконфліктного примирення і розбудови миру в Руанді, визначається роль міжнародних і місцевих органів правосуддя в процесі постконфліктного примирення і покарання винних у масовому геноциді, виявляється особливості державної політики щодо ліквідації наслідків геноциду і відновлення справедливості та окреслюються засоби протидії рецидиву конфлікту в майбутньому. Застосувавши історичні, аналітичні і компаративні методи, автор робить висновок про те, що трибунали гачача як засоби відновного правосуддя сприяли відновленню довіри та соціальній гармонії у руандійському суспільстві, регенерації його ціннісно-культурної матриці. У результаті дослідження визначено, що заради розбудови позитивного миру управлінські рішення та дії щодо населення в усіх сферах суспільного життя містили миротворчий контекст, а уряд доклав зусиль щодо убезпечення руандійського суспільства від рецидиву конфлікту у майбутньому. У висновках виявлено, що руандійська стратегія розбудови миру вважається ефективною, тому що після масштабного геноциду було реалізовано політику національної єдності та примирення задля розбудови єдиної нації, відновлення миру та справедливості, ефективного управління та економічного розвитку.

The article explores the process of introducing the Transitional justice' concept into the sphere of interests of the national legal scientists. The authors note that several approaches to overcome the armed conflict' consequences (Peacebuilding concept, Security sector reform, Transitional justice) are fragmentary implementing in Ukraine. However, unfortunately, a coherent legislative vision of its content, ways of implementation, as well as its potential interaction in the government management has not yet been established. The authors prefer the concept of Transitional justice, so the article introduces to the professional audience the definition, content, history of formation and basic directions of Transitional justice: criminal prosecutions, reparations, truth-telling and institutional reforms. Emphasis is placed on the need to develop a national Transitional justice model to overcome the armed conflict' consequences. The authors analyze the activitiesof the academic community and NGO experts during 2014-2019, which allowed to develop a package of recommendations to state authorities in the area of Transitional justice implementation. The recommendations include so aspects, as: prevention of impunity and effective investigation of war crimes, restoration of legal links and legal support for the civilian population in the occupied territories, documenting the process of armed conflict, historical truth reconstructing, providing compensation to war victims. The article concludes that the formation of the sphere of scientific research, aimed to introduce the principles of Transitional justice is a fact of Ukrainian legal science. The authors make a focus on such perspective areas of legal activity as: inclusive development of the Ukrainian model of Transitional justice; development of information strategy for communication with target groups concerning principles, values and world experience of Transitional justice; development of a roadmap for the legal implementation of Transitional justice; detailed elaboration of procedure matters on war criminals prosecution, introduction of partial amnesty for certain categories of combatants, implementation of lustration processes, restoration of the war victims' rights. ; У статті досліджено процес впровадження концепції перехідного правосуддя до сфери інтересів національних вчених-правників. Автори відзначають, що існуючі підходи до подолання наслідків збройного конфлікту (концепція побудови миру, реформа сектору безпеки, перехідне правосуддя) реалізуються в Україні фрагментарно. Однак, на жаль, цілісне законодавче бачення їх змісту, способів реалізації, а також їх потенційної взаємодії в державному управлінні ще не встановлено. Автори віддають перевагу концепції перехідної правосуддя, тому стаття знайомить професійну аудиторію з поняттям, змістом, історією становлення та основними напрямами перехідного правосуддя: кримінальне переслідування, репарації, оприлюднення правди та інституційні реформи. Акцентовано увагу на необхідності розробки національної моделі перехідного правосуддя для подолання наслідків збройного конфлікту. Автори аналізують діяльність академічної спільноти та експертів громадських організацій протягом 2014-2019 років, що дозволяє розробити пакет рекомендацій державним органам у сфері здійснення перехідного правосуддя. Рекомендації включають такі аспекти, як: запобігання безкарності та ефективне розслідування воєнних злочинів, відновлення правових зв'язків та надання правовової допомоги цивільному населенню окупованих територій, документування процесу збройного конфлікту, реконструкція історичної правди, надання компенсації жертвам війни. У статті робиться висновок, що формування сфери наукових досліджень, спрямованих на впровадження принципів перехідного правосуддя, є фактом української юридичної науки, що має місце.Автори роблять акцент на таких перспективних сферах юридичної діяльності, як: інклюзивний розвиток української моделі перехідного правосуддя; розробка інформаційної стратегії комунікації з цільовими групами щодо принципів, цінностей та світового досвіду перехідного правосуддя; розробка так званої «дорожньої мапи» реалізації перехідного правосуддя; детальне опрацювання питань щодо притягнення до відповідальності воєнних злочинців, запровадження часткової амністії для деяких категорій учасників бойових дій, здійснення люстраційних процесів, відновлення прав жертв війни

This article analyzes the legal nature of humanitarian operations. Are studied various approaches to defining terms of different types of humanitarian interventions, their eligibility and legitimacy. The author notes that the issue of the role and place of humanitarian operations in modern international relations deserves attention and study because such actions are experiencing in our time growths rapidly. We believe that humanitarian operations is the first component of the peace process, which is used to interpret the large number of terms: (1) peacemaking, (2) peacekeeping activities, (3) activities (mission) of peacekeeping, (4) peacekeeping operations, (5) peacekeeping mission, (6)peacebuilding, (7) preventive actions (shares) in preserving peace,(8) operation on peace, (9) peacekeeping operations, (10) the operation to enforce peace, (11) the operation of the post-conflict peace-building, (12) humanitarian actions, (13) humanitarian intervention, (14) police operations in other countries, etc. It is worth to say that in different countries the concept of «humanitarian aid» is interpreted differently. Thus, in the US – is «assistance in meeting humanitarian needs, including the need for food, drugs, medicines, equipment, education and clothing. The UK has the law «On international cooperation» (International Development Act), in which humanitarian aid is defined as «the provision to any person or authority assistance for the purpose of mitigate the consequences of natural or man-made disaster or other emergency situation for the population of one or more countries outside the United Kingdom». Moreover,in the law «aid» means any form or by any nature, including financial, technical and assistance, which consists in delivering materials. Analysis of regulations the US, UK, EU and UN definition of «humanitarian operation» gives reason to conclude no direct reference to this definition, Instead widely used term «humanitarian aid». However, there is another specific feature of the approach to the concept. Thus, the UK Secretary of State decides on such assistance, without charge or payment. Unlike these countries in the CIS, including Ukraine, the concept of «humanitarian aid» implicit prerequisite of such assistance – free of charge. Therefore, the author stresses that despite the difference in approach, understanding the role and place of humanitarian operations in world politics, аnd their impact on the promotion of human rights and freedoms as essential moral guidance is extremely large. ; Статья посвящена анализу правового характера гуманитарных операций. Рассматриваются различные подходы к определению терминологии различных видов гуманитарных интервенций, исследованы критерии приемлемости и законности. Автор отмечает, что проблема роли и места гуманитарных операций в современной системе международных отношений заслуживает внимания и изучения прежде всего потому, что подобные действия переживают в наше время бурный рост. Считаем, что гуманитарные операции это, прежде всего, составляющая миротворческих процессов, для интерпретации которых применяется большое количество терминов: (1) миротворчество, (2) миротворческая деятельность, (3) деятельность (миссия) по поддержанию мира, (4) миротворческие операции, (5) миротворческие миссии, (6) миростроительство (7), превентивные действия (акции) по сохранению мира, (8) операции по установлению мира, (9) операции по поддержанию мира, (10) операции по принуждению к миру, (11) операции по постконфликтному миростроительству, (12) гуманитарные акции, (13) гуманитарные интервенции, (14) полицейские операции на территории других государств и тому подобное. Анализ нормативных документов США, Великобритании, ЕС и ООН по определению «гуманитарная операция» дает основания констатировать отсутствие прямого указания на эту дефиницию, зато широко используется термин «гуманитарная помощь». Впрочем, здесь есть еще одна специфическая особенность подхода к этому понятию. Так, в Великобритании Госсекретарь решает вопрос о предоставлении такой помощи без оплаты или с оплатой. В отличие от указанных стран в странах СНГ, в т.ч. и в Украине, в понятие «гуманитарная помощь» заложено обязательное условие предоставления такой помощи - бесплатность. Так, автор отмечает, что несмотря на разницу в подходах, понимании роли и места гуманитарных операций в мировой политике, их влияние на утверждение прав и свобод человека, как важных нравственных ориентиров, является чрезвычайно большим. ; Стаття присвячена аналізу правового характеру гуманітарних операцій. Розглядаються різні підходи до визначення термінології різних видів гуманітарних інтервенцій, досліджено критерії прийнятності та законності. Автор зазначає,що проблема ролі і місця гуманітарних операцій у сучасній системі міжнародних відносин заслуговує на увагу і вивчення насамперед тому, що подібні дії переживають у наш час бурхливе зростання. Вважаємо, що гуманітарні операції це насамперед складова миротворчих процесів, для інтерпретації яких застосовують велику кількість термінів: (1) миротворчість, (2) миротворча діяльність, (3) діяльність (місія) з підтримки миру, (4) миротворчі операції, (5) миротворчі місії, (6) миробудівництво, (7) превентивні дії (акції) зі збереження миру, (8) операції зі встановлення миру, (9) операції з підтримки миру, (10) операції з примусу до миру, (11) операції з постконфліктної побудови миру, (12) гуманітарні акції, (13) гуманітарні інтервенції, (14) поліцейські операції на території інших держав тощо. Аналіз нормативних документів США, Великобританії, ЄС та ООН щодо визначення «гуманітарна операція» дає підстави констатувати відсутність прямої вказівки на цю дефініцію, натомість широко використовується термін «гуманітарна допомога». Втім, тут є ще одна специфічна особливість підходу до цього поняття. Так, у Великобританії Держсекретар вирішує питання про надання такої допомоги: без оплати чи з оплатою. На відміну від вказаних країн країнах СНД, в т.ч. і Україні, в поняття «гуманітарна допомога» закладена обов'язкова умова надання такої допомоги – безоплатність. Отож автор наголошує, що, незважаючи на різницю в підходах, розумінні ролі та місця гуманітарних операцій в світовій політиці, їх вплив на утвердження прав і свобод людини, як важливих моральних орієнтирів, є надзвичайно великим.